Данило Хомутовський

Якби ви, дорогі читачі, працювали у сфері медіа і час до часу брали участь у круглих столах, експертних дискусіях і інших навколомедійних процесах, то не раз і не два чули б твердження про те, що українці вкотре «не готові» до нових шляхів отримання інформації. Мовляв: «Та ні, до Інтернет-радіо Україна ще не доросла! Навіть коли з’явиться якесь, воно не стане популярним. Швидко закриється. Не вигадуйте!»

…А вони нічого і не вигадували. Просто стали планети, склались обставини і карти так лягли — була ідея крутого і геть не орієнтованого на масового споживача радіо, а ще була команда з креативним мисленням і неабияким досвідом. Лишалося наважитися, ризикнути і почати. Так з’явилося радіо, якого не знайти ніде на fm. Радіо, яке щойно формується, але вже формує — смаки, цінності, картину світу. Так з’явилося радіо, яке, так виглядає, одразу стало улюбленим серед молодих, проактивних та ініціативних українців.

Один зі засновників радіо «Аристократи» почав працювати в ефірі у 16 років, а згодом вів програми чи не на усіх найбільш знакових столичних ефемках. Народився у Новосибірську, а живе у Києві. Кар’єру почав у Херсоні, а вчився — у Харкові.

Данило Хомутовський вважає себе успішним. Каже — з таким відчуттям простіше жити.

 

 

 

Як ви стали тим, ким ви є зараз?

Народився в 1983 році у Новосибірську. Загалом провів там близько 6 років — немовлям і потім з 6 по 9 клас. Тож можна казати, що частково я сформувався саме там. Друге місто, у якому жив, — Херсон. Це місто специфічне. Воно було прекрасним, доки там працювали містоутворюючі підприємства, але коли вони збанкрутували, картина змінилась в гірший бік — місто стало депресивним. Далі 3 роки навчання у Харкові, і тоді уже — Київ. До столиці переїхав десь у 2008 році. Тож таким, яким я є зараз, мене зробили ті міста, у яких я жив, і ті обставини, з якими у них стикався.

Не вважаю себе якимсь особливим. Окрім міст та обставин, на мене, звичайно,  впливали і люди. Безумовно, на першому місці — батьки. У Новосибірську — вчителька російської мови Оксана Борисівна та директор підліткової журналістики Наталя Федорівна… Перша помітила в мені журналістські здібності, а друга — допомогла їх розвинути.

У Херсоні я вперше почав працювати на радіо і це був цікавий досвід. Моя перша робота! Я на багатьох дивився, багато вчився. Моїм ментором там був Олег Орлов, і він мені довірив роботу в кадрі, на телебаченні. Це було вражаюче. Дуже мріяв про цю роботу, тож коли мрія здійснилась — літав від щастя. З часом трохи переглянув свої погляди на цей процес і на телекар’єру. Завжди є люди, в яких хочеться повчитись, які живуть так, як мені хотілося б жити. Вважаю влучним прислів’я: «Не варто слухати порад людей, які живуть не так, як ти мрієш». Тому живу так, щоб оточувати себе такими особистостями.

У 16 років ви почали працювати на радіо. Це дуже рано — 9 клас. Здебільшого 9-класники у футбол ганяють…

Я виростав, як нормальний підліток. У Новосибірську, наприклад, у мене було дуже насичене життя: бальні танці, школа, журналістика, якісь гуртки безконечні. Тож коли ми після такого марафону переїхали жити до Херсона, моє життя втратило десь дві третини цієї насиченості. Почалась депресія. Не клінічна, звичайно, але це був важкий стан. Знаєте, як це — після жвавого ритму повний штиль. І коли дізнався, що збираються відкривати нову радіостанцію і набирають людей, пішов туди. На той момент я уже щось у цій сфері вмів.

Там стався один із поворотних моментів в моєму житті. Один з перших серйозних виборів. Мені сказали: «Ми можемо Вас навчити, але ви маєте заплатити грошей. І ще не факт, що будете тут працювати». На той час 100 доларів — це були великі гроші. Отак їх викидати — ризиковано і неприємно. Мусив взяти їх у батьків. Однак їх вдалось переконати. Заплатив, а потім і залишився там працювати.

Перші декілька місяців я просто вів прогноз погоди і монтував рекламу, не виходячи в ефір. Потім, крок за кроком, перетворився на ведучого. Це був чудовий досвід.

