Фактологія
Наш Формат
Фактологія
Ганс Рослінг
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 12 Травня, 23:59
Промокод — TU_NF

Ми схильні драматизувати життя навколо нас. Яка частка людей у світі живе в злиднях? Скільки сучасних дітей вакциновано? Скільки років навчаються дівчата з бідних країн? Інформація про ці факти постійно циркулює навколо нас, але навіть високоосвічені люди відповідають на них неправильно. Викладачі університетів, журналісти, експерти, директори мультинаціональних компаній, нобелівські лауреати часто показують слабкі результати. Навіть шимпанзе, які обирали б відповіді випадково, справляються краще. Ба більше, помилки тяжіють до одного напрямку — світ страшніший, жорстокіший і безнадійніший, ніж є насправді. Очевидно, причина не в поінформованості чи інтелекті. Усе це — ірраціональне мислення й драматичні інстинкти, що примушують людей згущувати фарби.

***

Інстинкт узагальнення. Чому мені довелося збрехати про данців і чому розумніше будувати півбудинку?

Обід подано.

Помаранчеве сонце сідало за акацієві зарості у провінції Бандунду на півдні річки Конго, за півдня пішої ходи від останньої асфальтованої дороги. Саме тут можна зустріти людей, які живуть за межею крайньої бідності: вони застрягли за горою, далеко після того як закінчилася асфальтована дорога. Ми з колегою Торкільдом провели день серед цих людей, розпитуючи про їхнє життя й харчування. А потім вони вирішили влаштувати для нас вечірку. Жодна людина не заходила так далеко просто для того, щоб розпитати про їхні проблеми.

Як і шведські селяни 100 років тому, вони намагалися виявити свої вдячність і повагу, приготувавши для нас найбільший шмат м’яса, який вони могли знайти. Усе поселення зібралося навколо нас з Торкільдом, коли подали наші тарілки. На двох великих зелених листках лежали два приготовані на вогні щури.

Спершу я подумав, що маю це викинути. Потім побачив, що Торкільд уже почав їсти: ми обидва дуже зголодніли після цілого дня без їжі. Я оглянув селян навколо. Вони усміхалися до мене й очікували. Довелося їсти. Насправді це було не так уже й погано: щур смакував як курка. Із чемності я намагався усміхатися, коли ковтав шматки. Потім настав час для десерту. Нам подали по тарілці великих білих личинок з олійної пальми. Коли я кажу «великі», то маю на увазі дуже великі — кожна личинка була більшою й товщою за мій великий палець. Їх трохи підсмажили у власному жирі.

Я дивувався, чому їх підсмажили так погано? Здавалося, що вони все ще трохи рухалися. Селяни дуже пишалися тим, що могли нас пригостити такою смакотою. Пам’ятаєте, що я ковтальник мечів?

Здавалося б, що я можу запхати собі в горлянку будь-що. І зазвичай я не дуже примхливий до їжі: одного разу мені навіть вдалося з’їсти порцію каші з комарів. Але цього разу я не зміг. Голівки личинок скидалися на маленькі коричневі горішки, їхні товсті тільця були схожі на зморшкуваті прозорі зефірки, і крізь шкірку я міг бачити їхні нутрощі. Селяни жестами показали мені, що личинку потрібно розкусити навпіл і висмоктати те, що всередині. Якби я спробував це зробити, щур повернувся б на цей світ. Я не міг так сильно образити цих людей.

І раптом мене осяяло. Я м’яко усміхнувся і з жалем промовив:

— Мені так шкода, але я не можу їсти личинок.

Торкільд здивовано поглянув на мене. Із куточків його рота вже звисали дві личинки. Вони йому насправді подобалися. Раніше Торкільд працював місіонером у Конго, де його та колег щотижня протягом цілого року пригощали цими смаколиками.

— Розумієте, ми не їмо личинок, — сказав я, намагаючись виглядати якомога переконливіше.

Селяни подивилися на Торкільда.

— Але ж він їсть! — вигукнули вони. Торкільд утупився в мене поглядом.

— А-а-а, — протягнув я, — розумієте, ми з різних племен. Я зі Швеції, а він — із Данії. У Данії страшенно люблять личинок. Але у Швеції… це проти нашої культури.

Місцевий учитель пішов додому і приніс карту світу. Я показав йому протоку, що розділяє дві країни.

— Ось по цей бік їдять личинок, — пояснив я, — а по той — ні.

Більшої брехні я ще ніколи в житті не вигадував, але вона спрацювала. Селяни охоче розділили між собою мій десерт. По всьому світу знають, що в людей із різних племен різні звичаї.

