[«Закохані у професію» — розмови про щоденну працю тих, хто живе власним покликанням. Спецпроект створений за сприяння Work.ua — сайту із пошуку роботи №1 в Україні]
— Синку, якщо боїшся — тобі краще не їхати, — в черзі на атракціон «Веселі гірки» мама вмовляє сина років п’яти, який ніяково тупцяє на місці.
— Чоловікам не буває страшно або не страшно. Їм може лише подобатися чи не подобатися, еге ж, козаче? — лагідно поплескує хлопчика по плечі Петро Михайлович, після чого дитина сміливо усідається в першу машинку й вирушає назустріч пригодам.
Заспокоює, підбадьорює та дбає про безпеку дітей на атракціоні цей дідусь ось уже 34 роки. Його впізнають чи не усі батьки, що приходять із дітьми у Парк культури та відпочинку імені Богдана Хмельницького у Львові. Чимало з них добре пам’ятають Петра Михайловича ще із власного дитинства.
— Може, через те, що живу так близенько до парку, то тут я і затримався так надовго, — роздумує Петро Михайлович дорогою додому. З роботи він повертається звично у напрасованій сорочці та при краватці.
І справді — до домівки чоловіка не більш як 5 хвилин навпростець. У саду перед домом усе дбайливо облаштовано руками Петра Михайловича та його дружини.
— То є штанга мого онука Матвійка, якому скоро буде чотири, — забираючи зі стежки тонку палицю розповідає дідусь. — А ось там моя штанга лежить, — показує на металеву конструкцію.
Зрушити з місця дідусеву штангу мені вдалося із третього разу, що добряче здивувало. Адже Петру Михайловичу 76!
Скромна дитина
— Я завжди був тихою і скромною дитиною, — починає розповідати про себе дідусь. — Усіх нас було п’ятеро дітей у батьків: четверо братів і сестричка. Я був найстаршим. Народився, власне, у ті важкі післявоєнні роки, та ще й восьмимісячним: мусили мене відігрівати у ваті на печі. Мама навіть пригадувала, що якраз у ту кімнату, де стояла піч, якось випадково через вікно влетіла куля, але, на щастя, вилетіла наскрізь через інше вікно.
Моя мама у ті нелегкі часи трохи працювала медсестрою, але набачилася там такого, що зреклася тієї професії. А тато працював в університеті фізиком, він завжди для мене був моральним авторитетом.
День народження Михайла Тимошика — батька нашого чарівника — досі відзначають у Франковому університеті, де той працював доцентом до 72-х років. Його ім’я можна знайти поряд з ім’ям Михайла Грушевського, адже вони були знайомі та мали спільні справи. Попри значне захоплення батьком, Петро Михайлович усе ж не пішов по його стопах.
— У наш час була мода на деякі факультети. Якраз тоді було престижно вчитися на юристів, але там треба було бути міліціянтом. Щоби стати істориком — треба було бути партійним. Ні того, ні іншого я не мав, тому пригледів собі спеціальність «пошуки та розвідка родовищ корисних копалин».
Тимошики були немаленькою сімейкою навіть за післявоєнними мірками, тому мешкали у 4-кімнатній квартирі. Петро Михайлович із ностальгією пригадує, як у них зупинялися численні друзі та знайомі.
— Із Мирославом Павлюком — то був мій найліпший друг — ми разом писали свої дипломи: він в одній кімнаті, а я — в іншій. Він завжди був такий завзятий ентузіаст і міг працювати усю ніч, а я теж не міг собі дозволити лягати спати раніше, — усміхається. — Тому ми в 4-тій ранку ще зустрічалися на кухні за чаєм, а тоді вже розходилися. Зараз він директор Інституту геології і геохімії горючих копалин НАН України.
Щоби стати істориком — треба було бути партійним. Я того не хотів, тому пригледів собі спеціальність «пошуки та розвідка родовищ корисних копалин»
Від армійських чобіт до викладацької кафедри
Після університету на Петра Михайловича чекав традиційний на той час розподіл. Оскільки він був ще несімейним «кавалєром», то йому судилося пакувати валізи до Харкова. Але і там він надовго не затримався — перевели у Запоріжжя проектувати Дніпрогес.
— Коли я перебував у Запоріжжі, тато прислав телеграму, що мене кличуть до війська. Ну і далі моя історія продовжилася в Ленінградському військовому окрузі.
Після того, як повернувся з армії, працював у багатьох організаціях, де займався інженерною геологією. Але мушу вам відверто сказати, що на одному місці довго ніколи не затримувався. Там якесь керівництво «дике» було, там ставало нудно… Коли я саме працював над одним із численних проектів, до мене прийшов колега і каже: «Що ти в тій дірі сидиш, ходи працювати до нас у Лісотехнічний». От так мене і перетягнули до викладацької роботи.