А щодо футболу у 9-му класі… Кожному ж своє. Хтось розвивається раніше, хтось — пізніше.

Досить поширеною є думка про те, що після університету усі кращі роботодавці мусять за тебе до крові боротися. Мовляв, ти уже всього навчився, все знаєш…

Знаєте, я думаю, що швидше ти зіткнешся з реальністю, в якій подарунки з неба не падають, то краще. Усе, звісно, залежить від людини. Бо кожен має вільний вибір. Комусь простіше до 27 років нічим не займатися, а лише потім почати працювати. А інші у 16 стартують зі самого низу. По факту і перші, і другі на старті перебувають в однакових умовах. От тільки другі до 27 уже можуть кимось стати. Не варто цим пишатися або цього засуджувати. Неважливо, коли ти почав, важливо, як ти працюєш.

У Києві ви працювали не тільки на радіо, але й на телебаченні, так?

Було таке. Влаштувався свого часу на телеканал «Enter-music». Це було прекрасне музичне телебачення. Ще у Херсоні часто вмикав цей канал, записував собі імена виконавців, назви пісень… Тож, ясна річ, коли став редактором новин на цьому каналі, щастю не було меж. То був телеканал моєї мрії!

Попрацював 3 роки, потім потрапив на МТV. Робили там програму «Гільдія Клаберів». Це було продовження того, чим я займався у Харкові, – клубна тематика. Тут прийшли розчарування. Мені досі соромно, що ці «творіння» є десь архівах, і люди можуть їх бачити.(Усміхається) Однак, з іншого боку… Мабуть, таке трапляється з усіма, хто приїжджає до Києва. Перші декілька років там – це повний відрив. Ти не звітуєш сам собі в тому, що ти робиш, але тобі дуже весело, круто, fun. Таке було. Зараз мене з телебаченням поєднує хіба те, що я начитую закадровий голос для деяких програм та озвучую рекламні ролики. У кадрі не працюю, бо ніхто не кличе. Мабуть, правильно роблять. Свого часу зробив для телебачення стільки всього, що, напевно, мене туди вже навмисно не пускають. (Сміється)

…А паралельно з цим було радіо. Один день працював на «Європа-Plus», у передранковому шоу. То була така собі тестова програма, яку я провалив. Ну, просто не зміг бути веселим. Уявіть собі —треба було прокинутися о 3-ій ранку, аби приїхати на ефір о 5-ій. І розповідати при цьому, що життя — прекрасне! Та ніхто б не зміг цього зробити.

А! Ще був один день на радіо «Шарманка»! Програма привітань. Але туди уже сам вирішив більше не приходити. За якийсь час вдалося влаштуватись на радіо моєї мрії — «Radio One». Там займався новинами і заторами. Формат радіо не передбачав лінійного ефіру, проте були великі надії, що він таки з’явиться. Натомість з’явилась криза, це радіо закрили, мене звідти звільнили.

…Потім ми зустрілись із Лєрою, з якою ми працювали разом багато років тому у Херсоні. Вона запросила мене зробити програму «Прекрасна сімка» на «Просто Радіо». Ми провели разом кілька сезонів цього шоу, навіть отримали нагороду «Золоте Перо», що приємно. Далі з’явилося «Ранкове шоу», у якому склалась команда, яка і стала основою радіо «Аристократи».

Це, якщо коротко.

А як з’явилася ідея? Часто приводом для створення такого продукту стає ситуація, коли чогось не вистачає…

Так і трапилось. Нам просто стало замало ефірного часу у ранковому шоу. А сил і енергії ми мали забагато. Втілювати щось своє, особисте, працювати відповідно до власного бачення було складнувато. На все слід було отримувати затвердження, не усе встигалося, зіткнулися із внутрішніми бюрократичними схемами… Вони, звісно, потрібні, але часом перетворюються на перепони. Нам, як і будь-яким ефірникам, вони здавались беззмістовними. Були ідеї, було, кому їх втілювати… Чого ж не робити цього?

Аж раптом відбувся казус: ми з ефіру цієї радіостанції дізнаємось, що ми більше там не працюємо… Дивно було. Однак саме ця подія підштовхнула нас нарешті до втілення власної ідеї. Для її реалізації нам знадобились 3 місяці.

