Донецький степ на київському балконі

У перших дитячих спогадах про степ ми з братом, геть малі, бігаємо ним. Тільки цей степ уже поруйнований, бо став нашим городом за містом, де ми тепер висаджуємо картоплю. Земля — чорна як треба, але вітер і засушлива погода не дають картоплі родити на повну.

Чи приваблював степ мене дитиною? Ні. Я хотіла до моря чи підкорювати справжні гори, а не тутешні терикони в Антрациті на Луганщині. Мій дідусь Антон, наприклад, так ніколи в житті й не побачив моря.

Що для мене степ? Серпневе літо: пекуче, палюче, без жодної краплини дощу, колюче від сухих трав, золоте на заході сонця. Чи степ промисловий, що його я спостерігала з вікна квартири, яку батьки отримали як молоді спеціалісти, коли мені виповнився перший рік. Наш дім був передостаннім із тих, які збудували за радянських часів. Степ обрамлювали терикони, а горизонт розбивала труба котельні.

Пам’ятаю степ у темряві, той, який ми побачили серпневої ночі, коли їхали з Криму в Донецьк. М