Дослідниці наших ландшафтів

[Цей матеріал створений у партнерстві з організацією INSCIENCE]

Жодна з історій героїнь цього тексту не почалася з наукової лабораторії. Вони почалися з пошуків. Хтось шукав себе у великому вирі земного біорізноманіття, хтось — у захопливих книжкових історіях про світ морських глибин, декому було мало навіть цілої галактики. 

Сьогодні кожна з цих жінок — теперішнє і майбутнє української науки. Наукові керівниці та їхні послідовниці. Цей шлях не був і досі не є легким через брак фінансування, особисті труднощі, через власні втрати та повномасштабну війну Росії. Попри всі виклики, ці жінки продовжують досліджувати світ, роблячи це не лише для себе, а й для майбутнього покоління науковиць в Україні. Бо хіба ж може хоч щось зупинити українську науковицю?

***

Ірина Вавилова

Сфера наукових інтересів: позагалактична астрономія та астроінформатика
Завідувачка відділу Головної астрономічної обсерваторії НАН України
45 років у науці

Шлях у науку розпочався з моєї курсової роботи у 1979-му, мені якраз було 20. Тоді тільки вийшли перші каталоги, які дозволяли вимірювати позиційні кути галактики, і я мала писати програмні коди та проводити обрахунки на великій обчислювальній техніці. 

У Радянському Союзі серед науковців було заведено так: захистив кандидатську, маєш такий-то оклад, пропрацював пʼять років — можеш стати уже старшим дослідником. Але моя карʼєра розвивалася не прямолінійно, бо постійно змінювалися пріоритети. У 20 років я народила дитину. Потім були важкі 90-ті і наука вже не додавала прагматизму, бо впали зарплати. Я працювала на кількох посадах, займалася репетиторством і менше думала про науку, бо мусила думати про абсолютно інші речі. Але розчарування у науці ніколи не мала.

У 90-х я закінчила аспірантуру і досі займаюся тим, що мені подобається.

Я щаслива людина, і, на мій погляд, наука теж мені віддячує за те, що я витрачаю на неї стільки часу. Наука — це річ тягла. Це не робота з девʼятої до шостої.

Одна з найдивовижніших проблем в астрофізиці — початкове утворення, формування і еволюція великомасштабної структури Всесвіту. Маючи можливість користуватися сучасними телескопами, ми отримуємо інформацію з дуже великих відстаней, навіть про так зване мікрохвильове випромінювання Всесвіту, яке утворилося через декілька хвилин після його народження. 

Наше уявлення про Всесвіт за останні десять років сильно змінилося. Якщо раніше, ще навіть на початку моєї карʼєри, ми мали вузьке вікно знань про Всесвіт, то зараз вивчаємо властивості галактик у всьому енергетичному діапазоні. 

Я займаюся світом галактик. Ми придумали різні підходи, які дозволяють вирішити досяжні для нас проблеми, наприклад, за допомогою рівнянь Ейнштейна або за допомогою штучного інтелекту і методів машинного навчання. Ми, напевно, одні з перших в Україні почали використовувати ШІ для різних класифікацій галактик. Якщо ви маєте певну вибірку обʼєктів, які закономірно обʼєднані, ви можете їх узагальнити. Наприклад, один із проєктів, який ми реалізуємо зараз, називається «Галактики-аналоги Молочного Шляху». Якщо раніше люди шукали Сонце чи подібні зорі, то зараз ми вже можемо виділяти землеподібні планети. І постало питання — а чи не пошукати нам галактики, які є аналогами Чумацького Шляху, аби краще зрозуміти власну? Бо природа любить дублювати себе і, можливо, є десь ще у світі така ж спіральна гарнюня, як наша, і з сонячною системою в ній. 