Інстинкт узагальнення

Ми постійно класифікуємо й узагальнюємо. Несвідомо. Це не питання упередження чи просвітлення. Класифікація та розподіл на категорії конче потрібні для нашого нормального функціонування. Це структурує наші думки. Уявіть, що було б, якби ми сприймали кожну річ, кожен сценарій як зовсім унікальний. Нам навіть не вистачило б мови, щоб описати світ навколо нас.

Такий потрібний і корисний інстинкт узагальнення, як і всі решта інстинктів у цій книжці, може спотворити наше бачення світу. Завдяки йому ми можемо помилково об’єднувати у групи речі, людей або країни, які насправді дуже відрізняються. Завдяки йому ми можемо вирішити, що все або всі в певній групі схожі. І, можливо, найприкріше те, що через цей інстинкт ми можемо робити певні висновки про всю групу чи категорію, спираючись лише на декілька або навіть на один незвичний приклад.

Знову повторю, що ЗМІ — найкращі друзі інстинктів. Оманливі узагальнення та стереотипи служать своєрідним скорописом для медіа, забезпечуючи швидкі та прості способи передачі інформації. Ось лише кілька прикладів зі свіжої газети: сільське життя, середній клас, супермама, член банди.

Коли певне проблематичне узагальнення стає відомим великій групі людей, його називають стереотипом. Найчастіше люди говорять про расові та гендерні стереотипи. Йдеться про багато важливих проблем, але це не єдине, що викликає помилкове узагальнення. Помилкове узагальнення — розумовий блокатор для будь-якого виду сприйняття і розуміння.

Інстинкт розриву розділяє світ на «нас» і «їх», а інстинкт узагальнення примушує «нас» думати про «них» наче про однакову масу однакових людей.

Можливо, ви працюєте на комерційну компанію на щаблі 4? Дуже ймовірно, що ви втрачаєте більшість потенційних клієнтів і постачальників через інстинкт узагальнення. Можливо, ви працюєте у сфері фінансів чи у великому банку? Є величезна ймовірність, що ви інвестуєте кошти клієнтів неправильно, тому що об’єднуєте людей, які значно відрізняються.

Факт-запитання No 9

Скільки нині однорічних малюків по всьому світу було вакциновано?

А. 20%.
Б. 50%.
В. 80%.

(Правильна відповідь: 80%. Дуже неправильна відповідь: 20%)

Найгірший результат ми отримали від щорічної конференції світових фінансових керівників у штаб-квартирі одного з найбільших банків. Я був на трьох таких конференціях. Не можу сказати, на якій із них проводив опитування, тому що підписав один папірець. У залі зібралася 71 особа, солідно одягнені банкіри, аж 85% яких свято вірили в те, що у світі щеплення отримує мінімум дітей. Жахлива помилка.

Вакцини треба утримувати в холоді постійно: відтоді як їх було виготовлено й доки їх введуть у дитячі руки. Вакцини перевозять кораблями в охолоджувальних контейнерах у всі куточки світу, а
потім транспортують у холодильних вантажівках. У таких умовах вакцини привозять у місцеві клініки, де їх знову зберігають у холодильниках. Такий шлях розповсюдження називається холодним
ланцюгом. Щоб останній працював, потрібна базова транспортна інфраструктура, мережі електропостачання, систем навчання й охорони здоров’я. Така сама інфраструктура потрібна для будівництва нових виробничих потужностей. Той факт, що вакцинованих дітей у світі аж 88%, але знають про це лише 20% банкірів, вказує, що ці банкіри, певно, погано виконують свою роботу та втрачають великі можливості для інвестування (і це найвигідніші можливості в тих країнах світу, які напрочуд швидко розвиваються).

Найбільшою помилкою є те, що в категорію «вони» ви зараховуєте більшу частина людства. Які ілюстрації ви собі малюєте, коли уявляєте життя цієї категорії? Можливо, це моторошні картинки з новин? Я впевнений, що саме так і відбувається, коли люди на щаблі 4 настільки жахливо відповідають на таке запитання. Та злиденність, яку показують новини, примушує нас формувати стереотипи про стан людства.

Кожна вагітність призводить до приблизно дворічної відсутності менструації. Для тих, хто виробляє прокладки, це погано. Відповідно виробникам потрібно знати про падіння народжуваності й радіти за те, що показник кількості дітей на одну жінку у світі падає. Варто знати й про те, що кількість освічених жінок, які працюють далеко від дому, зростає (і також радіти за це). Чому? Тому що схожий розвиток суттєво розширив ринок для його продукції за останні кілька десятиліть серед мільярдів жінок із менструальним циклом, які зараз живуть на щаблях 2 і 3.

