Дідо. Дивні, довгі дороги

Кілька місяців тому у Львові перепоховали прах Данила Шумука, дисидента, політвиховника УПА, одного з керівників Норильського повстання, спротиву політичних в’язнів у Горлагу 1953 року, члена Української Гельсінської групи, якого переслідувало кілька окупаційних режимів. Шумук вийшов з-за ґрат лише 1987-го, 15 літ провів в еміграції і тільки у 2002 році повернувся в Україну. Він відсидів у тюрмах і таборах найбільше з-поміж інших українців — майже 43 роки. У 1987-му, в День декларації прав людини, йому тиснув руку Рональд Рейган. Дисидент лишив по собі кілька книг спогадів та неймовірну історію боротьби за українську державність. 

За бажанням онуки Ніни та з допомогою воїнів 13-ї бригади оперативного призначення НГУ «Хартія» він «повернувся до своїх побратимів». До Львова, на почесне поле Личаківського цвинтаря.  

Боюся

— Так боюся…

Ніна Калач стоїть під гарнізонним храмом Святих Петра й Павла, до якого щойно піднесли труну з прахом її діда. Завше казала до нього: «дідо» і «ти». А тут Львів, різдвяна пора, люди йдуть і йдуть до церкви. Дідова труна накрита червоно-чорним стягом. Дідо приїхав із Покровська, за який саме тривають бої.

Боїться, як усе пройде. Людей багато, а у тривожний час хочеться нікому не нашкодити. Тихо стоїть над труною, кладе на неї руку, ніби гладить. Поруч над цією ж труною, як глиба, як скеля, стоїть політв’язень і член Української Гельсінської групи Мирослав Маринович. 

*

6 грудня. «Нісан Х-Трейл»  рухається зі сходу на захід, із Харкова до Львова. У салоні троє чоловіків у військовій формі. Час від часу змінюють один одного за кермом. У цій довгій дорозі вони сплять по одному, аби «нісан» не схибив. 

В одному з харківських гаражів  у багажник «нісана» поклали дуже цінний вантаж, який провів там ніч. Втім, вони ніколи не назвуть це вантажем. Троє військових везуть зі сходу на захід прах особливої для кожного з них людини. Сержант згодом скаже: «Кожен із нас по черзі спав біля Лаврентійовича». 

Деталі цієї поїздки й усього, що їй передувало, можна буде розказати потім. А поки що уявімо: сірий зимовий цвинтар на околиці міста Покровськ. З одного краю — хрести, здається, підпирають терикон із відвалів породи вже закритої шахти Шевченка. Насправді терикон далеченько, за кілометра півтора, і ближчий він до  сусіднього села, ніж до цього міста, але огортає хрести своєю присутністю — на задньому плані донецький пейзаж. 

Над його могилою — світлий громіздкий гранітний хрест. Одного дня на початку грудня, коли навколо відносно тихо (бо тепер тут зазвичай гучно), до могили підходять спершу троє, згодом іще кілька чоловіків, які звикли копати на цьому цвинтарі. Один із трьох читає молитву. За майже шістсот кілометрів звідси, у місті Богуслав, увесь цей час стоїть на колінах худенька білява жінка. Молиться за діда, за маму, а найперше — за тих, хто читає оту молитву. Бо… 

«Бо прах жодного дисидента не вартий жодного молодого життя. Навіть прах мого діда». 

Усе, що відбувається, відбувається зі згоди цієї жінки. 

За дві години її молитви перерве мелодія телефонного дзвінка. По той бік скажуть: «Усе добре». 

*

Останки Данила Шумука ексгумували з цвинтаря у прифронтовому Покровську і перепоховали у Львові. На прощанні онука подякує тим, хто відважно провів «цю вкрай небезпечну спецоперацію», і місту Львову за те, що на прохання відреагували миттєво, бо «Донеччина у вогні»  і «треба робити все надзвичайно швидко». 

На цвинтарі у Покровську лишилася могила її мами Віри. 

Ніна Калач живе у Богуславі на Київщині. Життя родини час від часу вертається до цього містечка: востаннє вони приїхали сюди після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну, залишивши все своє у Покровську. В Богуславі похований Нінин батько Іван та перша дружина Шумука — Марія, бабуся Ніни. І спершу Ніні хотілося, аби всі рідні таки спочивали там. Але організувати перепоховання на Київщині не вдалося. І Ніна подумала:

Дід і тут не ухвалює рішення на користь родини, а лишень на користь ідеї — Львів і поруч з однодумцями. 

