Чому ми називаємо себе українцями і відчуваємо приналежність до української нації? Часто свою ідентичність ми сприймаємо як даність, як щось безумовне. Насправді ж усі ці речі формуються під впливом нашого досвіду, який акумулює історична памʼять. Саме вона допомагає нам зрозуміти та обрати ідентичність і щоденно визначає нашу поведінку і спосіб мислення.
Як формується історична памʼять? Що таке ідентичність і як вона допомагає українцям боротися проти агресії Росії? У чому дилема російської імперськості? Які неочевидні виклики міграції, та якою повинна бути культура збереження памʼяті? Про це розповів Данило Судин, соціолог, доцент кафедри соціології Українського католицького університету.
Що таке історична памʼять, як вона формується і як передається від одного покоління до іншого?
Довго вважалося, що памʼять — індивідуальна річ. Але приблизно сто років тому виявили, що, крім особистої, є також колективна, історична памʼять, яка обʼєднує людей у групи. Отже, ми пам’ятаємо ті події, які відбулися, але не безпосередньо з нами, вони не є нашою особистою пам’яттю.
Важливе значення відіграє усна історія, тобто те, що пам’ятають люди, які пережили конкретну подію і переповіли її іншим. Наприклад, історія підпілля УГКЦ упродовж радянського періоду — це усна історія. Люди, які були свідками цих подій, діляться спогадами. Але більшість із нас читатимуть інформацію про цей період уже з книжок. Це по-іншому впливає на сприйняття спогадів і їх відтворення, аніж коли б ми дізналися про це від очевидців.
[«Правила гри» — подкаст Данила Судина про те, як функціонує суспільство. Слухайте на зручній для вас платформі]
Тобто є різні рівні роботи з минулим, але всіх їх обʼєднує те, що воно має бути цінним для конкретної групи. Чому в УГКЦ важливою є постать Патріарха Йосипа Сліпого, або чому з історії України ми так добре пам’ятаємо Степана Бандеру і він став таким актуальним, особливо після 24 лютого 2022 року? Тому що ці люди приналежні до групи, вони визначають її ідентичність і є символами цінностей. Постать Степана Бандери відображає цінності боротьби за українську державність.Через це, до речі, виникають міждержавні напруження. Для Польщі Степан Бандера асоціюється з УПА, яка повʼязана з антипольською боротьбою та Волинською трагедією. Поляки це пам’ятають. Це їхня ідентичність. Тому важливо розуміти, що історичні памʼяті різних груп можуть не узгоджуватися. Велике завдання намагатися їх узгодити.
У Європі один з найвідоміших конфліктів, який почався як військовий і переріс у конфлікт памʼяті, відбувся між Францією та Німеччиною в контексті Другої світової війни. Але після війни країни вирішити працювати над примиренням та порозумінням. На жаль, це не означає, що ці конфлікти не зможуть повторно виринати з минулого.
Отже, історична памʼять формується з набору цінностей, які суспільство відбирає, пригадує, фіксує.
Тут доречно згадати ідею німецької дослідниці Аляйди Ассман про два види памʼяті: функціональну — актуальну памʼять, якою послуговуються люди у своєму сьогоденні, і пам’ять-архів — про минуле, яке зафіксоване, але не присутнє в повсякденному житті людей.
Як працюють памʼять-архів і функціональна памʼять, чим вони відрізняються?
Коли трапляється визначна, тригерна подія, люди з архіву «витягають» щось знов актуальне для них. Наприклад, історики досліджували тему української революції 1917 року і Криму, але вона не була присутня у масовій свідомості людей, аж поки Крим не окупувала Росія у 2014 році. Після цієї події зʼявляється низка книжок, у яких проводять паралелі з тим, як 1917 року Україна, разом з кримськими татарами, боролася проти Російської імперії. Це актуально зараз, тому що конфлікт через сто років повторився. Отже, наша памʼять про ці події, пасивно полежавши в архіві, перейшла до масової свідомості людей.
Голодомор теж довго був в особистій пам’яті людей, аж поки не сформувалася суспільна рамка, яка дозволила озвучити особисті спогади публічно, не боячись покарання. Це стало можливим лише з відновленням незалежності України. Суспільство почало проводити різні події з ушанування памʼяті і таким чином зробило вибір не забувати таку трагічну сторінку історії. Значною мірою це уможливив президент Віктор Ющенко, який ініціював загальнонаціональну практику вшанування пам’яті. Історик Голодомору Джеймс Мейс започаткував акцію запалювання свічки у вікні як символ вшанування загиблих.
