Його справжнє ім’я Андрій Васильєв, однак більшість українців знає його як Доржа Бату. Історик-сходознавець, журналіст найбільших українських телеканалів, згодом оператор корекції траєкторій у Центрі керування польотами та письменник, чиї романи стали українськими бестселерами.
Розмовляємо в неділю. У Міннеаполісі, де мешкає Бату, — 09:00. На відео видно, що Дорж сидить на світлій веранді. Рідні виносять йому каву й тістечка. Нашу розмову супроводжує ранковий спів пташок.
Ви народилися й росли у столиці Бурятії Улан-Уде, потім через Україну потрапили до США. Розкажіть про своє дитинство — чи готувало воно до змін материків та професій?
Я народився в родині музикантів. Мій батько — віолончеліст, мама — піаністка і композиторка, а дід — один із засновників школи класичної музики Бурятії. Усе моє оточення було музичним. Раннє дитинство я проводив у довгих коридорах оперного театру й музичного коледжу, де викладали батьки. Тато грав в оркестрі, а потім очолював міністерство культури. Я знав напам’ять майже весь репертуар оперного театру в Улан-Уде. Мені дуже пощастило, хоча на той момент, звичайно, я так не думав.
Таке дитинство дало мені прив’язаність до музики, яку я відчув уже в дорослому житті. Коли люди бачать, що я розбираюся в операх, знаю, як їх створювали, можу підтримати розмову про музичні форми чи життя композиторів, думають, що я за професією музикант. Насправді ж у мене немає музичної освіти. На більше, ніж три класи музшколи, мене не вистачило. Я так і не став музикантом, попри прагнення мого батька, який хотів вчити мене грати на віолончелі. Я не витримав, мені не пішло. Дитинство було розмаїте. Я про нього люблю розповідати своїм донькам, і треба бачити при цьому їхні очі. Бо вони виросли вже за зовсім інших умов, вони вже американки.
Хоч я і мав досвід у молодіжній редакції республіканського телебачення, після школи вирішив вивчати буддизм. Я вирішив стати істориком сходознавства. Навчання сформувало в мене спокійне ставлення до релігії. Незважаючи на те, що в мене релігійне минуле, в житті я абсолютно не релігійний. Це допомогло мені написати таку веселу-сумну книжку «Таємниці старого Лами», яка щойно вийшла.
В одному інтерв’ю ви згадували, що росли в не дуже благополучному районі і мусили захищатися від гопників. Як досвід жорсткої вулиці поєднався з дитинством у родині інтелігентів?
Інтелігентна сім’я була у мене вдома, а вуличне середовище диктувало свої умови, там треба було виживати. Батько мого друга працював у військовій частині і мав доступ до вибухівки. Звичайно, ми її звідти виносили, попри те, що там була охорона. Прийшов, узяв «взривпакет» і пішов. Також ми часто відвідували кладовища військових літаків, де відпилювали з шасі магній. Нам було цікаво експериментувати з різними матеріалами, це була така захоплива хімія.
Крім того, це давало нам зброю на вулиці, щоб захищатися від різних нападок. Я ж виріс у Сибіру, де було багато радянських концтаборів і зон. Від того в нас була популярною тюремна субкультура. Були «смотрящі», які обкладали нас даниною: чай, цигарки, гроші. Тому ми з товаришем вигадали свій спосіб боротися з цим — бомби, які можна було запалити від сірника. Було кілька сутичок, коли нас чекали за рогом, і якби не пара таких бомб, то було б дуже тяжко.
Щось на зразок петард?
Це були петарди з начинкою, яка могла спричиняти цілком серйозні осколкові поранення. Тому після двох-трьох інцидентів нас просто перестали зачіпати. Згодом намагалися втягнути в кримінальне середовище, і чинити цьому опір було досить складно. Якби обставини склалися по-іншому, то, може, я б і в кримінал пішов. Але, слава Богу, знайшли у собі сили спинитися. На той момент ми вже були дорослі, розійшлись по університетах, тим і закінчилося.
