Коли змінюються факти
Човен
Коли змінюються факти
Тоні Джадт
купити

«Коли змінюються факти» – збірка есеїв британського й американського історика та публічного інтелектуала Тоні Джадта. Книжка поєднує тексти написані між 1995 та 2000 роками, які оповідають про те, як може мінятися думка про щось, «коли змінюються факти». Дружина Джадта та упорядниця книжки Дженіфер Гоманс говорить: «Це збірка есеїв, але водночас це збірка одержимостей. Одержимостей Тоні. Усі вони тут: Європа й Америка, Ізраїль та Близький Схід, правосуддя, простір громадянської дискусії, держава, міжнародні відносини, пам’ять і забуття, а понад усе — історія. Повторювана знову і знову на цих сторінках пересторога, яка вказувала, що ми засвідчуємо крах «економічної епохи», її перетворення на «еру страху» і входження до «нової епохи непевності», знаменувала глибину його пригніченості та стурбованості через курс, який взяла політика. Його очікування були високими, він був відданим спостерігачем. Гадаю, у цих есеях ви знайдете і проникливого реаліста, який вірив у факти, події, дані, і ідеаліста, який не мав прагнень дрібніших за добре прожите життя; і не тільки для себе, але й для суспільства»

Українською есеї Джадта переклала письменниця Софія Андрухович. Запрошуємо прочитати один із есеїв книжки – розмову Тоні Джадта із сином Деніелем – про діалог поколінь.

*****

ДЕНІЕЛ: Якби у листопаді 2008 року мені було 18 років, я голосував би за Барака Обаму. Проте, будучи 14-літнім, я задовільнився тим, що висловив йому свою підтримку та виявив радість з приводу його обрання. Я наївно вірив, що його адміністрація займе тверду позицію, притлумить кризу навколишнього середовища, загнивання якої допускали, не помічаючи, його попередники. Мені здавалося, що пан Обама знає, як поводитися правильно в моральному сенсі, навіть якщо це означає йти проти політично правильної течії. 

Менше ніж через два роки я почувався страшенно песимістично щодо моральних рішень нашого уряду та бізнесового світу. Вибух нафтової платформи Deepwater Horizon став переломним моментом. Я вже й до того був скептичним: цьому посприяли посилення підводного буріння, пасивна лінія поведінки нашого уряду в Копенгагені та відсутність будь-якого законодавства з приводу охорони довкілля.

Втім компанія British Petroleum змусила мене усвідомити, що покоління, яке перебуває при владі, цього не розуміє. Вони дивляться на екологічну кризу в тому ж світлі, у якому бачать політичні провали та економічні біди. Політика проминає, а економіки відновлюються, натомість довкілля — ні. Мене лютить відчуття «Ми все виправимо після того, як залагодимо все інше». Світ не є нескінченним ресурсом; виправлення шкоди, якої ви завдали, стане проблемою мого покоління. Ось як це просто.

ТОНІ: Ну, мені 62 роки і я голосував за Барака Обаму. Я не мав великих сподівань. Від початку було зрозуміло, що він той, хто радше уляже, ніж протистоятиме, — і, якщо вже не для людини, то для політика це точно недолік. Ми бачили наслідки: пан Обама не розв’язав ані ситуації на Близькому Сході, ані економічних врегулювань, ані справи з в’язнями, ані з емігрантською реформою. Зухвалістьнадії?

Щодо корпорацій, то ми, народжені в часи бейбі-буму, мали право на цинізм. Як GoldmanSachs, наприклад, нафтові компанії не є великодушними економічними агентами, які слугують втоленню потреб і беруть свою частку. За словами Теодора Рузвельта, вони є «злочинцями з великими статками». Але цинізм притупив нашу реакцію на по-справжньому кримінальну поведінку: «Вони ж і так це зроблять, правда?». Одна річ — спостерігати, як GoldmanSachs грабують економіку, і зовсім інша — отримати прохання відсторонитися, поки ВР нищить узбережжя Перської затоки. Так, нам справді слід би було дужче лютитися.

Ми вдивляємося в майбутнє — і бачимо, що справи не клеються. Потік бруду нагадує, що ми здали власну незалежність технології, якої не можемо опанувати. Наша енергія неправильно спрямована на коштовні іноземні війни, мета яких стає дедалі незбагненнішою. Ми чіпляємось одне до одного під час зіткнень «культур», що не мають стосунку до наших справжніх проблем. 