Та наскільки я зрозумів, коли відвідував внутрішнє засідання одного з найбільших виробників гігієнічних засобів, більшість західних виробників узагалі не звертають уваги на цей факт. Натомість коли вони шукають нових клієнтів, то мріють про якісь нові потреби серед 300 мільйонів жінок дітородного віку на щаблі 4. «Чи не випустити нам ще тонші прокладки для бікіні? Як щодо невидимих прокладок, щоб носити під колготами з лайкрою? Може, для кожного вбрання нехай буде окремий вид прокладок? Для кожної ситуації? Для кожного виду спорту? Особливі прокладки для альпіністок!» В ідеалі прокладки мають бути такими тонкими, щоб змінювати їх кілька разів на день. Але як і на всіх багатих ринках, базові потреби вже задоволені, тож виробники марно б’ються за створення додаткового попиту в малих сегментах.

У той самий час на щаблях 2 і 3 приблизно 2 мільярди жінок із регулярними менструаціями мають дуже обмежений вибір товарів. Ці жінки не носять колгот із лайкрою й не витрачатимуть гроші на ультратонкі прокладки. Серед них популярні недорогі прокладки, на які можна покластися протягом дня і які можна не міняти, якщо немає для цього умов. І коли вони знайдуть такий продукт, який їм потрібен, то, імовірно, триматимуться за цей бренд решту життя й порекомендують його своїм дочкам.

Цю логіку можна застосувати й до іншої продукції. Я читав сотні лекцій бізнес-лідерам, пояснюючи цю думку. Більшість світового населення невпинно рухається до вищих рівнів. Кількість людей на щаблі 3 збільшиться з 2 до 4 мільярдів до 2040 року. Майже кожна людина у світі перетвориться на споживача. Якщо ви й досі страждаєте через хибну концепцію, що населення дуже бідне, щоб узагалі хоч щось купувати, то ризикуєте втратити найбільші за всю історію економічні можливості, поки примушуєте маркетологів вигадувати особливі «прокладки для йоги» для багатих хіпстерів у найбільших містах Європи.

Щоб знайти споживачів, вашому стратегічному бізнес-плануванню вкрай потрібне фактологічне світосприйняття.

Реальність кусається

У повсякденному житті інстинкт узагальнення дуже потрібен, й іноді він може врятувати вас від необхідності з’їсти щось гидке. Нам потрібні категорії і класифікація. Проблема полягає в тому, щоб зрозуміти, які з наших простих категорій оманливі (наприклад, «розвинені країни» та «країни, що розвиваються»), і замінити їх кращими категоріями, як-от наші чотири щаблі. Один із найкращих способів зробити це — подорожувати.

Саме тому ми зі студентами-медиками Каролінського інституту у Стокгольмі вирішили відвідати країни щаблів 1, 2 і 3, де мали змогу ходити на заняття в університети, працювати в місцевих лікарнях і жити в тамтешніх родинах. Ніщо не може перевершити особистий досвід.

Ці студенти — це зазвичай привілейовані молоді шведи, які прагнуть творити добро у світі, але зовсім нічого про цей світ не знають. Деякі з них кажуть, що вони багато подорожували: як правило, пили капучино в кафе поряд із турагентством, але ніколи не заходили в оселі місцевих мешканців.

У перший день подорожі в Тируванантапурамі (Індія) або в Кемпалі (Уганда) вони дивуються тому, що міста так чудово облаштовані. Є світлофори, каналізаційні системи, і ніхто не вмирає на вулицях.

На другий день ми відвідуємо місцеву лікарню. Коли студенти бачать непофарбовані стіни, відсутність кондиціонерів, палати на 60 осіб, то починають перешіптуватися, що перебувають в умовах крайньої бідності. Мені доводиться пояснювати, що в людей, які живуть у крайній бідності, узагалі немає лікарень. У таких умовах жінка народжує дитину на глиняній підлозі, біля неї — неосвічена повитуха, яка прийшла босоніж серед ночі, без світла. Мені допомагає адміністраторка лікарні. Вона пояснює, що в країнах щаблів 2 і 3 відсутність фарби на стінах може бути стратегічним кроком. Це не тому, що їм не по кишені купити фарбу. Облізлі стіни відлякують багатших пацієнтів, які мають кошти на дорожчі й триваліші процедури, що дозволяє витратити обмежені ресурси на лікування більшої кількості людей у дешевший спосіб.

