Наглядати й карати
Комубук
Наглядати й карати
Мішель Фуко
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 5 Лютого, 00:00

Як сучасна влада впливає на людину? Цьому питанню присвячена одна з центральних праць знаменитого французького філософа Мішеля Фуко (1926—1984) «Наглядати й карати. Народження в’язниці» (1975).

На прикладі аналізу виникнення й розвитку інституції в’язниці й пенітенціарної системи загалом Мішель Фуко блискуче демонструє постання сучасного дисциплінарного суспільства, в якому, як стверджує філософ, ми живемо й досі. Це паноптичні суспільство та влада, які, на відміну від влади й суспільства «класичної доби», не діють на індивіда ззовні, заохочуючи певну поведінку й караючи за переступи, а поміщають його у складну мережу різноманітних інституцій, технологій та дискурсів, які, зрештою, утворюють «машину з виробництва» дисциплінарного індивіда. Модерна влада, на думку Фуко, це не так влада у строгому значенні цього слова, як інституціалізоване знання, що пронизує й формує сучасну людину та соціальний світ, який вона замешкує.

Перш ніж писати цю книжку, Фуко займався громадською діяльністю, вимагав зробити прозорішими правила утримання в’язнів та покращити якість їхнього життя у в’язницях. На різних етапах його підтримували Жан-Поль Сартр та Жак Дерріда.

Пропонуємо вашій увазі фрагмент видання про «політичну анатомію» й контроль над людським тілом.

***

Розділ 1

Покірливі тіла

Ось ідеальна постать солдата, як її змалювали ще на початку XVII ст. Солдат — це передусім той, кого впізнають іздалеку, він носить знаки: природні знаки своєї мужності й сміливості, а також знаки своїх гордощів; його тіло — герб його сили та хоробрості, і коли правда, що він поступово має навчатися військового ремесла — головно беручи участь у битвах, — такі маневри, як марш, такі позиції, як-от постава голови, великою мірою пов’язані з тілесною риторикою честі: «Ось прикмети, щоб розпізнати найпридатніших до цього ремесла: це жваві, бадьорі чоловіки з прямою поставою голови, випнутими грудьми, широкими плечима, довгими руками, сильними пальцями, запалим животом, грубими стегнами, довгими литками, сухими ступнями, щоб людина такого зросту конче була і проворна, й дужа»; ставши пікінером, солдат, «маршируючи, має надати своїй ході певного ритму, щоб іти якомога зграбніше і поважніше, бо піка — почесна зброя, яка заслуговує, щоб її носили поважно і сміливо»[1]. У другій половині XVIII ст. солдат перетворився на річ, яку виробляють: з аморфного тіста, з нездалого тіла виготовляють машину, в якій є потреба; мало-помалу привчають муштрою до постави; кожну частину тіла поволі займає обрахований примус, опановує її, підкоряє її загалові, робить усякчас придатною і сам мовчки утверджується в автоматизмі звичок; одне слово, «виганяють селянина» й надають йому «подоби солдата»[2]. Рекрута привчають «тримати голову прямо і високо, стояти рівно, не горбитись, втягувати живіт, випинати груди, випростувати спину; а для того, щоб він засвоїв цю звичку, йому надають такої постави, притуляючи до стіни так, щоб п’яти, литки, плечі та крижі торкалися її, так само як і тильний бік долоней, коли руки розвернути назовні, й не відводити їх від тіла… їх навчають також ніколи не опускати очі і сміливо дивитися на тих, кого вони проминають… стояти непорушно, чекаючи команд, не ворушачи ні головою, ні руками, ні ногами… і, нарешті, ходити твердим кроком, напружуючи коліно, витягуючи носки вперед і назовні»[3].

Протягом класичної доби сталося справжнє відкриття тіла як об’єкта й мішені влади. Можна було б дуже легко знайти ознаки тієї великої уваги, що її надавали тілу, — тілу, яким маніпулювали, яке моделювали, муштрували і яке корилося, відповідало, спритнішало, збільшувало свою силу. Велику книжку про людину-машину писали водночас на двох регістрах — анатомо-метафізичному, де перші сторінки написав Декарт, а далі взялися за перо лікарі та філософи, і техніко-політичному, що складався з усієї сукупності військових, цивільних та шпитальних статутів, а також емпіричних та виснуваних методів контролю і поправи, спрямованих на діяльність тіла. Двох дуже різних регістрах, бо на одному йдеться про покору та використання, а на другому — про функціонування та пояснення: тіло корисне і тіло збагненне. А проте між ними обома є точки перетину. Людина-машина Ламетрі — це матеріалістичне скорочення душі і загальна теорія муштри, в центрі якої панує уявлення про «покірливість», що поєднує тіло аналізоване з тілом маніпульованим. Покірливе те тіло, яке може бути підкорене, використане, перетворене і вдосконалене. Славетні автомати, зі свого боку, були не тільки способом пояснити організм, а ще й політичними маріонетками, зменшеними моделями влади: зважмо на одержимість Фрідріха II, педантичного короля дрібних машинок, добре намуштрованих полків і тривалих вправ.