Тим часом годинникова точність нашого класичного устрою забарахлила — адже вона залежить від консенсусу, якого більше не існує. Якщо поглянути з довгої перспективи, то саме так помирають республіки. «Хтось» явно повинен «щось» робити. Що ти пропонуєш?

ДЕНІЕЛ: Якщо ти настільки поблажливий до неприйнятної корпоративної поведінки, то, можливо, також надто смиренний у плані політики. Щоб насправді щось змінити, треба прийняти такий спосіб мислення, коли справжня зміна можлива. Моє покоління дивилось на ситуацію так; ось чому так багато молодих людей підтримало пана  Обаму. Можливо, більше, ніж інші виборці у Сполучених Штатах, ми вірили, що небайдужість здатна вплинути на здійснення важливих речей. Але що частіше нам повторюють, мовляв, попереду на нас чекають кризи, владці не здатні їм запобігти, — що нам варто покладатися на Бога, як порадив у вівторок президент, — то слабшою стає віра в уряд.

Політики залежать від громадськості: отримавши достатньо потужний консенсус, вони діятимуть. Ось чого я чекав від тебе — і це те, що ми мусимо робити нині: творити наш консенсус і діяти. Ваше покоління багато говорило про долученість. То долучайся. Використовуй важіль політичної думки, щоб змусити до створення сильного законодавства щодо довкілля.

Примиряючи себе з необхідністю «повернутися до нормальності» після вибуху нафтової платформи ВР, нам доведеться відмовитися від життєво важливої можливості. Нам потрібна нова «нормальність». І нам слід ставити собі нові запитання: не про те, чи можемо ми інвестувати в інший спосіб життя — сонячну енергію, масове транспортування, поступове згортання залежності від нафти, — але як довго ми можемо дозволити собі не робити цього. Це ваш борг перед нами.

ТОНІ: Розмова про покоління доволі делікатна. Зрештою, я — того самого віку, що Білл Клінтон і Джордж Вокер Буш, але я за них не відповідальний. Насправді я погоджуюсь із тим, що нам варто домогтися державного консенсусу, але не думаю, що проблема полягає у тому, щоби переконати американців щодо забруднення або навіть кліматичних змін. Так само не йдеться про те, щоб змусити їх до жертв заради майбутнього. Проблема в тому, щоб переконати їх знову, як багато вони зможуть зробити, об’єднавшись.

Але тут потрібен лідер — а я не можу не помічати, як легко ви дозволяєте президентові вивернутися з гачка. Зрештою, якщо ти і твої сучасники втратили віру в людину та «систему», то частково це його провина. Але відповідальність лежить і на вас.

Недостатньо просто об’єднатись і когось обрати, якщо після цього ви знову беретесь обмінюватись смс-ками і писати у Твіттері. Ви повинні залишатися разом, знати, чого хочете, і боротися за це. Це не спрацює за першим разом і не спрацює досконало, але не можна опускати рук. Це також політика. 

Ти помиляєшся, коли думаєш, що я втратив віру в уряд. Всюдисущий уряд збудував цю країну. Без нього тут не було би трансконтинентальної залізниці. Коледжі, створені на кошти, отримані з продажу державної землі — слава американської державної освіти, — були наслідком дії Актів Моррілла 1862 і 1890 років. Держава вклала значні суми грошей у громадське благо: пригадай План Маршалла, Закон про права військовослужбовців (G. I. Bill) та шосе між штатами, без яких наша повоєнна економіка ніколи не могла б розквітнути так, як це сталося. І не забувай Закону про громадянські права: надзвичайно контроверсійну моральну революцію, що потребувала великої політичної відваги.

Я не втратив віри в уряд — але я тривожусь, чи нинішні політики здатні сягнути рівня проблеми.

ДЕНІЕЛ: Ти маєш рацію — я таки справді трохи попускаю президентові. Але те, що так багато молоді допомогло обрати уряд після років скептицизму, — це немало. Він ледь не самотужки прищепив політичний дух тим із нас, хто відчував щодо попередньої адміністрації лише сором. Цілком можливо, що без цього сплеску надії і спраги дій більшість представників мого покоління з огидою відвернулися би від політики, перш ніж встигли нею зацікавитись. За цю мобілізацію нам і варто подякувати панові Обамі.

Звичайно, він заслуговує на критику. Але чого робити не можна — і поколінню, і всій державі — це дозволити своєму розчаруванню перетворитися на песимізм та лінощі. Нині ми постали перед моральним викликом, від якого не можемо відступитись.