Ви бурят, майже десять років прожили в Україні, вже приблизно стільки ж живете у США. Щоразу вивчали мову нової країни, заглиблювалися в її культуру. Як це впливає на вашу ідентичність?
Передовсім я громадянин США, працюю на захист і розвиток цієї держави, давав присягу її прапору. Але був вихований як монгол. Ідентифікую себе як бурят-монгол, зв’язок із тією землею міцний з дитинства. У сім’ї я говорю українською, пишу тексти українською і вважаю Україну своїм другим домом, який дуже люблю. Можливо, те, що я спілкуюсь українською і пишу цією мовою книжки, — це подяка культурі і країні, яка мене прийняла. Час в Україні був прекрасним, я дуже за ним сумую.
З чим у вас асоціюються Бурятія і Україна?
Бурятія — це розігрітий сонцем степ, люті морози взимку, а ще національна кухня. Я дуже чутливий до запахів, пам’ятаю з дитячих років запах степової трави ая-ганги, що росте в Бурятії. У мене досі зберігаються пахощі з монастиря, де я вчився. Дуже нагадує запах батьківщини зупа з баранини, цибулі й часнику. Це аромат мого дитинства, бо таку зупу часто варили бабуся і мама. Тепер уже її готую я. Вона дуже проста, і її страшенно люблять мої діти. Ще запах буузи — це теж наша традиційна страва, яку так само обожнюють мої діти. Ще запах кислого молока, яке пахне кобилою, це теж моє дитинство.
Асоціація з Україною — це запах весняного саду, коли буйно цвітуть яблуні
Запах бузку взагалі годі забути. Коли я ходив святити паску до церкви, а Великдень випадав на травень і вже цвіли дерева, то завжди відчував запах цвіту. Тому аромат квітів — це для мене Україна. Коли я жив у Вашингтоні, то біля мого будинку росло багато диких яблунь. Коли ті яблуні зацвітали, це нагадувало мені Івано-Франківськ або Львів.
Моя молодша донька вчилася тут, у США, в українській школі, і коли їй було десь 7 років, то вона нам заявила, що хоче в Україну. Ми спитали: чому? І вона відповіла: бо в Україні багато квітів і свиней. Ну квіти ясно, їх там вчать «Садок вишневий коло хати», а свині? Ну, схоже, там на всіх дитячих малюнках про Україну є свині. А наша Христина дуже любить тварин. Тому ось так — захотіла туди, де багато квітів і свиней. З ними асоціюється Україна в моєї молодшої дочки, яка там народилася, але у свідомому віці ще не була.
Чи ностальгуєте ви за якимись періодами в житті?
Якось у мене вже таке питали, і я зрозумів, що не хочу повертатися у жоден із періодів, які були в моєму житті. У мене так влаштовано, що кожен мій новий день кращий за попередній. Тому в минуле зовсім не тягне. Насолоджуюсь тим, що маю зараз. Так, можу згадувати, як пахне трава в степу, але, камон, я ж можу і зараз піти у степ. Так само, як і зварити зупу, щоб згадати запах дитинства. Шкодувати за минулим — це дурня.
Колись мені наснилося, що я повернувся в минуле. І там, розуміючи, що це минуле, і знаючи, чого досяг у майбутньому, ніяк не міг второпати: за які гріхи я сюди потрапив, нащо мені знову переживати це все? Ми ж працюємо над собою, самовдосконалюємося. Якщо ти хочеш назад, отже, щось із тобою не так, ти погано працював над собою.
Якось у мене було розмова з одним чоловіком, який говорив: а от Чингісхан, які великі часи були, я, мовляв, не в ту епоху народився. Я йому кажу: ні, ти народився в ту епоху, але йдеш не в тому напрямку. Сучасні монголи — це зовсім не ті монголи, що гарцюють на конях, це люди з ноутбуками, які навчаються в університетах. Ми вже давно змінили коня на автівку, обладунки на хороший костюм. Час змінюється, і ми маємо мінятися разом з ним, якщо не міняємося, то це, карочє, капєц.
Розкажіть про свій переїзд із Росії і початок роботи в Україні.
