Різдво в моєму житті дисидента і політв’язня

Правозахисник — про колядування тихе й гучне, веселе й сумне, на волі й у неволі

24 Грудня

Я народився й виріс на Галичині, а тому любов до релігійних свят — особливо до Різдва — була в мене сильною і стабільною. 

Ще малим хлопцем я незмінно ходив під вікно своєї дитячої подружки-сусідки, щоб заколядувати, а тоді побачити розкішне диво — їхню ялинку, що була значно багатшою за нашу. Аж дивуюся тепер, як їм узагалі вдавалося почути через вікно отой слабенький дитячий голосочок!

Незмінно щороку ми зі шкільними друзями збирались у ватаги і йшли колядувати. На ці справи радянська пропаганда впливу не мала. Навпаки, для мене й моїх друзів було справою честі піти до родини чи друзів із колядою, навіть знаючи, що вчительські «пікети» могли зафіксувати своїх неслухняних учнів.

Минули роки, і вже 26-літнім я перебрався до Києва і долучився до дисидентського руху. Хоча спершу наше дисиденство полягало лише в тому, щоб зберегтись як українці: розмовляти всюди українською, любити українське та плекати українські традиції. Ясна річ, поміж ними була й різдвяна Коляда. 

Щоб провести свої репетиції, учасники нашої колядницької ватаги найчастіше збиралися у борщагівському помешканні Олі та Павла Стокотельних. Ми організовували коляду на вулицях Києва два роки поспіль — 1975/1976 і 1976/1977.

У тодішніх київських умовах колядувати на Різдво було майже немислимо, отож ми ходили ватагою лише 31 грудня.

Але й у цей релігійно нейтральний день провести коляду було дуже важко, бо КГБ робив усе, щоб її не допустити. 

Якось, 31 грудня 1975 року, кагебісти дійшли висновку, що головного заводіяку колядок Миколу Матусевича слід якось спровокувати і заарештувати. І справді, його тоді спіймали і засудили на 15 діб «за хуліганство». 

Інсценізація хуліганства була класичною. До Матусевича підійшов чоловік, попросив сигарету, а коли Микола зупинився, щоб витягнути її, той почав кричати: «Ты чего на меня бросаешься?!» — і так далі. «Де не візьмись» — міліція, якісь «свідки» — і Миколу зразу ж пов’язали… 

Ясна річ, для нашої колядницької ватаги втратити Миколу 31 числа — це серйозний удар. Але ми вирішили все одно піти колядувати — не будемо ж піддаватися психологічному тискові! Єдине, про що домовилися, — щоб кожен із нас узяв зі собою паспорт і кожен категорично відмовлявся від будь-яких запрошень на чарку чи щось подібне.

Ходили тісним гуртом, намагаючись не відставати одне від одного.

Реакція людей на нашу коляду була дуже симпатичною. Та й у нас, наскільки це було можливо, піднявся настрій, хоч ми бачили, що за нами прицільно стежать.

Іншого разу (це була зустріч 1977 року, і Микола вже був із нами) наша коляда проходила також доволі нервово, з певним протистоянням. Міліціонери підходили до нас і казали: «Прекратите, идите по домам!». Зате люди реагували дуже гарно, в магазинах нас щедро обдаровували цукерками, у транспорті зустрічали усмішками. Ясна річ, заходили ми й до відомих людей — як-от до «хресного батька» всіх українських дисидентів, українського письменника Бориса Антоненка-Давидовича; племінниці Михайла Коцюбинського — літературознавиці Михайлини Хомівни Коцюбинської; вдови відомого оперного співака Бориса Гмирі — Віри Августівни Гмирі; перекладача і літературознавця Григорія Кочура. 

Наше колядування було невимовною радістю для усіх господарів: вони трепетно ставилися до виявленої уваги, але водночас і самі служили «розеткою», до якої спрагло підʼєднувалися всі ослаблені та «знеструмлені». Спорідненість душ була дивовижною.

З тогорічного колядування запам’ятався один характерний момент: коли наблизилась 10 година вечора, наша колядницька ватага згадала, що на Уралі, де в той час каралися українські політв’язні, надходить уже 12-та, північ. Отож ми підійшли на тодішній вулиці Червоноармійській до будиночка Марії Заньковецької й символічно заколядували їм.

Правда, заспівали ми сумовиту «Не плач, Рахиле…», в якій є такі слова: «Любов Вкраїни — вся їх провина».

А 23 квітня 1977 року нас із Миколою Матусевичем заарештували, і ми після року слідства і суду опинилися на Уралі серед тих бранців Кремля, яким іще недавно співали свою колядку. 

В таборі «відправлення будь-яких релігійних культів» було суворо заборонено: радянські в’язні були надійно захищені від «наркотичної залежності» від «опіуму для народу»… Проте відсутність нормального обрядового життя часто лише загострювала чутливість людини до глибинного відчуття Бога. Так утрата зору часто загострює інші чотири органи чуття незрячого.

Табір навчив нас відчувати глибинну єдність християн — навчив своєрідного табірного екуменізму. Були для цього, знову ж таки, суто практичні передумови. Розрізнених християн легше переслідувати, тоді як духовно об’єднані, вони стають потужною силою. Тому в нашому таборі всі християни відзначали Різдво й Пасху двічі — за григоріянським та юліянським календарем. Маючи перед собою виразно антихристиянську силу, християни різних конфесій ставали опорою одні для одних. 

