Щоб був дім. І були ми

Якось о другій ночі я лежав на збитій деревʼяній койці в сирому бліндажі і зловив себе на думці, що мені подобається те, де я зараз, із ким я зараз і що ми зараз робимо.

Це місце нове для нас, але тут колись давно вже були інші. Про це свідчить накопичена сажа в гофрованій трубі, що займається від першого ж полумʼя, вкрите пилом сміття, написи на стінах і земля, що осипалася зі стін та стелі.

Наш черговий «улюблений» бліндажик у вже такій «рідній» посадці залишився сам. Уже який день поспіль її прицільно розбирає «120-ка». Таких «рідних» посадок, «улюблених» бліндажів, погребів уже було стільки, що ніхто не рахує. Лиш десь у буденних розмовах про те, що було, згадуємо: «А памʼятаєш, тоді на Орлівці?…», «А там, де Соломон був головою ОСББ посадки» і тому подібне. Такого є та ще буде багато.

Я лежав у своєму улюбленому спальнику, застібнутий ледь не під шию, і вслухався в рипіння звʼязку щодо виявлених цілей, координацію на відпрацювання по них та усвідомлював: я люблю те, що роблю.

Виснажливо, брудно (повно землі зараз у волоссі), без будь-якого режиму сну й харчування. Спиш, коли є можливість. Харчуєшся, коли є час та взагалі хочеш. Іноді дуже нервово. Іноді до сліз весело. Іноді захопливо, а іноді через злість і роздратування.

Та все це виклик мого покоління, й мені подобається приймати його та робити від себе іноді більше, ніж сам очікував.

***

Березень 2024 року. Нашу частину після спецзавдання й важких боїв безпосередньо в Авдіївці вчергове передислоковують на іншу ділянку фронту. Тепер це деокупована, уся в ранах і могилах Харківщина.

Минуло півтора року, як українські воїни вибили звідси російські війська. Але зруйновані міста і вщент знищені, часто мертві села ніде не поділись. Випалені, роздроблені артилерією придорожні посадки супроводжують тебе майже скрізь, багато з них так і не зуміли зазеленіти.

З черговим переїздом змінюється не тільки район виконання бойових завдань. Щоразу ти починаєш з нуля вивчати мапу та географію ділянок, де треба воювати і де будеш жити. Змінюється місце, яке ми тут у розмовах часто будемо згадувати як: «А ти зараз додому?».

Несправжній дім на наступні місяці чи, можливо, роки. Конкретну тривалість ніколи не знаєш. Бо так само ніхто не знає, як довго триватиме війна і чи всі з нас доживуть до наступного переїзду.

Починаєш розвідувати, де краще купувати продукти. Де заправляти пальне, на якому не загнеться двигун. Де ремонтувати тачки не за всі гроші світу і не з допомогою скотчу й кувалди. Намагаєшся розібратися, як взагалі відбувається логістика переміщення. Не тільки в межах виконання завдань, а й просто життя. Бо, так чи інакше, ти живеш тут і зараз, відкинувши минуле й залишивши мрії про інше майбутнє на «перед сном».

***

Напередодні переїзду формується група «рекону» для так званого рекогностування. Це такі собі Колумби серед нас, що, по-простому, мають навички відкривати й розвідувати нові території. Саме «рекон» дозволяє визначити ту давно покинуту будівлю, що й звучатиме голосами бійців про «додому».

У перші дні ти впираєшся в міст, що лежить у воді, й шукаєш дорогу, що таки доведе до потрібного місця. Або ж навігатор кидає тобі шлях в обʼїзд на годину довший, хоча насправді перед тобою трошки праворуч унизу є давно збудована переправа — і там навіть раз на два місяці змінюють дошки. Спостерігаєш за цим процесом, за людьми у світловідбивних жилетках з інструментами у руках і усвідомлюєш — життя триває тут і сьогодні.

Спершу важко. Зміна тисне, так само як і відсутність комфортних умов. У рідкісний вільний час я сідаю в авто і їду на розвідку навколишніх річок, озер, місцин, де можна побути наодинці з собою і вдихнути красу природи, слухати її, наповнитись і рухатись далі.