Я боявся, що у своєму скептицизмі ти втратив віру і здався — мусиш визнати, що радикалізм твого покоління ніколи не відповідав його потенціалові. Ти завжди повторюєш, що політика — це «мистецтво можливого»: але якщо ми зможемо обернути нашу злість на позитивну дію, то можливе з усією певністю стає набагато імовірнішим. Чи злість є мудрим провідником до дії? Правду кажучи, якщо нею скористатись із недобрих міркувань або спрямувати в неправильному напрямку, це може виявитись катастрофою. Але хіба навіть це не краще, ніж просто сидіти і скаржитись, поки нас підводять просто до прірви?

ТОНІ: Справді, пожертвувати чимось сьогодні заради довготермінової перспективи, відкласти гонитву за щоквартальним економічним зростанням заради вищої мети громадської політики — не є за межею наших можливостей. Ми пропонуємо собі легкий вибір — високі податки або вільні ринки — а потім дивуємось, дізнавшись, що вони не відповідають нашим потребам.

Технологічні рішення — це гординя нашого часу. Але як люб’язно продемонстрували нам хлопці з ВР, існує межа, до якої можна прикривати пробоїну все новими й новими латками; часом доводиться починати все спочатку.

Проблема набагато ширша, ніж нафтові плями та моральна відраза. Значною мірою великі нафтові компанії не мають довготермінового майбутнього: раніше або пізніше маленькі ниці емірати, які повигулькували над водоймою рідкісної жадоби, знову розчиняться в пустелі. Але чому ВР та еміри пишуть сценарій прикінцевої фази гри? Ніщо з того, що створила людина, не є неуникним: китайський капіталізм — неврегульований прибуток у супроводі серійної екологічної катастрофи — не єдино можливе майбутнє.

У вівторок президент говорив про активізацію законів Конгресу. Але нині це означає не більше, ніж система обмеження і торгівлі викидами: шахрайство для корпорацій, яке вже випробували в Європі та встигли знайти охочих.

Нам потрібен План Маршалла для 50 штатів. Федеральні гроші, зібрані із заощаджень на оборону і — так! — податків (кредит для наших наступників) повинні бути доступними за умови, що вони підуть на публічну інфраструктуру, громадський транспорт, відновлювальну енергію та освіту. Будь-що дрібніше не варте кризи, яку спричинило витікання 60 тисяч барелів на день. Ви на це здатні? Якщо хочете змінити світ, треба бути готовим боротися тривалий час. І жертвувати. Чи справді вам небайдуже — чи ви просто обурені тривожними картинками?

ДЕНІЕЛ: Ми не маємо вибору, окрім того, щоби бути по-справжньому небайдужими. Жертви, які ти передбачаєш, — ніщо порівняно з тими жертвами, до яких ми будемо змушені, якщо сидітимемо й чекатимемо. Найважливіше, що ми не маємо такої розкоші — боротися впродовж тривалого часу. 

Дивись, ми — безправні й найближчим часом будемо такими. Насправді перебуваємо в найгіршій можливій позиції: ми достатньо зрілі, щоб зрозуміти краще, ніж ви, що слід робити, але надто молоді, щоб робити це. Все, що ми можемо, — сказати про це.

Ця розмова вперше була опублікована у виданні The New York Times у червні 2010 року.

*****

Тоні Джадт (1948–2010) – британський та американський історик, публіцист, публічний інтелектуал. Член Американської академії мистецтв та наук і Британської академії.

Викладав у Кембриджському, Каліфорнійському, Оксфордському та Нью-Йоркському університетах. Заснував Інститут Ремарка при Нью-Йоркському університеті та був його директором.

Автор багатьох досліджень з історії Європи ХХ століття, зокрема історії Франції.

Українською мовою опубліковано декілька книг Тоні Джадта, зокрема «Роздуми про двадцяте століття» (спільно з Тімоті Снайдером), «Після війни. Історія Європи від 1945 року».

Переклала з англійської Софія Андрухович, літературне редагування Анни-Марії Волосацької.

Книга побачила світ за сприяння Відділу преси, освіти і культури Посольства США в Україні.

Човен
Коли змінюються факти
Тоні Джадт
купити

Читайте ще

Енциклопедія неуків, бунтівників та інших геніїв
Пуї Жан-Бернар, Блох Серж
Ведмеже місто
Фредрік Бакман
Маркетинг майбутнього. Як ґроуз-хакери змінюють правила гри
Раян Голідей
Розмови з донькою про економіку. Коротка історія капіталізму
Варуфакіс Яніс

Блог