Дмитро Кулеба готувався до повномасштабного вторгнення Росії, але до останнього сподівався, що його можна уникнути. Ще у 2019-му, пишучи книжку «Війна за реальність», був переконаний, що головна війна впродовж наступних десяти років буде відбуватися в інформаційному просторі. З настанням 24 лютого 2022 року війна за реальність таки почалась — але буквально.
За декілька днів до чергової дипломатичної поїздки, Дмитро Кулеба викроїв час на відверту розмову не лише про війну, але й про свій шлях до дипломатії та МЗС.
§§§
[Цей портрет створений завдяки Спільноті The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Я міг бути сином газпромівського олігарха
19 серпня 1991 року — початок Серпневого путчу. Саме в цей день батьки Дмитра Кулеби їхали потягом до Москви. Тато Іван якраз закінчував навчання у Всесоюзній академії зовнішньої торгівлі, а малий Дмитро тоді зостався з дідусем та бабусею у Сумській області. 31 серпня його мали привезти до батьків, щоб уже там, у Москві, він пішов до школи. Однак, коли Іван Кулеба побачив, що в напрямку радянської столиці везуть танки, то збагнув: діється щось серйозне. Людина, яка була в Афганістані, подібні речі розуміла глибоко. 24 серпня, коли Україна проголосила незалежність, сім’я Кулеб була ще в Москві, лише їхній син — Дмитро — в Україні.
«Моєму батькові запропонували лишитися і будувати там кар’єру. Його запрошували на міжнародний напрям тодішнього Міністерства нафти і газу СРСР — те, з чого потім виріс Газпром. Батько відмовився. Йому світила кар’єра в Росії, але він прийняв принципове для себе рішення і повернувся в Україну.
Один чоловік, з якими тато мав непогані стосунки, відраджував його від цього і на прощання сказав: “Ваня, не едь, хохлы все равно обманут”.
Це такий класичний російський шовінізм. Батько, звісно ж, не послухав його і повернувся додому, тому я іноді жартую, що міг бути сином газпромівского олігарха, але, на щастя, став сином українського дипломата», — розповідає Дмитро Кулеба.
Вже у дорослому віці Дмитро запитав батька, чи він, людина, вписана у радянський контекст, не вагався повертатися в Україну. Той відповів: «Жодної секунди». Мовляв, не могло бути іншого вибору за визначенням, адже це наша країна, тут — батьківська хата і все, що є частиною нашого ДНК.
Окрім Івана Кулеби, було ще кілька людей, які на той момент мали всесоюзну кар’єру у міжнародних справах, але повернулися в Україну будувати українську дипломатію.
Шлях до МЗС
Дмитро Кулеба ходив до однієї з небагатьох українськомовних шкіл Києва і міжнародної школи у Відні, де представники більше як ста країн навчалися під одним дахом.
«У Відні я зіштовхнувся з усім світом у масштабах однієї школи. Це було неймовірно цікаво. А вже в 11 класі зрозумів, що хочу, аби моє життя було пов’язане з чимось міжнародним. Я відчував це на кінчиках пальців. Очевидно, вплинула сім’я, особливо батько. Він дуже любив свою роботу, а це страшенно передається на емоційному рівні. У нас із ним ніколи не було розмов про те, що я маю стати дипломатом, але, безумовно, я розумів, що він цього хотів би. Батько ніколи не давав мені на цю тему ніяких вказівок і завжди підкреслював, що це має бути мій вибір, і, якщо я зроблю його, то буду змушений сам учитися плавати в цьому океані. Навіть першу професійну пораду я отримав від нього через декілька років після того, як став дипломатом сам — у 2005-му».
Закінчивши школу, Дмитро вступив в Інститут міжнародних відносин Київського університету на спеціальність «міжнародне право» і успішно закінчив його. Але пригадує, що на п’ятому курсі був момент сумніву — продовжувати шлях дипломата чи стати приватним юристом.
«Перед моїми очима стояла радянська будівля МЗС, наскрізь просякнута совковим духом: затерті килими, меблі… Все це на той час дуже відштовхувало мене. А особливо після стажування в одній з найкращих приватних юридичних компаній, де все довкола було дуже сучасне, де мене оточували професійні самовпевнені чоловіки та жінки в дорогих костюмах. І в якийсь момент я подумав: може, краще зануритись у цей красивий, успішний світ. Але це бажання я доволі швидко вгамував і пішов виконувати свою місію».