У нашому новому «домі» давно ніхто не живе. Лише дивний лікарняний запах, хоч це зовсім і не лікарня. Пил сантиметрами. Немає води, справної каналізації, світла. Та все ж є де кинути розкладне ліжко зі спальником. Усе інше — то справа часу.

***

З часом ваша халабуда перетворюється на затишне лігво: з дивними швидкими до збірки меблями з інтернету й гірляндами лампочок на стінах, мов на терасах ресторанів у Запоріжжі. За спільний кошт купуємо нову сантехніку. А згодом зʼявляється ще й пилотяг, холодильник, душ. Навіть власний стіл з аромасвічкою.

Складені на купу камуфльовані баули непомітно розчиняються у приміщенні. Екіпірування й обладнання знаходить своє місце на стендах та стелажах, про які тут у перші дні ніхто й не мріяв.

І якщо спершу навіть зазирати сюди не хочеться, то згодом — після спільних зусиль — приходить момент, коли тут зʼявляються частинки твого справжнього, духом відчутного дому.

Біля мого ліжка стоять червоненькі капці дружини, які вона одягає, коли приїжджає. Я не ховаю їх по її відʼїзді. На своєму законному місці вони чекають моменту, коли з цього ліжка ми встанемо вдвох.

На спортивній стінці висить біла, подарована дружиною футболка. Їх у нас дві однакові. І коли всі інші складені в шафі, то ця єдина тут збоку. Я хочу бачити її й одягнути вже у нашій спільній подорожі, під час відпустки.

Поруч на деревʼяній табуретці, серед інших важливих для мене речей, стоїть чудна підставка для телефону. Її також подарувала дружина, і на ній намальовані котенята в обіймах із наших улюблених стікерів у Signal.

Є тут ще й ідол Одіна, він же набитий на моїй руці, наше сімейне фото та книжка, де написано цілий розділ про нас із дружиною.

А всього за пів метра на стенді акуратно висить увесь мій бронезахист та зброя. Чекаючи на чергову ніч, коли, одягнувши на себе екіп, присівши на ліжко, я поцілую фото дружини і знову поїду поповнювати статистику знищених ворогів української нації.

***

Координуєш, знищуєш, копаєш. Заварюєш чай, розносиш ворожий бліндаж, смієшся, замовляєш дружині квіти, зʼїдаєш замотаний у фольгу бутерброд, забираєш чергову ціль. Бачиш, як доходить без ноги ворог, пишеш звіт про влучання фугасом у нору, затихаєш і автоматично та синхронно з іншими трошки пригинаєш голову, коли прилітає. Летиш на авто з правим кермом, вглядаючись через прилад нічного бачення в ніч. Абсолютно не розумієш, який день тижня, число і що в людей бувають вихідні.

Тут таке життя, що наші нащадки втомляться нас слухати. Тут дуже багато життів закінчилось і ще закінчиться, щоб наші нащадки зʼявились на світ і чули про нас правдиві історії.

***

От ми вантажимося по-темному в наше бойове авто, що бачило СТО частіше, ніж мої зуби стоматолога. В багажнику — прояв усього нашого дитячого досвіду гри у Тетрис. Залізли в тачку, захряснули двері і вже за звичкою пройшлися по списку, чи все з нами.

Опускаю на очі прилад нічного бачення й вирулюю з посадки на ґрунт, а потім знов підіймаю ПНБ, бо попереду горить лісовий масив від денного прасування ворожою артою, і я у прилад нічого не бачу. Вмикаю екран від камери нічного бачення й лечу, намагаюсь обʼїхати праворуч вирву від снаряда.

Ми говоримо, сміємось. Згадуємо день. Багато говоримо про майбутню відпустку. Хто, що і де буде робити. Багато повторюємось, але ніхто не зважає. У цих розмовах вирує життя. Трохи далі, на безпечнішій відстані, вмикаю на всю пісню Nuwisan «Loser».

У цих розмовах. У цих бліндажах. Серед цих людей. На цій війні. Серед цього життя та смерті — я люблю те, що роблю. І мені подобається тут бути. Я бачу в цьому всьому сенс та шлях. Не уявляю, як можна було б усе це кинути. Як можна відступити від цього кудись на цивільну роботу, в безтурботне життя — поки тут, на фронті, турбот вистачає на кожного в цій країні.

