[Текст створений для «НЗЛ» — новинного проєкту The Ukrainians Media.]
Внутрішній стан Росії
Зовнішня політика країни є зумовлена внутрішнім станом держави і напряму залежить від нього. Тому, щоб зрозуміти логіку дій Кремля на міжнародній арені, потрібно системно глянути на те, в якому стані він зараз перебуває.
Політика. Опозицію в Російській Федерації знищено, її максимум — це підконтрольні різним групам всередині влади «блогери»-бійці кланових війн, або опоненти в далекій еміграції. Інакомислення перейшло на кухні, альтернативи діячій спайці спецслужб, криміналу і напіводержавленого олігархічного бізнесу — немає. Це творить «бульбашку» навколо Путіна, де неможливе критичне мислення, а корупція руйнує залишки державного управління і автономного бізнесу.
Демографія. Росія змінюється демографічно: триває подальше знелюднення за Уралом, проте мусульманське населення країни зростає, і вже перевищує 15%, а за збереження теперішніх трендів сягне 50% за наступних 50 років. Молодь, котра хоче перспектив — виїжджає: соціальні ліфти «забетоновано». Алкоголізм і наркоманія масово вбивають немусульманське населення в молодому віці, до цього додаються епідемії гепатиту, туберкульозу і СНІДу.
Економіка. Росія — це сировинна експортно-орієнтована економіка, де експортні прибутки виводяться через офшори, більшість регіонів — глибоко дотаційні, а всі вершки збирає собі Москва (і, частково, ще кілька регіональних центрів, таких, як Санкт-Петербург, Новосибірськ чи Владивосток). Поза ними це — бідна держава в стані глибокої стагнації, придушення ідентичності місцевих народів та розгулу бандитизму. Епідемія COVID показує адміністративну неспроможність — навіть відсоток вакцинованих «на папері» не перевищує 50%.
У цій глибокій кризі Путін обрав обʼєднання Росії навколо зовнішньої загрози, котра має затінити собою внутрішні негаразди. Саме всередині, в демографії, економічних проблемах і неефективному урядуванні, в страху втрати влади внаслідок революції чи перевороту — причина його експансії.
Глобальні плани Путіна
Спільна ядерна декларація світових держав, опублікована 3 січня 2022 року — це скоріше російська гра на внутрішнього споживача: ні економічно, ні науково, ні навіть мистецько сьогоднішня Росія не є лідером світу. Ефект спʼяніння від анексії Криму минув — залишилися рахунки на сплату і стійка репутація агресора. А суд у Гаазі щодо збиття МН17 триває, до свідчень додаються нові і нові докази участі російської держави цьому злочині.
Тому Росія йде ва-банк, «доношуючи» старі радянські стратегічні бомбардувальники над Тихим океаном і британськими берегами і придумуючи нові види зброї, такі, як автономні ядерні підводні торпеди. Тому порушує повітряний і морський простір сусідів на Балтиці і Чорному морі, тому бере участь в дорогих авантюрах на далеких континентах. Тому російська дипломатія не припиняє скандалити в ООН і накладати вето на, здавалося б, давно прийняті міжнародні рішення (такі, як про оцінку геноциду у Сребрениці).
Очевидно, саме параноя Путіна щодо кольорових революцій спонукала його серйозно взятися до планів дестабілізації Заходу ще з часів Холодної війни. Втручання у вибори, масовані кібератаки, гібридна війна в онлайн-просторі задля поглиблення розколу, активна робота в медіа щодо підміни порядку денного — всі ці речі, хоч і не залишилися непоміченими, все ще не отримали кінцевої правової, а відтак, і політичної оцінки. Тому Путін продовжуватиме — для нього це все дешеві і ефективні інструменти «війни нижче рівня війни» (War below the war threshold – війна, що не сприймається як війна, але має ті ж самі наслідки, — ред.).
План Брєжнєва-Андропова щодо розколу НАТО і ЄС продовжує здійснювати Путін. Його основний метод — корупція європейських бізнес- і регіональних еліт. Головний акцент — на Німеччині, Франції, Італії. Там, де це спрацьовує менше, Кремль стимулює сепаратизми (наприклад, в Іспанії та Великобританії). Розпалювання війни на Балканах, криза у 90-х на яких боляче вдарила по Європі — безвідповідальна гра Сербією і Боснією, що може зачепити Косово, Чорногорію, Хорватію — теж важливий елемент відволікання уваги і ресурсів.