З 2003 року Дмитро Кулеба почав працювати в МЗС. Він добре пам’ятає своє перше закордонне відрядження — у Відень, — де працював в українській місії при ОБСЄ. За пів року вдалося здобути авторитет, і він подався на посаду голови підкомітету одного з комітетів.
«Щоб отримати цю посаду, треба було пройти співбесіду з одним із керівників ОБСЄ — стареньким досвідченим інвестиційним банкіром, — пригадує Дмитро Кулеба. — Ми з ним поспілкувались, і насамкінець він сказав: “Дмитре, ти ще такий молодий хлопець, але ти мені подобаєшся, тому я дам тобі одну пораду: якщо ти хочеш бути ефективним і постійно йти вперед, ти повинен навчитися говорити людям “ні””. Я дослухався до цієї поради й добре засвоїв це правило. М’яко кажучи, це не завжди легко. Але думаю, що я там, де є, тому що вмію говорити “так” і “ні” там, де це потрібно».
За 20 років у міжнародних відносинах це правило неодноразово допомагало. Але є й інше, не менш важливе, на думку Дмитра Кулеби, — любити те, що ти робиш, і одночасно не стати рабом системи, у якій крутишся:
«Коли ти любиш щось не сліпо, а усвідомлено, то не можеш розчаруватись у цьому.
У мене, на щастя, дуже усвідомлена любов до своєї країни, сім’ї і до дипломатії, тому всі труднощі я завжди сприймаю як виклики.
Я кров і плоть цієї системи, а в такому разі завжди є ризик стати її рабом. Коли у тебе є тільки одна сфера, в якій ти можеш реалізуватися і заробити гроші, то рано чи пізно станеш її заручником».
Тому, ще навчаючись в університеті, Дмитро Кулеба вирішив, що мусить мати інші суміжні професії. Це правило допомагало йому проходити кризи і не йти на компроміси із совістю, а отже, залишатися собою: «Я розумів, що ніколи не робитиму речей, які вважаю принципово неправильними, бо навіть якщо це означатиме для мене кінець на тій чи іншій посаді, я легко можу піти й почати працювати деінде. Чесно кажучи, це моє найбільше внутрішнє досягнення».
На питання «що є основою дипломатії» Кулеба відповідає: переговори. І порівнює дипломатію зі смаженням омлету. Мовляв, щоб приготувати омлет, треба збити білок із жовтком — це базове правило. А от усе інше — специфіка історичного моменту та інгредієнтів. Ви можете зробити французький, японський чи будь-який інший омлет. Вигляд, смак, запах кінцевої страви — завжди різний. Так само у дипломатії базове правило незмінне — це переговори, але важливо, як їх проводити, на що зважати, які акценти робити.
«Іноді замість безлічі раціональних аргументів варто розказати партнерам одну історію, щоби вплинути на їхню позицію. Якщо порівнювати дипломатію 20 років тому і зараз, то, безумовно, сьогодні вона стала набагато гострішою, у ній дуже багато спецій», — розповідає Дмитро Кулеба.
Міністр закордонних справ України 2014-2019 років Павло Клімкін добре пам’ятає роботу Дмитра Кулеби у міністерстві ще з 2010 року. Тоді Кулеба працював у секретаріаті міністра, а Клімкін був директором Департаменту ЄС.
«У Дмитра дуже помітний хист до креативу, а також бажання бачити світ та процеси в ньому не через призму бюрократії, а такими, як вони є насправді. Це принципово важливо. Мабуть, саме тому ми завжди один одного розуміли», — ділиться Павло Клімкін.
Міністр
4 березня 2020 року Верховна Рада за поданням Президента України Володимира Зеленського призначила Дмитра Кулебу на посаду Міністра закордонних справ. Тоді він не планував займатися боротьбою з коронавірусом і вже точно не думав, що доведеться щоденно вести перемовини про надання Україні зброї для боротьби з агресором. Новопризначений міністр прийшов на посаду з чітким усвідомленням трьох завдань, на виконання яких заклав три роки.
«Перша ціль, яку я озвучив на новій посаді, — це відкрити для України нові горизонти у світі. З об’єктивних причин наша зовнішня політика з 2014 року остаточно перетворилася на євроатлантичноцентричну. “Євро” — уособлює ЄС, а “атлантична” — НАТО. Відповідно, всі основні ресурси МЗС ми скеровували на західний вектор нашої дипломатії.