Переїхати в Україну було нашим спільним рішенням з дружиною Яриною. На той момент вона вже була вагітна Софією, нашою старшою донькою. Народжувати ми хотіли у США, де й була тоді Ярка, але жити — в Україні. Я на той момент уже знав, що це за країна, бо неодноразово туди приїжджав. Крім того, обставини, що склалися на той момент у Росії, не залишали мені вибору. До влади прийшов Путін, і я зрозумів, що та журналістика, якої нас вчили, закінчилася, мені просто не було місця в тих медіа.
Якою була журналістика, в яку ви потрапили в Україні?
Уперше приїхавши до Львова, я познайомився з кореспонденткою «1+1» Любою Сорокіною і оператором телеканалу «Інтер» Юрою Голубінкою. Згодом Юра запросив мене на «Інтер», працювати власкором у Львові. Перші мої сюжети були для російськомовних «Подробиць» і для українськомовних «Підсумків тижня». Ось так приїхав і одразу почав робити українськомовний продукт. Часто траплялося, що відразу після зйомки треба було все перегнати, тому текст я писав по дорозі, а потім прямо при перегоні начитував у мікрофон. Це було дуже складно, ми мали близько десяти хвилин, за які мені треба було встигнути начитати. Перечитати змоги не було, тому треба було впоратися з першого разу, щоб потім режисер монтажу тебе не проклинав, склеюючи все по одному реченню.
Такий режим роботи навчив мене писати українською дуже швидко. І так само швидко формулювати думку українською перед камерою. Дуже часто на місці події не було часу писати текст стендапу — треба було відразу ставати в кадр і говорити. Це було бойове хрещення українською мовою. На той момент я вже рік намагався говорити українською в сім’ї, мені було важливо знати мову своєї дружини. Професійне використання української додало мені додаткових мовних можливостей. Бо є різниця, звісно, коли ти розмовляєш у побуті й коли це мова твоєї роботи.
«Інтер» тоді був зовсім не таким, як зараз. Шеф-редактором був Олексій Мустафін, якому я дуже вдячний за довіру. У Львові я міг знімати все, що хотів. Ніхто ніколи не писав мені ніяких темників. Навіть за часів Кучми я почувався на каналі абсолютно вільно. Зробив купу матеріалів про УПА, ЗУНР, УГКЦ, їздив на щотижневі пресконференції УНА-УНСО. Мені було дуже комфортно працювати у Львові. З Мустафіним — це була співпраця двох професіоналів.
Потім у вашому житті з’являється «Голос Америки» та, врешті, ракетобудування. Як ви зважилися на такі зміни?
2013 року я пішов із журналістики та зважився на наукове виробниче підприємство. Було дуже багато роботи, ми працювали і з NASA, і зі SpaceX — з усіма великими гравцями на космічному полі.
Я прийшов туди без особливих знань і вчився у процесі
Коли побачили, що я стараюся і хочу знати більше, допомагали. Так за три роки я з простого лаборанта став інспектором фінальної продукції. Тестував готові деталі та вузли і ставив штамп, що допускаю їх до дальшої роботи. Це була дуже відповідальна посада, бо треба було стежити, щоб усе відповідало заданим параметрам і коректно працювало. Для цього потрібні були спеціальні знання, зокрема й про специфіку космічних польотів. Напевно, ця робота була цікава ще й тому, що це було зовсім не те, чим я займався раніше. На певному етапі я перестав бачити себе в журналістиці і згодом був страшенно радий, що перестав нею займатися.
Чому? Ви були розчаровані «Голосом Америки» чи журналістикою загалом?
І те, і те. Тоді журналістика саме почала зростатися із соцмережами. Ми стали потрапляти в пастки, про які доти й не уявляли. Це і фейкові акаунти, і різні інформаційні спецоперації. І ще одна приватна історія, я вже про це писав у своїй «Франчесці», — в мене трапився дуже неприємний інцидент з Навальним. А саме з його фейковим інтерв’ю, яке опублікували на «Голосі Америки». Я зрозумів, що в журналістиці ти один у полі воїн. Що всі ті красиві слова, мовляв, редакція тебе захистить, колектив не покине, — це все порожні розмови. Бо журналіст, який припускається помилки, з чесного розслідувача, з хорошого репортера раптом стає посміховиськом, а в найгіршому випадку на нього вішають усіх собак і цькують. В українській журналістиці цього дуже багато.