Потім мої студенти дізнаються, що одному пацієнтові щойно діагностували діабет, але хворий не може заплатити за прописаний йому інсулін. Вони не розуміють протиріччя. Як так: лікарня вже доволі непоганого рівня (якщо тутешні лікарі можуть діагностувати діабет), але пацієнт не може дозволити собі лікування? Це типова ситуація на щаблі 2. У таких умовах система охорони здоров’я вже може заплатити за діагностику, швидку допомогу й недорогі ліки. Це призводить до підвищення показників виживання. Але грошей ще недостатньо (якщо тільки ціни не падають) для дорогого лікування протягом усього життя, як того потребує, наприклад, діабет.

Одного разу таке нерозуміння життя у країні щабля 2 трохи не коштувало студентці… ноги. Ми відвідували красиву й сучасну восьмиповерхову приватну лікарню в Кералі, Індія. Нам довелося
трохи зачекати у вестибюлі на студентку, яка спізнювалася. Через 15 хвилин ми вирішили більше не гаяти часу й пішли коридором до великого ліфта, у якому могло вміститися кілька лікарняних ліжок.
Наш гід, керівник реанімаційного відділення, натиснув кнопку шостого поверху. Коли двері зачинялися, ми побачили, як у вестибюль влетіла молода світловолоса шведка.

«Ану, швидше!» — закричав її товариш ізсередини ліфта, і вона впхала ногу між дверима, щоб вони не зачинилися й ліфт не поїхав. Усе сталося дуже швидко. Двері продовжували стискати ногу дівчини. Вона закричала від страху й болю. Ліфт почав рухатися вгору. Вона закричала дужче. Щойно я усвідомив, що за секунду студентка може залишитися без ноги, наш гід кинувся через увесь ліфт і натиснув на червону кнопку аварійної зупинки. Колега прошипів, щоб я допоміг йому розтягнути двері в різні боки та звільнити закривавлену ногу дівчини.

Коли все скінчилося, лікар подивився на мене й запитав:

— Я ніколи не бачив нічого схожого. Як ви можете приймати таких бовдурів на медичний факультет?

Я пояснив, що у Швеції всі ліфти устатковані сенсорами на дверях. Якщо між дверима щось застрягне, вони відчиняться замість того, щоб зачинятися. Індійський лікар із сумнівом поглянув на мене:

— Але як ви можете бути впевненими, що цей механізм працюватиме щоразу?

Я почувався ідіотом від власної відповіді:

— Просто вони так працюють щоразу. Думаю, це через жорсткі правила безпеки, регулярний огляд і обслуговування.

Це його не переконало:

— Ваша країна стала настільки безпечною, що вам стало небезпечно виїжджати за кордон і подорожувати по світу.

Запевняю вас: та студентка геть не була недоумкуватою. У неї лише був простий і нерозумно узагальнений досвід користування ліфтами: якщо так на щаблі 4, то так і скрізь.

В останній день ми зазвичай влаштовуємо прощальну церемонію, де мені іноді вдається дізнатися щось нове з узагальнень, які інші люди формують щодо нас. Наші студентки прийшли вчасно, вони були одягнені в прекрасні кольорові сарі, які нещодавно придбали. (Травма від дверей ліфта благополучно загоїлася). За десять хвилин з’явилися студенти-хлопці, вочевидь із похмілля, одягнені в порвані джинси та брудні футболки. Індійський провідний професор судової медицини нахилився до мене й прошепотів: «Я чув, що у вашій країні одружуються “по любові”, але в це важко повірити. Подивіться на цих чоловіків. Жодна жінка не одружиться з такими, якщо їхні батьки не примусять їх».

Коли ви потрапляєте в реальність іншої країни й відвідуєте не лише європейські кав’ярні, то маєте зрозуміти: узагальнювати те, що нормально в рідному середовищі, із тим, що є в чужій країні, —
це не просто марно, а ще й небезпечно.

Мій перший раз

Мені зовсім не хочеться критикувати студентів, адже я й сам не кращий.

