В автобусі пахне теплом і дезінфектором. За вікном донбаський світанок. Іра проглядає щось у телефоні. Джина дивиться на дорогу, сидячи у проході біля водія. Яна, старша екіпажу, дрімає, притулившись скронею до шибки. Їдемо на четвертий виклик за дві доби. Хочеться холодної коли, хочеться кави з заправки, хочеться спати.
Бачимо знайомий поворот. Починаємо готувати ліжка. Очікуємо повного завантаження: двадцять чотири поранених, із них — шість лежачих.
Реанімаційний автобус «Австрійка», задуманий і втілений Медичним батальйоном «Госпітальєри», рушив у свій перший рейс 4 лютого 2023 року. Він став на заміну реанімобуса «Кракен», який потрапив у складну ДТП, внаслідок чого загинула одна з його медикинь, Наталія Фраушер на позивний Австрійка. Батальйон назвав новий бус на її честь, аби він продовжував справу загиблої госпітальєрки.
«Австрійка» зупиняється. На нас уже чекають машини Червоного Хреста з пораненими. Обіймаємося з його екіпажем, хоча бачилися усього лише якихось десять годин тому. За ці десять годин ми встигли розвезти попередню групу поранених по лікарнях, вони — з’їздити до госпіталів Дружківки та Слов’янська, щоб забрати нових.
Робота починає кипіти. Яна розподіляє місця між пораненими. Спершу заносимо важких, підключаємо їх до моніторів, перевіряємо тиск, частоту серцевих скорочень і сатурацію, оглядаємо перев’язки. Після того, як в автобусі розміщені лежачі поранені, заходять ті, хто може сидіти.
В кожного з них ми запитуємо про самопочуття: «За шкалою від 1 до 10, наскільки вам болить?». Оцінка болю потрібна для того, щоб визначити препарат для знеболення. Змучений напівсивий чоловік (можливо, мій ровесник: війна швидко старить) тільки морщиться, мовляв, потерплю. Вони «там» звикли терпіти. Я пояснюю, що терпіти вже не потрібно. Ми тут, щоб вони більше не терпіли.
Допомагаю іншому пораненому попити — відкриваю пляшку, вкладаю у неї пластикову трубочку. Він припадає до неї пересохлими губами, робить кілька ощадливих ковтків. Нарешті відривається.
— Фух. Так хотілося пити. Я звик пити помалу, бо води завжди бракує.
Згадую слова Максима «Далі» Кривцова, який загинув на війні 7 січня 2024 року: «Бог — це вода, яку береш зі собою на завдання, і її ніколи не вистачає».
«Австрійка» має тільки дев’ять місць для сидіння, тож доводиться тіснитися. Ми перепрошуємо в поранених за незручності. «Що ви, — сміються. (Про себе відзначаю: сміються — значить, не болить). Так точно краще, ніж у посадці. Просто курорт».
Коли всі медичні маніпуляції зроблені й лишається трохи часу, типова допомога пораненим — пошук рідних. Телефони часто залишені перед виходом на завдання, розбиті або втрачені, а телефонні номери мало хто знає напам’ять. У пригоді стають соціальні мережі. Шукаємо дружин, тіток, братів, друзів у фейсбуці та інстаграмі, пишемо повідомлення і сподіваємося, що вони побачать їх раніше, ніж ми доїдемо до лікарні.
Молодий чоловік з ампутацією (зиркаю на рік народження у картці пораненого — ще нема тридцяти) повторює, зосереджено і затято, як одкровення:
— Я думав, не вийду. Очі закривалися постійно. Я такий радий, що живий.
Правильні слова для розради — які вони? Часом вони не потрібні: поранені, яких ми перевозимо, виснажені і просто сплять, особливо якщо їх не турбує біль. Але часом нас питають: що буде далі? Чи хороші лікарі у призначеній їм лікарні? Чи вдасться зберегти кінцівку? Тут варто бути обережною з кожним словом: важливо не дати хибної надії і підтримати водночас.
«Австрійка» — це ніч не тоді, коли ніч, а коли є можливість поспати. Це виклик у будь-який час доби. Це поранені, які вийшли з пекла. Це постійний контроль показників на моніторах. Це «ти в безпеці», «про тебе подбають», «ми раді, що ти тут». Це «друже, як ти?»
«Австрійка» — це відчуття наближення фронту. Автобус уже давно не їздить туди, де забирав поранених ще на початку цього року. Дорогою ми бачимо легкові автівки з причепами, повними домашніх пожитків: люди залишають домівки у прифронтових містах і селах та втікають світ за очі. Лікарка з Червоного Хреста показує фото на телефоні, зроблене недалеко від лбз (Лінія бойового зіткнення — Авт.) : «Обрій палає. Раніше не було такого». Національні та міжнародні медіа щоденно видають репортажі про евакуацію з Покровська, а на Deep State можна бачити просування ворога. Сьогодні ще на один кілометр ближче.
«Австрійка» — це десятки людських історій щодня.
«Я казав — залиште мене. Все одно на мене ніхто не чекає», — хрипко, без пафосу розповідає боєць із множинними переломами.
«Як думаєш, обійдеться без ампутації?» — питаю я в Яни щодо іншого пораненого, який багато годин пробув із турнікетом і невдалою конверсією. Зрештою за кілька днів дізнаюся, що йому пощастило: дніпровські лікарі вирішили боротися, а не зробити як простіше. Це історії зі щасливою кінцівкою. Але є й інші.
Під час ротації я часто думала про те, що ті, кого ми будемо евакуювати післязавтра, можливо, ще навіть не поранені. Непередбачувана зустріч у часі та просторі; кубик, який кидає невидима рука: що тобі випаде — життя чи смерть?
§§§
«Австрійка» — це 379 стабілізованих і транспортованих поранених за сімнадцять днів нашої ротації. Від дня, коли «Австрійка» вперше вийшла у рейс, на її рахунку станом на середину вересня 2024-го — 6400 українських захисників і захисниць.
§§§
Катерина Зарембо, асоційована аналітикиня Центру «Нова Європа», з червня 2024 року — парамедикиня Медичного батальйону «Госпітальєри».
МБ «Госпітальєри» складається з медиків-добровольців та існує винятково завдяки громадським пожертвам. Реквізити для допомоги.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