Дарʼя Добричева

Сфера наукових інтересів: астрофізика та радіоастрономія
Старша наукова співробітниця Головної астрономічної обсерваторії НАН України
14 років у науці

Так сталося, що після школи я вступила в педагогічний університет на спеціальність «Інформатика. Англійська мова», а не на астрофізику. Але куратором нашої групи виявився астрофізик Володимир Марченко, який на той час тільки захистив кандидатську дисертацію. Він виграв короткостроковий грант на роботу, і так у нас почалися науково-популярні лекції з астрономії, і я страшенно загорілася цим! Пан Володимир сказав, що його колега з Києва шукає студентів, які могли б очно переглядати галактики і визначати їхній тип. Я погодилася на цю роботу, і вона стала моїм дипломним дослідженням. 

Оскільки класична і педагогічна освіта дещо відрізняються, я не могла одразу продовжити дослідження в аспірантурі. У перший рік я працювала інженеркою в обсерваторії, потім пішла на заочне навчання — і ще за рік таки вступила. Пані Ірина Вавілова стала моєю науковою керівницею.

Моя дисертація була повʼязана з методами машинного навчання, тому тут мені допомогла спеціальність інформатика. Телескоп сканує небо, і раз на пів року ці дані викладають у вільний доступ. Найближчий Всесвіт — 300 тисяч галактик. Ми взяли ці 300 тисяч галактик, прорідили вибірку, бо там були не лише галактики, відібрали з цієї вибірки частину галактик, яку ми передивилися, визначили їхній тип, а потім запрограмували штучний інтелект, щоб визначити типи решти галактик у Всесвіті і дослідити їхні властивості.

Я ніколи не стикалася з упередженим ставленням до себе. Гадаю, в цьому велику роль відіграла моя наукова керівниця, бо вона також жінка і ніколи не надавала комусь привілеїв через стать. Так, вона сумнівалася, чи зможу я потягнути науку після педагогічної освіти, адже мені дійсно бракувало знань. Але тоді в мені було стільки жаги, я дуже хотіла займатися наукою і мені не було важливо, скільки часу на це піде. 

Уявляєте, лише в нашій галактиці — приблизно 300 мільярдів зірок, одна з яких — наше Сонце.

Довкола більшості з цих зірок є планети. У вибірці, з якою я працюю, 300 тисяч галактик. Коли я думаю про те, чим би іншим я могла б займатися, все здається не таким масштабним. Масштабність Всесвіту притягує більше, ніж будь-яка інша справа. 

Євгенія Прекрасна-Квятковська

Сфера наукових інтересів: екологія мікроорганізмів
Старша наукова співробітниця відділу біології та екології Національного антарктичного наукового центру України
13 років у науці

Здається, я завжди хотіла бути науковицею. Ще в університеті я захопилася мікроскопічними істотами. Згодом почала досліджувати умови, необхідні для росту орхідеї Listera ovata. Орхідеї мають надзвичайно тісні звʼязки з мікроскопічними істотами: багато видів орхідей залежать від мікроскопічних грибів, які постачають поживні речовини насінині, аби та проросла. Проте ці взаємини бувають й небезпечними, адже гриб може знищити насінину. Це здавалося мені надзвичайно цікавим, але я не уявляла, як можна досліджувати ці взаємини між рослиною та мікроскопічним грибом. Я була юна, мала обмаль наукових контактів і не знала, до кого звернутися за порадою.

Зараз я вивчаю вже не орхідеї, а антарктичні рослини. Разом із науковицею Олесею Стельмах ми вивчаємо, які бактерії колонізують антарктичні судинні рослини (щучник антарктичний та перлинницю антарктичну); які функції виконують ці бактерії та як впливають на ріст рослин. Ми виявили бактерії, що сприяють стійкості антарктичних рослин до низьких температур. Ці дослідження можуть мати значний потенціал для розвитку нових біотехнологій, наприклад, для поліпшення росту сільськогосподарських культур у складних умовах. Але попереду ще багато роботи.