У 1972 році, коли я навчався на четвертому курсі, мені довелося відвідувати лекції медичного факультету в індійському Бангалорі. На першому занятті, на якому я був, студенти вивчали рентгенівські знімки нирок. Поглянувши на перший знімок, я зрозумів, що це був рак нирки. Я вирішив із поваги до класу зачекати з відповіддю. Не хотів хизуватися. Потім піднялося кілька рук, й індійські студенти один за одним почали пояснювати, як найкраще діагностувати такий вид раку, як він розповсюджується і яким чином його найкраще лікувати. Вони обговорювали це з півгодини, відповідаючи на запитання, на які, як я думав, знав відповіді лише мій головний лікар. Я усвідомив, наскільки прикро помилився. Я, мабуть, зайшов не в ту аудиторію. Хіба це могли бути четвертокурсники? Це, мабуть, були спеціалісти. Я нічого не міг додати до їхнього аналізу.

Коли я виходив, то сказав одному студентові, що мав відвідати заняття четвертого курсу. «Ти не помилився», — відповів він. Я почувався приголомшеним. У них на чолах були намальовані кастові знаки, вони жили у країні, де росли екзотичні пальми. Як вони могли знати набагато більше, ніж я? У наступні три дні я побачив, що їхні підручники втричі товщі, ніж мої. І вони прочитали утричі більше, ніж я.

Тоді вперше за життя мені довелося раптово змінити світогляд — припущення, що я вищий від них просто через те, звідки приїхав, думку про те, що Захід був найкращим, а «решта» ніколи «нас» не наздожене. У ту мить 45 років тому я зрозумів, що Захід не зможе довго домінувати у світі.

Як контролювати інстинкт узагальнення Якщо у вас немає можливості подорожувати — не хвилюйтеся. Є й інші шляхи уникати помилкових класифікацій.

Знайдіть кращі категорії: «Вулиця Доларів» (Dollar Street) Анна завжди наполягала на тому, що ті мої подорожі зі студентами були наївним і нереалістичним способом показати, як живе світ. Небагато людей захочуть витрачати свої потом зароблені гроші, щоб побувати у Богом забутих місцях з відхожою ямою замість туалету, спробувати на смак малопривабливе життя на щаблях 1, 2 і 3, далеке від пляжів, чудової кухні, барів і природи, схожої на казку.

Людям нецікаво вивчати дані про глобальні тенденції й кількісні співвідношення. У будь-якому випадку, навіть маючи перед очима дані, було дуже важко зрозуміти, що саме вони означали в реальному житті на різних рівнях.

Пам’ятаєте фотознімки, що описували життя на різних щаблях у розділі про інстинкт розриву? Я узяв їх із проекту «Вулиця Доларів» (Dollar Street), який Анна розробила спеціально для диванних мандрівників, щоб показати їм справжній світ. І тепер ви можете зрозуміти, як живуть інші люди, не виходячи з дому.

Уявіть, що всі оселі й домівки світу вишикувалися на одній довжелезній вулиці за рівнем доходу. Найбідніші житимуть ліворуч по вулиці, а найбагатші — праворуч. Де решта? Звичайно, наразі ви вже знаєте: більшість людей розмістяться десь посередині. Номери будинків — це дохід тих, хто в них мешкає. Сусіди на вулиці Доларів — це люди з усього світу з однаковим доходом.

Анна дала завдання фотографам відвідати понад 300 родин у більш ніж 50 країнах. Вони задокументували, як люди їдять, сплять, чистять зуби й готують їжу. Вони зафіксували, із чого зроблені будинки, як вони опалюються, яке в оселі світло, які туалети й плити для приготування їжі, і ще понад 130 різних аспектів щоденного життя. Ми могли б зробити книжку зі знімків, які показують, наскільки однаково живуть люди з різних країн з однаковим доходом і наскільки по-різному живуть люди в одній країні. У нас назбиралося понад 40000 фотографій.

Завдяки цим знімкам стало зрозуміло: головним фактором, що впливає на те, як саме живуть люди, є не їхні релігія, культура чи країна проживання, а дохід.

Спальні (кухні й вітальні) дуже схожі в усіх, хто живе на щаблі 4, незалежно від країни: в Америці все так само, як і у В’єтнамі, Мексиці, Південній Африці й будь-де у світі.

Родина на щаблі 2 в Китаї зберігатиме й готуватиме їжу так само, як і родина із того самого рівня в Нігерії.

Фактично якщо ви один із 3 мільярдів людей, які живуть на щаблі 2 в будь-якій країні — у Філіппінах, Колумбії, Ліберії тощо, — базові факти про ваше життя будуть такі самі, як і в решти людей із цього щабля.

Це означає, що дах вашого будинку зроблено зі шматків різних матеріалів, тож коли дощить, вам може бути мокро й холодно.

Коли ви йдете вранці в туалет, там зазвичай погано пахне й літають мухи, але там є стіни, які затуляють вас від інших. У вас уже є певна приватність.