Безперечно, вступ України в Євросоюз та НАТО — це головний пріоритет, але можливості для України є у кожному куточку світу.
Зважаючи на це, чи не першим зовнішньо політичним рішенням, яке я зробив на посаді міністра, була розробка азійської стратегії МЗС», — коментує Кулеба.
Разом з цим у міністерстві почали розвивати систему Nazovni, через яку українські бізнесмени можуть отримати в МЗС консультацію з різних питань щодо роботи на іноземному ринку. Для цього потрібно зареєструватися на платформі та створити заявку. Паралельно розвивали питання безвізу, щоб українські громадяни могли вільно їздити у дедалі більшу кількість країн.
Друге завдання — стратегічне — зробити все, щоби вкорінити Україну як частину Заходу. Для цього міністерство почало працювали над статусом партнера розширених можливостей НАТО і над виконанням угоди про Асоціацію ЄС: «Уявіть, що ви постійно інвестуєте в будівництво, а будинок ніяк не побудується. Це пригнічує. Тому ми хотіли упевнитися, що обидві сторони розуміють, на якому етапі це “будівництво” і коли “будинок” таки буде “збудовано”».
І третє завдання міністра — реформування міністерства зсередини, щоб воно стало більш сучасним та ефективним. «Я запропонував своїм працівникам просту угоду: я роблю все для того, щоб ваше життя в цій системі було максимально комфортним та сприятливим, а ви робите все, щоб Україна перемагала на міжнародній арені і утверджувалася як рівноправний суб’єкт міжнародної політики», – розповідає Дмитро Кулеба.
За словами міністра, нам слід викорінювати комплекс меншовартості, мовляв, з одного боку ми кажемо, як треба пишатися нашою країною, а потім самі ж її принижуємо, розповідаючи, що вона є не суб’єктом, а об’єктом міжнародних відносин:
«Я розумію, що це такий зручний і мейнстрімний наратив у багатьох наших інтелектуальних та псевдоінтелектуальних колах, але я категорично проти таких кліше. Для мене Україна є суб’єктом міжнародної політики і міжнародних відносин з 24 серпня 1991 року. Питання лише в тому, наскільки широкими є можливості України у світі. І, безумовно, після 24 лютого 2022 року, як це не парадоксально звучить, кількість можливостей для України у світі зросла миттєво і у геометричній прогресії».
Наприкінці 2021 року Дмитро Кулеба розумів, що загострення війни неминуче. Але не вірив, що вона буде повномасштабною. Навіть пишучи у 2019 книгу «Війна за реальність», мав на увазі лише інформаційне протистояння: «Я був переконаний, що наступні десятиліття ми проведемо в дипломатичній боротьбі за відновлення територіальної цілісності. Тому й написав книжку про комунікативні війни за сенси, емоції, думки, бо думав, що це буде наш головний фронт. Я помилився».
За декілька місяців до вторгнення
Останні місяці, а надто тижні перед 24 лютого напруга в суспільстві зашкалювала. Ймовірність нового вторгнення Росії всі оцінювали як дуже високу. Те, що буде наступ, Дмитро Кулеба зрозумів у жовтні, але був переконаний: чекає локальна війна на Донбасі уздовж усієї наявної лінії зіткнення і, можливо, з напрямку Криму.
«У мене були дані з різних джерел, і також я покладався на власну логіку та інтуїцію. І скільки мені восени не розказували, що будуть ракетні удари по Києву та інших містах, це не вкладалося в мою доволі гнучку свідомість. Я не вірив у це, — розповідає Кулеба. — А коли Путін зібрав усі свої війська вздовж кордону, мій тато за обідом сказав мені: “Розумієш, коли збирається така сила, вона не може перебувати довго в статичному стані: вона піде або вперед, або назад”. Тоді я зрозумів, що скоріше за все війська підуть уперед».
Коли ж Росія висунула вимогу до Заходу надати їй юридичні гарантії безпеки — тоді все стало очевидним.
«Тут уже не потрібно було бути генієм, щоби зрозуміти логіку подій. Тобто: ми попросили вас дати гарантії безпеки, ви нам відмовили, тепер наші руки розв’язані і ми маємо право самі вирішувати питання нашої безпеки».