Таке менторство, як у випадку з Олесею, для мене справді важливе. Я сама знаю, як це, коли не маєш, з ким порадитись в складних ситуаціях. Я пригадую себе в аспірантурі, після якої я не мала базових навичок в молекулярній біології, наприклад, з екстракції ДНК чи РНК. А ці навички є вкрай важливими для мого напрямку досліджень, я їх здобувала вже пізніше самотужки. Тому я знаю, наскільки це може бути некомфортно бути без підтримки. 

Звісно, є люди, яких я могла б назвати вчителями, вони були моїми викладачами у Києво-Могилянській академії: Євген Дикий, до якого на ботаніку нижчих рослин студенти йшли на шосту пару у пʼятницю; Ігор Дзеверін, який викладав зоологію безхребетних; Василь Загнітко, після пар з геології якого я задумалась, чи не стати геоголом; Ірина Фуртат, яка викладала мікробіологію і навчила планування експерименту; Софія Ставська, яка порадила йти в аспірантуру. Ніхто з них не був моїм науковим керівником чи ментором у класичному розумінні, але вони одразу спадають мені на думку, коли ми говоримо про наставників.

Коли я вже навчалася на аспірантурі, то помітила, як багато у нас є молодих науковців і науковиць, а також учених старшого покоління. Бракувало середньої ланки: людей 30-45 років, які мали б бути ланцюжком між різними поколіннями дослідників. Адже це найбільш професійно активний прошарок — ті, хто найбільше їздять на конференції, знайомляться з іншими дослідниками, здобувають нові навички і можуть передавати ці знання молодшим.

Нам не було в кого вчитися — ми були розірвані поколіннєво. А тепер я — вже те покоління середнього віку,  тож маю передавати знання далі. 

Олеся Стельмах

Сфера наукових інтересів: молекулярна біологія та біотехнологія
Провідна фахівчиня відділу біології та екології Національного антарктичного наукового центру
4 роки в науці

Мої дідусь та бабуся все життя пропрацювали в галузі, повʼязаній із природничими науками. Вони багато їздили у відрядження в лісництва, вивчали ґрунти, породи дерев. Памʼятаю, що в дитинстві могла запитати їх будь-що про природу й отримати відповідь. Уже зараз, працюючи в лабораторії і досліджуючи взаємодію бактерій та рослин, розумію, як це вплинуло на мій вибір.

За останні кілька років я цілком прийняла, що я — науковиця. Почала розуміти, що це таке насправді, для чого я це роблю і які у мене карʼєрні перспективи.

Знайомство з Євгенією Прекрасною-Квятковською стало початком мого усвідомленого шляху в науці. Я зацікавилася Антарктидою після того, як у соцмережах дедалі частіше натрапляла на пости Національного антарктичного наукового центру. Я читала про основні напрями досліджень, дізнавалася, як потрапити до складу експедиції, яку освіту треба мати і скільки досвіду. Одного разу я виграла відеодзвінок з Антарктиди і отримала можливість «поспілкуватися» з пінгвінами та поставити біологу свої запитання. Після цього я зрозуміла, що яка б не була далека Антарктида, думка про те, що її можна досліджувати, є близькою.  

Зараз я досліджую антарктичні ендофіти (мікроорганізми, які бодай частину свого життєвого циклу проводять всередині рослини і не завдають їй шкоди) разом з Євгенією Прекрасною-Квятковською. Памʼятаю, як на нашу першу зустріч пані Євгенія приїхала з антарктичними рослинами і я мала можливість одразу їх роздивитися. 

Торік я взяла участь у літній школі для українських науковців, організованій Університетом Ватерлоо (що в Онтаріо, Канаді). Там я онлайн захищала свою українську магістерську роботу. Памʼятаю, як на передзахисті у мене заклинили двері у кімнату і ніхто не міг їх відчинити. Я жила на першому поверсі, тож просто попросила, щоб мені зняли вікно. Усі здивувалися, але українську науковицю нічим зупинити не можна. 

