У тихому дворі в центрі Києва, на дні колодязя старого будинку, є місце, де тебе щоразу дивують — це дизайн-студія Vozianov. Хтось із відвідувачів сказав, що мармурова крихта перед шоурумом шурхотить так само, як у дворах флорентійських палацо. На момент розмови на цегляних стінах двору — виставка творів Антона Тарасюка, який воює в ЗСУ, в шоурумі — невеликий театр моди з манекеном, на якому демонструють перевтілення розкроєної тканини у вишуканий, концептуальний одяг.
Один з найцікавіших аксесуарів у шоурумі Возіанова — Timesaver: силіконова трубка з металевою частиною, на якій вигравіювано час — 1 хвилина, а всередині 3 грами піску із Софії Київської, бо саме стільки його за одну хвилину висипається у пісочному годиннику. Тобто це збережена хвилина часу, яка завжди є у тебе в запасі. Один з найіронічніших аксесуарів — шовкова хустка із сіткою з соняшниковим насінням, що дуже нагадує фірмовий луївіттонівський орнамент.
На початку своєї модної кар’єри Федір Возіанов робив вигадливі, вишукані колекції — з елементами деконструкції, але в межах конвенційної моди. А після 2016 року його захопили концептуальний дизайн, мистецтво й архітектура. Серед колекцій дизайнера є зроблені на основі супрематизму Казимира Малевича і принципу негативного простору Олександра Архипенка, кольорових абстракцій Олександри Екстер і форми вікон сецесійних будівель Львова. І предметний дизайн, і дизайн одягу цікавить Федора як принцип і закономірність.
Навесні у Львові Возіанов показав колекцію адаптивного одягу «FASHION (R)EVOLUTION: SUN&GUN», моделями якого стали 12 пацієнтів центру «Незламні» — військові й цивільні, які проходять реабілітацію та протезування. «Моїм завданням було зробити одяг для всіх хто любить моду, а не спеціальну колекцію для людей з ампутаціями чи на колісних кріслах, — каже Федір, — цей одяг мав об’єднувати, а не роз’єднувати людей. Ми старалися зробити одяг, зручний для всіх, який би не потребував спеціальних зусиль для того, щоб ці речі вдягати».
Ми поговорили з дизайнером Федором Возіановим про його власну систему моди, відмінну від загальноприйнятої.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Теоретики моди вказували на певні тенденції у цій сфері, пов’язані з соціальним життям. Мовляв, короткі спідниці жінки носять напередодні війни чи післявоєнний силует нью-лук підкреслював жіночу фігуру, коли жінки боролися за увагу чоловіків, яких поменшало. Чи помічали ви такі зв’язки між модою і соціальним життям?
Можливо, через те, що війна надто близько, що надто багато зображень війни, це створює інше відчуття цієї війни, ніж попередніх. У багатьох аспектах ми стримуємо свої бажання, потреби, прояви, але водночас війна спонукає людей не стримувати своїх бажань жити яскраво, наче востаннє. Відчувається гострота і цінність моменту, завтра може не бути.
Ось ми зараз сидимо посеред виставки Антона Тарасюка. Це піхотинець, бував у дуже складних ситуаціях, деякі з цих картин зроблені буквально в окопах, вони про війну — і такі яскраві барви! Це дуже сильне мистецтво, дуже сильна і дуже глибока реакція, майже в реальному часі.
Що би втратило людство, якби не було моди?
Я думаю, є так багато людей, які отримують від цього так багато задоволення, що позбавити людство моди було б дуже погано. Мода — це дуже про людей. Чудово, коли бачиш людину, яка вдягається для себе, але так само є люди, які вдягаються для світу, Другу категорію видно одразу — вони по-іншому поводяться, вони виглядають трохи як на сцені.
Але мені це теж подобається, що люди одягаються не тільки для себе, а й для того, щоби справити враження на когось. Є різні способи, як використовувати одяг і моду, великий плюс у тому, що в цій сфері багато різноманіття. Я точно не за чисту моду і не за чистий дизайн, а за те, щоб було багато напрямів, смаків і щоб різні люди могли задовольняти свої смаки. Так само, як і архітектура, мода створює середовище, серед якого ми живемо. Мода важлива, як і будь-яка річ або явище, що допомагає відчувати повноту життя.
Федоре, ви живете в системі модної індустрії, але не за її правилами. Ви ж не робите дві колекції на рік?