Але, подібно, функціональна памʼять про події може знову повертатися в архівну. Чорнобиль був дуже важливим символом Незалежності в 90-х роках. Радянська влада, яка панувала в Україні, проводила цинічні експерименти, один з таких призвів до вибуху на атомній станції. І тому у 1980-90-х роках українські інтелектуали говорили про «духовний Чорнобиль». Мовляв, є Чорнобиль як подія, повʼязана з аварією на ЧАЕС, а є «духовний Чорнобиль», який означає русифікацію, заборону української культури, «Розстріляне відродження». У 2000-х символ Чорнобиля фактично сходить на маргінес і зникає, бо ця подія перестає бути важливою для суспільства з точки зору саме ідентичності.
Отож, одні спогади ми «витягуємо» з архіву і вони стають нашою функціональною памʼяттю, а інші з функціональної переходять в архів. Усі ці процеси з пригадуванням є безперервними, але вони завжди відбуваються довкола спільних цінностей та ідентичності — хто ми і чому в цей момент маємо належати до однієї групи.
Як зіставляються колективна памʼять спільноти та історична памʼять? Зважаємо на те, що все-таки українці часом дуже по-різному проживали спільний досвід, той же досвід сучасної російсько-української війни.
Вочевидь в умовах повномасштабної війни різні регіони України по-різному проживають війну, зважаючи хоч б на різну інтенсивність обстрілів, наближеність до фронту, досвід міграції і так далі. Ці досвіди годі штучно вирівняти, та й непотрібно. Але разом з тим є спогади, які всіх об’єднують. Буча, Бородянка, Гостомель — це міста в Київській області, але вони закарбувалися в памʼяті всіх, тому що там росіяни вбивали мешканців тільки тому, що вони українці. І якби російські танки опинилися на території Житомирської області, була би схожа історія. Тому що для росіян важливе не місце, а ідентичність, яку вони хочуть знищити.
Більш віддалений у часі приклад — Голодомор. Одні з перших пам’ятників жертвам Голодомору з’являлися в західних областях України, які не пережили голоду. Але ці події важливі для всіх нас, бо ми розуміємо, що людей морили штучним голодом тільки тому, що вони українці. Ми відчуваємо приналежність до цієї групи, а, отже, відчуваємо потребу шанувати і її жертв. У Шевченка нація — це єдність « ʼмертвих, живих і ненароджених», тобто минулих, сучасних і майбутніх поколінь.
Чи ця війна буде відкладена в нашій історичній памʼяті як геноцид?
З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році дії російських військ в Україні були відвертим геноцидом, справжні масштаби якого ми ще дізнаємось. Думаю, після деокупації всіх територій України ми знову натрапимо на свідчення та свідоцтва воєнних злочинів і це питання повернеться з новим усвідомленням. Зараз я бачу дедалі менше згадок у публічному просторі про звірства російських військових. Складається враження, що аналіз цієї дуже болючої і живої памʼяті відклали на потім, натомість зараз головне завдання — об’єднатися і боротися проти ворога.
Але я думаю, що памʼять про це буде збережена, бо навіть зараз, щойно зʼявляється нова інформація про нелюдське поводження росіян, вона одразу викликає в нас емоційну реакцію.
Наприклад, нас страшенно обурює, як росіяни публікують відео з маріупольських квартир. Мовляв, подивіться, господарі не забрали своїх речей.
Хоч видно, що ця квартира була захоплена, скрізь розкидані речі, дитячі іграшки. Такий цинізм викликає у нас злість. Ми розуміємо, що мешканці були змушені втікати, або ж взагалі їх вбили і, можливо, вони поховані під цим будинком.
Інший важливий фактор, який показує, що суспільство не забуде звірства росіян, це великий інтерес українців до фільму Мстислава Чернова «20 днів у Маріуполі», який здобув Оскар. До речі, росіяни у відповідь запустили свій фейковий пропагандистський фільм про Маріуполь. Ці всі речі говорять про те, що росіяни бояться памʼяті українців і намагаються, якщо не стерти її, то заплутати факти і їх сприйняття.