— Ви знаєте, чому я там плакала біля нього в храмі? Я говорила з ним, запитувала: чи мама не образилася?  А ти мамі наказав, хай вона гарно пильнує, щоб Покровськ залишився? Ти все сказав? — зізнається згодом. — Я просила у мами вибачення, що ми її одну там зоставили. Утім, то моє рішення. Дуже важко, але хай вона там і мене чекає. 

— А яким для вас був Покровськ?  — слідом спитаю. 

— Є, — відріже Ніна і подивиться мені в очі. 

Пішли, діду

Пам’ятає ту зустріч. 1968 рік. Їй років 10. Худенька білява дівчинка. Вони з мамою їдуть до діда. Мама хоче нарешті показати йому внучку. 

Дитині здається, що дід собі був у якомусь місці серед сосен побіля Києва. Данилові Шумуку в 1967-му, після звільнення з радянських таборів, і справді дозволять оселитися в Богуславі на Київщині, де його чекісти до того й взяли, а працював він тепер сторожем у піонерському таборі.

Цю історію Ніна знає радше зі слів самого діда. Той так часто про неї писав і говорив, що вона потім сміялася: «Діду, нащо ти мене тим позориш?». 

— Але вірю, що я могла таке сказати, — розповідає. — Мене спитали: «А кого ти найбільше любиш?». А я зразу: «Лєніна, партію». — «Ну а ще що?». — «Пєльмєні», — кажу. — «То, може, маму?». — «І маму».  Оце й було його перше знайомство зі мною. А я з того пам’ятаю тільки, що дід добрий, серйозний, але дуже-дуже худий.

*

Ніна вміє вирізняти кагебістів. Вона знає, як вони говорять. І як виглядають ці зазвичай молоді та гарно вбрані чемні чоловіки.

— КГБ кругом лізло, я це відчувала зі школи. От викликає мене директор: мовляв, там хтось із райкому комсомолу приїхав, а я активістка, комсомолка… Заходжу, а мені: тіпі-тіпі-ті… Щебечуть. «Гіі… — думаю, — КГБ!». «Ой, ви така молодець, а ми хотіли спитати…» — і щось про родину запитали російською, звісно, а потім: де дідусь мій, мовляв. У тюрмі, кажу. «А ви знаєте, за що він сидить?». І я така: «За справєдлівость!».  Отаке було: юність, максималізм.

*

Ніна у 9 класі. Разом із мамою їдуть до діда в Мордовію. Але спершу — до Москви.

«Я знаю, що маємо зайти до Олени Боннер. Навряд чи я знала тоді, що нам мали дати якісь гроші… Ніколи не забуду: відчиняє двері Олена Боннер (а я ж її вже бачила по телевізору) і каже: “Проходите, Андрюша сейчас помоет посуду и выйдет”. Я була в шоці: академік! бомби видумує! допомагає всім! і миє посуд», — згадує. Олена Боннер — радянська дисидентка, правозахисниця і дружина правозахисника академіка Андрія Сахарова — заснувала фонд підтримки дітей політв’язнів. Разом з чоловіком та іншими дисидентами створили Московську Гельсінську групу. 

Дорогою назад купують якісь продукти. Раптом у Ніни на рукаві рівно по шву рветься чорна синтетична шубка. Хтось із жінок на вокзалі дістає велику шпильку. Заколюють. 

— Приїхали, а там же обшук. Огидний обшук, — Ніна підіймає із закапелків ще один дитячий спогад. — Нас роздягали наголо. Коли промацували мою шубу, питають: «Ніна, а там што?». А я, щось в мені було таке юморне, дідове, кажу: «Бомбочка!». Мама одразу: «Ну чи ви не бачите, що то такі жарти?».  А в діда в тому всьому десь брався гумор, правда. Ми тоді в Мордовію купили курку, мама казала «венгерську», угорську себто. Були на побаченні три дні. Усе, що я пам’ятаю: що дідо і мама говорили пальцями на подушці, писали, і що курка так і не зварилася. Мама бідкалася, їй шкода, а дід: «А шо ти хотіла? Не переживай, доню, то вона з Венгрії пішки йшла і така, бач, моцна стала, що не може зваритися».

*

Січень 1987 року. Данила Шумука звільняють з  ув’язнення. Якийсь час він проводить у Москві, йому довго не можуть виготовити закордонний паспорт, зрештою видають аж у травні. Перш ніж виїхати в Канаду, він їде до Ніни у Покровськ. 

