img

Клуб Добродіїв

25.01.2021 Ярослава Тимощук

Марія Артеменко ― засновниця та керівниця благодійного фонду «Клуб Добродіїв», який з 2016 року допомагає дітям-сиротам та дітям у складних життєвих обставинах. Головний принцип роботи фонду ― допомагати вихованцям таких закладів, створюючи для них освітні можливості. Проєкти, які розвивають професійні навички, ― якісна альтернатива відкупним цукеркам, вважає Марія Артеменко.

Ми поспілкувалися про те, як творити добро незалежно від наявних ресурсів, як відкривати суперсили дітей та яких змін варто очікувати в українській благодійності після пандемії коронавірусу.

[«Трендсеттери української благодійності» — спільний спецпроєкт про лідерів індустрії благодійності від The Ukrainians та Zagoriy Foundation. Разом ми познайомимо вас із українцями та українками, які вже сьогодні змінюють нашу країну своїми діями та вчинками. Людьми, які надихають допомагати іншим без жалості у серці, а з любов’ю.]

 

На ваш погляд, що таке благодійність? Яке власне визначення ви могли б запропонувати?

Це активний вияв добра: віддавати час, талант, гроші ― робити будь-який внесок у розвиток світу. Мені близьке визначення, що благодійність ― це любов до людства.

Як благодійність з’явилася та залишилася у вашому житті? З чого все почалося?

Із дитинства моя улюблена книжка ― «Пеппі Довгапанчоха» Астрід Ліндґрен. Героїня була рудою, трохи шаленою, займалася свого роду благодійністю ― з нею себе й ототожнюю.

Мій перший досвід волонтерства стався в дитячому відділенні Національного інституту раку. Я навчалася в університеті та вирішила допомогти друзям з організацією фотовиставки Євгена Малолєтки, який пів року знімав в Інституті раку. Під час виставки ми зібрали перші благодійні кошти ― і закрутилося. Ми волонтерили, їздили до дітей, проводили благодійні вечори, під час яких збирали гроші на апарати, потрібні для дитячого відділення. Уже тепер там успішно допомагає фонд «Краб», і атмосфера не є гнітючою.

Тоді ж, вісім років тому, все виглядало значно плачевніше: обшарпані стіни, дитячий плач, запах хлорки. Моє добро розпочалося з усвідомлення смерті та зустрічі з нею. Зносило дах. Батьки переживали, ми збирали кошти, старалися ― здавалося б, усе йде на ліпше, але, незалежно від того, чи є гроші і чи боролася родина, діти все одно помирали. Це щоразу спантеличувало емоційно та психологічно.

Саме в тих обшарпаних стінах я прийняла те, що життя буває несправедливим, та водночас усвідомила, що ми прийшли у цей світ не так споживати, як створювати. Тоді в мене виникла потреба засинати та прокидатися з думкою, що існую недарма.

Благодійність дає відчуття, що ти не просто так у цьому світі. Часто себе запитую: якщо моє життя завтра закінчиться, що по собі залишу? Це стосується не лише благодійності ― це про вміння висловлювати почуття, казати про любов, здатність попросити вибачення, не розтягувати сварок. Це жити наповнено, з добром у серці, і творити цей світ.

Як ви почали допомагати дітям-сиротам?

Після двох років волонтерства для онкохворих дітей відчула, що маю змінити вектор діяльності. Почала їздити в дитячі будинки ― першим став «Колиска дитячої надії» у Києві. Побачила, що держава не має випрацюваної системи роботи з вихованцями таких закладів. Ми їздили, спілкувались, аналізували ― як виявиться потім, збирали досвід для більшого проєкту, яким став фонд.

Тривалий час я була наставницею для дітей з певних дитбудинків або дитбудинків сімейної форми. Там я побачила, що дітям, аби стати успішними, потрібні любов та можливості. Ми не змінимо їхнього минулого, та можемо допомогти збудувати майбутнє. Я побачила у закладах дітей із добрим серцем та проникливим відчуттям світу.