Ні.
Не тиражуєте колекції?
Якісь речі відшиваємо в певній кількості, але необов’язково.
Ви робите більше перформансів, аніж показів?
Це теж правда. Який принцип? Якщо в нас є приводи для того, щоб показати колекцію, чи нам замовляють перформанс, у нас виходить не так і мало мініколекцій. Час від часу ми робимо просто сезонні речі поза колекціями. Або я знаходжу цікаву ідею, щоби зробити, скажімо, декілька пальт, і ми їх робимо.
Ви користуєтесь таким інструментом, як трендбуки?
Ні. Я проглядаю колекції, щось читаю про тренди, але не сприймаю це як вказівки для роботи.
Від Pantone не залежите?
Точно ні. Бо я знаю, що люди люблять не головний колір Pantone, а той, який їм пасує.
Можливо, якщо б ми продавали великі тиражі, про це слід було б думати. А ми маємо розкіш не продавати великих тиражів, тому робимо як хочемо.
Як ви виробляли свої правила існування в моді?
Думаю, це сталося природно. Мені важко діяти за правилами, які здаються мені недоречними. Я шукав шляхів, щоб існувати в моді так, як мені подобається, як мені цікаво. І як, на мою думку, це важливо саме для моди. Тому більшість із того, що ми робимо у Vozianov, потрібно не для бренду, не для компанії, а з точки зору цікавості для індустрії загалом. Можливо, воно так не є, але інтенція саме така.
Що ви маєте на увазі?
Наприклад, безтілесна мода, яку ми придумали. Це, як на мене, один із можливих шляхів розвитку індустрії, він дає цілком нові горизонти.
Якщо займатися модою тільки як бізнес-індустрією, а не як творчою сферою, то вона точно прийде до занепаду. Для мене важливо, щоб мода розвивалась у творчому плані, а не так, що ми робимо майже те саме, що в минулому році, але трішки новіше. Мені цікаво, коли мода дивиться на себе у дзеркало, рефлексує і шукає шляхів для розвитку. Працювати з таким орієнтиром набагато цікавіше, ніж просто виробляти колекції.
Тому в якийсь момент я вирішив, що Vozianov — це не бренд, бо правила бренду дуже обмежують. А якщо ти вважаєш себе, скажімо, студією дизайну, тоді рухаєшся інакше.
Тож Vozianov — це студія дизайну. Взагалі, на основі того, що ми робимо, можна створити кілька брендів — є різні напрями і кожен з них може бути окремим брендом. Наприклад, інклюзивна мода — один напрям, безтілесна — другий, націонал-мінімалізм — третій. В окремий напрям можна було б виділити дизайн аксесуарів, ще один — предметний дизайн. Але враховуючи наші, досить обмежені, можливості, ми задаємо певні напрями і рухаємось ними, не дуже регулярно і системно — не так, як повинен розвиватися бізнес, але в сенсі творчості вони розвиваються. І ми реалізуємо багато задумів.
Мені дуже близька ваша концепція — не мислити категоріями української моди, категоріями бренду, а мислити моду як систему і думати про те, як прокачати цю систему, де є Лагерфельд і Дріс Ван Ноттен, є японські дизайнери та бельгійська школа, є Демна Гвасалія і Крістофер Кейн, як розширити її рамки. Ви прийшли до такої філософії у процесі чи з самого початку дивились на моду як на суміш візуального мистецтва і дизайну?
Дивним чином, тільки почавши займатися модою, я відчував у собі потенціал революціонера, але не знав, у чому він полягає. Я по-різному висловлював цю інтенцію у своїх колекціях, але вона завжди була. Якось я зрозумів, у чому може полягати ця революційність.
Через те, що в мене немає формальної дизайнерської освіти, я навчався на прикладах, близьких мені, — це ті самі бельгійці, Ямамото, вони були для мене орієнтирами.
Це дивно звучить, але мені точно не було цікаво вбудовуватися в українську ієрархію моди, я мислив глобальніше, хоча діяв дуже локально, звичайно. Я уявляв це як співіснування з тими, хто мені подобався у світовій моді.
Федоре, назвіть, будь ласка, кілька речей, яких до вас не було і якими ви пишаєтесь як своїм внеском у моду.
Перше — це перехід до безтілесної моди, наприклад, сукня-хрест, сукня-коло, сукня-квадрат і ще багато різних інших форм.