Раптовий ривок Північної Кореї в ракетних технологіях, що роблять можливими ядерний удар по США — це, на мою думку, теж частина російської гри: чим більше проблем в світі, тим більше Путін може торгувати своїм «унікальним впливом» на нерукоподатні режими. Завдяки їм, зокрема в Африці, російські олігархи можуть заробляти додаткові кошти на експлуатації ресурсів: спочатку найманці Путіна охороняють диктаторів, тренуть їх гвардії і ведуть брудні війни з повстанцями, тоді його політтехнологи фальсифікують там вибори, а тоді приїжджають геологи з представниками російських сировинних монополій. Це, крім того, ще й голоси в ООН, що або підтримують російську позицію, або активно утримуються щодо ворожих їй заяв.
Тимчасове посилення Росії, у звʼязку з вакуумом американського впливу і хаосом, відбувається на Близькому Сході (в Сирії, Лівані і Лівії, з елементами впливу в Іраку, у партнерстві-суперництві з Іраном). Основна мета Росії тут — не допустити альтернативного постачання природнього газу і нафти в Європу з Лівії, Іраку, Катару, Саудівської Аравії, Кувейту та, потенційно, Ірану.
Для того, щоб перенести вогонь подалі від своїх кордонів, Росія на випередження грає проти США у Венесуелі та на Кубі, а також «промацує грунт» для нестабільності у Нікарагуа, Болівії, Бразилії та Аргентині.
Пояс нестабільності навколо Росії, закладений ще в кінці 1980-х (Придністровʼя-Крим і Донбас-Абхазія і Осетія-Нагорний Карабах-Ферганська долина, а потенційно — і Північний Казахстан) зупинив прогрес її сусідів і їх інтеграцію з іншими регіональними структурами, проте посилив суперечності з ЄС та регіональними гравцями, такими як Туреччина.
Навіщо Путін це все робить? У розвинутому світу, де конкурувати треба в межах закону, його Росія — неконкурентоспроможна. Навпаки, в умовах зруйнованого міжнародного права, паралізованих багатосторонніх інституцій, де сила і монопольність вирішують більше, аніж правда, в хаосі Путін почувається комфортно: руйнувати легше, ніж будувати.
Незважаючи на кроки Росії з дестабілізації світу, все очевиднішою стає загроза повернення собі знелюднених російськи земель Сибіру Китаєм. Але до чого тут Україна?
Плани щодо України і реальність агресії
Де у глобальному плані Путіна Україна? Її місце — центральне, як стартера в машині: не запустиш — не поїде. На мою думку, є чотири основні причини її життєвої важливості: глобальний символічний капітал, військово-промислові, військово-стратегічні аспекти, історична роль українців у розвитку російської імперії та внутрішньорежимна динаміка. Давайте розберемо кожен з пунктів детальніше.
По-перше, проблема глобального символічного капіталу Росії в світі. Війна, котру Росія воює в світі, має важливий історико-моральний вимір. Тисячолітня спадкоємиця Київської Русі, що неодноразово страждала від чужих експансій, від монголо-татар і поляків починаючи, і французами і «німецькими фашистами» закінчуючи — а тому має легітимне право на свою історично обумовлену зону впливу, щоб захиститися від чергового нападу. Звучить краще, аніж далека північна колонія Русі, що асимілювала ординську культуру і виросла через імперські війни у найбільшу теритобрію у світі? Але чому ж древня столиця Русі Київ — поза її межами? Чому її треба знову завойовувати? Ось чому Путін присвячує таку велику частину своєї уваги історичним питанням: щоб доказати, що українці і росіяни — один народ, а, отже, України не існує.
По-друге, військово-промислові, військово-стратегічні аспекти посилення Росії Україною. Чому Росія не збудувала жодного нового авіаносця за останні 30 років? Тому, що ці інженерні і промислові потужності — в українському Миколаєві. Те саме — з українськими ракетами, вертольотними і авіаційними двигунами, тяжкою транспортною авіацією — все це Росія або не виробляє, або має проблеми з якістю. З Ужгорода до Мюнхена — ближче, ніж до Луганська: володіння Україною міняє здатність Росії проєктувати силу в Центральній Європі, співмірно з Кримом, котрий «авіаносцем» виступає в Чорне море чи Калінінградом, котрий потенційно відрізає балтійські держави від Польщі.