DSC_8143

Якось у «Колисці…» дітей попросили написати, ким хочуть стати у майбутньому. Я спершу здивувалася, коли прочитала, що одна семирічна дівчинка мріє стати прибиральницею. Вже потім вихователі пояснили: їхня прибиральниця ― чуйна уважна жінка, тож дівчинка взорувалася на неї передусім з огляду на її вдачу.

У 2016 році я заснувала фонд «Клуб Добродіїв», який почав опікуватись дитбудинками у Київській області. Він став квінтесенцією мого попереднього досвіду та інтелектуальної роботи. Старт мого волонтерства видався дуже емоційним, історії підопічних влучали мені в серце, після чого виникали нові поштовхи й мотивації діяти по-іншому. Я знала, що тональність «на тобі цукерочку» ― неправильна і нечутлива щодо дітей, які вже пережили стільки болю.

Тому ми вибрали підхід ― працювати з особистостями. Просуваємо програму індивідуального наставництва, вчимо дітей ухвалювати рішення й нести за них відповідальність. Завезення речей ― не наш формат допомоги. Перед новорічними святами дітям часто дарують тонни цукерок, але, крім карієсу та інсулінової коми, це ніяк не змінює їхні життя.

Тональність «на тобі цукерочку» ― неправильна і нечутлива щодо дітей, які вже пережили стільки болю

Декларуємо інший підхід: не споживацький, а проактивний. Хочемо показати дітям, що, незалежно від стартових умов, за кожним успіхом стоїть робота над собою. Намагаємось відкрити їхні суперсили, підтримати, показати позитивні сценарії, надихнути на щасливе майбутнє. І закликаємо партнерів, інших благодійників та волонтерів: якщо хочете допомогти, вкладайтеся в освітні програми, ставайте наставниками, продемонструйте дітям hard та soft skills, які вони потім зможуть застосувати. Так, є люди, яким важливо просто відвезти цукерки і зробити фото для звітності, але я вірю, що більшість усе ж хоче допомагати ефективно ― просто деколи не має для цього інструментів.

Як це робите ви? Розкажіть більше про підходи та проєкти фонду. Хто і як їх втілює?

Ми більше про якість, а не про кількість. Хоча цього року сильно розширили географію допомоги, зуміли стати об’єднуючим брендом, який допомагає через інші організації. Наразі програма наставництва діє у Києві та області (понад сто дітей і сім будинків), Львові та області (54 дитини і три будинки) ― це той обсяг, який можемо опрацювати нині, але сподіваємося збільшувати перелік.

Головними наставниками є люди, яких ми називаємо «супердобродіями», ― вони збирають команди, організовують освітні проєкти, анкетують дітей, тобто опікуються всіма організаційними процесами. У нас такий собі гібридний підхід, коли не шукаємо конкретного волонтера під конкретну дитину, а призначаємо відповідальних за певний дитячий будинок ― далі вже ці люди масштабують роботу.

Також маємо методиста ― ця людина допомагає волонтерам і наставникам створювати релевантні освітні програми, підбирати їх так, аби діти прокачували свої hard та soft skills. Окремо запрошуємо волонтерів-спеціалістів із певних тем, залучаємо їх у різні проєкти: наприклад, курс психогімнастики або програма підприємництва.

Програма наставництва є для нас такою собі лабораторією, що через неї ми хочемо впливати на більшу кількість життів дітей, на їхній успіх. Дбаємо про те, щоб проєкти, які втілюємо, були релевантні тому, що відбувається в житті наших підопічних. Ми віримо у цінність освіти ― як у вудочку, а не рибку.

