Чому ці люди стоять із прапорами уздовж доріг? Вони зустрічають вас

Учора на вулиці було мінус вісім. Ми змерзли, поки чекали, тож коли я зайшла в теплий автобус, заледве не втратила свідомість. І тоді хлопець, який щойно повернувся з неволі, дістав із пакета водичку і вмив моє обличчя. Я дякувала — за все одночасно. 

І за те, що повернулися. І за те, що живі. І за те, що вмивають водою. Тільки-от зовсім дарма перепрошують.

*

Чоловік їсть печиво маленькими шматочками.

— Cкільки часу ви не їли печива?

— Чотири роки.

Мабуть, це дуже смачне печиво.

*

— Ви не уявляєте, як це приємно — говорити українською мовою. Вголос. 

— Я вивчив пісню «Меч Арея» у полоні. Ми її тихенько співали в камері. 

— А ми співали «Ой чий то кінь стоїть» та «Ой у лузі червона калина»… Там були закутки. І ми там тихенько співали…

* 

— А мене били палицею і казали, що в Києві варять їсти на вогні, в туалет ходять на вулицю і світла немає. Це правда?

— Ні, це неправда.

— А що зараз у Краматорську?

— Сітки над дорогами і ліхтарики над кавʼярнями.

— А як там Троєщина?

— А хто комбриг у 36-й?

— А правда, що в метро були концерти? А туди ще можна потрапити?

— Можна на льодову дискотеку, — так я розказувала, як люди гріються і танцюють на льоду, а звільнені з полону дивувались і раділи.

*

— Чому ці люди стоять із прапорами уздовж доріг?

— Вони вас зустрічають.

— Але в полоні казали, що про нас усі забули і Україна від нас відмовилась. Вони справді зустрічають нас?

— Так, вони зустрічають вас.

— А можна запитати?

— Ви вільні люди. Вам тепер усе можна.

— А скільки наших у полоні? А російські полонені є?

Кажу:

— Знаєте, хлопці, російські полонені в Україні нормально їдять, працюють, гуляють, але…

— Це правильно… Не можна уподібнюватись… Не можна морити голодом… Нікого не можна… — витирає очі худими руками.

*

Боєць дзвонить додому по відео. Сусід підглядає:

— Ого, а вони там шампанське пʼють. Сьогодні шо, якесь свято?

— Ви повернулися.

* 

Ми двічі співали гімн. Першого разу — коли запропонували заспівати щось. Вдруге — коли вздовж траси побачили людей з прапорами. Люди на морозі не чули, але їм співали гімн.

* 

Це не дослівні цитати, але це те, про що нас питали. Ми розказували про інші обміни, про те, як чекали на цей, про НРК-комплекси, про комбіновані ракетні удари, про те, які міста наші, а які відбивалися. Розповідали про те, як полюють на людей в Херсоні, і про те, що їх на виході з автобуса зустріне багато людей. І ці люди будуть галасливими, але це лише тому, що радітимуть. 

Ми говорили звільненим, що їм так щиро радіють, бо черга з тих, хто в полоні, стала коротшою на 157 позицій. І люди, які так сильно радіють, сподіваються, що одного дня так само зустрінуть своїх рідних.

А ще я сказала, що колись ми обовʼязково побачимося і треба буде, щоб кожен сам підійшов і привітався…

— … бо я вас не впізнаю.

— Чому це ви нас не впізнаєте?

— Бо ви нарешті будете їсти смачну їжу і станете кругленькими.

І ми чомусь дуже з цього пораділи.

Фото: Максим Кішка для Frontliner