— Отакі сніги, — Ніна рукою сягає вище голови. — Моя доня маленька, бо народилася тільки в серпні. Тоді всі меблі стали дефіцитними.  А йому дали якісь гроші, й він так хотів нам чимось допомогти, так просив, що я кажу: «Пішли, діду». Йшли тими снігами, не знаючи, чи буде в магазині хоч щось, нема ж товарів. Аж тут — дитяче ліжечко! То для мене було якесь щастя: ми купили моїй Жені ліжечко за дідові гроші. 

Я з тобою

Данило Шумук прожив у Покровську півтора року. Двокімнатну квартиру тут придбали після останнього його короткого приїзду з Канади.

— Приходить і каже: «Ану йдіть сюди. Який там у мене спадок, я в домі престарілих живу, але щось назбирав, і якщо не віддам зараз, то не буду бачити, як ви радієте. Ось вам привіз 5 тисяч доларів». Ми з мамою думали, куди їх вкласти, і на ці гроші купили квартиру в Покровську, — розповідає Ніна Калач. 

Із села Слов’янка на Дніпропетровщині, куди Шумук свого часу виїхав і куди перебралася його дружина з дітьми, до  Покровська їхати 30 хвилин.  У Шумука складне особисте життя. Як скаже над його домовиною у Львові Мирослав Маринович, «він постійно прагнув ідеалу у всьому». Від першого шлюбу матиме доньку Віру і сина Володимира. З Надією Світличною, яка багато в чому йому допомагала, у них спільний син Ярема.  

У 2002-му Ніна поїхала в Донецький аеропорт. Її мама Віра зійшла з трапу змучена перельотом, діда «витягли»  на колісному кріслі: дуже виснажений. У Канаді Данило Шумук направду жив у будинку для літніх самотніх людей. Жив сам, аж доки не потрапив у ДТП. Розуміючи, що батькові потрібна поміч, донька Віра поїхала до нього. Три роки мешкала поряд і працювала у тому ж таки будинку для літніх людей, прибираючи там. Та коли термін перебування в Канаді добіг кінця, Віра пішла до батька на розмову. 

— Я мушу їхати в Україну. Ти можеш поїхати зі мною, а можеш залишитися, — сказала. 

— Я з тобою, — відповів. 

Саме в ту квартиру у Покровську Данило Шумук і приїхав жити в Україні. Зайшов, глянув на свіжі шпалери й усміхнувся: «О! То ви тут готувалися! Ну, ясно ж: канадці їдуть».

Тоді то був Красноармійськ і вулиця Соціалістична. Тепер — Покровськ і вулиця Данила Шумука. 

Після смерті діда Ніна продала помешкання. Там облаштували кав’ярню, а вона тішилася, що саме так, що можна туди зайти «трішки додому». На будинку ще в січні точно висіла меморіальна дошка політв’язневі. Її відкривали двічі: якось вона зникла, вкрали — бо сусідові не сподобалося, що під його вікнами висить дошка упівцю. Знайшли в гаражі й повернули на місце. Тому Ніна каже, що дошка теж «була в тюрмі». 

Дивні дороги у Бога

У 1994-му, через сім років еміграції, Данила Шумука покличуть в Україну, щоб зняти документальний фільм, авторами якого були Микола Мащенко, Іван Драч та Михайло Слабошпицький. Для Ніни він особливо цінний ще й тим, що у стрічці — мама Віра. 

У фільмі Шумук зі спокоєм буддиста відповідатиме на питання, які його інтерв’юерам здаватимуться складними. «Ви писали, що вважаєте комунізм за найстрашнішу на нашій планеті систему, систему безмежних людських страждань, і стверджували, що табори породила Комуністична партія. Як ви те все зіставляєте із сьогоднішнім відродженням комуністичної ідеології?» — питатиме Іван Драч, який і сам 30 років був у комуністах. 

«Це вона тільки відроджується, а от як відродиться вже, пустить коріння і набере сили — буде така сама», — відповість Шумук, маючи на увазі, що з розвитком цього прийдуть і репресії, і страждання. 

Усі нереальні дороги, тортури і принципи Данила Шумука історик, сержант бригади «Хартія» Вахтанг Кіпіані, виголошуючи промову на Личаківському цвинтарі, вмістить у кілька речень, важливих, аби осягнути пройдений політв’язнем шлях. 