У нас є теорія змін. Якось запитали себе: що потрібно, аби будь-яка дитина стала успішною? Вивели три складові. По-перше, це закриття базових потреб: є де жити та що їсти, є здоров’я; по-друге, це освіта та розвиток навичок, які стануть основою майбутньої професії; по-третє, це спільнота, яка буде підтримувати та вірити в тебе. Ми допомагаємо забезпечити перші дві потреби. Водночас наші волонтери і є спільнотою, яка підтримує як у глобальних цілях, так і в дрібних повсякденних речах, коли, наприклад, дівчата потребують предметів гігієни. Намагаємося стати значимими дорослими в житті цих дітей. Не в сенсі повчань «потрібно робити так, а не інакше», навпаки: спілкуємось нарівні, стараємося не засуджувати. Не вирішуємо за них, що щось добре, а щось ні, лише зауважуємо: це особистий шлях і вибір.

Ми віримо у цінність освіти ― як у вудочку, а не рибку

Пропонуємо освіту як вудочку в різних форматах: наприклад, IT-курси для дітей у складних життєвих обставинах або проєкти «Табір підприємця», «Перша професія» у партнерстві з Громадською спілкою «Освіторія», де фокусувалися на тому, як придумувати та втілювати ідеї і як розвивати професійні навички, курси психогімнастики, що допомагають дітям краще зрозуміти себе. Себто це глобальні коротші (кілька днів або тижнів) і довші (тривалістю до року) проєкти й курси (перукарства, шиття тощо). Наше головне завдання ― змінити споживацький підхід на проактивний, закласти розуміння, що стартові умови не визначальні для майбутнього розвитку та успіху, сформувати спільноту, учасники якої будуть підтримувати одне одного.

Поза тим, цього року ми прийшли до того, що, аби змінювати життя дитини, іноді потрібно підтримувати всю родину. Через пандемію й карантин багато людей втратили роботу ― за статистикою UNICEF в Україні, через ці труднощі понад мільйон дітей опинилися на межі голоду. Тому ми запустили окремий напрям гуманітарної допомоги: збираємо кошти на продуктові набори. Також із року в рік повторюємо проєкт, у межах якого збираємо випускників у доросле життя: купуємо чи знаходимо одяг на випускний, шукаємо візажистів, перукарів для створення луків, а також забезпечуємо випускників посудом, постіллю ― часто це перші особисті речі дітей, що згодяться їм для життя в гуртожитку.

Для нас важлива точка докладання зусиль ― максимально вберігати родини, щоб діти не потрапляли в інтернатну систему. Зараз втілюємо проєкт «Теплий дім»: допомагаємо перезимувати родинам, у домах яких немає котла або дме зі старих вікон ― ми замінюємо їх або надаємо техніку. Крізь нас проходить багато історій родин, які живуть за межею бідності. Де, наприклад, єдиними годувальниками сім’ї є бабусі, які отримують три тисячі гривень пенсії на місяць. Ось, наприклад, історія зі сходу України: бабуся сама виховує двійко онуків. По сусідству мешкає родина з п’ятьма дітками. Батьки зловживають алкоголем ― і під час їхніх запоїв покинуті напризволяще діти ходять їсти до цієї бабусі. З мізерної пенсії і попри поважний вік, вона утримує себе та сімох дітей. Таких історій ― не злічити, тож ми будемо посилювати цей напрям.

Ми працюємо з особистостями, хочемо створити для них умови, в яких майбутні дорослі зможуть стати успішними. Реалії такі, що деколи, аби дитина відчула якесь поліпшення, її просто потрібно нагодувати. Тому балансуємо між високими проєктами на зразок розвитку навичок підприємництва до гуманітарної допомоги, щоб сім’ї банально не голодували.

DSC_8143

Розкажіть більше про організаційну структуру та команду фонду.

Я засновниця і керівниця «Клубу Добродіїв». У нас є координаційний центр із лідерами різних напрямів: комунікацій, фандрейзингу. Є операційний менеджер, який курує проєктних менеджерів та волонтерів. Також у штаті є копірайтер, SMM-фахівець. Окремо залучаємо людей під проєктні завдання.