А потім почалися емоційно дуже важкі тижні. Що не день, то ставало дедалі більше інформації. Міністерство розривалося між потребою тримати стабільність у країні і одночасно готуватися до можливої війни. «Попри шалену ескалацію, ми все ще сподівалися, що, можливо, вдасться не допустити війни, тому пропрацьовували різні варіанти. Голова думала, що вдасться цього уникнути, а руки готувалися до війни, — каже Дмитро Кулеба. — У соцмережах люди мають багато простих рецептів, але коли ти несеш відповідальність за людей, за країну, це все дуже і дуже непросто».
Також за кілька місяців до війни міністр мав зустріч зі своїм добрим приятелем, держсекретарем США Ентоні Блінкеном, який приїхав підтримати українців.
«Я сидів у своєму кріслі, Ентоні навпроти. Ми говорили про загрозу війни, і я кажу йому: “Тоні, дивись, усі мої попередники на цій посаді і вся українська еліта, яка намагалася будувати українську державу до радянських часів, зрештою свої мемуари писала в політичній еміграції. Запам’ятай, що свої мемуари я писатиму в Києві, у вільній та незалежній Україні, навіть якщо перед цим на нас чекає війна».
Першу нараду керівного складу МЗС за зачиненими дверима міністр Кулеба зібрав у листопаді і попросив гіпотетично уявити, що країна опинилася в дуже неконтрольованій кризі. З’ясовував, чи працюють усі протоколи по лінії мобілізаційного відділу, а також запропонував подумати, як усі працюватимуть, якщо відключать інтернет і телефонний зв’язок.
«Крок за кроком ми почали перевіряти систему МЗС на життєздатність в умовах армагедону. Своїми особистими переконаннями я не ділився, щоб не сіяти паніку та істерику. І страшенно шкодую, що 24 лютого мене не було в Києві, тут, на Михайлівській, і я безпосередньо не керував евакуацією з міністерства. Саме цього дня я повертався з ООН, де мав виступ перед Генеральною Асамблеєю. Могли б російські негідники й почекати ще два дні…», — нарікає Дмитро Кулеба.
24.02.2022
23 лютого у Нью-Йорку міністр постійно тримав зв’язок із Президентом Зеленським — передавав інформацію, що надходила з різних джерел. Цього ж дня по обіді (у Києві вже був вечір) йому прийшло повідомлення, що завтра о 4-5 ранку розпочнеться війна.
«Я сів на літак, під’єднав телефон до інтернету і побачив у стрічці фейсбуку допис якогось новинного агентства про те, що в Борисполі літак стояв на злітній смузі, готовий до вильоту, але його розвернули назад на парковку. Все, я зрозумів, що почалася війна, що у повітряний простір увійшли військові літаки, а, отже, для цивільної авіації повітря закрите, — пригадує Дмитро Кулеба. — Я одразу подзвонив батькам і розказав, що їм потрібно робити, подзвонив дітям і сказав, що люблю їх… У мене не було відчаю, страху, я просто почав діяти як машина».
Цього дня у Дмитра Кулеби був один емоційний момент. Він поміняв квитки зі «Стамбул-Київ» на «Стамбул-Варшава», щоби з Польщі приїхати в Україну. Коли опинився на борту літака, до нього підсіла розгублена й налякана жінка. Вона сказала, що впізнала міністра і у сльозах розповіла, що в Києві на Оболоні на неї чекає троє дітей, які залишилися з нянею. Далі запитала, що їй робити: їхати в Київ чи пробувати евакуювати дітей.
«У той момент я заціпенів, розуміючи, що я, який у команді Президента Зеленського несе відповідальність за країну, зараз маю взяти відповідальність за долю трьох дітей, і, після короткої паузи, відповів: “Я не знаю… Почалася війна, і може бути все, що завгодно. Вирішуйте самі”, — розповідає Кулеба. — Коли ця жінка відсіла від мене, я зрозумів, скільки таких критичних ситуацій, трагедій, болю, сліз буде попереду. І кожен з нас не знатиме навіть десяти відсотків того загального горя, через яке ми пройдемо. Тоді я відвернувся до ілюмінатора, мене сильно душили сльози і декілька покотилося по щоках. Але потім я зібрався докупи і сказав собі, що хто-хто, а ти не можеш собі цього дозволити. І відтоді я тримаюся».