Трагедія Маріуполя, Бучі, Ірпеня та інших міст, на мій погляд, неминуче стане частиною нашої історичної памʼяті, адже ми розуміємо, що уможливило їх одне — бажання росіян знищити нас як націю. Щоденник українського дитячого письменника Володимира Вакуленка, вбитого окупантами, зараз експонується в музеї Голодомору. Тобто в контексті формування історичної памʼяті вибудовується тяглість. Голодомор 1932-1933 років як геноцид українців і російські злочини 2022-го з початком повномасштабної війни — це теж геноцид, тільки з різницею в дев’яносто років.
Майже кожне покоління українців переживає досвід масштабних травматичних подій. Чи ця складна памʼять може бути фундаментом для формування життєствердної ідентичності? Як з негативного досвіду отримати позитивний ефект?
У соціології відділяють культурну суспільну травму від психологічної і колективної. Психологічна травма стосується травматичного досвіду окремої людини. Колективна ж передається між поколіннями чи в межах одного покоління. А культурна, суспільна пам’ять формується тоді, коли люди пам’ятають події, які безпосередньо з ними не трапились, і самі визначають, як памʼятати їх. І тоді навіть травматичні події можуть слугувати основою для життєствердності.
Наприклад, у 2014, а пізніше у 2022 році памʼять про бій під Крутами використовували як заклик посилити нашу опірність російській агресії. Така трагічна подія, повʼязана зі смертю молодих людей, які загинули задля української державності, зараз використовується як аргумент боротися. Ми бачимо, як 100 років тому студенти під Крутами готові були пожертвувати всім заради України, і запитуємо себе: чи спроможні й ми на таку поведінку? І це спонукає до позитивної поведінки.
Ми не просто памʼятаємо, що нас століттями вбивали, а кажемо, що саме через це ми повинні боротися за свою державу.
Або ж усі знають фразу «Памʼятаємо кожне зерня 33 року» в контексті памʼяті про Голодомор. Зокрема і з таких трагічних подій ми черпали мотивацію вийти на Майдан у 2014 році. Також промовистими є назви українських військових частин. Наприклад, 93 бригада називається «Холодний Яр». З історії ми знаємо, що в Холодному Яру радянська влада придушила українське повстання. Але з колективної памʼяті зникає момент поразки і ми просто вирішуємо боротися так, як це робили наші предки.
Якщо ж згадати міжнародний досвід, то яскравим є приклад єврейського народу, який пережив Голокост і вирішив, що єдиний спосіб попередити геноцид в майбутньому — це мати власну державу. І саме Голокост став у центрі ізраїльської ідентичності в 60-х роках. Травматичний досвід минулого, який свідчив про безпомічність народу, став основою пошуку себе, своєї держави.
Який звʼязок історичної памʼяті з формуванням ідентичності? Як фактор сучасної війни впливає на ідентичність України?
Аналізуючи, як війна вплине на українську ідентичність, мусимо усвідомити, чому опираємося Росії. Ми боремося тільки тому, що ми — не вони? Це слабкий аргумент. Насправді ми обстоюємо цінності, несумісні з російським способом життя. І якщо піднесемо білий прапор, наші цінності будуть знищені, а разом з ними й ідентичність.
Українці можуть бути українцями тому, що живуть відповідно до певних принципів. Це чудово розуміє Росія, яка всіляко змушує нас переосмислити свою ідентичність, щоб урешті-решт ми втратили українську націю. Адже нації без ідентичності не буває. Дуже важливе поняття в цьому контексті ввів іще у 80-х роках американський політолог Бенедикт Андерсон, який сказав, що нація — це уявлена спільнота. Часто ці слова розуміють хибно, мовляв, нації не існують. Але мова про те, що будь-яка нація існує лише тому, що люди усвідомлюють, що вони належать до неї, тобто вони є частиною якогось більшого утворення.
Якщо ми маємо між собою щось подібне, але не усвідомлюємо цього, тоді й не будемо поводитися як єдине ціле. Як приклад, люди можуть говорити українською мовою, але ніколи не виступатимуть на її захист, якщо не вважають її частиною своєї ідентичності. І от після повномасштабного вторгнення українці, зокрема російськомовні, раптом зрозуміли, що українська мова – важлива складова ідентичності, нею потрібно спілкуватися в публічному просторі, навіть якщо це не рідна мова людини і нею не послуговуються в побуті.
