Телефонний дзвінок раптово перериває нашу довгу розмову про війну, українську незалежність і демографію. Ми говоримо в кабінеті на шостому поверсі будинку, що на бульварі Тараса Шевченка. «У мене відпустка, але можеш дзвонити, я все одно ходитиму на роботу», — відповідає комусь по мобільному Елла Лібанова, директорка Інституту демографії та соціальних досліджень імені Михайла Птухи. Оточена величезною кількістю книжок, паперів, картин і світлин, вона працює у цій кімнаті з 2007 року, відтоді, коли очолила установу. «56 днів відпустки — хіба це можна витримати?» — запитує з усмішкою. Наука — сенс її життя, а робота і досі приносить величезну насолоду. «Якби мені це не подобалося, я б давно покинула. Як розумієте, пенсійний вік у мене настав уже давно», — іронічно зазначає 75-річна вчена. У неї дуже гарна зачіска і макіяж, сукня бордового кольору і масивне намисто.
Елла Лібанова — відома економістка, демографиня і перша жінка в президії Національної академії наук (НАН) за всю понадстолітню історію цієї установи. Більш як 200 її наукових праць опубліковано в українських і міжнародних виданнях. Вона тричі власниця ордена Княгині Ольги, що зібрала всі ступені цієї нагороди, а також киянка у п’ятому поколінні. Її батько був юристом, а мама — лікаркою, маленькою Елла жила з бабусею та дідусем у центрі Києва. «Елла Марленівна для мене, — це втілення того старого Києва, у якому я виріс, середовища інтелігенції: вчених, адвокатів, юристів», — тепло відгукується про неї журналіст Віталій Портников.
Лібанова активно коментує в медіа теми, пов’язані з переміщенням українського населення всередині країни та за її межами, ринком праці, лініями поділу суспільства, бідністю, народжуваністю, смертністю. З вибухом великої війни перші дзвінки від журналістів пані Елла почала отримувати вже 6 березня 2022 року, і відтоді вони лунають майже щодня.
Найчастіше їй ставлять одне й те ж запитання — то скільки ж українців проживають зараз усередині країни? «На підконтрольній Україні території десь 30 мільйонів», — каже Лібанова й одразу підкреслює, що її ніколи не цікавила демографія як цифра. Насамперед їй важлива інтенсивність процесу, тенденції і проблеми, які з цим пов’язані. «Коли я вловила динаміку, а ще краще — виміряла її, тоді клас», — каже вчена. Далі вона вже починає аналізувати, чому все відбувається саме так і які наслідки можуть бути.
§§§
[Ми створили цю історію завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Бабуся-академік
22 лютого 2022 року у кінці робочого дня Елла Лібанова сказала своїм колегам в Інституті демографії: «Завтра чи післязавтра буде війна». Повернувшись додому у жахливому настрої, те саме вона повторила і чоловікові, додавши, що рахунок пішов на години: «Саша, дай Боже дожити нам до суботи». Хтось накрутив її на роботі, подумав він, і 23 лютого майже не розмовляв із дружиною, з якою жив у шлюбі вже майже пів століття.
«Чого я через це бидло [російських окупантів] маю кидати своє житло і рідне місто?» — перше, що подумала корінна киянка 24 лютого 2022 року. Але син усе ж таки вмовив батьків тимчасово переїхати до нього у Горенку, село за 23 кілометри від столиці, де він мешкає з дружиною і двома дітьми. Бути разом усією родиною і трохи подалі від Києва спочатку здавалося безпечним варіантом. «Жити окремо було неможливо. Бо для мене кожен “бах” у повітрі — це був “бах” по їхньому будинку», — пояснює турботлива мати й бабуся.
Горенка розташована у Бучанському районі Київської області. Російська армія хоч і не зайшла у село, але намагалася його знищити, обстрілюючи з «Градів». П’ять тисяч людей скоро залишилися без газу, електроенергії та води, ховаючись од вибухів у підвалах. Після визволення Київщини Горенці дісталася сумна слава найбільш зруйнованого села області, де пошкодження торкнулися 80 % території населеного пункту.
Елла Лібанова з родиною протрималася там до початку березня, ситуація день у день гіршала. Якось о 5-й ранку до неї у спальню прибігли перелякані онуки, 4-річний Андрій і 7-річна Віка, обоє пригорнулись до неї.