А далі почалася безперервна робота. У Дмитра Кулеби теж у перші дні були сумніви, що Україна втримається, але, на його думку, є моменти в житті, коли слід триматися на вірі, а не на математичному аналізі. Треба блокувати думку: «а якщо ми не витримаємо» і робити все, що можливо. Навіть якщо обставини проти тебе і ніщо не гарантовано, ти повинен вірити, лише віра тебе рятує. Саме тому українці втрималися в перші тижні війни.
«Я пам’ятаю, як нам, за різними оцінками, давали 48 годин, 72 години чи максимум тиждень. Повіривши в це, треба було просто скласти руки й чекати. Але ми зробили протилежне — накачали себе величезною вірою, що цього разу в них нічого не вийде».
Міністр наголошує, що українці витримали удар іще й тому, що втомилися нести тягар усіх попередніх поколінь, які програвали Росії, і жити під прокляттям народу, який може вигравати битви, але програє війни. Адже вся наша історія воєн з Росією, з його слів, — це виграні окремі битви, якими ми дуже пишались, але зрештою з тієї чи іншої причини нас затискали. Це відбувалося не завжди винятково військовим шляхом, а часто підкупом і спокусою політичних кар’єр.
Коли на тобі лежить потенційний тягар приєднатися до всіх цих приємних людей, які профукали країну, — це дуже важко.
«Я свідомо сказав “приємних людей”, бо всі вони такі і є, і зробили свій внесок в українське державотворення, але не змогли зробити головного. Як у будь-якої амбітної людини, у мене немає бажання стати з ними в один ряд. На вірі і на цій історичній злості особисто я і пройшов перші три тижні».
Ми — європейці
Зі слів міністра, Європа і США не вірили, що Україна протримається й декілька тижнів. Вони були готові прийняти сценарій нашої капітуляції, тому й не давали зброї.
«Розумні люди у Нью-Йорку мені прямо сказали, що, коли почнеться війна, то Україну захоплять, почнеться партизанський рух і так далі… За кордоном будуть потрібні легітимні представники українського уряду, з якими можна було б працювати і підтримувати боротьбу, тому мені радили не повертатися в Україну. Також була пропозиція вивезти з України Президента Зеленського, від чого він відмовився. Очевидно, мова йшла не про те, щоби просто врятувати життя гарній людині, а про те, щоби працювати з легітимним президентом в екзилі, коли Україну захоплять», — розповідає Дмитро Кулеба.
Україна втрималася, і цивілізованому світу довелося ламати свої застарілі уявлення про те, хто така Росія:
«Російська імперія увійшла в активні міжнародні відносини за Петра І, і ось уже приблизно 300 років світ жив із думкою, що Росія — це складний, непростий, але партнер. І тут ми їм кажемо забути про ті 300 років, бо тепер Путін — це новий Гітлер. А рашизм — це новий нацизм. Складно одразу переналаштуватися, правда? І активність партнерів від ухвалення великих політичних рішень до рішень про надання зброї пояснюється тим, що дуже важко побороти вже сформовану інерцію політичного мислення.
На жаль, Маріуполем, Бучею, Ірпенем, Бахмутом, смертями цивільних і військових, ми розплачуємося за руйнування трьохсотлітніх стереотипів та уявлень про Україну і про Росію.
Як дипломат я можу твердо сказати, що у критичної кількості європейців відбувся ментальний розрив щодо сприйняття українців як частини “русского міра”. А якщо ми не його частина, то очевидно, що ми — європейці».
Значною мірою завдяки цьому сьогодні Європа, як ніколи раніше, відкрита у питанні вступу України в ЄС і НАТО. Втім, для Дмитра Кулеби як міністра вступ до цих організацій означає дещо більше:
«Ми хочемо, щоб Україна стала членом ЄС і НАТО, бо у нинішній архітектурі світової безпеки й добробуту — це єдиний шанс забезпечити незалежність і процвітання нашої країни. Але ми з вами живемо в час, коли абсолютно все швидко змінюється, тому дуже небезпечно робити членство у будь-якому об’єднанні самоціллю. Завтра все може бути по-іншому. Тому наша мета як держави має бути одна — незалежна, заможна, сильна Україна в кордонах 1991 року. Станом на зараз ЄС і НАТО уособлюють ці три категорії».