Чи можна вважати, що Росія напала на Україну тому, що відчула загрозу від української ідентичності?
Росія не може прийняти факт існування незалежної України, яка підважує її імперську безмежність, велич «третього Риму» з місією розширення без меж. Оскільки Росія називає себе спадкоємицею Київської Русі, то для її ідентичності незрозуміло, як Київ може бути столицею іншої держави. Ключ до розуміння витоків імперськості треба шукати у самій Росії.
Коли українці тривалий час були розділені між різними державами і щораз намагалися обʼєднатися, то в росіян була інша проблема. Вони розуміли, що є частиною великої імперії, але не розуміли, ким стосовно них є підкорені Росією території, а також що означає бути росіянином і де закінчується Росія.
На перший погляд, достатньо сказати, що Росія обмежується територією, де живуть росіяни. Але разом з тим непросто пояснити те, що російський чиновник живе, наприклад, у Сибіру. Отже, звести Росію до етнічних меж, де живуть росіяни, непросто, бо через імперську політику багато росіян розсіяні по всій території колишньої імперії. Зокрема велика їх кількість живе у Латвії, і частина з них є пʼятою колоною та працює на Росію.
Через нечітке уявлення про себе росіяни не знають, де закінчується Росія, а де вже починається імперія. Російська опозиція, яка боролася проти царизму в ХІХ-ХХ столітті, теж не намагалася знайти відповіді на ці питання.
Вони сприймали російський політичний простір як щось єдине, своє, хоча було чітко зрозуміло, що в цьому своєму є і чужі. Плюс тут іще й замішані ресурси. Наприклад, незалежність бурятів — це ще й питання алмазів, які видобувають на їхній землі, хоча всі прибутки йдуть у Москву та Санкт-Петербург. Або в Сибіру — нафта, яку Росія також хоче зберегти.
І сучасні росіяни, не розуміючи власних меж, не вміють мислити по-іншому. Навіть якщо вони проти авторитарного режиму, то можуть залишатися вірними імперським поглядам. Варто згадати позицію покійного російського опозиціонера Олексія Навального, який сказав, що Крим російський і його не треба віддавати. Навальний був проти Путіна, але при цьому все одно мислив імперськими категоріями.
[«Правила гри» — подкаст Данила Судина про те, як функціонує суспільство. Слухайте на зручній для вас платформі]
На жаль, немає підстав сподіватися, що в близькій перспективі росіяни зрозуміють зло, яке несе імперія, і зможуть відділити імперію від, власне, російської нації. У європейських країнах цей поділ відбувся у XX столітті. І, наприклад, у Лондоні є памʼятник Махатмі Ганді, який фактично розвалив Британську імперію і добився незалежності Індії. Він позбавив британців імперії і допоміг чіткіше зрозуміти самих себе. А тепер уявіть памʼятник Бандері на Красній площі в Росії — наразі це неможливо.
Суть цієї війни часто пояснюють таким чином: Росія воює за минуле, а Україна за майбутнє. Як прокоментуєте це сьогодні?
Це добра думка. Багато імперських рухів шукають ідеальний час у минулому. Міф про «золотий вік» насправді є в багатьох націй. Наприклад, Дональд Трамп каже «зробимо Америку великою знову», тобто є уявлення, що був час у минулому, коли нам було добре, але потім прийшов хтось і все зіпсував. В Росії найкращий період повʼязаний з імперією. І вони хочуть це повторити. В сучасній війні Росія бореться в першу чергу за своє минуле, але також за те, щоб позбавити нас самостійного майбутнього. Вона хоче показати Заходу, що в України не може бути майбутнього без Росії. Як-от Білорусь, яка вже не може існувати без російської фінансової підтримки.
В українців здебільшого немає сторінок у минулому, які б ми хотіли повторити. Голодомор, кріпацтво… Українці, дивлячись на свою історичне минуле, можуть рухатися тільки в майбутнє. Про це ще у ХІХ столітті сказав Михайло Драгоманов, мовляв, не потрібно шукати чогось у минулому, у нас там все погано, а те суспільство, яке ми хочемо побудувати, є тільки в майбутньому.