«Бабусю, давай обіймемося і буде не так страшно», — сказав хлопчик.
За вікном низько літали гвинтокрили і безперервно щось вибухало. Треба виїжджати, ні в кого вже сумнівів не було.
Зранку 4 березня вся родина рушила в напрямку Ужгорода. Туди Лібанову запросила колега, яку до цього вона бачила всього кілька разів у житті. «Ніколи не думала, що у моєму віці я буду бездомною», — перше, що сказала їй відома діячка науки при зустрічі. Відтоді та жінка — чи не найближча її подруга.
В Ужгороді родина академіка жила два з половиною місяці. Демографиня знову активно влилась у роботу. Відповідала на дзвінки журналістів, що тримало її у тонусі, потім зустрілася з Віктором Микитою, на той момент очільником Закарпатської обласної державної адміністрації. Серед іншого, він розповів їй, як відвідував школу, де навчалися діти-переселенці разом з місцевими. Під час грози вони впали на підлогу, лякаючись гучних звуків.
«Я вже тоді зрозуміла, що буде велика проблема з дітьми і взагалі з тим поколінням, яке це все зараз переживає», — каже вчена.
Вплив війни вона бачить і на своїх онуках. Молодший, ще не вимовляючи правильно усіх звуків, якось сказав бабусі: «Коли виросту, я їх усіх знищу, я цю Росію вб’ю». Пані Елла часто думає про те, що коїться в головах українських дітей і підлітків, як вони проходять випробування війною і як це вплине на їхнє майбутнє. Жінку це дуже лякає. Навчальні заклади, на її думку, вже зараз мають залучати більше психологів.
Утім, її онуки ще не розуміють, що Елла Лібанова — велика зірка в українському науковому середовищі. «Андрюша постійно каже: Віка [сестра] завжди в усьому права. Вона для нього — найвищий авторитет. Куди там бабусі-академіку», — широко усміхаючись, із великою любов’ю, каже демографиня.
Наука для неї — мозок, а родина — серце.
У квітні 2022 року вони з чоловіком відсвяткували золоте весілля, у травні всі разом — із синовою сімʼєю — повернулись до Києва.
У вересні чоловік Елли Лібанової помер. Жінка впевнена, що це сталося через війну. Він не хворів, але переживав постійний стрес, читаючи новини про російську агресію проти України.
Вони познайомилися під час навчання. Елла Лібанова весь час поєднувала роботу, наукові дослідження і домашній побут. Чи добре їй це вдавалося, зараз уже нема в кого спитати. Але і тут жартує, згадуючи один випадок. «Свекруха, напевно, вважала, що я погана дружина», — розповідає вона. Вітаючи невістку із захистом кандидатської, подарувала їй книжку про болгарську кухню. «Я їй за це дуже вдячна. Така класна книжка!» — весело зазначає очільниця наукової установи. Кандидатську дисертацію вона захистила у 1977 році, докторську — в 1993-му. 2000-го отримала звання професора за фахом «демографія, економіка праці, соціальна економіка і політика».
Лібанова обожнює готувати, найбільше страви італійської кухні. За чоловікового життя щосуботи до них у гості приходив син з дружиною і дітьми. Родинний обід обов’язково містив дві гарячі страви і щонайменше три салати. «Після смерті чоловіка ситуація вже не та», — констатує Елла Марленівна.
Запит на справедливість
Після війни українське суспільство зіштовхнеться із серйозними викликами, прогнозує демографиня. Навряд чи швидко вдасться позбутися ненависті до країни-сусіда після втрат і всього пережитого. За даними ООН, у період із 24 лютого 2022 року до 31 березня 2025 року в Україні підтверджена смерть 12,9 тис. цивільних, у тому числі — 682 дітей. А в лютому 2025-го Президент України Володимир Зеленський в інтерв’ю NBC News озвучив утрати і серед українських військових. За його словами, загинуло вже понад 46 тисяч бійців. І це тільки те, що встановлено, реальні цифри можуть бути набагато страшнішими. Що довше триватиме війна, то тяжчими будуть її наслідки, передбачає науковиця.
