«Одного дня, — сказав мені велемудрий чолов’яга у білому пальті, — ти вийдеш зі своєї бульбашки й жахнешся з того, як воно все насправді»
Це було у ті давні часи, коли поїзд «Київ — Війна», здавалося, йшов лише в один бік, доїжджав до кінцевої і там розчинявся. Хоча ні… Він розчинявся десь тут. Десь тут — у Києві, десь тут — у Європі, в ООН, у Червоному Хресті. Він розчинявся в словах «конфлікт», «примирення та реінтеграція», «зійтися посередині».
А там — на кінцевій — була війна. Ракети летіли на Краматорськ і Маріуполь. Захлинався кров’ю донецький Аеропорт. Вибухало Широкине. Дровами грілася Мар’їнка. Роками грілася дровами…
У ті далекі часи я ще вступала в розмови з мудрагелями. Розмови, в’язкі як плавлена гума, точилися на круглих столах, вихлюпувалися етерами вранішніх новин чи ток-шоу, крапали з радіохвиль… «Люди бульбашки» були нечастими гостями, бо треба було целоксу й цигарок, одягу для біженців, треба було спочатку шкарпеток, а потім — уже через кілька років — і тепловізорів для воїнів на фронт. Сіток, шоломів, карематів… Треба було гуманітарних хабів, мобільних шпиталів, культурних фестивалів, грошей на похорон, зборів на протезування, на книжки, на музеї й бібліотеки — десь там, на кінцевій, де йшла війна. І десь тут, де майже непомітно та без зайвих претензій до світу, опинилися сотні тисяч людей із замальованої на мапі спеціальним кольором, але не дуже видимої частини України.
Це слово «бульбашка» було прикрим, несправедливим і нечесним, бо я не бачила ніколи кращих людей, ніж ті, кого той чолов’яга зневажливо та зверхньо заганяв у семантичне гетто.Крім того, воно було замалим, принизливо замалим для тисяч людей, які мешкали в Україні та за кордоном і з першого дня нападу кремля на Крим стали поруч одне з одним, щоб «лупати сю скалу». А ще — ця бульбашка зростала, ставала більшою, сильнішою, видимішою… Під прапорами на цвинтарях, у назвах вулиць, у хвилинах мовчання: серед мертвих вона також ставала дедалі більшою. Але й серед живих не меншала ніколи.
Ніколи не меншала. Це — важливо.
Але й чолов’яга нікуди не подівся. Час від часу від наздоганяв мене десь із незмінним прогнозом: «як вийдеш — жахнешся».
Та я виходжу, виходжу, не переймайтеся так. Усі ці десять із лишком років я читаю «дирівські смітники», щоб знати температуру у морзі, збудованому кремлем на місці колишнього Донецька. Й не тільки «дирівські». Я навіть знаю, хто така Певчіх. А ще я знаю і про автівки, які не доїхали до фронту, бо сподобалися комусь із чиновників, і про склади з гуманітаркою, яка згнила, тому що… Тому що згнила. І про оборудки, і про тиск на бізнес, і про ордени тим, з ким поруч у полі хочуть бути лише вирви від вибухів.
Я виходжу, жахаюсь — і що?
Тут люди кажуть, що коли Фреді Крюгер приходить у сни до українців, то вже за пів години починає шукати психологічну допомогу. Та то несправжній Фредді у несправжній реальності.
У реальності, яка може мене нажахати, я маю відмовитися від своєї бульбашки? Шукати помочі в людей в білих пальтах? І чим вони мені допоможуть? Сакраментальним «а я казав»?
Боже збав від такої помочі.