Ми ― за таку взаємодію, коли є лідерське ядро, але всі комунікують одне з одним та спільно ухвалюють рішення. Рухаємося в бік інституційної пам’яті: для нас важливо вибудовувати роботу так, щоб фонд не залежав від конкретної людини при посаді, щоб система була міцна незалежно від конкретних особистостей, зокрема й від мене. Звісно, професіоналізму, драйву та лідерства ніхто не скасовував, але ми стаємо потужніші, коли маємо таке підґрунтя.

Найбільша унікальність та цінність «Клубу Добродіїв» ― у потужній спільноті. Волонтери ― а вони професіонали у своїх сферах (журналісти, дизайнери, власники агенцій, креатори, копірайтери, топ-менеджери) ― діляться своїми талантами, щоб посилювати добро.

Як фонд залучає гроші?

Нині наш фандрейзинг на 95 відсотків складається з приватних пожертв: від 2-10 гривень до 25 тисяч гривень (один з останніх найбільших переказів). Також маємо кількох бізнес-партнерів, які допомагають грантами. У цьому році наш найбільший внесок ― 500 000 гривень одним траншем.

Цьогоріч ми вийшли на цифру: люди довірилися нам понад 15 тисяч разів ― стільки транзакцій на різні суми було здійснено. А загальна сума зібраних грошей ― понад 5 мільйонів гривень. Ми радіємо будь-якому внеску і віримо, що спільні зусилля творять дива.

Також є багато допомоги pro bono. Наприклад, коли компанія «Біосфера» дізналася про нашу гуманітарну програму, передала фуру підгузків на три фонди, серед яких і ми. У нас є багато партнерських історій: скажімо, купуєш каву ― і 50 відсотків від нього йде на благодійність. У співпраці з Milk Bar продавали натуральні желейки ― частину грошей від продажів перераховували у «Клуб Добродіїв». Мені подобається підхід, коли люди роблять добру справу і водночас гарно почуваються, ― у цьому сенс таких партнерств.

Наші переваги ― в тому, що ми гнучкі та що не робимо того, що не працює. Коли бачимо, що щось іде не так, не соромимось це визнати, навіть публічно, та спробувати по-іншому. Це добре спрацьовує у випадку фандрейзингу від приватних осіб, які є нашими головними донорами. Адже якщо ідея втілюється ― отже, ми на правильному шляху. Якщо ні ― думаємо, що не так у проєкті, та намагаємось додати йому цінності.

З нашого досвіду, людям найбільше відгукуються емоції, тепло, яке вони відчувають, коли стають благодійниками. Наприклад, цього року влітку нам вдалося швидко закрити потреби для проєкту «Відкриваємо Україну дітям-сиротам» ― групами відправляли дітей на екскурсії по Україні, до моря та на Олешківські піски. Це була історія про ідентичність, пригоду, відкриття ― люди відчували цей посил, це тепло на особистому рівні й охоче ставали благодійниками.

Власне, як вибрати правильну тональність для такої комунікації? Як, умовно кажучи, «продавати» людям бажання допомогти?

Я за благодійність без жалості. Погоджуюся, що має бути емоція, але вона може бути різною. Наприклад, емоція гордості, пишання країною та віри в неї ― як було з мандрівками до моря. Може бути ностальгія ― коли цього року традиційно збирали випускників до свята й потрібно було назбирати певну суму, запустили флешмоб: люди в соцмережах публікували фото зі своїх випускних. Я зловила інсайт: ностальгія може людей спонукати донейтити.

Завжди комунікуємо через історії. Моє відкриття 2020 року ― самотні тати. Хтось із них має проблеми зі здоров’ям, хтось отримує мінімальну зарплату ― але всі вони герої. Такі історії, описані нашими волонтерами, дуже надихають ― хоча написані вони так, що без сліз не прочитаєш. У них є натхнення ― бо це історії не про жалість, а про перемоги. Люди донейтять не тому, що шкода, а тому, що хочуть підтримувати.

