Човники пливуть слідами траків

Письменниця про рідний Чернігів і цівку крові, що тече крізь століття

20 Березня 2023

Знову березень. Ми куримо з подругою на ґанку того ж зеленого старого дерев’яного будинку в глибині одноповерхового сектору в центрі Чернігова, що й рік тому. Ми все ще тут. Чому? Нам не те що нікуди їхати. Нам усе ще є звідки — не їхати.

З третьої сходинки бачу ті ж багатоповерхівки, що й рік тому. Тільки тепер вони світяться відтінками жовтого, помаранчевого, кавового світла у вікнах. Рік тому спершу там неухильно світилося кілька вікон, а зрештою згасли, мов свічки, на які дмухнув хтось згори, де, окрім усього, шугають російські літаки.

Він був не один, їх були десятки, але всі вони склалися для мене в один великий. Що ніби шугає хижий птах, одним лише своїм крилом кидає тінь на все місто.

Гуп, тріск, свист — свічки вікон піддаються такому гіркому чорному подиху. Закарбувала всі вікна й черговість, з якою вони більше не засвічувалися. Місто западало у темряву, незіставну з темрявою ночі.

Ми куримо на ґанку, як тоді, коли прислухалися до кожного шурхоту і вдивлялися в червоні заграви міста. Багряні, рожеві, червоні переливи неба позаду нас, із боку саду, на тлі скручених гілляк яблунь, нікому не цікавих цієї весни. Красиві переливи страшних нічних пожеж.

Ми дотягуємо червоні цятки цигарок, шукаючи вдалі слова. Але не знаходимо.

Знов березень. Уперше бачу, як багато людей ходить у сосновий ліс посеред міста з червоними трояндами, гвоздиками і тюльпанами, що їм нині сезон. Відтепер так і буде: у березневі розкуйовджені дні, то дощові, то сніжні, то сонячні, то морозні.

Люди йдуть до своїх рідних, до своїх мертвих. Їх увесь березень ховали тут у довгих траншеях, які копав екскаватор поруч із кладовищем, що не діє вже з пів століття.

Тут ховали людей, бо не могли дістатися до міського цвинтаря. Російські війська били по нім увесь місяць, били по наших мертвих.

Нині лісове кладовище прибране й геть не схоже на те, яким було навесні минулоріч. Уже немає рядів дерев’яних табличок, надписів маркерами, номерів, шматків імен або прізвищ, обмитих дощем і снігом, згублених дат. Тепер тут хрести, плити, огорожі й лавки, усе тоне у стягах і квітах. Три червоні яблучка на тарілочці, дві цигарки, покладені на вологий ґрунт, і навіть сірники. Життя вшановує цю передчасну смерть тут, посеред місця, де за пів кілометра навпростець діти за кілька місяців знову пірнатимуть у теплу річку під схилами лісу. Ми були там нещодавно з друзями, гуляли зі своїми собаками. Одна з дівчат раптом узяла рюкзак і сказала, що швиденько сходить до тата. Хтось навіть не зрозумів, що вона каже. Тобто не одразу.

Тої миті, коли постать дівчини ховається за схилами й соснами, я усвідомлюю, щó я тут усе ще роблю.

***

Між «я не поїду» — «поїхали», «більше я не поїду» — «виїжджаймо, іншої миті не буде» — хитка линва. А я не вмію ходити линвою. Ні натягнутою між двох дерев у міському парку, ні натягнутою між рішеннями. Бо немає правильних і неправильних рішень. Є саме голе рішення і невідворотний результат.

Уперше я виїхала з Чернігова, хоча грозилася цього нізащо не робити, у ніч проти 25 лютого. Порожній багажник, порожня голова, глупа ніч і яскрава Венера, яка, зійшовши, спершу видалася мені дроном, літаком, ракетою, чим завгодно, але ж не зіркою, що сходить над моєю втечею.

Уперше я повернулася до Чернігова 3 березня. Ця дорога тривала два дні з тривожною ночівлею в Каневі, де вже дихалось, як удома. Ми залетіли в Чернігів прямою дорогою з Києва крізь повалені, посічені уламками дерева, повз розстріляні авто, без жодного страху, бо я так прагла назад у місто, яке хочуть узяти росіяни. Я теж так хотіла його взяти. Обійняти і втішити.

Я чулася деревом, із коренем вирваним і викинутим. І не було для мене іншого ґрунту. Не було іншого місця.

Проте линва лишалась натягнутою — і у середині березня я знову тікала геть. Колеса авто занурювалися в березневу грязюку, ми їхали полями, чужими городами, між хвостів снарядів, під автоматні черги, у мряці вологого ранку й п’янкого гару. У мені тріщали дошки будинку, наче кістки. У мені билося серце, мов падіння міни. Смертельно налякана — я тікала.

У перші дні квітня, слідом за відступом росіян, я ступаю у свій дім. І от я незмінно й щодня тут. Мій дім, залатаний під бетонними ребрами, загіпсований, але на ногах. Я сиджу в його ребрах і хочу більше не ходити линвою.

***

Коли в березні повільно об’їздили Чернігів на межі оточення, я роздивлялася через скло автівки кожне дерево, поворот, вигин, чорні обпалені стіни, глибокі вирви у людський зріст, свіжі згарища. Місто, яке я знала, ніби записали на касету, і хтось затис кнопку, від якої касета безповоротно нищиться. Її готують до того, щоби записати на ній щось нове. Чи буде там місце для мене? А якщо буде, то для якої мене?

