Стати самим собі ціллю

Літературознавиця про те, чому при вулиці Петлюри не може існувати музей Булгакова

10 Листопада

Необхідність зректися токсичної російської культури викликала, здається, певну розгубленість у тих переважно російськомовних регіонах, які зараз найбільше потерпають від злочинів загарбників. Адже декомунізація зняла лише поверхневий шар, майже не заторкнувши імперську спадщину, якої тепер конче мусимо зректися, бо від цього залежить саме наше виживання, існування української нації та держави. 

Ще за лічені тижні до нападу в Харкові, скажімо, нізащо не згоджувалися перейменовувати вулиці Пушкіна й Жукова, впевнено прокламували, що це теж частина їхньої культурної спадщини. В Одесі нікому не заважала та сама імператриця, яку в народній пісні названо «вражою бабою», котра занапастила «край веселий», або, за Шевченком, «доконала» українську державність. Та й у Києві музей Булгакова існував недалеко від вулиці Петлюри, поганьбленого російським романістом. Коли ж Пушкін із Чайковським перестали сприйматися як символи культурної тожсамості, коли пам’ятниками Потьомкіну й Катерині вже ніяково пишатися, з’явилося відчуття позбавленості локальної історії. І в дискусіях одесити, скажімо, якось не можуть дати собі ради, на чому ж тепер ґрунтувати свою гідність і гордість, а в столиці музей Булгакова ще чомусь уперто бореться за існування. Так, от якраз нині у нас ситуація, коли закриття музею — на благо розвитку національної культури. 

Саме в східних та південних містах за роки Незалежності було найменше зроблено для витворення нових тожсамісних моделей, нових засад колективної пам’яті, нового пантеону. Без усього цього нація не може остоятися, і під пам’ятником російській імператриці одеських добровольців проводжати на фронт таки не можна. Як  і називати іменами Толстого чи Достоєвського бойові підрозділи. Речі нібито ж очевидні, але от навіть Міністерство освіти вважає за можливе змусити синів і доньок українських воїнів вивчати того самого Булгакова, котрий чорним по білому написав, що в Києві нема ніякої української культури. 

Нам слід просто припинити дискутувати про місце російських діячів в українській культурній пам’яті, бо ми про толстоєвських говоримо іноді чи не більше, ніж про Хвильового й Підмогильного. Насправді русифікація не має аж такого глибокого коріння, як часом здається, її найбільші успіхи припадають на десятиліття по Другій світовій. І конче необхідно шукати замулених, але не пересохлих джерел, отих самих, що їхнє переможне весняне скресання од криги оповістив у «Золотому гомоні», цьому геніальному гімні національної революції, Павло Тичина.

Російську ідентичність українським містам формували силоміць, це була цілеспрямована імперська політика. Всі імперії забороняють підпорядкованим розповідати про власне минуле. Переможці переписують історію так, щоб колонізовані остаточно втратили свою гідність, і тоді з ними можна робити все що завгодно. Яничари, котрі виростали позбавленими спогадів про своє походження, ставали затятими воїнами в обороні своїх поневолювачів. Але схожі процедури проводилися і над культурною притомністю цілої спільноти. Без повернення автентичного уявлення про минуле складно сформувати патріотичну свідомість.

[Читайте також: Немічна імперія. Колонка Володимира Єрмоленка — про характеристики російського імперіалізму]

Аби в Харкові не видавалось конечним гордитися іменем Жукова чи Маяковського, містові треба позбутися культурної амнезії. Ще сто років тому таки ж питомо харківський письменник Микола Хвильовий нарікав, що «велике промислове місто, велике, але не величне» «забуло слобожанське народження, забуло слобожанські полки». А Тичина, опинившися в пролетарській столиці, розгублено допитувався: «Харків, Харків, де твоє обличчя, де твій центр?» 

Між тим Слобожанщина дала Григорія Сковороду й Григорія Квітку-Основ’яненка, в Харкові починався український романтизм. Згодом тут зорганізувалася активна українська громада. Ну і нарешті блискучі двадцяті, означені іменами Миколи Хвильового, Миколи Куліша, Майка Йогансена, Василя Блакитного… Це про них мають розповідати вчителі й екскурсоводи, це їх слід вписати в символічний простір міста. І лише тоді воно має всі шанси стати не лише великим, але й величним. 

