Наглядати й карати
Комубук
Наглядати й карати
Мішель Фуко
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 5 Лютого, 00:00

Як сучасна влада впливає на людину? Цьому питанню присвячена одна з центральних праць знаменитого французького філософа Мішеля Фуко (1926—1984) «Наглядати й карати. Народження в’язниці» (1975).

На прикладі аналізу виникнення й розвитку інституції в’язниці й пенітенціарної системи загалом Мішель Фуко блискуче демонструє постання сучасного дисциплінарного суспільства, в якому, як стверджує філософ, ми живемо й досі. Це паноптичні суспільство та влада, які, на відміну від влади й суспільства «класичної доби», не діють на індивіда ззовні, заохочуючи певну поведінку й караючи за переступи, а поміщають його у складну мережу різноманітних інституцій, технологій та дискурсів, які, зрештою, утворюють «машину з виробництва» дисциплінарного індивіда. Модерна влада, на думку Фуко, це не так влада у строгому значенні цього слова, як інституціалізоване знання, що пронизує й формує сучасну людину та соціальний світ, який вона замешкує.

Перш ніж писати цю книжку, Фуко займався громадською діяльністю, вимагав зробити прозорішими правила утримання в’язнів та покращити якість їхнього життя у в’язницях. На різних етапах його підтримували Жан-Поль Сартр та Жак Дерріда.

Пропонуємо вашій увазі фрагмент видання про «політичну анатомію» й контроль над людським тілом.

***

Розділ 1

Покірливі тіла

Ось ідеальна постать солдата, як її змалювали ще на початку XVII ст. Солдат — це передусім той, кого впізнають іздалеку, він носить знаки: природні знаки своєї мужності й сміливості, а також знаки своїх гордощів; його тіло — герб його сили та хоробрості, і коли правда, що він поступово має навчатися військового ремесла — головно беручи участь у битвах, — такі маневри, як марш, такі позиції, як-от постава голови, великою мірою пов’язані з тілесною риторикою честі: «Ось прикмети, щоб розпізнати найпридатніших до цього ремесла: це жваві, бадьорі чоловіки з прямою поставою голови, випнутими грудьми, широкими плечима, довгими руками, сильними пальцями, запалим животом, грубими стегнами, довгими литками, сухими ступнями, щоб людина такого зросту конче була і проворна, й дужа»; ставши пікінером, солдат, «маршируючи, має надати своїй ході певного ритму, щоб іти якомога зграбніше і поважніше, бо піка — почесна зброя, яка заслуговує, щоб її носили поважно і сміливо»[1]. У другій половині XVIII ст. солдат перетворився на річ, яку виробляють: з аморфного тіста, з нездалого тіла виготовляють машину, в якій є потреба; мало-помалу привчають муштрою до постави; кожну частину тіла поволі займає обрахований примус, опановує її, підкоряє її загалові, робить усякчас придатною і сам мовчки утверджується в автоматизмі звичок; одне слово, «виганяють селянина» й надають йому «подоби солдата»[2]. Рекрута привчають «тримати голову прямо і високо, стояти рівно, не горбитись, втягувати живіт, випинати груди, випростувати спину; а для того, щоб він засвоїв цю звичку, йому надають такої постави, притуляючи до стіни так, щоб п’яти, литки, плечі та крижі торкалися її, так само як і тильний бік долоней, коли руки розвернути назовні, й не відводити їх від тіла… їх навчають також ніколи не опускати очі і сміливо дивитися на тих, кого вони проминають… стояти непорушно, чекаючи команд, не ворушачи ні головою, ні руками, ні ногами… і, нарешті, ходити твердим кроком, напружуючи коліно, витягуючи носки вперед і назовні»[3].

Протягом класичної доби сталося справжнє відкриття тіла як об’єкта й мішені влади. Можна було б дуже легко знайти ознаки тієї великої уваги, що її надавали тілу, — тілу, яким маніпулювали, яке моделювали, муштрували і яке корилося, відповідало, спритнішало, збільшувало свою силу. Велику книжку про людину-машину писали водночас на двох регістрах — анатомо-метафізичному, де перші сторінки написав Декарт, а далі взялися за перо лікарі та філософи, і техніко-політичному, що складався з усієї сукупності військових, цивільних та шпитальних статутів, а також емпіричних та виснуваних методів контролю і поправи, спрямованих на діяльність тіла. Двох дуже різних регістрах, бо на одному йдеться про покору та використання, а на другому — про функціонування та пояснення: тіло корисне і тіло збагненне. А проте між ними обома є точки перетину. Людина-машина Ламетрі — це матеріалістичне скорочення душі і загальна теорія муштри, в центрі якої панує уявлення про «покірливість», що поєднує тіло аналізоване з тілом маніпульованим. Покірливе те тіло, яке може бути підкорене, використане, перетворене і вдосконалене. Славетні автомати, зі свого боку, були не тільки способом пояснити організм, а ще й політичними маріонетками, зменшеними моделями влади: зважмо на одержимість Фрідріха II, педантичного короля дрібних машинок, добре намуштрованих полків і тривалих вправ.