Редакції у великих корпораціях переважно просто рятують свій зад чи інтереси свого власника й ніколи не дбають про інтереси журналіста, його репутацію чи результати роботи. Я не бачу зараз солідарності у сфері.
Розчарування було ще й тому, що я не бачив результатів своєї роботи. От я написав матеріал, вклав у нього купу роботи й сил, шукав джерела, перевіряв їх, знайшов відео, вирізав синхрони, начитував текст, зробив хороший матеріал — і… він пішов у нікуди. Він може, звісно, викликати резонанс чи скандал, а може просто розчинитися. Це було розчарування, може, навіть і в самому собі. Бо я не зміг, бо припустився помилки і так далі. Це було розчарування і в собі, і в роботодавцеві, і в професії загалом. Хай там як, зараз я не шкодую про рішення піти з журналістики.
Потім, звичайно, всі пристрасті після скандалу з Навальним вляглися й можна було працювати далі, але я не зміг. Мене ніхто з професії не виганяв, я пішов сам. Вирішив, що з мене досить і треба починати щось нове. Впав і розбився — отже, треба злітати з новою конструкцією. Я спробував нову конструкцію — і мені вона сподобалася. До старої наразі повертатись не планую.
Чи складно вам далася зміна професії?
На новій роботі складно було тільки в перший день, коли я взагалі не розумів, що відбувається. Далі втягуєшся, бо це робота, за яку тобі платять гроші. Дуже тяжко займатися тим, чого не любиш, тому я намагаюся полюбити те, що роблю. Тільки якщо любиш свою роботу, вона принесе тобі і задоволення, і гроші. Саме так сталося у мене з письменництвом.
Та ми часто любимо жалітися і забуваємо, навіщо взагалі ту роботу робимо. Зараз я точно знаю, яку користь моя праця принесе моїй країні і що я отримаю за неї платню. Так само і з письменництвом. Це для мене хобі, але я точно знаю, що воно принесе мені, видавцеві і, нарешті, читачам.
Ви йшли з журналістики у 36. Чи мав ваш вік якесь значення? Адже це досі великий комплекс та страх для багатьох — починати щось із нуля.
Час давно вже диктує зовсім інші правила гри на професійному ринку. Якщо в Середньовіччі існували цілі династії, наприклад, ковалів, коли син переймав батькову професію і в нього не цікавилися, хоче він цього чи ні, то в ХХ столітті професійні династії почали розпадатися. Стало нормальним, що людина обирає іншу професію, ніж у батька-матері. Хоча ще за мого дитинства було звичним, коли людина все життя працює на одному місці, стає ветераном заводу чи ветераном праці. Бути в одній і тій самій професії було почесно, а стрибати з однієї в іншу або з місця роботи на інше місце роботи вважали чимось несерйозним. Але зараз одні професії швидко помирають, інші ще швидше народжуються. Тому для того, щоб мати гідну зарплату і йти в ногу з часом, мусиш підлаштовуватись і постійно вчитися.
На попередньому місці роботи, де я працював оператором корекції траєкторій у центрі керування польотами NASA, в нас змінювалися протоколи ледь не кожні пів року. Постійно писали якесь нове програмне забезпечення, потім його вдосконалювали, змінювали інтерфейс, приходило нове обладнання — треба було за всім встигати, постійно вчитися.
В американських університетах серед студентів є і літні люди. Нема такого ейджизму, як в Україні, коли говорять «університет третього віку». Ну що це таке? Типу університет для старперів? У США вчитися може піти кожен, і це вітають. Ніхто не робить різниці між студентами 20 і 50 років, усіх вчать однаково.
Як з’явилася «Франческа. Повелителька траєкторій», ваш перший роман?