Старт трохи відтермінував Майдан — ми затихли на той час. Просто не розуміли, що буде далі. І якраз, коли ми були готові починати, ми дізнались, що вводять диктаторські закони 16 січня. Ми зустрілись, дійшли до висновку, що не зважатимемо на ці абсурдні закони…

Чому радіо називається «Аристократи»? А не «Меритократи» чи «Радіо Прекаріат», наприклад?

Є старий американський жарт, який так і називається — «Аристократи». Цей жарт має певні правила, певну конфігурацію. Це такий собі джаз в гуморі. Усе просто. Стандартними залишаються тільки початок і кінцівка жарту. Середина — повна імпровізація. Є навіть ціле шоу американських коміків, у якому кожен «імпровізує» по-своєму, лишаючи незмінними тільки початок та кінець. Така гра нам імпонує. А ще нам просто подобається, як це слово звучить.

Звичайно, після запуску ми зіткнутися не лише зі захопленням, але і з хвилею критики від багатьох людей, яким, приміром, ця назва видалася надмірною. Але ми ж не вважаємо себе такими уже достеменними аристократами! Це ж з долею іронії! Сьогодні це слово отримало нове значення: це всі розумники країни. Молоді та розумні, успішні люди, які займаються улюбленою справою. Або просто горять, так хочуть нею займатись. Ось, що ми маємо на увазі під назвою «Аристократи».

У якому форматі зараз працює проект?

Проект працює як радіо, хоча частоти немає. Іноді робимо офлайн-івенти, концерти. Це забирає багато сили, але дає завжди гарні враження. Це можливість взаємодіяти, спілкуватись з аудиторією.

Щодо штату працівників — загалом нас є близько 40 людей. Крім ведучих, це юристи, технічні працівники, інші. Серед них і волонтери.

А щодо кількості програм… Після 22-ої ми перестали рахувати.(Усміхається)

Часто і погані люди тут можуть бути багатими. Я не розглядаю цей варіант. Я говорю про хорошу людину, яка знає ціну грошей, яка витрачає їх з розумом. Це культура і традиція успішної людини

Що таке успіх? Чи вважаєте себе успішним?

Успіх — це дуже суб’єктивне явище. І я не можу озвучити «7 пунктів успішної людини», наприклад. Успіх — явище швидкоминуче. Сьогодні ти на висоті, а завтра — падаєш вниз. До того ж, якщо ти надто емоційна людина, тут ще складніше.

Але себе я зараховую до успішних людей. Хай, може, збоку це так не виглядає, хай я помиляюся… Але, вважаючи себе успішним,  легше жити. Хоча, звичайно, на тлі справді успішних людей, це просто звучить смішно. Відверто смішно.

Успіх важко виміряти. Єдиний об’єктивний критерій оцінки — це гроші. Бути розумним, багатим і здоровим – краще, ніж бути розумним, здоровим і бідним. І, зрештою, гроші часто стають показником розуму, кмітливості і того, чи любиш ти свою справу, чи ні.

На жаль, в Україні, деколи це правило не працює. Часто і погані люди тут можуть бути багатими. Я не розглядаю цей варіант. Я говорю про хорошу людину, яка знає ціну грошей, яка витрачає їх з розумом. Це культура і традиція успішної людини.

Що не треба робити в житті, щоб досягти успіху?

Не варто займатись тим, що тобі не подобається. Це прописна істина. І так воно і є.

Якими цінностями ви керуєтеся в житті? Що для вас найважливіше? І чи чесність — цінність?

Так, безумовно. Чесність — це цінність. У моєму житті були ситуації, коли якісь думки про цінності перетворювалися на конкретні переживання цінностей. Це, наприклад, було, коли я потрапив на похорон свого друга, який помер від раку. Дуже рано помер, йому навіть 30-ти не було. Тоді, просто стоячи і дивлячись на нього, я відчув, що в житті треба залишатися людиною і робити те, що любиш. Це, напевно, дві найважливіші речі, найважливіші цінності.

Що означає «залишатися людиною»? Це широке поняття, звичайно ж. Але маю на увазі, що треба поводитися як людина. Розуміти, що є твоя свобода і свобода людей, які тебе оточують. І там, де починається свобода ближнього, закінчується твоя. Треба бути вихованим, чемним, інтелігентним. Це те, про що всі ми знаємо, але інколи забуваємо.