Ви їсте майже ту саму їжу щодня, щотижня.

Ви мрієте про їжу, яка була б смачнішою й різноманітнішою.

Світло постійно блимає, оскільки струм нестабільний. Уночі, коли переривають подачу струму, ви покладаєтеся на місячне світло. На ваших дверях — навісний замок.

Увечері перед сном вам доводиться чистити зуби тією самою щіткою, якою користується решта родини. Ви мрієте про той день, коли зможете почистити зуби своєю щіткою, а не тією, якою щойно
скористалася бабуся.

Преса постійно підсовує вам картини життя на щаблі 4 і криз, що відбуваються у решті світу.

Заґуґліть «туалет», «ліжко», «плита». Ви отримаєте зображення із життя на щаблі 4. Якщо хочете побачити повсякдення на інших рівнях, пошуковик вам не допоможе.

Ставте під сумнів свої категорії

Вважати будь-яку класифікацію хибною дуже корисно. Ось п’ять потужних способів поставити під сумнів вашу улюблену класифікацію чи категорію: шукайте різницю всередині групи і щось схоже поза групою; остерігайтеся «більшості»; будьте обережні з винятковими прикладами; припустіть, що ви не «нормальний»; остерігайтеся переносити узагальнення з однієї групи на іншу.

Шукайте різницю всередині групи і щось схоже поза групою. Національні стереотипи ламаються, коли ви бачите величезні відмінності між державами та суттєву схожість між країнами на однаковому рівні доходу (незалежно від культури чи релігії). Згадайте, наскільки подібний посуд у різних родинах зі щабля 2 в Нігерії та Китаї.

Якщо ви подивитеся лише на зображення китайців, то можете подумати: «А, ось як гріють воду в Китаї. У великих залізних посудинах, схожих на чайник, що стоять на триногах. Це частина їхньої культури». Ні. Це просто такий спосіб гріти воду для всіх, хто живе на щаблі 2. По всьому світу. Це питання доходу. У Китаї, як і деінде, люди готують й іншими способами — це залежить не від їхньої «культури», а від їхнього рівня доходу.

Коли хтось вам розповідає про те, що людина поводиться в певний спосіб через належність до якоїсь групи — хай це буде країна, культура чи релігія — стережіться. Чи можна знайти приклади іншої поведінки в тій самій групі? Або такої самої поведінки за межами цієї групи?

Остерігайтеся «більшості». Коли хтось каже, що більшість групи має певну властивість, це звучить так, наче майже всі члени групи мають якусь однакову рису. Пам’ятайте, що більшість просто означає понад половину. Це може бути 51%, а може — 99%. Якщо є змога, запитайте про кількість відсотків.

Для прикладу розглянемо такий факт: більшість жінок світу стверджують, що їхня потреба в контрацептивах задовольняється. Про що це нам говорить? Чи означає це думку майже всіх жінок?
Чи лише трохи більше від половини так вважають? Реалії однієї країни можуть суттєво відрізнятися від тих, що в іншій. У Китаї і Франції аж 96% жінок стверджують, що вони задоволені рівнем контрацепції. Не набагато нижча частка, 94%, жінок у Британії, Південній Кореї, Таїланді, Коста-Риці, Нікарагуа, Норвегії, Ірані й Туреччині вважає так само. Але в Гаїті й Ліберії «більшість» означає 69%. А в Анголі — лише 63%.

Будьте обережні з винятковими прикладами. Не використовуйте виняткові приклади для висновків про цілу групу. Хемофобія — страх хімічних речовин — зумовлена узагальненням справжніх, але поодиноких прикладів про шкідливість певних речовин. Деякі люди починають боятися усіх «хімікатів». Але пам’ятайте, що все навколо зроблено з хімікатів, як «натуральні», так і «промислові» продукти. Ось кілька моїх улюбленців, без яких не уявляю життя: мило, цемент, пластик, пральний порошок, туалетний папір, антибіотики.

Якщо хтось наводить вам один приклад і пропонує зробити висновок про всю групу, попросіть про додаткові приклади. Або подивіться на інший бік питання: приміром, поміркуйте, чи приведе протилежний приклад до протилежного висновку. Якщо ви вже дійшли висновку, що всі хімікати шкідливі, спираючись на шкідливість однієї речовини, чи будете готові зробити висновок про безпечність усіх речовин, якщо одна все ж таки безпечна?

