— Я ніколи не був на Тарханкуті, хоча жив від нього за 30 кілометрів. Думав, що завжди встигну, та не судилось… і невідомо, коли зможу це зробити, — каже мені Сейран, мій кримський товариш, з яким ми познайомились уже в Києві після окупації півострова.
— А я завжди хотів проплисти корабликом із Судака до Ялти, хоча іншим казав, що це розвага для туристів, аби викачати з них іще більше грошей, — ділюсь я із Сейраном.
В кожного з нас, хто однієї крові та плоті з Кримом, але фізично з ним зараз розділений, час від часу зринають питання «Що я не встиг зробити до чотирнадцятого?», бо міркував собі, що завжди можу встигнути.
Історія не терпить умовного способу, але, коли залишаюся сам на пішохідному мості, що веде на Труханів острів, та споглядаю течію Дніпра у холодний захід сонця, у голові снують «якби» та «якщо».
Ким і де я був би, якби не окупація? Як будував би своє професійне і приватне життя? З ким би мав поговорити і кого відвідати?
Ймовірно, мій надзвичайно інтелігентний та мудрий друг Наріман Джелял міг би бути або ректором кримськотатарського університету, або відомим телеведучим суспільно-політичних ток-шоу, або прем’єр-міністром кримського уряду, проте став найпотужнішим голосом вільних людей Криму як перший заступник голови Меджлісу кримськотатарського народу.
[Читайте: «Наріман Джелял. Центр Тяжіння». Цей текстовий портрет розпочинає спецпроєкт, присвячений вільним голосам Криму. Спільна ініціатива Українського ПЕН, The Ukrainians Media, ZMINA та Vivat за підтримки NED]
Із 2021 року, за абсолютно абсурдним звинуваченням російського режиму в організації підриву газової труби в Сімферопольському районі, Наріман перебуває у застінках російських тюрем, за 6 тисяч кілометрів від своєї дружини й дітей. Він засуджений до 17 років позбавлення волі.
Або інший мій завжди вітальний друг Сервер Мустафаєв міг би мати успішний кондитерський бізнес, писати вірші для власного задоволення, але став правозахисником та громадянським журналістом ініціативи «Кримська солідарність». У 2020-му каральна російська машина ухвалила йому вирок: 14 років перебування в колонії суворого режиму через нібито «участь у терористичній організації».
До речі, абсолютну більшість кримськотатарських політв’язнів росія звинувачує в тероризмі та екстремізмі, таким чином намагаючись сформувати імідж кримських татар як небезпечних радикалів.
Але є один беззаперечний факт: до окупації росією в Криму не було жодного теракту, а опісля — країна-терорист перетворила півострів на свого головного заручника.
Наприклад, Ірина Данилович, яка могла б очолити групу реформаторів сфери охорони здоров’я Криму, але стала блогеркою та правозахисницею, за що у 2022-му росія кинула її на 7 років за ґрати через нібито знайдений вибуховий пристрій у її сумочці.
Окупація ніколи не залишає позитивних сценаріїв для тих, хто прагне змінювати на краще свою землю і живе в парадигмі гідності та свободи. А ще окупація залишає незліченні рубці на наших тілах — фізичних та ментальних.
Одна з таких травм — травма розділення, коли 10 років не лише виривали людей з Криму і розкидали їх по світах, а й змусили жити у різних реальностях, які часто одна одній суперечать.
Уже 10 років росія докладає усіх зусиль, щоб колонізувати півострів, перетворюючи його мешканців за поведінкою та способом мислення у «маленького російського громадянина». Натомість переселенці з Криму в інших частинах України навпаки є пасіонарною частиною суспільства та одними з архітекторів творення української політичної нації.
На додачу, росія за цей час переселила до Криму майже 800 тисяч росіян, таким чином укотре змінюючи етнічний та релігійний склад населення. Дійсно, за 10 років пересічний кримський мешканець звикає до окупації та ізоляції, знімаючи своє життя з режиму «очікування», в якому воно було кілька років з моменту окупації. Пересічний кримський мешканець пристосовується до наявних реалій, де ключовий драйвер у поведінці — цінність виживання й безпеки.
Але серед кримських татар та проукраїнських мешканців Криму завжди були такі люди, як Наріман, Сервер чи Ірина, які брали ширшу відповідальність — не лише за свою родину, а й за український за духом півострів, і є нервовими зв’язками між тими, хто в окупації, хто на вільних українських територіях та хто у вимушеній міграції.
Така травма розділення загоюється через спільне думання й дії на користь майбутнього, відповідями на питання — «Яким буде Крим після деокупації та ким буду я на такому півострові?».
І тут українська держава та громадянське суспільство мають мати чіткі меседжі для людей на окупованих територіях щодо питань перехідного правосуддя (що буде з майном, як повертатимуться українські закони та хто такі колаборанти), правової форми півострова (чому кримськотатарська автономія — це не про загрозу сепаратизму, а про відновлення колективних прав корінного народу, посилення його суб’єктності, збереження його як такого) та повернення Криму його автохтонних імен (через запуск процесу деколонізації назв та явищ на півострові).
Водночас ці розв’язки питань украй необхідно комунікувати всьому українському суспільству, аби Крим не лишався у головах «сувенірним», а кримських татар не сприймали як зовнішній фактор.
На мою скромну думку, частина відповіді криється у взаємодії та вибудові довірливих містків із новою генерацією, чиє дитинство припадає на період із 2014 року.
Сьогодні це покоління дітей обабіч фронту виростає в антагоністичних контекстах і героях. У Києві діти моїх друзів ходять до школи вулицями Героїв Небесної Сотні та полеглих воїнів цієї війни, а бачачи людину в пікселі — підбігають і дякують, чуючи тривогу — мовчки беруть каремат, сідають поміж двох стін і чекають, поки сядуть ворожі літаки.
Водночас до дітей моїх кримських друзів на уроки приводять російських військових з історіями «героїв СВО, які захищають від бандерівців», змушують писати «листи на фронт» та співати російський гімн на лінійках, а у підручниках зі спотвореною історією півострова читати про кримських татар як про народ-зрадник.
Деякі батьки повертаються до практик радянських часів — організовують своїм дітям приватні й домашні уроки кримськотатарської мови або історії. Тому саме для покоління зумерів ми маємо створювати екосистему доступу до знань і можливостей, розвитку критичного мислення та збереження національної та політичної ідентичностей, що утвердить розуміння, чому слід вибирати демократію та відкрите суспільство на противагу авторитарному людоненависницькому режиму.
Наше неочевидне та надважливе домашнє завдання — зміна власної парадигми зі «свій — чужий» на «свій — свій інший»: підтримувати родини політвʼязнів як власні, дати імпульси для розвитку представницьких інституцій, мови й культури свого корінного народу, вивчати історію півострова як органічну частину української та ніколи, ніколи не допускати думки про «вічність» окупації Криму. Бо якою б довгою не була тимчасовість, після неї над Демірджи обов’язково замайорять український та кримськотатарський прапори.
Алім Алієв, правозахисник, заступник генерального директора Українського інституту.
Головне зображення — Вадим Блонський.