Чи маєте якісь свої формальні чи неформальні правила? Наприклад, чи звикли ви давати людям другий шанс?

Вони, звичайно ж, змінюються із часом, але я звик поводитися із людьми так, як хотів би, щоб люди поводилися зі мною. Інколи відчуваю, що це неправильно. Інколи розумію, що таким чином помиляюся.

Але, якщо йдеться про «давати другий шанс» чи щось схоже… Я себе знаю. Сам часом можу розслабитися, інколи можу про щось забути тощо. Але навіть якщо зустрічаю людей, які інколи роблять щось не так, то реагую на це нормально. Всяке буває.

Ви перфекціоніст?

Якщо на планеті є перфекціоністи, то я знаходжуся на іншому полюсі. (Усміхається) Я їх поважаю і до них прислухаюся, але сам не так влаштований. Я не перфекціоніст.

Що саме ви маєте на увазі?

Моя мета — робити так, щоб мені самому подобалося. Може, це не надто альтруїстично звучить (радше навіть егоїстично). Але завжди є ти і твоє життя. Якщо тобі щось не подобається, то це для тебе не матиме сенсу. Якщо ж тобі щось подобається, то сенс є. І сенс великий.

У мене планка на нижчому рівні. Я не намагаюся доводити усе до блиску чи ідеальності. Для мене більше важливий процес, мить творення. Розумію, що це не перевага, але є, як є.

Чого не вистачає українцям, на вашу думку?

Не вистачає освіти. У сенсі — її рівня і якості. Також не вистачає «молодої крові». Хоча ні, перефразую: «молода кров» є, але вона ще не на тому місці, де повинна бути. Мені здається, що вона повільно, але таки дістається до «місця призначення». Рух у правильному напрямку точно є.

У нас є все, що потрібно мати. Ми не гірші і не кращі за інші нації. Кожна нація — особлива.

Тобто у нас є всі вміння й можливості, та ми ними не користуємося?

У нас є можливості, але нема доброї освіти, щоб використовувати ці нагоди якісно і з першої спроби.

Якщо б українці володіли таким рівнем знань як хоча б поляки або чехи (я вже не кажу про країни, чиї університети займають провідні місця у глобальних університетських рейтингах), то ми б не зіткнулися з дуже багатьма проблемами, які маємо зараз. Це факт.

У нас наче більшість в університети після школи вступає, але у глобальному рейтингу вишів найкращий з українських — на 425 місці!

От я саме про це! Те, що я закінчив Харківський університет електроніки і за спеціальністю є «електротехніком», не додало країні якості радіозв’язку.

Я про те, що ми повинні вміти визначати, чим людина повинна займатися. І це процес, який має починатися ще з дитячого садка. Ми маємо розвивати таланти. І це довгий процес, який треба провадити тут і зараз. Бо такі речі, як «ЛНР» чи «ДНР», постійно з’являтимуться. Це ж від незнання, від неосвіченості.

Треба постійно вчитися?

Так, мені б дуже цього хотілося. Але не можу сказати, що сам роблю достатньо для самоосвіти. Хочу краще знати мови. Розумію, що ще одну мову маю вивчити. Також розумію, що є багато моментів у сфері радіо, які не просто для мене цікаві, а життєво необхідні. Тут теж є, куди рости. Є багато питань, відповіді на які треба знайти. Але часу не так багато.

Основна характеристика якісного навчання — систематичність. Коли ти, до прикладу, щодня приходиш на пари, готуєшся, перевіряєш себе і т. д. Я скептично ставлюся до своєї самоосвіти. Так, це дозволяє мені бути на певному інтелектуальному рівні, але мені треба більше. Прагну знати більше.

А що читаєте зараз?

Зараз читаю «Новий Макіавеллі» Джонатана Пауела. До цього читав Стівена Гокінга. Усі його книги класні: «Коротка історія часу», «Моя коротка біографія», інші. Гокінг описує сучасне розуміння людьми світу. Це дуже цікаво.

Художні книги читаю рідко. В основному — науково-популярні й біографічні.

А як щодо серіалів чи фільмів?

Нещодавно відкрив для себе серіал «Космос». Дуже цікавий! Переважно документальні фільми дивлюся. Цікаві й розвиваючі. З розважального контенту — американські розважальні шоу.

Одна порада молодим українцям.

Маєте змогу робити — робіть, з’явився шанс — використовуйте обов’язково!