Припустіть, що ви не «нормальний», а інші люди не «ідіоти». Щоб не поламати ногу в ліфті й не наробити інших помилок, залишайтеся відкритими для того, що ваш досвід може не бути «нормальним». Будьте обережними, коли переносите досвід життя на щаблі 4 на решту світу. Особливо якщо це приводить вас до висновку, що інші люди — ідіоти.

Якби ви поїхали в Туніс — країну, де є люди, які живуть на всіх чотирьох щаблях доходу, то могли б натрапити на недобудовані будинки (як оцей, що належить родині Салі, яка живе в столиці). Ви можете вирішити, що тунісці ліниві й неорганізовані.

Ви можете знайти будинок цієї родини у проекті «Вулиця Доларів» і подивитися, як вона живе. Мабрукові 52 роки, і він працює садівником. Його дружині, Джамілі, 44 роки, і вона керує домашньою пекарнею. У більшості їхніх сусідів теж оселі з недобудованим другим поверхом. Такі можна побачити у будь-якій країні на щаблях 2 і 3. Якщо хтось побудує собі такий будинок у Швеції, то всі вирішать, що в нього великі проблеми з плануванням або будівельники просто все кинули та втекли. Але не можна узагальнювати досвід Швеції та Тунісу.

Родина Салі, як і багато інших, що живуть у схожих умовах, знайшла чудовий спосіб вирішити декілька проблем одразу. На щаблях 2 і 3 люди часто не мають доступу до банків, щоб заощаджувати чи отримати позику. І щоб покращити свої житлові умови, вони відкладають гроші. Кошти тим часом можуть знецінитися через інфляцію, або їх можуть украсти. Тож щойно Салі накопичують певну суму, вони купують цеглу. Злодії не зможуть її вкрасти, й інфляція теж їй не зашкодить. І ніхто не перевірятиме ваш кредитний рейтинг. За 10–15 років ви побудуєте непогану домівку. Замість вважати Салі й таких, як вони, тупими та неорганізованими, припустіть, що вони розумні, і запитайте себе: що саме в цьому рішенні може бути раціонального й розумного?

Остерігайтеся переносити узагальнення з однієї групи на іншу. Колись я вірив, ба більше, розповсюджував смертельно хибне узагальнення, яке коштувало 60000 життів. Деякі з них можна було б урятувати, якби система охорони здоров’я пильніше ставилася до помилкових узагальнень.

Якось увечері 1974 року я купував хліб у супермаркеті невеликого шведського містечка. У цей момент помітив, що дитина у візочку опинилася в ситуації, яка загрожувала її життю. Мама повернулася спиною до візочка й міркувала, яку хлібину їй узяти. Нетренованим очам важко було помітити небезпеку, але у випускника медичного факультету в голові залунав сигнал тривоги. Я тримався, щоб не побігти, щоб не налякати матір. Замість цього підійшов до візочка, якомога швидше підняв дитину, яка спала на спині, і перевернув на живіт. Малий навіть не прокинувся.

Мати різко повернулася до мене з хлібом в руці й готовністю атакувати. Я швидко пояснив жінці, що я лікар, і розповів їй про так званий синдром раптової дитячої смерті і нові поради батькам: не класти дітей спати на спину через ризик задихнутися блювотними масами. Тепер її дитя було в безпеці. Мати була одночасно і налякана, і заспокоєна. Видно було, як тремтіли її ноги, та вона пішла далі між рядами магазину, нічого не знаючи про мою величезну помилку.

Під час Другої світової та Корейської воєн лікарі й медсестри виявили, що непритомні солдати частіше виживають, якщо лежать на животі, аніж коли лежать на спині. Коли вони лежать на спині, то частіше захлинаються власними блювотними масами. У положенні на животі блювота відходить, а дихальні шляхи залишаються вільними. Це спостереження врятувало мільйони життів, і не лише солдатам. Відтоді «рятувальне положення» повсюдно увійшло в практику та його навчають на будь-яких курсах першої допомоги на всій планеті. (Рятівники, які боролися за людські життя під час землетрусу в Непалі 2015 року, добре вивчили його).

Але нове відкриття можна узагальнити й розповсюдити навіть на ті аспекти, які його не потребують. У 1960-х роках успіх цієї позиції так надихнув працівників охорони здоров’я, що вони почали радити молодим матерям не класти дітей спати на спині. Так, наче будь-яка безпорадна людина потребувала однакової допомоги у всіх без винятку випадках.