Разом з цим рух уперед для українців неможливий без памʼяті про минуле, яка змушує чіткіше зрозуміти помилки минулого і за що ми воюємо тепер. Зараз активно говорять про революцію 1917 року, тому що українці тоді були розділені і не змогли добитись підтримки Заходу в боротьбі проти Росії. Тепер ми кажемо, що не можна повторити цих помилок. Памʼять про минуле допомагає нам знайти шлях для захисту себе сьогодні. Саме тому, попри повномасштабну війну, ведуться роботи зі створення пантеону Героїв війни в Києві. Адже це памʼять про людей, які боролися за майбутнє України.
Поговорімо про соціологію як науку. Яке її завдання сьогодні? Соціологія фіксує речі, які вже відбуваються. Чи може вона прогнозувати речі, які можуть відбуватися, і таким чином конструювати майбутню дійсність?
Це складне питання, над яким уже сто років міркують українські та європейські соціологи: чи мають вони лише описувати дійсність, чи також і кудись скеровувати людей? А, якщо скеровувати, то яке у них на це моральне право?
З іншого боку, зараз ми розуміємо, що соціологи в Україні – це, найперше, громадяни, які також відповідають за майбутнє України. Їхні дослідження повинні бути спрямовані на збільшення життєстійкості, опірності українців. Вони не мають навʼязувати щось групі, але водночас сприяти розвитку загальнолюдських цінностей, таких як гідність, самореалізація, права людини, які визначені нашою ідентичністю. Це передбачає не просто фіксування фактів, а й намагання допомогти суспільству усвідомити себе — і змінитися.
Наприклад, сьогодні перед українцями стоїть завдання ресоціалізації ветеранів, тобто повернення їх у групу, з якої вони вийшли і пішли на війну. Демобілізувавшись, вони постають перед викликом повернутися у свою групу, але маючи вже інший досвід. Тому соціологи, проводячи опитування, повинні акцентувати на питаннях, які підштовхнули б до розуміння того, що повноцінне повернення ветеранів у суспільство — це двосторонній процес. Не лише військові мають підлаштуватися до групи, а й група повинна змінюватися.
Мені подобається підхід французького соціолога Алена Турена, який сказав, що соціологія здійснює так звану інтервенцію в життя суспільства. І соціолог не навʼязує групі певні уявлення, а допомагає краще усвідомити, що робити, куди рухатися. Власне, сам Турен з іншими французами досліджували робітничий рух «Солідарність» у Польщі. Перше, що вони дізналися, це що працівники протестують через низькі зарплати. Соціологи попросили їх поміркувати більше про це, і ті дійшли висновку, що головна причина низьких зарплат — це недолік усієї системи соціалізму. Відтак цей робітничий рух перетворився на рух за зміну всього устрою Польщі. Для мене це дуже добрий приклад того, як соціологи допомогли групі краще зрозуміти себе і краще зрозуміти, куди рухатися.
Ще однією великою проблемою є міграція. Серед дослідників є думки, що українці, які колись виїжджали з України у різних хвилях міграції, і ті, що виїжджають зараз, тікають від досвіду травмованої ідентичності і в процесі міграції часто хочуть змінити свою ідентичність, навіть якщо вони це так не називають чи не усвідомлюють. Чи справді можна керувати ідентичністю, набувати її в процесі життя і таким чином ніби нівелювати багаж історичної памʼяті?
Міграція — це дуже складна тема для дослідження, бо в ній переплітається те, що люди роблять, і те, що говорять. Соціологи пробують зрозуміти, як міграція з тимчасової переходить у постійну. Вони виявили закономірність, що всі люди, скільки б років вони не жили за кордоном, вважають свою міграцію тимчасовою. Але відповідно до досліджень, можна вважати, що якщо людина виїхала добровільно і прожила три роки за кордоном, швидше за все, вона не повернеться. За цей час вона вже настільки інтегрується в місцеве суспільство, що не готова його покидати. Чи діє правило трьох років у випадку України — це питання.
Люди можуть не зізнаватися, чому емігрували, навіть не усвідомлювати своїх справжніх мотивів, і тому їм непросто сказати про повернення. Адже, окрім патріотичних емоцій, звʼязку з рідною землею, важливий і прагматичний розрахунок, який визначається тим, наскільки людина адаптувалася в суспільство, чи має там добру роботу тощо.