Історії про Франческу я публікував у фейсбуці. Якось мені написав у коментарях редактор та перекладач Олекса Негребецький, що якби я взявся за книжку, то він би міг її впорядкувати. До Олексиного коментаря я навіть уявити не міг, що це стане книжкою. А після подумав: ніфіга собі, якщо Негребецький буде впорядковувати, то треба робити!
Знайшов шикарного ілюстратора Сашка Ком’яхова, тож прийшов до видавця з уже чудовими літредактором та ілюстратором. Вважаю, що просто зійшлися зірки.
Який на сьогодні загальний тираж обох книжок про Франческу?
Близько 30 тисяч екземплярів. Станом на березень 2020-го загальний наклад лише першої історії сягав понад 16 тисяч.
«Франческу» ви писали у перервах між роботою. Книжка нагадує репортажні замальовки, історії від ваших колег. Як писали «Моцарта»?
«Моцарт» дуже сильно відрізнявся від «Франчески» насамперед стилем роботи. Це абсолютно вигадана історія з реальними персонажами, включно із самим Вольфгангом Амадеєм Моцартом. Але для того, щоб змалювати композитора, я мав його вивчити. Для того треба було засісти в архіви читати листування і решту документів. Є багато листів Моцарта до батька, дружини, кузини. З цих листів можна зрозуміти, якою він був людиною. Та й багато сучасників писали про нього.
Чи ваше музичне дитинство допомогло з романом про Моцарта?
Коли я почав вивчати Моцарта, то зрозумів, що, навіть маючи за спиною якийсь музичний бекґраунд, узагалі нічого не знаю про цього музиканта. Ну хіба те, що це був чувак у перуці.
Пам’ятаю, яке сильне враження свого часу на мене справив фільм «Амадей» режисера Мілоша Формана. Я дивився кіно й думав: це Моцарт?! Приблизно така сама реакція була в музичного співтовариства, фільм викликав дуже великий скандал. Всі казали: ах, як так можна, генія зобразити як якогось придурка?! Але той образ, який намалював Форман у фільмі, — максимально наближений до того, яким реально був Моцарт. Режисер, як і я згодом, близько півтора року вивчав листи композитора. Він створив образ музичного генія на основі документів, зробив його максимально наближеним до оригіналу.
Яким буде продовження історії Моцарта?
Я зараз його пишу, і в цьому продовженні будуть і інші історичні герої. Їх мені, звичайно, теж доводиться вивчати. Така дослідницька робота забирає багато часу. Для того, щоб написати буквально кілька абзаців, треба перелопатити тонни літератури. Чимало інформації є на ресурсах, які закінчуються доменом .edu, це сайти університетів, бібліотек. Щоб отримати таку інформацію, треба купувати підписки чи книжки. І щоб усе це знаходити, треба докладати чималих зусиль. У такій роботі мені допомагають мої журналістські навички: знайти, верифікувати, опрацювати інформацію.
Тому «Моцарт» дуже сильно відрізнявся від «Франчески». Та це дуже круто, коли маєш у голові об’єм інформації, з якої ліпиш героя і сюжет. Я ще не доріс до рівня, коли видумую героя з голови. Це особливий вид майстерності. Думаю, що багато письменників списують своїх героїв із реальних персонажів.
«Франческа» зображує американців як відкритих, позитивних і дуже гуманних людей. Чи є ваш робочий колектив, описаний у книжці, показовим щодо американського суспільства в цілому?
Думаю, що ні. Суспільство, звичайно, відрізняється. Зараз я працюю в дещо іншому колективі, він теж класний і хороший, але вже трохи інакший. В американському суспільстві, як і в будь-якому іншому, є купа своїх проблем. Однак чим американське суспільство якісно відрізняється від інших — тут не бояться обговорювати проблеми. Американці, принаймні активна частина суспільства, ніколи не вдають, що проблем не існує. Вони готові говорити про них та їх вирішувати. Хоч я, звісно, не буду ідеалізувати американське суспільство: проблеми є, і їх немало.
Які проблеми маєте на увазі?
Насамперед дуже гостра проблема расової дискримінації. І це проблема не чорних. Бо не афроамериканці повинні мінятися, а має змінитися ставлення до них. Мене вразило, як майже за рік сприйняття руху Black Lives Matter змінилося з негативного на конструктивне, на пошук вирішення проблеми.