Що ж нового в тих схемах покірливості, якими так зацікавилося XVIII ст.? Адже тіло, безперечно, не вперше стало об’єктом таких потужних і настирливих наснажень: у будь-якому суспільстві тіло опиняється в тісному колі владних структур, що накидають йому спонуки, заборони й зобов’язання. Проте в запропонованих техніках з’явилося чимало нового. Передусім у ступені контролю: тіло вже не трактують як щось ціле, як сукупність, неподільну одиницю, а працюють над ним у деталях; застосовують до нього твердий примус, забезпечуючи втручання навіть на рівні механіки — рухів, жестів, поз, швидкості — і досягають таким чином малої влади над діяльним тілом. Змінився й об’єкт контролю: це вже не значущі елементи поведінки та мови тіла, а ефективність, економність рухів, їхня внутрішня організація; примус діє радше на сили, ніж на знаки; єдина церемонія, яка справді важить, — це вправа. І, нарешті, змінилася форма: тепер чинять неперервний, постійний примус, що пильнує скорше за процесами діяльності, ніж за її результатами, і чинять його згідно з кодифікацією, яка щонайпильніше контролює час, простір і рухи. Методи, що дають змогу педантично контролювати операції тіла, забезпечувати постійне приневолення його сил і накидають йому таку властивість, як покірливість-корисність, якраз і становлять те, що можна назвати «дисципліною». Чимало дисциплінарних методів існувало віддавна — в монастирях, у війську, а також на підприємствах. Але протягом XVII–XVIII ст. дисципліна стала означати загальну формулу панування. Вона відрізнялася від рабства, бо не спиралася на безпосереднє привласнення тіла, вишуканість дисципліни саме в тому й полягає, що вона позбулася такого дорогого й насильного зв’язку, маючи, проте, не менші здобутки в царині корисності. Дисципліна відрізняється й від інституту хатньої прислуги, бо для нього характерне постійне, глобальне, необмежене, всеохопне неаналітичне панування, встановлене у формі єдиної волі господаря, його «примхи». Відрізняється й від васалітету, який, дарма що виражає значну, хоч і далеку залежність, пов’язаний не так із дією на операції тіла, як із привласненням продуктів праці та ритуальними знаками підлеглості. Відрізняється й від аскетизму та «дисципліни» монастирського типу, функція яких полягає радше в забезпеченні зречень, ніж у збільшенні корисності, і які, хоч і зобов’язують інших до послуху, проте мають за головну мету збільшення влади кожного над своїм власним тілом. Історичною в розвитку дисципліни можна назвати ту мить, коли народилось мистецтво формування людського тіла, спрямоване не тільки на вдосконалення його вправності, і тим більше не на посилення його залежності, а на утворення таких відносин, які внаслідок дії одного механізму зроблять його настільки слухнянішим, наскільки воно корисніше, і навпаки. Тоді сформувалася політика примусу, виявляючись у роботі над тілом, в обрахованій маніпуляції його елементами, його жестами, його поведінкою. Людське тіло потрапляє до машинерії влади, що розриває його, розчленовує і складає по-новому. Народжується «політична анатомія», що її з не меншим успіхом можна назвати «механікою влади»: вона визначає способи впливу на тіла інших людей, щоб вони не тільки робили те, чого від них вимагають, а щоб і діяли так, як хоче влада, з тими методами, швидкістю та ефективністю, які їм визначать. Отже, дисципліна формує підлеглі, треновані тіла — тіла «покірливі». Дисципліна збільшує тілесні сили — з погляду економічної корисності — і зменшує ті самі сили — з погляду політики послуху. Одне слово, дисципліна розділила тілесну силу: зробила з однієї частини «спроможність», «властивість», яку намагається збільшити, а з другої висотує енергію та потужність, що могли народитись там, і перетворює їх на зв’язок суворої залежності. Якщо економічна експлуатація відокремлює робочу силу від продукту праці, то дисциплінарний примус начебто встановлює в тілі силуваний зв’язок між збільшеною спроможністю та примноженим пануванням.

– переклад з французької Петра Таращука

[1] L. de Montgommery, La Milice française, édition de 1636, p. 6, 7.

[2]Ордонанс від 20 березня 1764 p.

[3]Ibid.

Комубук
Наглядати й карати
Мішель Фуко
купити зі знижкою 20%
знижка діє до 5 Лютого, 00:00

Читайте ще

Війна, що змінила Рондо
Аґрафка
Енциклопедія неуків, бунтівників та інших геніїв
Пуї Жан-Бернар, Блох Серж
Візуальна культура
Алексіс Болейн
Львів: кінець ілюзій
Ґжеґож Ґауден

Блог