Хто йде на контакт і бере участь в опитуваннях, як правило, кажуть, що зберігають українську ідентичність, спілкуються рідною мовою, долучаються до діаспори, але це не те саме, що жити в Україні. Тому відкрите питання, наскільки Україна, у спробах повернути людей після війни, зможе апелювати до ідентичності.
Щодо зміни ідентичності — то це справді можливо. Людина може всіляко позбуватися ідентичності, коли вона хоче влитися в нове середовище.
Наприклад, негативне ставлення до євреїв Польщі призводило до того, що такі соціологи єврейського походження, як Зигмунт Бауман, змушені були емігрувати з Польщі, бо не хотіли позбуватися своєї ідентичності. А от батьки польського письменника Станіслава Лема, які теж мали єврейське походження, намагалися його всіляко приховати, і сам Лем також. Він розумів свою єврейськість, але ніколи її не афішував.
Водночас багато хто каже, що важливо дати людям з інших країн можливість стати українцями. На вашу думку, чи справді є цей шлях — стати українцями без українського коріння?
Глобально такий спосіб існує. Багато українських діячів XIX століття мали польське шляхетське походження. Наприклад, Володимир Антонович, Вʼячеслав Липинський — поляки. Євген Чикаленко у спогадах розповідає про одного такого нащадка польської шляхти, який свідомо обрав українську ідентичність. І обґрунтовував це так: століттями його предки жили в Україні як пани, на них працювали українські кріпаки і зараз він відчуває моральний обовʼязок, допомогти українським селянам здобувати свою державу. Тобто поняття морального обовʼязку важливе для ідентичності.
Коли люди самі обрали українську ідентичність — це одне. Але коли, умовно, після перемоги, люди приїжджатимуть в Україну з метою працювати, то наскільки вони зможуть прийняти цю ідентичність? Чи буде важливо цим людям виробляти свою українську ідентичність? Якщо тиснути, це може породити спротив. Але якщо Україна нічого не буде робити, то ці люди не інтегруються і з часом створюватимуть свої замкнені спільноти в суспільстві. Тут, вочевидь, потрібно буде прописати політику інтеграції.
Найгірше, що несе війна, — це людські жертви. Наскільки важливо в контексті історичної памʼяті не перетворити ці жертви на статистику, а навпаки намагатися зафіксувати кожне обличчя?
Деіндивідуалізація в сучасних умовах — ознака авторитарних, тоталітарних суспільств, яким не важлива людська особистість. Російський поет Володимир Маяковський у своєму вірші, який дуже добре відображає тоталітарне мислення, писав «одиниця — це нуль», тобто індивід — ніхто, а колектив — це важливо. Фактично таку ж думку висловлював і Сталін, який сказав, що незамінних людей немає.
Для російського режиму жертви, полеглі на війні, — це статистика. А їхнім індивідуальним досвідом маніпулює влада у своїх цілях. Ми бачимо, як путінська пропаганда закидає Німеччині, що та не має морального права повчати їх, коли стільки мільйонів росіян загинуло у Другій світовій. Але хто ці люди, які загинули, чи всі вони були росіяни, чому вони опинилися на війні? Дуже легко маніпулювати, коли люди — просто статистика.
Досі немає правдивих цифр щодо кількості загиблих військових радянської армії в Другій світовій війні. Тому що підрахунки командири вели абияк. А результати сучасних досліджень всіляко замовчували чи фальсифікували, щоб не підважувати образ героїчної радянської армії.
У США після війни у В’єтнамі зʼявляється нова ідея — пам’ятати кожного як особистість. Практики вшанування пам’яті стають дуже індивідуалізовані, а на меморіалах зʼявляється поіменний перелік усіх загиблих. Персоналізація дозволяє розпізнати людину, зрозуміти, чому вона прийняла рішення боротися, між чим їй довелось обирати, чим пожертвувати. А це накладає на нас більше моральної відповідальності — не змарнувати ідею боротьби і закарбувати її в історичній памʼяті нації як те, без чого ми не можемо будувати свою ідентичність. Україна сьогодні обирає саме цей шлях.