«З 16 років  брав участь у підпільному комуністичному русі, сидів у польській тюрмі. У 1939-му вийшов на волю. Коли приходить так зване визволення, починає вчителювати, далі знову за ґрати. Йде воювати, потрапляє в німецький полон і пів року проводить у страшних умовах у Хорольській ямі на Полтавщині. Утікає, повертається на Волинь. У 1943-му стає до лав УПА і є політвиховником. У 1945-му потрапляє у полон радянський. Отримує найвищу міру покарання — смертну кару, але згодом вирок замінюють  на 20 років таборів. Відсидів 10. Випускають. Але через рік пропонують стати стукачем. Він відмовляється, переїздить на Дніпропетровщину в село за 40-50 кілометрів від нинішньої лінії бойового зіткнення. Їде туди, де не знайдуть. Знаходять і дають ті самі 10 років, які він не досидів у 1956-му. 

Це 1967-й, інша країна, уже ніхто не воює зброєю, але існує той рух, який ми знаємо під словом “шістдесятники”. Шумук входить у це середовище. З цими людьми знову потрапляє під гебістський покіс, який починається 12 січня 1972 року. Шумук опиниться за ґратами, йому інкримінують поширення тексту, який став книжкою. Вилучена книжка демонструвала, що він називав тих “проклятих ворогів народу бандерівців” — героями. Під час допиту каже: “Я не міг не написати цієї книжки”. Відтак — максимальний термін: 15 років позбавлення волі. 

Усі 15 років він як особливо небезпечний державний рецидивіст (бо це вже третя його ходка в табір) відсиджує повністю. Спочатку в Мордовії, потім на Уралі у страшній зоні Кучино, де закінчилося земне життя Юрія Литвина, Василя Стуса і деяких інших наших політв’язнів. Поки він сидить, племінник у Канаді Іван Шумук веде кампанію, щоб його випустили. Канадці думали, що його звільнять раніше, ніж Леоніда Плюща, Валентина Мороза. Але відсидить до самого кінця, вже до “перестроєчного” 1987 року. 

Виїздить на Захід і стає одним з тих, хто розповідає світу, що горбачовська перестройка — то облуда, бо в цей час інші політзеки продовжують каратися, зона смерті функціонує. Через рік починаються останні випуски на волю. А через два у Львові та в інших містах піднімаються синьо-жовті прапори» .

Якось у Шумука спитали: що б він зробив у житті інакше, якби мав із собою свій досвід?

— Я б не організував комуністичної сітки у свому повіті, — сказав той. 

«Дивні дороги у Бога», — думає Ніна. Вона ніби й випадково взяла із собою у Львів вишиванку, яку знайшла колись у старій хаті в Розкопанцях, селі під Богуславом, і реанімувала. А тут у Львові раптом вичитала в дідових спогадах, що в одній хаті в Розкопанцях (а не в самім Богуславі) його, політвиховника УПА, затримали чекісти. І от замислилася. 

Прах Данила Шумука довезуть до Львова троє військовослужбовців «Хартії»: історики і сержанти ЗСУ Вахтанг Кіпіані й Володимир Бірчак та їхній командир Сергій Семенченко. На цвинтарі у Покровську Кіпіані з Бірчаком допомагатиме ще один побратим-хартієць — Андрій. Бірчак скаже, що нині хорунжа служба «Хартії»  робить приблизно те ж, що й Шумук в УПА. Вони й Ніна — одні з перших, хто прийшли під гарнізонний храм. 

Мжичить. Кортеж із домовиною рушає на цвинтар. Серед людей, які прийшли-приїхали провести, багато волинян, із Шумукової рідної сторони. А Львів поволі падає на коліна, як тільки на обрії дороги зринають ці автівки з автобусами. 

На полі №67, де могила Данила Шумука тепер поруч із могилами дисидентів Михайла Гориня, Ірини Калинець, Стефанії Шабатури та інших, Мирослав Маринович зізнається:  політв’язні неймовірно вдячні Шумуку, бо він заявив про приєднання до Гельсінської групи з тюрми, коли міг отримати за це додатковий строк і коли більшість її членів уже були в таборах. Це рішучість і сміливість, перед якою він просто схиляє голову. Як і перед рішучістю перенести цей прах із Покровська до Львова. 

— Бо ми зараз вшановуємо людину, яка знала смак і сенс самопожертви. Сьогодні це особливо цінуємо, адже бачимо, як у час війни людське серце схиляється то до великого героїзму, то до великого страху. А ця людина не мала страху, — мовить.  

Тому, хоч Ніна й боялася, дідо схвалив би.