***
Я слухаю воїна, який каже: «Знаєш, якби я міг обирати, то краще б мені загинути десь у квітні 2022. Або у травні. Загинути, знаючи, що ми — усі свої — сила, і далі буде…»
Я знаю. Знаю, про що він. І думала про це майже тими самими словами. У березні або квітні 2022. Коли Київ раптом став оглушливо порожнім. Але не кинутим. Тут і там були люди, які відвозили інших на вокзал, складали пакунки їжі для старих і немічних, збиралися на будові блок-постів і барикад… Два трамваї з мішками піску на Січових Стрільців, сітка, в якій проглядалися порізані на смуги рожеві дитячі колготки і, здається, трохи квітчастих трусів на Берестейському проспекті, замальовані чорною фарбою адреси, пошуки «міток» на дахах…
Я подумала тоді: «Який це слей: мати змогу померти саме серед тих людей, з якими так круто було б жити». «Усі свої», — ще подумала тоді я.
Бульбашка зоряного вітру. Один з тих, хто став для мене Києвом у ті дні, був астрономом. Ми відвозили щось на Русанівку, і я чомусь говорила йому про війну, яка йде довго, про правило двох стін, яке може — не завжди, але може — замінити забіг до неіснуючих укриттів, про Азовське море в Широкиному, що стало схожим на величезний металевий лист, оздоблений плавучими мінами. Про людей, які з 2014 року… І про те, що хтось називає їх — нас — пузирем. Мене було так багато, що навіть соромно. Його було мало. Тільки те, що астроном, тільки те, що мобілізувався до тероборони. І вже на прощання — оце. «Не пузир, — сказав він. — Але все ж таки бульбашка. Бульбашка зоряного вітру».
Час від часу, частіше, ніж хотілося б, я відчуваю не жах, а іспанський сором. Просто сором — також.
Постійно — біль та сум. Лють та «розлюднення». Вдячність. Болю стає все більше. Втоми також.
Так було всі ці десять років. Краще і гірше. Безвихідь та радість. Прапори та квіти на цвинтарі. Фото чотирилапого прапорщика Семена з передової. За тиждень він вже не Семен, не прапорщик, а мати-героїня п’яти хвостиків. Але то таке. Життя.
Моя-наша бульбашка нікуди не поділася. Частково посивіла, частково — помолодшала. Втратила більше, ніж можна сказати словами.
Має закордонні представництва. Має Небесне… Зробила немало. Робить і тепер. Жахається. Плюється. Має плани. «Нам в Донецьку ще Члєніна валити». — «Судячи з усього, не тільки Члєніна і не тільки в Донецьку».
Воює. Багато хто — ще з 2014. Воює, поранений, гине. Чекає на полонених. На когось — роками.
Свариться. Розриває стосунки раз та назавжди: до наступного збору на мавік або до рішення мобілізуватися. Народжує дітей. Знаю, що в квітні прийшли дві дівчинки — Надія та Вікторія. І два хлопчики. Обидва — Валерії. Насправді їх більше…
Так само, як і у 2014 в Донецьку, так само як у спорожнілому в березні 2022 в Києві, я не знайома з усіма персонально. Тому народжених дітей — точно більше. І точно більше полеглих.
Я слухаю воїна, який продовжує свою думку: «І оскільки я не загинув щасливо, то тепер на війні до кінця. Або до кінця війни, або до кінця життя… Ну а який ще вибір?»
Жодного.
Жодного іншого вибору. Його не було ані з 2014, ані з 1991, ані, як добре розібратися, з шістдесятих минулого століття… Та й до того…
В тій бульбашці, яка «як вийде назовні — жахнеться», є й такі, хто на війні з 1960-70-х років. У них був свій полон, свої руські табори і свої — тепер уже наші — великі перемоги.
Ми живемо на війні. Обидва слова важливі. Обидва змінюють те, що ми колись уявляли життям, і те, що вважали війною.
У когось — не так. Це нормально. У когось завжди щось не так…
Зовсім нещодавно я таки прочитала, що мав на увазі Астроном. Про не-пузир, зірки й вітер. Серед іншого, там було таке: «геліосфера, видута сонячним вітром, та сама, всередині якої перебуває наша Земля та інші планети, і є прикладом маленької бульбашки зоряного вітру». Англійською астрономічною ми звемося Stellar-wind bubble.
Олена Стяжкіна, письменниця, докторка історичних наук, засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта», членкиня Українського ПЕН.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення — Вадим Блонський.