Що ж нового в тих схемах покірливості, якими так зацікавилося XVIII ст.? Адже тіло, безперечно, не вперше стало об’єктом таких потужних і настирливих наснажень: у будь-якому суспільстві тіло опиняється в тісному колі владних структур, що накидають йому спонуки, заборони й зобов’язання. Проте в запропонованих техніках з’явилося чимало нового. Передусім у ступені контролю: тіло вже не трактують як щось ціле, як сукупність, неподільну одиницю, а працюють над ним у деталях; застосовують до нього твердий примус, забезпечуючи втручання навіть на рівні механіки — рухів, жестів, поз, швидкості — і досягають таким чином малої влади над діяльним тілом. Змінився й об’єкт контролю: це вже не значущі елементи поведінки та мови тіла, а ефективність, економність рухів, їхня внутрішня організація; примус діє радше на сили, ніж на знаки; єдина церемонія, яка справді важить, — це вправа. І, нарешті, змінилася форма: тепер чинять неперервний, постійний примус, що пильнує скорше за процесами діяльності, ніж за її результатами, і чинять його згідно з кодифікацією, яка щонайпильніше контролює час, простір і рухи. Методи, що дають змогу педантично контролювати операції тіла, забезпечувати постійне приневолення його сил і накидають йому таку властивість, як покірливість-корисність, якраз і становлять те, що можна назвати «дисципліною». Чимало дисциплінарних методів існувало віддавна — в монастирях, у війську, а також на підприємствах. Але протягом XVII–XVIII ст. дисципліна стала означати загальну формулу панування. Вона відрізнялася від рабства, бо не спиралася на безпосереднє привласнення тіла, вишуканість дисципліни саме в тому й полягає, що вона позбулася такого дорогого й насильного зв’язку, маючи, проте, не менші здобутки в царині корисності. Дисципліна відрізняється й від інституту хатньої прислуги, бо для нього характерне постійне, глобальне, необмежене, всеохопне неаналітичне панування, встановлене у формі єдиної волі господаря, його «примхи». Відрізняється й від васалітету, який, дарма що виражає значну, хоч і далеку залежність, пов’язаний не так із дією на операції тіла, як із привласненням продуктів праці та ритуальними знаками підлеглості. Відрізняється й від аскетизму та «дисципліни» монастирського типу, функція яких полягає радше в забезпеченні зречень, ніж у збільшенні корисності, і які, хоч і зобов’язують інших до послуху, проте мають за головну мету збільшення влади кожного над своїм власним тілом. Історичною в розвитку дисципліни можна назвати ту мить, коли народилось мистецтво формування людського тіла, спрямоване не тільки на вдосконалення його вправності, і тим більше не на посилення його залежності, а на утворення таких відносин, які внаслідок дії одного механізму зроблять його настільки слухнянішим, наскільки воно корисніше, і навпаки. Тоді сформувалася політика примусу, виявляючись у роботі над тілом, в обрахованій маніпуляції його елементами, його жестами, його поведінкою. Людське тіло потрапляє до машинерії влади, що розриває його, розчленовує і складає по-новому. Народжується «політична анатомія», що її з не меншим успіхом можна назвати «механікою влади»: вона визначає способи впливу на тіла інших людей, щоб вони не тільки робили те, чого від них вимагають, а щоб і діяли так, як хоче влада, з тими методами, швидкістю та ефективністю, які їм визначать. Отже, дисципліна формує підлеглі, треновані тіла — тіла «покірливі». Дисципліна збільшує тілесні сили — з погляду економічної корисності — і зменшує ті самі сили — з погляду політики послуху. Одне слово, дисципліна розділила тілесну силу: зробила з однієї частини «спроможність», «властивість», яку намагається збільшити, а з другої висотує енергію та потужність, що могли народитись там, і перетворює їх на зв’язок суворої залежності. Якщо економічна експлуатація відокремлює робочу силу від продукту праці, то дисциплінарний примус начебто встановлює в тілі силуваний зв’язок між збільшеною спроможністю та примноженим пануванням.

– переклад з французької Петра Таращука

[1] L. de Montgommery, La Milice française, édition de 1636, p. 6, 7.

[2]Ордонанс від 20 березня 1764 p.

[3]Ibid.

Комубук
Наглядати й карати
Мішель Фуко
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 5 Лютого, 00:00

Читайте ще

Книга-мандрівка. Україна
І. Тараненко, Ю. Курова та інші
Як ми бачимо
Джон Берджер
Ведмеже місто
Фредрік Бакман
Про що ми думаємо, коли думаємо про футбол
Саймон Кричлі

Блог

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!