Втім, хоча суспільство втомилося від війни, адже люди не сплять ночами від обстрілів, утома — це не бажання здатися. Цього немає, підкреслює професорка. «Я теж після нічних атак наступного дня невиспана, а треба працювати», — говорить вона. Звісно, українці хочуть миру і припинення війни, та не на будь-яких умовах. Елла Лібанова припускає, що люди у якийсь момент можуть погодитися на замороження війни по лінії фронту, але все одно ніколи юридично не визнають цих кордонів.
«Бо ключовим бажанням українців, як не дивно, є справедливість», — упевнена вона.
Коли б не закінчилася війна, головний виклик полягатиме у збереженні внутрішньої єдності. За останні три з половиною роки чітко простежуються певні лінії поділу. Це — не розкол, уточнює вчена, а різниця персональних досвідів, пов’язаних із війною. У суспільстві зараз існують щонайменше чотири страти: ті, хто воює або воював; ті, хто нікуди не виїжджав; ті, хто евакуювався у межах України; ті, хто евакуювався за кордон. Людям із різних груп інколи важко знайти спільну мову одне з одним.
А є ще різниця між громадами, з яких була релокація, і тими, до яких релокація відбулася. Між тими, хто вважає, що після війни можна жити як раніше, і тими, хто думає, що як раніше вже ніколи не буде, говорить демографиня. Навіть усередині однієї групи виникають непорозуміння. Наприклад, що саме мають на увазі ті, хто вважає, що ми не будемо жити як раніше? — питає академік НАН. Україна має шукати власний шлях? Рухатися у бік ЄС чи США? А ті, хто вважають, що країна житиме як раніше, як далеко вони зазирають у минуле? «Як раніше — це як і при кому? — уточнює вона. — За Кучми було одне суспільство, за Ющенка — інше, за Януковича — третє, під час війни — усе зовсім змінилося».
[Читайте також: «Інтерв’ю Валерії Андрійченко з Еллою Лібановою — про роботу Інституту демографії та соціальних досліджень, міжнародну наукову співпрацю й відновлення українського суспільства]
Що ж до поділу між російськомовними і україномовними українцями, який існує зараз, дослідниця не бачить у цьому великої проблеми. Вона думає, що з часом мовне питання владнається і російська мова навіть у побуті буде поступово відходити сама собою. «Я б у цьому напрямку нічого не робила», — рекомендує вона.
Регіональні розбіжності вже теж меншають, на жаль, через драматичні обставини, бо населення активно переміщується всередині України, тікаючи від небезпеки. А от бебі-буму навіть після війни не буде, впевнена Лібанова, проте вона вірить в економічний бум. Однак українським роботодавцям треба готуватися до зовсім нової реальності.
«Диктату роботодавців на ринку праці не буде зовсім, — переконана вона. Натомість слід очікувати диктату найманого працівника, який, якщо не знайде роботи в Україні, просто поїде за кордон. Роботодавцю доведеться шукати баланс між тими, хто йому потрібен, і тими, хто реально пропонує свою робочу силу на ринку праці в країні. «З війни ми не вийдемо такими, якими в неї зайшли», — резюмує демографиня, яка вже багато років є співавторкою доповідей про людський розвиток в Україні, що готуються під егідою ООН.
Врятує впертість
Віталій Портников, говорячи про Лібанову, з якою він знайомий давно, підкреслює, що вона справжня вчена, відповідальна за дані, які озвучує. Інколи він може не погоджуватися з її оцінками й висновками, але завжди впевнений у верифікації даних. «А в наш час ми живемо серед людей, яким плювати на верифікацію», — пояснює він, чому цінує спілкування з Лібановою. Своєю чергою, Елла Марленівна весело нарікає, що Портников — єдина людина в місті, якій не подобається вигляд із вікна її кабінету. З нього і дійсно видно хіба що інші будинки на бульварі Тараса Шевченка, нічого особливого, але для неї це найрідніший пейзаж.
У цій будівлі поряд з ученою вже 17 років щодня працює її особиста помічниця Оксана Шморгун, яка формує робочий графік Лібанової і веде всю комунікацію з журналістами щодо інтерв’ю. «Я її просто обожнюю, це супержінка», — енергійно каже Шморгун. Її вражає, наскільки Лібанова сучасна, стильна і розумна жінка, яка йде у ногу з часом, відстежує тенденції, швидко реагує і ухвалює рішення. І ще поряд із нею спокійно, бо навіть конфліктні ситуації вона вирішує з холодною головою і з повагою до людей, незалежно від статі, посади і віку.