І в цьому всьому мені бракує лише одного: коханої дівчини, за якою до божевілля скучив і на чию честь я все це роблю. Нехай доля шле мені будь-який виклик, аби лиш опісля я мав можливість частіше її обійняти й відчути тепло рідних рук.

Часто думаю, як чудово було б приїжджати з бойового, відчиняти двері нашого дому й ловити на руки дружину. Готувати нам вечерю. Розповідати про день одне одному. А потім знов розбігатися у важливих справах.

Мрієш про це. Та чітко усвідомлюєш реальність. Фронт має бути тут, якомога далі від дому. Щоб був дім. І були ми. І були всі ці мрії. І щоб ці мрії мали шанс здійснитися.

Для цього треба бути тут. Бути частинкою цієї великої машини спротиву. Бути сильним і відданим. Механізмом, що на своєму рівні працює на повну. Де від ролі кожного залежить успіх усіх. Де моя роль на сьогодні саме така.

***

А тоді приходить черговий наказ на переміщення. Ті, хто з нас живі, зберуть свої речі. Звільнять добре обжите і вже таке комфортне приміщення й поїдуть у чергове. Поїдуть ухтозна-вкотре починати все наново, на іншу ділянку фронту.

Ви б могли подумати, що в такі моменти десь в глибині душі сум намагається просвердлити отвір і вибратися назовні? Що стає жаль власних старань?

Та насправді сприймаєш це як новий виклик долі. Авантюра війни нагадує про себе. Час, проведений тут, буде відтворений у спогадах, в емоційних бесідах з абсолютно різним забарвленням. Головне — живи далі і люби те, що робиш. Для себе, для всіх.

Якось біля будівлі, де ми оселились, була покинута клумба. Тут точно колись росли квіти і хтось доглядав за ними. Але тепер усе окупували бурʼяни, земля розорана прильотом, дерева давно недоглянуті. Щоразу, виходячи надвір, я впирався очима в це місце. Воно ніби просило звільнити його, повернути до життя, яке тут колись було і точно ще може бути.

Увесь вільний час наступного тижня я намагався реінкарнувати занедбану територію. Перекопав і перебрав землю, очистивши її від скла, каміння та бурʼянів. Дав сил дереву, звільнивши його від старих, висохлих чи зайвих гілок. Придбав на місцевому ринку в бабусь паростки квітів і пересадив ті, що ще з минулих років хаотично пробивалися до життя. Місцеві мешканці спершу не могли зрозуміти, що діється, а потім не могли пройти повз, щоб не сказати щось добре.

Побратими дивилися на мене здивовано, але підтримували й хвалили. А було якось, поки я вчергове копався в землі, підійшов чоловік років під 50, у брудних піксельних штанах та футболці. Він затягнувся цигаркою, глянув, змішавши в погляді нерозуміння з осудженням, і спитав:

— Ну і нашо? Ніхто ж і спасибі не скаже!

Я підняв голову, випростався, роздягнутий по пояс і з чорними від землі руками, глянув йому в очі й мовив:

— А хіба не можна робити щось просто так? Для себе, для тих, хто поруч? Просто, щоб було гарно? Це ж наша земля.

Відповіді не було. Скляний погляд і повільний рух у бік «свого» ґанку, де консервна банка з недопалками та чагарник у двох метрах перед ним. Присів. Закурив і жив своє життя далі.

Минули місяці. Квіти розрослися і зацвіли. Дерева знайшли сили зазеленіти, розквітнути і дати плоди. Я сидів у своєму припаркованому навпроти авто, щось дивився у телефоні і крізь затоноване скло мене не було видно.

Поруч ішла з мамою дівчинка років семи. Побачила квіти. Підбігла, присіла, почала нюхати білу квітку й сміятись. Торкатись тих квітів пальчиками. Попросила маму сфотографувати її поруч.

Я все ще сидів в авто. Дивився, як на тлі сірої, побитої уламками стіни ростуть білі, рожеві й фіолетові квіти. Бачив, як чиясь дружина фотографує свою маленьку усміхнену доньку. Сидів, теж усміхався і трохи плакав.

Тої миті, як і сьогодні, я розумів, чого хочу, заради кого і чого живу. І що мені не лінь жити це життя, яким би складним воно не було. Бо все, що робиться з любовʼю, — має сенс.