Межа, за якою втрата дому була незворотною, насувалася стрімко й нещадно. Хтось затис цю кнопку «стерти», а я не знала, як це спинити. Тими днями я втратила все — і дім, і людей, і свою подобу. Світла курточка стала чорною від землі та підвалів, рожеве лице зблідло, а світло міста змаліло, схудло і знебарвилося.

Якби росіяни забрали місто, як би вони про нього говорили? Що б вони собі привласнили? Давні плахти з музею, рушники, козацьку зброю, язичницькі капища оголосили своїми, то що б тоді сталося зі мною? Ким я лишаюся, чиєю я є?

А тоді мене вразив пейзаж. Щось нелюдське, нереальне. Метафора на відстані витягнутої руки. Це була стела на в’їзді до Чернігова, стела, яку я бачу завжди, повертаючись додому. «Чернігів. 1300». А під простріляними червоними літерами стояв український танк. Тієї миті щось у цьому історичному магнітофоні клацнуло й касета, здавалось би, стерта, почала повертати собі свої голоси. Ось же в чому був сенс. Чернігів. 1300 років.

Зо дві тисячі днів тому мене спитали посеред ночі, чому я почуваюся українкою.

Я сказала, що цівка крові людей, що жили до нас, тече мені під ноги крізь століття.

Просто я забула про це, налякана тінню крила хижого птаха.

***

Мій Чернігів не складається з будинків, оплати праці, гарних доріг, низької оренди за дім, зелених парків, у яких тут усе тоне, з менших черг до садочків чи близького сполучення зі столицею.

Мій Чернігів складається з історій, характеру, кольору, темпу. Любов до місць чимось схожа на любов до людини. Не вдається мені обрати місце для життя самотужки. Я би воліла любити Ужгород, але серце каже — любов ось тут. Тож це мій палац. Моя вежа, у якій я ніби і з примусу, а ніби і двері відчинені.

Немає доречного слова, щоби пояснити, чому я так тяжію залишатися саме тут. Просто поки що в мене є ця змога.

***

Уже рік тримається шлях гусениць, дві колії траків, уздовж галявини біля мого дому в березовому гаю. Восени він наповнювався водою і перетворювався у два потічки, дві маленькі ріки, без точного початку, без певного завершення. Діти спускали в ці дві паралельні ріки паперові кораблики, зроблені з вирваних сторінок зошитів. І ті поволі штовхав вітерець шляхом танка. Минула зима, що сховала ці сліди під снігом. І от сніг зійшов, а річки лишилися. От і я ще лишаюся.

Я все ще питаю себе — чому? Що так тримає мене і змушує дертися у це місто? А інших? Адже минулої весни в понівеченому бомбами і снарядами передмісті, між руїн і згарищ будинків, земля чорніла свіжим розпушеним кольором, щойно засапана, і всюди вже зеленіли дрібні паростки. Адже сусідка жінки, яка загинула у своєму дворі, уперше піднявшись із підвалу, засіяла свій двір улюбленими квітами загиблої. А вони ж як сусідки роками не мирилися. Адже між двох уцілілих стін СТО, на яких лишилися минулорічні записи крейдою, я бачу літнього автомеханіка, який взявся в березні ремонтувати українську важку техніку і, здавалося б, усе втратив. Адже мені назустріч знову йде дядько Сашко, літній чоловік після інсульту, що охороняв нашу вулицю з рушницею, а ідучи мені назустріч, мружився, бо боявся осліпнути від моєї краси. Адже пані Христина із сусіднього двору, з якою ми ділилися цигарками, знову зі мною не вітається, бо вважає мене зверхньою.

***

Я вкотре проїжджаю повз авто бойового медика Володимира Андрійченка. Його остання ходка за місто на лінію фронту була смертельною.

У перші місяці спалені, простріляні авто ще стояли уздовж тієї ж дороги. Та згодом одне за одним вони зникли, щезли, їх забрали, відтягли. Володимирове ж авто стоїть. Думаю, його не забирають, бо те авто є його пам’ятником. Справі, яку він зробив. За рік воно змаліло, схудло — його металеве поштрикане сотнями уламків тіло.

Я щоразу проминаю його, коли їду з дому батьків або від свекрухи. Знаючи це, я завжди беру квіти. Щоби там їх покласти. Їх там вистачає і без мене. Але інакше їхати повз неможливо.

Що я тут роблю? Чому залишаюсь, якщо десь є те, що схоже на звичне життя?! Сором і страх. Бо хтось уже ніколи не повернеться сюди так, як хотілось би.

А ми куримо в новому березні на тих самих сходах. Бо втікали. І більше не хочеться цього повторювати.

Тож якби колись треба було вийняти серце, я би хотіла лишити його тут. Між цих людей, цих вулиць, цих слідів траків. Бо серце не кориться бажанням, хоча може схилятися перед страхом.

Віра Курико, письменниця, журналістка.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].

Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Запроси друга до спільноти

Вкажіть, будь ласка, емейл свого друга якого хочете запросити.

Купи Welcome Pack для друга

Вкажіть, будь ласка, всі дані свого друга якому хочете подарувати WP.