У Канаді я займалася вірусологією довкілля і водойм. Програма тривала чотири місяці, і після завершення я отримала пропозицію залишитися там на аспірантурі. Але я вирішила повернутися до України, хочу розвивати науку вдома. Я лише розпочинаю свій науковий шлях, і є багато царин, до яких можна долучитися — і покращити систему освіти, і започаткувати нові наукові проєкти, і популяризувати науку в цілому. Мені насправді прикро, бо багато відкриттів українці зробили за кордоном. А хочеться, аби ми мали більше відкриттів саме в Україні.

Галина Мінічева

Сфера наукових інтересів: гідробіологія та альгологія
Директорка Інституту морської біології НАН України
48 років у науці

Ще у школі мені до рук потрапила книга «Мій друг море» гідробіолога та доктора біологічних наук Ювеналія Зайцева. Я прочитала книгу і тоді ж вирішила, що буду тільки морським гідробіологом. Першого року після школи я не вступила — забракло балів на іспитах. Але так я познайомилася з Ювеналієм Петровичем. 

Він очолював інститут, а я — дочекалася його на кафедрі і дуже просилася, аби  мене взяли хоч на роботу. Тоді кафедра мала науково-дослідне судно «Миклухо-Маклай», на якому науковці періодично ходили в експедиції аж до Середземного моря. Ювеналій Петрович наступного дня саме мав рушати в таку експедицію, тож сказав мені, аби я прийшла за сорок днів, коли вони повернуться. Але що мені робити сорок днів? Я пішла на роботу у школу, але згодом знову і знову приходила до Ювеналія Петровича і питала, чи є місце на кафедрі.

Через рік мені вдалося вступити на вечірню форму навчання в інститут, а потім вже і на стаціонарну. Ювеналій Петрович став науковим керівником моєї першої дисертації. Я займалася альгологією, тобто вивченням нижчих водоростей. До нього звернувся один із найвідоміших учених професор Хайлов, який також працював близько до мого напряму й тому запитав, а хто це така Галина Мінічева? Ювеналій Петрович розповів про мою роботу, бо я вже була не лаборанткою, а інженеркою. Таким чином він відкрив мене для наукової спільноти. 

Ювеналій Петрович помер у 2020 році, йому було 96. Цього року, у памʼять про його працю, Інститут опублікував перевидання його книжки, яка тепер має назву «Мій друг Чорне море». З цієї книжечки у мене все почалося, а тепер я — співредакторка її сучасного видання. 

Якийсь час мені було важко самій перейти у статус вчителя для молодих дослідників та дослідниць. Велику частину життя я озиралася на власних учителів і чекала, що вони скажуть. А зараз я обертаюся назад і розумію, що вже стою притулена до стіни — остання зі свого покоління. Тому вже тривалий час ми працюємо з молоддю. Знаєте, є люди, які народжені для науки, для ботаніки, для зоології, — і я їх бачу серед своїх студентів та студенток. 

Попри всі виклики, з якими я стикалася, мені ніколи не спадало на думку працювати деінде, не в Україні. Зараз через повномасштабну війну Росії проти України у нас, наприклад, із трьох дослідницьких полігонів на узбережжі моря є тільки один. Військові дозволили нам працювати там після підриву росіянами Каховської ГЕС, аби досліджувати, що відбувається з екосистемами унаслідок цієї катастрофи. Ми надавали наші експертизи для Генпрокуратури, були офіційними свідками у цій справі і робили офіційні висновки щодо проб води у регіоні. 

Коли мене питають, що таке українська науковиця, чи що таке держава, що таке Україна, я можу відповісти тільки одне — це люди, а вони у нас різні.

Коли я доповідаю на міжнародних конференціях, а за моєю спиною на першому слайді презентації майорить український прапор, герб України і написано «National animal report of Ukraine», я розумію, що зараз, у цей момент, Україна — це я. Це не пафос і не перебільшення. Мені неодноразово надходили різні пропозиції з-за кордону, але я не можу покинути Інститут, покинути науку, свою роботу — бо це моє життя. 