«Вона людяна, з почуттям гумору, з нею дуже легко і приємно працювати», — запевняє Оксана і зізнається, що поміж собою співробітники Інституту демографії і соціальних досліджень називають Лібанову «мамою».
Те, що вона — перша жінка у президії Національної академії наук за всю понад столітню історію цієї установи, не видається вченій чимось аж таким особливим. Бо її професійний шлях розгортався завжди органічно. У школі — відмінниця, в інституті — теж, далі — аспірантура. Викладачі підштовхували її не зупинятися і будувати наукову кар’єру. «Завідувачка кафедри якось зустріла мене у коридорі і каже: “Елло, здай документи, ми тебе вже взяли в аспірантуру”»,— згадує вона.
За СРСР Лібанова встигла побути і жовтенятком, і піонеркою, і комсомолкою, але не вступила в комуністичну партію. «Я стала доктором економічних наук за Радянського Союзу без членства в партії. Таке було рідкістю», — розповідає Лібанова.
Незалежність України науковиця зустрічала з великою радістю, бо ніколи не любила Радянського Союзу. Його розпад викликав у неї лише позитивні емоції. Вона добре пам’ятає, як зранку 2 грудня 1991 року проводила пару в Академії державного управління і розпочала її максимально урочисто зі слів: «Шановна громадо!». За день до цього 90 % учасників усеукраїнського референдуму підтвердили прагнення жити в незалежній Україні.
Лібанова дуже не любила всю радянську систему, як, власне, і Росію. «Бо я розуміла, що це те саме. Мені це стало зрозуміло з 1993 року точно», — пояснює демографиня. Російське наукове середовище часто було зверхнім стосовно українського. Вчена згадує, як працювала в одному проєкті зі Всесвітнім інститутом розвитку економічних досліджень, що розташований у Гельсінкі і є науковим відділом Університету ООН. Координував проєкт науковець із Росії. «У ньому поєднався російський шовінізм із чоловічим шовінізмом», — розповідає Лібанова. Серед іншого, росіянин усіляко намагався показати, що він розумніший і що краще володіє англійською, ніж колега з України. «Було дуже важко, але я поставила його на місце», — каже Елла Марленівна.
Це був єдиний випадок гендерної дискримінації, з яким вона зіштовхнулася за всю свою довгу кар’єру. Можливо, тому, що саму себе вчена вважає «товстошкірою». Їй також завжди допомагало те, що у неї ніколи не було відчуття меншовартості ані стосовно росіян, ані стосовно американців, британців чи інших іноземців. «Та ми нічим не гірші», — впевнено каже Лібанова.
Тому, попри всі складні виклики, з якими Україні доведеться ще зіштовхнутися, Елла Марленівна оптимістично дивиться у майбутнє 34-річної незалежної країни. Бо не кожне суспільство могло б витримати таку масштабну і жорстоку війну й не зламатися.
«Ми дуже вперті, і оця впертість нас врятує», — переконана демографиня.
Озираючись на все пережите, вона почувається щасливою людиною. «Я прожила з чоловіком 50 років, не кожному це вдається. У мене класний син, чудова невістка, фантастичні онуки. І в мене робота, яка приносить мені насолоду. Я навіть не можу передати, як вона мені подобається», — емоційно каже вчена.
Наостанок згадує, як якось узяла з собою на телебачення сина, коли йому було 9 чи 10 років. Дитині було дуже цікаво подивитися, як там усе відбувається. Тема передачі, на яку запросили вчену, стосувалася того, як жінці вдається поєднувати роботу і сім’ю. У якийсь момент ведуча запитала хлопчика: він би хотів, щоб було так, як зараз, і мама й далі працювала так само багато чи щоб вона більше часу проводила вдома? Максим відповів: «Звісно, щоб було як зараз». «А чому?» — перепитала ведуча. «Мама їздить у відрядження, потім повертається і розповідає цікаві речі», — пояснив школяр.
Після ефіру, йдучи до тролейбуса, син сказав мамі: «Ну я ж не міг сказати, що з кожного твого відрядження я чекаю подарунків». Оце, напевно, і був рецепт успішного поєднання кар’єри та щасливої родини, жартує відома вчена.