По-третє, історична роль українців у розвитку російської імперії. І Російську імперію, і СРСР великою мірою збудували українці — від поселенців Сибіру і Далекого Сходу до середньої офіцерської ланки і нафтовиків Далекої Півночі. І тепер без України (а це 1/4 населення сучасної Росії) Путіну не вистачає цих потенціалів, що б повністю перекрити дефіцит кваліфікованих, працьовитих і умовно культурно близьких кадрів. Вже військових з Криму, зокрема, тих, хто зрадив присязі, масово переводять в далекі регіони, а на їхнє місце завозять тисячі інших; з Донбасу ж уже цілком офіційно набирають дешеву робочу силу на шахти у Воркуту. Саме українці мали б стримувати Китай, саме нами потенційно може заселити китайське пограниччя Путін у випадку завоювання України.
По-четверте, внутрішньорежимна динаміка. Варто повернутися до базового страху Путіна щодо «кольорових революцій» — падіння корумпованих режимів, підпертих силовим апаратом, контрольованими медіа і олігархією під тиском політичної опозиції, що опирається на народ. Успіх України — це його політична поразка, а, відтак, смерть або тюрма.
Потенційна збройна атака Путіна на Україну — свідчення не його сили, а слабкості. Це означає, що поразки зазнали «гібридні методи»: провалилася російська машина пропаганди, не спрацьовує система агентів впливу у владі і «проросійських сил», розсипалася на частини економічна мережа, і навіть система криміналу, котра зазвичай контролювалася КГБ, а потім ФСБ, не дає результату.
Очевидно, не все так просто: по всьому периметру кордону України розташовані значні ворожі сили, а в авіації, на морі, артилерії Росія переважає в рази. Можливі сценарії війни Росії проти України — не предмет цієї статті. Та окупація і контроль території, в рази більшої за вже окуповані — непідйомна логістична, фінансова і людсько-ресурсна задача.
Тому погроза силою — важливіша, аніж її застосування, а дипломатичні перемоги — більш значущі, аніж військові. Саме з дипломатичного та внутрішньополітичного фронтів зараз можуть прийти як українські перемоги, так і українські поразки — від стримування агресора і подальшого просування України в НАТО до демонтажу конституційного устрою України і перетворення нас в «сіру зону», а фактично зону впливу Кремля.
Теорія української перемоги
Україна зараз перебуває в складному — але водночас найкращому за останні 100 років — стані. У нас існує держава, визнана світом. Існує армія, що вже одного разу захистила Україну. Існує суспільство, що підтримує цю армію і довіряє їй, як і інші сильні інститути – церкви, волонтери, університети. Ми по-своєму звикли жити в час війни, і не піддамося такому шоку, як в 2014-му, знову. Від того, настільки стійкою є українська держава, наскільки сильним є тиск її громадянського суспільства, щоб не допустити капітуляції окремими державними діячами, залежить наша сила назовні.
Союзники будуть готові підтримати Україну не більшою мірою, аніж ми будемо готові захистити себе самі. Тому, незважаючи на неоголошене збройне ембарго проти України і економічну блокаду, спричинену тиском Росії на своїх партнерів, ми йдемо далі. Без безпеки не буде добробуту — тому членство України в НАТО має стати пріоритетом, і реформи, повʼязані з виконанням Річної національної програми «Україна-НАТО» — наш шлях до кандидатства. Постачання зброї, тренування для наших воїнів і обмін розвідінформацією — перші кроки, за якими має йти спільне виробництво високотехнологічної зброї, значні інвестиції в нашу економіку та посилення наших сусідів — Польщі та балтійських держав, у захисті яких Україна теж може брати участь.
Насамкінець, маємо спільно розробляти з партнерами наше бачення майбутнього Росії. Росія зупинила недорозпад СРСР, але він ще не закінчився — і спроба повернути історію назад тільки прискорить її хід. Яка роль України буде в цьому процесі — від партизанського руху до позитивного прикладу розвитку і успіху, від партнера поневолених народів до модератора світової дискусії про майбутнє євразійських територій? «Хто не дає раду плануванню, той планує свою поразку».
Автор тексту — Остап Кривдик, асоційований аналітик Аналітичного центру УКУ, учасник «Української стратегічної ініціативи», випускник Королівського коледжу оборонних наук (вищого офіцерського коледжу Академії оборони Великобританії).
Ілюстрація — Вадим Блонський.