Коли одеські співрозмовники жаліються, що як же без звичних емблем, то їм варто просто нагадати, що вони забули українську складову своєї історії. Забули, скажімо, Одеську громаду кінця ХІХ століття, не надто пильно вчиталися у рецепцію Одеси Лесею Українкою й Віктором Домонтовичем. 

А щодо горезвісного пам’ятника Пушкіну, то його й зносити поки не горить. Утвердіть прегарний одеський міф, створений у двадцяті! Таж про «Голівуд на березі Чорного моря», як гордо називали тоді кінофабрику ВУФКУ, написано пречудові спогади, не кажучи вже про один з найкращих вітчизняних модерністських романів — «Майстер корабля» Юрія Яновського. Красуня танцівниця Тайях, закохані в неї талановиті дерзновенні митці, балет «Йосип Прекрасний» в одеській опері, зйомки фільму — і все це на тлі детально прописаного таки ж неповторного локального колориту. За всіма персонажами роману ​​— пізнавані прототипи, сюжетні події старанно проінтерпретовані мемуаристами. Власне, готова міська легенда. 

Пам’ятник у центрі, кілька меморіальних табличок, спецкурс на філологічному, екскурсійний текст, із часом, може, й музей. І тоді виявиться, що одесити отримали багату спадщину, тільки довго не вміли нею розпорядитися. 

Десь із пів року тому я мала знов же розмову про українську ідентичність Дніпра. Місто, в якому народилися двоє найвидатніших українських романістів ХХ століття, Віктор Домонтович і Валер’ян Підмогильний, таки мусить нарешті належно вписати їх у свою культурну пам’ять. 

Ще при початку минулого століття дуже активно діяла «Просвіта», і то не лише в Катеринославі, а й по навколишніх селах. У місті її очолював Сергій Липківський, брат митрополита Української автокефальної церкви Василя Липківського. Музей імені Олександра Поля також став осередком українознавства. Унікальна колекція козацької зброї, книжок, Євангелій, картин, документів, численних археологічних знахідок давала змогу відчути саму атмосферу Запорожжя. 

Невтомний Дмитро Яворницький влаштовував виступи кобзарів, проводив екскурсії, читав лекції у «Просвіті». Тодішні представники, сказати б, індустріального союзу Донбасу, власники вугільних і металургійних підприємств охоче підтримували український рух, фінансували видання, бібліотеки, археологічні розкопки, мистецькі заходи. 

На Шевченкові святкування запрошували співаків із Києва. Один із найзаможніших громадян, інженер-технолог Володимир Хрінников, що мав неподалік від міста великі земельні угіддя, 1906 року ввійшов до першого складу катеринославської «Просвіти», займався різними культурними проєктами. 

Можна запропонувати чимало різних пояснень, чому донбаські хлопці йшли боронити УНР, окрім знаменитої вже версії петлюрівського вояка Володимира Сосюри. Донбас, Донецьк дали українській культурі ХХ століття цілу когорту блискучих діячів. Якби регіон не був позбавлений цієї спадщини й пам’яті, його тожсамість була б інакшою. 

Спогад завжди потребує носія, дому, пов’язується з речами, особливими місцями, текстами. Зберігаючи різні варіанти спільного минулого, взаємодоповнюючись і взаємозбагачуючись, локальні ідентичності витворюють те силове поле, ті лінії, нитки, які зшивають державу й унеможливлюють спроби імпортувати на її територію ідеології якогось сусідського експансіонізму.

Впродовж усіх років нашої відновленої незалежності імперія намагалася поглиблювати лінії розколу. Нам розповідали про неподоланні розбіжності між Галичиною та Наддніпрянщиною, про «неукраїнський» Харків і Маріуполь, про Суворова й Жукова як наших героїв. А коли не вдалося розколоти, апологети дуже великої й дуже гуманістичної культури приїхали на танках. Не треба заспокоювати себе тим, що про ідентичність і пам’ять ще буде час турбуватися після перемоги. Мусимо творити свій національний пантеон, вшановувати своїх, а не чужих героїв, повертати собі відібрану пам’ять. А музей Булгакова при вулиці Петлюри таки не остоїться. Або російський Київ першого — або український державний. Війна не дає можливості уникнути відповідального вибору.

Віра Агеєва, літературознавиця, авторка книжки «За лаштунками імперії», лауреатка Шевченківської премії, професорка Києво-Могилянської академії.

Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.

Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.

Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.

Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!