У ворога завжди є свій план, а у нас — свій
«Війна — це в якомусь сенсі дуже проста річ: у ворога завжди є свій план, а у нас — свій», — міркує міністр. На його думку, наше завдання зараз — максимально посилювати військо зброєю і максимально розхитувати російське суспільство, яке підтримує війну. Санкції, придушення російської економіки і підтримка поневолених народів Росії — все це є елементами розхитування.
«Безумовно, ті, хто вірив, що російський народ швидко зупинить цю війну, були романтиками, абсолютно відірваними від реальності, але ті, хто не розуміє, що зрештою російський народ — це єдиний шлях змінити Росію і зупинити війну — саме в такій послідовності, — вони, м’яко кажучи, невігласи, а дипломатично — люди, які не розуміють логіки процесів», — переконаний Дмитро Кулеба.
На його погляд, усе зрештою впреться у росіян. А от як змусити їх до дій, трагедія якого масштабу має відбутися, які сили мають вилізти на поверхню і змінити Росію — це вже завдання практичної політики. І, врешті-решт, російський народ буде змушений зробити свій крок:
«Ніхто не знає, що має статися, як ніхто не знав, що саме розвалить Радянський Союз. Більше того, на порозі розпаду СРСР Сполучені Штати Америки робили все, щоб цього не сталося. Згадайте бодай промову Джорджа Буша-старшого у Верховній Раді. У своєму зверненні він закликав нас утриматися від проголошення незалежності. Усі хотіли Радянський Союз із цивілізованим обличчям, та все одно сталося те, що сталося».
Чи зрозумів світ, яке має бути справедливе завершення війни? На думку Дмитра Кулеби, базове уявлення про справедливість мінливе. Це не математична, а суспільно-філософська категорія. Зараз одна з перемог на міжнародній арені — у тому, що українські дипломати змогли підібрати ключі і змінити риторику партнерів. Замість “ми допомагаємо для того, щоб Росія не перемогла” — тепер “ми допомагаємо для того, щоб Україна перемогла».
«Перемога — це, передовсім, відновлення міжнародно визнаних кордонів. Це реальний тектонічний зсув, яким я дуже задоволений, бо з нього потім будується політика надання потрібної зброї та ще жорсткіших санкцій проти Росії».
Викладач Києво-Могилянської бізнес-школи Валерій Пекар високо оцінює роботу української дипломатії, тим паче в умовах обмежених ресурсів:
«Я дуже позитивно оцінюю роботу МЗС та української дипломатії, попри те, що в цій сфері є величезний позитивний внесок особисто Президента Зеленського. Адже завдяки українським дипломатам вдалося створити надзвичайно потужну антипутінську коаліцію, яка забезпечує зброю та гроші для нашої оборони та можливість економіці триматися на плаву. Водночас ресурси, що виділяються на українську дипломатію, радше відповідають рівню країни третього світу, що не має геополітичних інтересів. А сьогодні МЗС — таке ж воююче міністерство, як і МО. Нам треба суттєво збільшити ресурсну базу міністерства, щоб посилити роботу на десятках напрямків, де російська пропаганда поки сильніша. А також активніше залучати силу громадянського суспільства та бізнесу, які можуть бути “амбасадорами” там, де ресурсів держави не досить».
Тим часом Павло Клімкін також відзначає, що МЗС добре вдається тримати свій фронт від початку повномасштабного вторгнення. «Дуже важливо, щоб ми мали чітку візію про себе, про реальність довкола, про те, що буде з Росією після війни, що буде з Європою потім, якою буде модель безпеки після того, як ми переможемо… Усі ці дискусії мають бути рушіями змін. Мені здається, зараз у нашому МЗС є це розуміння».
Екзистенційна війна триває. Дмитро Кулеба не сумнівається, що 24 лютого 2022 року стало поворотним днем в історії світу, який ніколи не буде таким, як до цієї дати: «Хтось може сказати, що це європейська війна, — але це глибока помилка. Це війна глобальна. Під час Другої світової теж основні фронти були у Європі, але наслідки стали такими, що перезавантажився весь світ. Упали всі імперії, крім однієї — Російської. Єдина, до речі, імперія, яка пережила епоху імперіалізму і не розсипалась, а ще розширилася і реінкарнувалася у вигляді Радянського Союзу».
Тому те, що відбувається з Росією зараз, — це незавершена справа ХХ сторіччя, яку Україна, без жодного сумніву, завершить.