Катерина Калашник

Сфера наукових інтересів: гідробіологія та фітобентос
Наукова співробітниця відділу методології моніторингу та прогнозування Інституту морської біології НАН України
18 років у науці

У дитинстві та юності у мене не було знайомих, повʼязаних із наукою. Та коли пригадую ті часи зараз, мені здається, що я народилася з любовʼю до ботаніки. Великий внесок у мій розвиток зробила бабуся, яка мала освіту агрономки. Я їздила з нею в село, де ми ходили в поле і бабуся розповідала про рослини, що там ростуть.

У дитинстві та юності у мене не було знайомих, повʼязаних із наукою. Та коли пригадую ті часи зараз, мені здається, що я народилася з любовʼю до ботаніки. Великий внесок у мій розвиток зробила бабуся, яка мала освіту агрономки. Я їздила з нею в село, де ми ходили в поле і бабуся розповідала про рослини, що там ростуть.

Ще з дитинства мені подобалося читати книги про тварин і рослини, я захоплювалася математикою, біологією і хімією. На біофаці у мене була наукова керівниця — Світлана Коваленко, одна з найкращих викладачок факультету, з якою ми вивчали одеську флору. 

Я не уявляла, що буду науковицею. Припускала, стану вчителькою. Але під час педагогічної практики зрозуміла, що у школі мені буде важко. Мені запропонували піти в аспірантуру Інституту морської біології. На кафедрі ботаніки я вивчала вищі рослини, а сфера водоростей була «не моя». Але вирішила спробувати. 

Я вже захистила дисертацію. У нас є напрям біоіндикації екологічного стану води за водоростями. Серед моїх обовʼязків — розробка і визначення екологічних індикаторів мікрофітобентосу, тобто мікроскопічних водоростей. Їхнє вивчення дає змогу визначити зміни солоності води й надати пропозиції щодо поліпшення стану водойм. Ми працюємо великою командою під керівництвом Галини Мінічевої: приїжджаємо на Тилігульський лиман, відбираємо проби багатоклітинних водоростей і потім їх вивчаємо. Тепер це один із найцікавіших напрямів роботи, оскільки більшість водойм зараз окуповані російськими військами й ми не маємо до них доступу. 

Вивчення водоростей — дуже цікава галузь науки. Важливо спостерігати, що з ними відбувається. Наприклад, за сто років певні види водоростей зникли. Чому? Треба порівнювати солоність води чи шукати причину у забрудненості. У нас є також індикатори, що дозволяють слідкувати, чи якісь процеси не повʼязані зі змінами клімату.

Нам дуже потрібні зв’язки між різними поколіннями вчених, тому що це дозволяє і передавати знання, і формувати наукові школи, і творити нові ідеї.

Багато молодих науковців та науковиць поїхали з України через війну, але я про це навіть не думала: у мене тут родина і залишити рідне місто мені забракло б рішучості. До того ж хтось же має лишитися в Україні.

Але де б не були українські вчені, вони залишаються українськими. Мої знайомі, які поїхали на постдокторські програми за кордон, досі пишуть українську афіліацію у своїх роботах. Тому, гадаю, це має значення. Які ж іще ми тоді вчені, якщо не українські?

Публікація створена в межах проєкту «НАУКОВИЦІ», що реалізується громадською організацією INSCIENCE в рамках програми «ЄС за гендерну рівність: разом проти гендерних стереотипів та гендерно зумовленого насильства» спільно зі Структурою ООН Жінки в Україні та UNFPA, Фондом ООН у галузі народонаселення за фінансування Європейського Союзу.

Зміст цього матеріалу є виключною відповідальністю громадської організації INSCIENCE та не обов’язково відображає погляди ООН Жінки в Україні, UNFPA, Фонду ООН у галузі народонаселення та/або Європейського Союзу.