Проте зарплатня викладача була невеликою. Окрім того, на російськомовні листи вимагали відписувати теж російською, робити це Петро Михайлович відмовлявся. Виконавши найважливішу функцію в університеті — знайти дружину — вирішив не конфліктувати і звільнитися.
— Я був двічі одружений. Після розлучення 13 років був одинаком, бо всі мені видавалися противнющі, — усміхається. — З другою дружиною познайомився вже у Лісотехнічному університеті. Я викладав, а вона була ще студенткою. Побачив уперше її таким тихеньким скромним дитятком. Сподобалася, почали зустрічатися, ну і далі все пішло-поїхало.
Після закінчення навчання вона залишилася працювати в університеті. Але у нас з’явився перший син, потім — другий. Спочатку я возив їй дітей на роботу, щоб погодувала. Якось старший син пішов із дідусем у парк і так добряче проїхався колінами та щоками по асфальту. Діти постійно потребували батьків. Тому ми вирішили, що дружина вже достатньо зносила чобіт на тій роботі.
Після звільнення з університету у Петра Михайловича залишалося три дні, аби знайти роботу, коли він дорогою додому перетнувся з директором Парку культури та відпочинку.
— Ми з ним зналися. Він помітив, що я засмучений, та й запитав, що трапилося. Коли почув, що шукаю роботу, — відразу покликав у парк. А мені соромно, — усміхається. — Як то я, старший науковий співробітник Лісотехнічного університету, буду бавити дітей! Але тоді він мене вмовив — і так я залишився там на понад тридцять років.
Як то я, старший науковий співробітник Лісотехнічного університету, буду бавити дітей! Але тоді він мене вмовив — і так я залишився там на понад тридцять років
Перші закордонні заробітки у 52
Доки ми розмовляли, заварилася кава. Петро Михайлович вправно сервірує стіл і зі знанням справи розкладає прибори. Роблю йому комплімент.
— Та я мав нагоду трішки попрацювати кельнером. У США. У нас у Парку робота літня, а взимку можна і будинок ремонтувати, але на все потрібні кошти. І дітям теж не скажеш, що зараз зима і батько не має роботи. Тому ми з товаришем наважилися їхати до Америки на заробітки. Мені тоді було 52.
Першого разу я працював токарем. На другий раз мене вже скерували на завод, де виготовляли картонні коробки. Останнього третього разу я був у єврейському містечку Монро: допомагав на кухні та працював кельнером.
Доки я смакую каву, Петро Михайлович виносить із дому велику чорну валізу, таку самісіньку, як показують у старих фільмах. Усередині лежить лише кілька папірців. Перший із яких — вирізка із газети, де на фото його старший син Назар на Майдані.
— Це він тут рятує свого товариша, хоч і сам, бачте, геть закривавлений. То фото облетіло весь світ. Наші родичі із-за кордону його побачили, напевно, навіть перші за нас.
У нас у Парку робота літня, а взимку можна і будинок ремонтувати, але на все потрібні кошти. Тому ми з товаришем наважилися їхати до Америки на заробітки. Мені тоді було 52
Петро Михайлович із сумом пригадує події тієї зими, коли життя їхнього сина врятували пластиковий щиток на грудях і звичайна перехожа дівчина, що назвалася його дружиною і не дозволила беркутівцям завершити свою справу. Та все минуло, і після тривалого лікування хлопець зміг повернутися до роботи і продовжує активно працювати над покращенням кібербезпеки.
— А це мій молодший син — Роман, — перебирає далі папірці у валізі Петро Михайлович. — Тут ще є інформація про мого татка.
На останньому папірчику з валізи роздруковане фото двох дітлахів. На звороті напис: «Петро Михайлович! Я приїхав до Львова і привів своїх дітей на «Веселі гірки» так само, як це робив мій тато. Дякуємо за роботу!» Дідусь обережно розправляє на цьому папірчику загорнуті кутики та ховає назад разом із фотографіями найрідніших.
Доки людина працює, доти вона і живе
Не знаю, чого мені наразі дуже хочеться, але точно знаю, що спокій мені, напевно, ніколи не буде загрозою, — сміється. — За життя я ніби трохи наїздився по світу, але щороку влітку діти просто приходять і приносять нам путівки. Роблять це завжди дуже швидко, щоб ми не мали змоги відмовитися.
Діти у нас дуже добрі, але то, напевно, через те, що ми їх завжди тримали при собі. Пам’ятаю, коли перший раз поїхав до Америки, то молодший син мені написав: «Приїжджайте швидше. Бо хата без тата, то не хата».
Я ціную, що мене ще до цього часу тримають на роботі, бо вже, знаєте, у саду все зроблено, — усміхається. — А доки людина щось робить, доти вона живе.
На цьому ми прощаємося, і я встигаю розповісти Петру Михайловичу, що у Facebook під дописом про нього понад півтисячі людей написали йому слова подяки.
— Справді? — із щирим подивом розпливається в усмішці.
