Йому було п’ятдесят п’ять років.
Джонові Г’юзу, вельському промисловцю, було п’ятдесят п’ять років, коли він вирушив на Донеччину та разом із вельськими інженерами та місцевими мешканцями у 1869 році заснував металургійний завод.
Поруч із заводом постало місто. Не з Г’юзової доброти, а радше з прагматики: робітникам треба було десь жити, їсти, лікуватися, молитися. І хай там як — на школи, лікарню, лазні, пожежну команду, будівлі для робітників, чайні, два собори засновник виділив власні кошти. А ще англійці привезли із собою пристрасть до футболу та велосипедів. Згодом із цього вийшов велотрек. Що вийшло з пристрасті до футболу, ми всі знаємо.
У ті часи світ переживав «лихоманку». Її називали по-різному — «промисловою», «сталевою», «залізною». У декотрих місцевостях (не в наших) вона була «золотою».
У степах Донеччини та Луганщини, де несли прикордонну службу українські козаки та селилися втікачі від панів — українські селяни, було розвідано про безліч корисних копалин: вугілля, руда, глини… Європейська економіка потребувала всього цього як спраглий води.
Джон Г’юз був не єдиний іноземець, прибулий на Донеччину, щоби збагатитися та змінити своє життя. Серед шукачів фортуни були бельгійці, французи, німці, італійці…
Промислове освоєння території Дикого поля було ризикованим, але дуже вигідним. По смерті у 1889 році Джон Г’юз лишив своїм синам статок в 1 мільйон золотих рублів.
Чому в освоєння та розвиток не вкладалася російська корона? Чому не бралася за це? Сила-силенна грошей, можливостей, перспектив — усе було тут.
Вони були зайняті. Якраз у ті часи вони були дуже зайняті кривавою та жорстокою війною в Казахстані. У російській історіографії цей процес буде названий «приєднання». Власне ж території Казахстану нащадки імперії — більшовики — почнуть освоювати вже самі, але дуже нескоро. У 1930-ті зведуть тут табори та спецпоселення, а 1950-ті — гукнуть совєтську молодь на цілину.
***
Анна Гвен Джонс приїхала у Степ, коли місто, засноване біля заводу, вже мало ім’я Юзівка (Hughesoffka) на честь свого засновника та 50 тисяч мешканців у ньому. Джон Г’юз був неписьменним. Але для своїх нащадків хотів освіти та кращої долі.
Анна Гвен Джонс працювала в родині сина Джона Г’юза — Артура. Вона була вчителькою його доньок, провела в Україні майже чотири роки — з 1889 по 1892, — поїхала через епідемію холери та холерні бунти.
Десь 1900 року вона записала свої враження у звичайному учнівському зошиті. Довгий час вони пролежали у сирому підвалі, аж поки допитлива онука не наштовхнулася на нього. Тепер ці її записи є в цифровому форматі. Вони називаються «Життя у степах Росії 1889-1892».
Анна Гвен Джонс писала про Степ, клімат, свята, про людей у красивих вишитих сорочках, про жінок у красивих вінках, які приходили до міста із сіл на свята і на ярмарок. Вона називали їх «руськими». Такі собі «Танцівниці в руських костюмах» Дега.
Вона писала про страшну бідність людей і про страшний нездоланний розрив між бідними та багатими. І про багатих — освічених, музикальних, навчених мов та манер із рівними собі та абсолютних дикунів щодо бідних.
Анна була за дружбу. Трохи колоніального присмаку в тій дружбі було. Британці, писала вона, «могли б бути засобом, щоб просвітити їх та принести щастя і процвітання». Сьогоднішня Росія сказала б: «О! Вони завжди хотіли нас завоювати».
Мешканці Росії, писала авторка, переважно слов’яни. Руська схожа на інші слов’янські — західні та південні. Староруській — більше тисячі років, так само, як англосаксонській. Обидві вони далекі від сучасних мов Росії та Британії.
У 1943 році спогади Анни Гвен пролунали на радіо. Вона майже не відійшла від тих головних акцентів, які було заявлено в її записниках.
Хіба що вишиванки, які вона вже не називала руськими.
І ще був згаданий спів, який вона почула як вельський. Її рідний спів.
«На особливих святах приємно було дивитися на дівчат у гарних сукнях, вишиванки на них вправні й гарні, волосся гарно приплетене стрічками, на шиї — та намиста. Особливо пам’ятаю, як одного разу ми переправлялися на санях через степи і вдалині почули скорботний спів, який порушував тишу, — це селяни співали про подвиги батьків. Я так ніколи й не змогла забути ці чарівні заклинання, і мій розум повертався до Вельсу з його мінорними/жалібними тонами, і знову туга здіймалася в моїх грудях».
Іноді наше тіло розумніше за всі знання, які ми маємо. Іноді чути та говорити може тільки душа. І коли вона говорить, усе стає на свої місця. Хтось, звісно, сказав їй. Той, хто знав, про що пісні, той, хто, мабуть, співав їй і сам.
Пісні про подвиги батьків. Такі схожі на вельські. Анна Гвен Джонс не побачила українців. Але почула їх.
У 1905 році жінка народила сина. Нашого героя — Гарета Джонса.
Він був прекрасним. Чи був закоханим у материні оповіді про дивний степ, я не знаю. Але це можливо. Юзівку йому побачити не випало. З 1924 року там уже було Сталіно. І не розвиток того всього, що започаткував Джон Г’юз та його сини. Не розквіт, а смерть: люди — знищені голодом.
Замість того, щоб зробити блискучу дипломатичну або політичну кар’єру, Гарет Джонс став говорити про мертвих та за мертвих.
Мертвих українців, заморених сталінським режимом.
У своїх щоденниках Гарет Джонс писав про стражденні землі «Ukraine».
Про що ця історія?
Про те, що сталінська індустріалізація «Донбасу» насправді не сталінська, а, як завжди, вкрадена і привласнена, і здійснили її тут значною мірою іноземці та місцеві підприємці?
Про те, що юзівський металургійний завод був збудований на віки. І що він навіть зараз — за окупації — так-сяк жевріє та грабується руськими?
Про те, що у 1900 році «великих руських» у світі майже не знали, а тому про них треба було багато що пояснювати? І що «великі руські», як завжди, виглядали для світу дикунами та нелюдами?
Про те, що пісня про батьківські подвиги, почута молодою жінкою, може стати причиною подвигу її сина?
Про те, що українці ставали видимими для світу тільки тоді, коли їх убивали?
Про те, що Донеччина — це Україна, Донеччина — це Європа?
Можливо, про те, що стати українцем — це не тільки про кров, а й про диво несповідимих шляхів Господніх та про вибір?
А ще про те, що Джон, Анна та Гарет можуть нами пишатися. І нові пісні про подвиги — такі ж красиві, але вже не такі тужливі — подобаються їм більше.
Олена Стяжкіна, письменниця, докторка історичних наук, засновниця громадського руху «Деокупація. Повернення. Освіта», членкиня Українського ПЕН.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