До відзначення релігійних свят адміністрація табору в різний час ставилася по-різному: то карала за «порушення режиму», то «не помічала». 

Історію покарання в’язнів за святкування Різдва я дізнався з розповідей відразу після приїзду до зони. Це сталося в січні 1978 року. На знак протесту десять в’язнів оголосили 11 січня голодівку і спрямували свої протести до Ради зі справ релігій при Раді міністрів СРСР. А через тиждень уже 16 в’язнів оголосили страйк на знак протесту проти утисків їхнього права на свободу відправлення культів, на що начальник ВС-389 полковник Міков погрожував в’язням розправою не лише в таборі, а й після звільнення.

Моє перше табірне Різдво — точніше, Святвечір 6 січня 1979 року — збагатилося доволі кумедною пригодою. Надійшов вечір, і я сумовито блукав табором, згадуючи рідний дім. Дуже мені бракувало мого табірного побратима, українського поета, літературного критика й релігійного філософа Євгена Сверстюка, якого кількома днями раніше вже взяли були із зони і перед етапом на заслання помістили в карцер. Це була й оперативна потреба, і помста водночас: по-перше, так було більше гарантії, що Сверстюк не встигне прихопити з собою якісь таємні матеріали, а по-друге, це давало наглядачам нагоду додатково познущатися зі звільнюваного, постригши його наголо. 

Карцерний барак стояв окремо, відгороджений від житлових бараків колючим дротом, але все ж не дуже далеко. Отож, блукаючи територією табору, я раптом помітив, що кватирка вікна в тому приміщенні, де утримували пана Євгена, прочинена (надворі не було надто морозно). Отож у мене відразу з’являється ідея трохи скрасити йому цей вечір, якомога голосніше заколядувавши, щоб він це почув.

Недовго думаючи, я підходжу максимально близько до карцерного бараку, наскільки це дозволяє колючий дріт, і заспівую: «Нова радість стала…».

Десь на середині колядки відчиняються двері штрафного ізолятора і виходить черговий, який почув мій спів. Із порога він помахав мені кулаком, і я вже не продовжував коляду, щоб не перетворювати її на політичну демонстрацію. Натомість утішався думкою, що раз почув її черговий — значить, почув і мій побратим.

Наступного дня мене викликає оперуповноважений Рожков і дещо розгублено зачитує рапорт про порушення режиму. Там було детально описано ситуацію біля карцерного приміщення й зазначено, зокрема, що «Маринович пел монархические песни». Опер недовірливо дивиться на мене: невже я змінив свою націоналістичну орієнтацію? Спершу я також дивився на нього отетеріло, а тоді розреготався, бо до мене дійшло: все правильно, я таки дійсно звертався до царя. Адже наглядач вийшов з дверей саме в той момент, коли я виспівував колядницьке: «Ой ти, Царю, Царю, небесний Владарю…»! Слово те саме, а духовні коди — різні.

Так на короткий час я став «українським буржуазним монархістом»…

В інші роки свята минали мені якось нерівно. Досить було хоч на хвилину забутися і допустити до серця спогади, мрії, емоції, як зразу ж опора вислизала з-під ніг і я летів у прірву туги. Про такий стан я якось написав своїм рідним у листі: «А Святвечір був сумовитий, тихий, бо душевні сили мої вже вичерпались і вистарчило їх тільки на колядки в глухому куточку разом із ще одним галичанином». 

Проте бували роки, коли я щиро веселився, веселив інших перебиранцями й колядою.

Тоді я брав у руки акордеон, що якимось чудом опинився в нашому таборі, і співав тих галицьких колядок, що їх знав напам’ять.

До українців долучалися й інші в’язні, як-от латвієць Юрій Бумейстер, який відпочивав душею, слухаючи українські мелодії.

А в травні 1984 року, після 7-річного ув’язнення в таборах суворого режиму, мене привезли до Казахстану відбувати 5-річний термін заслання у селі Саралжин. Я вже був порівняно вільний, працював теслею у столярному цеху і з допомогою своїх Матері та сестри поступово обживав кімнатку у саманному будиночку. Мати приїхала до мене саме перед Різдвом 1985 року (тоді ще за староюліянським календарем), і зі Святвечора розпочалися тихі Божі дні. Я вперше за сім років проспівав з Мамусею наших галицьких колядок, поїв різдвяного борщу з вушками, вареників, куті. Наш побут був безхмарний, а я щасливо закутувався в теплу «шубку» Маминої любові.

Різдво 1987 року я відсвяткував у тому ж казахському Саралжині зі своєю дружиною Любою, яка покинула роботу в Києві та приїхала в Казахстан розділити мою засланську долю. Знову звучали колядки й бриніла надія на Божу опіку над цим світом та Україною. І разом із Любою через кілька місяців зустрів я вістку про моє дострокове звільнення. Йшла горбачовська «перебудова», яка несла зі собою, зокрема, майже різдвяне чудо преображення української землі.

Колонку написано на основі спогадів: Мирослав Маринович. Всесвіт за колючим дротом (Спогади і роздуми дисидента). Львів: Видавництво Українського католицького університету, 2016.

Мирослав Маринович, правозахисник, публіцист, політв’язень радянської доби, один з основоположників Української Гельсінської групи, проректор УКУ.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. На головному зображенні світлина з архіву Мирослава Мариновича.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запроси друга до спільноти

Вкажіть, будь ласка, емейл свого друга якого хочете запросити.

Купи Welcome Pack для друга

Вкажіть, будь ласка, всі дані свого друга якому хочете подарувати WP.