Розумова недолугість узагальнення полягає в тому, що її часто дуже важко розпізнати. Логічний ланцюжок здається коректним. Коли, здавалося б, непохитна логіка поєднується з добрими намірами, хибне узагальнення виявити майже неможливо. Хоч кількість раптових смертей збільшилася, а не навпаки, ніхто нічого не підозрював аж до 1985 року, коли гонконгські педіатри висловили думку, що причиною може стати положення на животі під час сну.

Навіть тоді європейські педіатри не звернули уваги на це зауваження. Шведській владі знадобилося ще сім років, щоб визнати помилку та впровадити протилежну практику. Непритомні солдати, якщо лежали на спині, помирали від блювоти. Здорові малюки під час сну, на відміну від поранених солдатів, мали цілком здорові рефлекси й під час блювоти повертали голову на бік. Але коли дитина лежить на животі, у неї часто ще недостатньо сил, щоб повернути вбік лише голову й утримувати дихальні шляхи вільними. (Насправді причина, чому положення на животі виявилося для немовлят небезпечнішим, і зараз не зовсім зрозуміла).

Важко сказати, як мама з хлібного відділу могла поставити під сумнів мої дії й виявити ризик положення її дитини. Вона могла наполягати на тому, щоб я якось підтвердив свої слова. Я розповів би їй про непритомних поранених. Жінка могла б запитати: «Але пане лікарю, ви справді вважаєте схоже узагальнення й перенесення висновків коректним? Хіба спляча дитина не відрізняється від пораненого непритомного солдата?». Навіть якби вона спромоглася все це запитати в мене, я дуже сумніваюся, що був би здатен це осмислити.

Я власними руками впродовж десятиліття, а то й більше, перевернув багатьох малюків зі спини на живіт, щоб запобігти задиханню й урятувати життя. Так само робили багато інших лікарів по
всій Європі й Америці, аж поки цю практику повністю не спростували через 18 місяців після того, як було опубліковане дослідження спеціалістів із Гонконгу. Тисячі дітей померли через хибні узагальнення, а деякі вже навіть тоді, коли з’явилися докази протилежного. Помилкові узагальнення можуть легко ховатися за добрими намірами.

Я дуже сподіваюся, що тій малечі з хлібного відділу вдалося вижити. Я лише можу сподіватися, що люди засвоять уроки із цієї жахливої помилки сучасної медичної системи. Усім нам слід не узагальнювати й не переносити висновки з одних подій чи груп на інші. Нам треба виявляти приховані узагальнення в наших логічних ланцюгах. Виявити їх доволі важко. Але коли ми отримуємо нові докази, варто поставити під сумнів попередні припущення, переоцінити ситуацію й визнати помилку, якщо вона є.

Фактологія

Фактологія — це усвідомлювати, коли саме використовується класифікація та категорії як обґрунтування, і пам’ятати, що класифікація, узагальнення висновків можуть бути хибними. Ми не можемо припинити узагальнювати — навіть не варто намагатися це робити. Але нам слід уникати некоректного узагальнення й перенесення.

Щоб контролювати узагальнення, ставте під сумнів свою класифікацію і її категорії.

• Шукайте відмінності всередині групи. Особливо якщо групи численні, шукайте можливості розділити їх на менші, точніші категорії. І…

• …шукайте подібні характеристики поза групою, в інших групах. Якщо ви знайдете явні схожі риси між різними групами, подумайте, чи доречний розподіл на схожі групи.

А також…

• …шукайте відмінності між групами. Те, що стосується однієї групи (наприклад, вас та людей, що живуть на щаблі 4 і/або непритомних солдатів), можна так само використати до іншої (наприклад, до людей, які не проживають на щаблі, 4 або до сплячих немовлят).

• Стережіться «більшості». Більшість — це просто трохи більше, ніж половина. Запитайте, «більшість» — це 51%, 99% чи щось посередині.

• Будьте обережні з яскравими прикладами. Такі приклади легше пригадати, але, найімовірніше, вони є винятком, а не правилом.

• Припустіть, що люди не ідіоти. Коли щось вам здається дивним, намагайтеся залишитися скромним і допитливим. Подумайте: у якій ситуації це рішення може бути раціональним?

Наш Формат
Фактологія
Ганс Рослінг
купити зі знижкою 30%
знижка діє до 12 Травня, 23:59

Читайте ще

Homo creativus. Як новий клас завойовує світ
Річард Флорида
Нарис історії України. Формування модерної нації XIX-XX століття
Ярослав Грицак
Хітмейкери. Наука популярності та змагання за увагу
Дерек Томпсон
Гра в музей
Н. Космолінська, І. Магдиш

Блог