Незалежно від тональності емоцій, комунікувати завжди потрібно з рішенням. Кожен наш проєкт розглядаємо у парадигмі «проблематика ― рішення». Наприклад, діти не можуть перезимувати, бо в їхніх оселях холодно. Можемо їм допомогти, якщо встановимо котли чи вікна. Хочеться, щоб у фондах більше говорили категоріями рішень. Це той вектор, яким будемо рухатися далі, ― благодійність як сервіс для тих, кому допомагаємо, із прозорою політикою та легкими зверненнями.

Усе має бути просто, швидко, з обов’язковими звітами. Ми це дуже пильнуємо. Люди завжди отримують від нас фідбек, звіт із конкретними історіями та фотографіями, які підтверджують, на що пішли їхні донейти.

Не абстрактне «робимо добро», а чітке пояснення, що саме і як змінюється завдяки діяльності фонду, куди він рухається

DSC_8143

Хочеться, щоб сфера благодійності в Україні стала професійнішою, ефективнішою, сервіснішою. Не абстрактне «робимо добро», а чітке пояснення, що саме і як змінюється завдяки діяльності фонду, куди він рухається. Це не обов’язково має бути корпорація добра ― досить робити маленький проєкт, але чітко розуміти, як і на що він впливає. Це значно краще, ніж просто тонни цукерок.

Маріє, яким ви бачите розвиток благодійності в Україні? Що потрібно, щоб активність окремих людей переросла у соціальну норму?

Загалом у ДНК українців бачу багато передумов до того, щоб розвивати благодійність як тенденцію. Бодай наша гостинність, готовність наготувати стіл, що вгинається, запрошувати в гості ― це також про добро. Ми, українці, так звикли до цих рис, що навіть не сприймаємо їх як прояв добра ― але, вважаю, вони можуть стати передумовою до змін.

Зауважую, що у нас достатньо людей, готових допомагати, ― їхня кількість тільки зростає після того, як Євромайдан запустив імпульси волонтерства. Останній рік ― у новій реальності пандемії коронавірусу ― лише посилив ці тенденції. Він продемонстрував, що концепт благодійності змінюється ― і навіть людина, яка не має грошей, живе у поганих умовах, все одно хоче допомагати світові, який завмер у невизначеності. Це про бажання бути корисними. Для цього не потрібно мати мільйони.

У ДНК українців бачу багато передумов до того, щоб розвивати благодійність як тенденцію

У складні часи благодійність стає точкою опори, здатністю впливати на долю конкретної людини, якій цієї миті може бути гірше. Гадаю, що нинішня турбулентність ― найкращий час для добрих справ та нових починів загалом. Люди об’єднуються, шукають нових підходів. Як у новорічній кульці ― її струшують і все починає літати, ніщо не є як раніше. Нас усіх так стрепенуло ― і не можемо діяти як досі, переглядаємо стратегії, бачення. Це може стати початком змін та масштабування справ.

Ярослава Тимощук Данило Павлов

Схожі публікації

49993 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем

27.07.2014 Володимир Бєглов
1552 5

Лідери української благодійності

Спецпроєкт The Ukrainians і Zagoriy Foundation

26.02.2021 The Ukrainians
2758 15

Повернись живим

Тарас Чмут — про те, як волонтерство трансформувалось у професійну благодійність і чому важливо підтримувати моду на допомогу іншим

17.01.2021 Тарас Прокопишин

Популярні публікації

56145 10

Pavlo Kuznetsov

How could a 16-year-old Ukrainian establish a start up at half a million dollars and begin to work at the communications "major league"
24.05.2017 Yaroslav Nazar
53846 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
65498 18

Юрій Гнатюк, KindGeek: «Щоб отримати правильні відповіді, потрібно ставити правильні запитання»

Співзасновник та COO KindGeek, про історію компанії, важливість планування та вміння брати на себе відповідальність
13.06.2017 Тарас Прокопишин

Введіть слово, щоб почати