Я зараз перебуваю в Міннеаполісі, штат Міннесота, де нещодавно сталася ще одна трагедія, коли застрелили чорношкірого підлітка. І нарешті навіть ті, хто заперечували проблему расової дискримінації, почали говорити про те, що це системна проблема, зокрема поліції, яку необхідно міняти. Навіть ті люди, які вчора нарікали, мовляв, та що ті чорношкірі хочуть, тепер змінили свою думку. Я ці перетворення бачу по своїх колегах. Усе тому, що ми не соромимося свої болючі проблеми вирішувати діалогом.
Моя дружина недавно купила книжку «Uncomfortable Conversation With a Black Man», яку написав Еммануель Ачо, колишній футбольний гравець техаської команди. Якщо набрати назву книжки в гуглі, то можна знайти чимало відео, в яких він розповідає, через що йому з товаришами щодня доводилось проходити. Дуже рекомендую цю книжку всім.
Моя колега, зв’язкова Трейсі, що стала героїнею «Франчески», — чорношкіра дівчина з Ямайки. Вона купила квартиру в хорошому районі. І буквально через тиждень після того, як перебралася в нове помешкання, до неї навідалась поліція. Виявляється, що «добропорядні» сусіди запідозрили її в торгівлі наркотиками. Тільки через те, що в неї не той колір шкіри. Поліція з’явилася без ордера і всупереч закону намагалася зайти в квартиру. Невідомо, як би все те закінчилося, якби Трейсі не подзвонила головнокомандувачу авіабази, де працювала, і він не втрутився. Тому багато людей постійно живуть із думкою, що вони зараз вийдуть надвір і їх зупинить поліція.
Дружина також розповідала історію своєї колеги, чий чоловік чорношкірий і він працює в другу зміну. Його компанія видала йому документ, що той дійсно їздить на роботу вночі. Цей папірець йому вручили для того, щоб, якщо його зупинить поліція, то бачить, що він справді їде на роботу. Зрозуміло, компанія хотіла його захистити, але сам факт, що тільки на підставі того, що в тебе чорна шкіра, тобі пишуть такий папір, говорить: у суспільстві щось не так.
У продовженні «Моцарта» є епізод, де дівчину обшукують на вулиці тільки тому, що якась біла дама не може знайти гаманець. Дівчина просто проходила поруч. Насправді гаманець закотився дамі в глибину сумки. Це реальний випадок, який стався з моєю колегою, я його просто переніс у книжку.
Які непроговорені проблеми ви бачите в українському суспільстві?
Мовна проблема, проблема ставлення одне до одного, проблема вакцинації. Те, що відбувається в Україні з вакцинуванням, — це щось страшне. Зараз у США, після жорсткого локдауну, відкриваються школи, ресторани, проводять різні заходи. Захворюваність пішла на спад, бо локдаун був ефективним і йде повним ходом вакцинація. Вона зручна й налагоджена. Якщо я ще пів року тому був скептично налаштований до того, що ми повернемося до звичного режиму життя, то тепер бачу, що вже влітку в нас усе буде майже так, як до пандемії.
Подивіться на Ізраїль: вони заявили, що подолали проблему, у них зараз усе працює, як і раніше. А в Україні тривають різні інсинуації, громадяни вважають, що вони розумніші за інших, не носять масок, вакцина їм, бачте, не така — ну сорі, тоді будете жити в локдауні ще кілька років. Про все це треба говорити. Наприклад, що недовіру громадян породжують, зокрема, погане інформування і хаотичні рухи уряду.
Де джерело цих проблем? В освіті?
Так, бо коли у школі не вчать, як захиститись від хвороби, а натомість кажуть, що геїв треба лікувати, — це дуже нездорово. Чи коли не вчать, як поводитися з власним тілом, не пояснюють, як захиститися від сексуального насилля, а натомість розповідають про сімейні цінності, — це дуже сильно турбує.
Фото — Валентин Кузан.
Колажі — Анастасія Струк.