Друге — це щось, важливіше за окрему річ. Ми вигадали, що блискавка може бути регулятором розміру, і запатентували це, бо до нас, як не дивно, ніхто до цього не додумався. А в наших сукнях, майже в усіх, блискавка — це не просто застібка, а регулятор розміру. На основі цього принципу ми зробили, наприклад, круглу спідницю — спідницю без розміру, яка підходить вам будь-коли, в неї немає сталого розміру і сталого дизайну — можна мати безкінечні варіації дизайну залежно від того, на скільки градусів ви її повернете, як застібнете блискавку.
Третє — це речі, які поєднують у собі кілька функцій: наприклад, спідниця і шорти з’єднані в одну річ, яка виглядає досить незвично.
Четверте — це система застібок, які, по-перше, дають можливість оперувати однією рукою, а по-друге, застібати по собі, по своєму розміру. Таких систем ми теж винайшли кілька. Тобто це не конкретні речі, це принципи, важливіші за речі.
Ви сказали «ми вигадали безтілесну моду». Перші?
Так. Інколи дизайнери робили речі, які можна вважати речами безтілесної моди, але точно ніхто не думав про це так, як ми, ніхто не уявив це як систему, ніхто з дизайнерів це не відтеоретизував. У цьому сенсі ми — перші, і ця ідея точно революційна: як правило, модний дизайн орієнтується на тіло, одяг і є другим тілом, ми відмовилися від тіла як від взірця для дизайну.
До деякої міри безтілесна мода не антропоцентрична. Тобто вона може існувати і без людини, а може співіснувати з людиною — у такому разі одяг приймає різні сценарії життя людини: якщо у людини змінюється розмір чи навіть зріст, ця мода теж міняється у пропорціях, підлаштовується. Безтілесна мода існує для того, щоб бути близькою до людини, як це не дивно. Я потім це зрозумів: треба віддалитися від неї і мати можливість існувати незалежно від людини. Такі речі в якомусь сенсі набагато суб’єктніші, ніж одяг звичайної моди, тому що вони можуть існувати як окремі суб’єкти дизайну або мистецтва.
З якого року ви ведете відлік безтілесної моди? Чи з якої колекції?
Перші речі з’явилися ще у 2010 році, але система оформилась у 2016-му. Це була колекція «Супрематизм 2.0»: 13 двометрових картин у вигляді квадрата, кола і хреста під час перформансу перетворювались на одяг. Треба сказати, що коли ми показали її на Ukrainian Fashion Week, на наших клієнтів вона справила сильне враження, а модна індустрія її взагалі не помітила.
Як ви це переживали? Все-таки важливо, коли індустрія реагує, важливо бути видимими на локальній і на світовій сцені, щоб мати змогу впливати на те, куди рухається мода, вести діалог із дизайнерами, які мислять схожим чином, виступати на професійних конференціях, презентувати свої ідеї на сторінках світових медіа.
Звичайно, мені хочеться мати широку реакцію на свої роботи, але не через мої амбіції — я точно впевнений, що ці речі самі по собі займають певне місце у світовій моді. Я це об’єктивно бачу. Дивно, що про них знають небагато людей, бо в них точно є своє місце в системі моди.
З одного боку, це дає впевненість, що ніхто це місце не може зайняти. З іншого, звичайно, хотілось би прискорювати ці процеси. Я думаю, це не вада світової моди, що вони не помічають нас, а специфіка роботи моєї компанії — це ми повинні більше робити для того, щоб нас помічали.
Напевне, ваша колекція «Супрематизм 2.0» значно випередила час на українському циферблаті, тоді забракло термінів, теорії, слів для того, щоб її осмислити. У той час дизайнери шили дуже ошатні колекції, зрозумілі, традиційні, дещо екстравагантні, а ваш одяг виглядав цікаво, але дивно, і для того, щоб осягнути його інноваційність, треба було змінити систему думання.
Може, в Україні, тоді був не дуже доречний момент, бо, здається, в той час модна журналістика розчинилася, та й модне середовище не готове було сприймати інновації. Можливо, якби ми показували колекцію десь в іншому місці, це мало б більший розголос, але це був перший показ після важкої для мене перерви, коли я п’ять років не володів власним брендом, і, напевно, ми щось не додумали.
Коли ми почали рухатися в бік міжнародних показів і продажів, я зрозумів, що мені потрібна структура, більш орієнтована на бізнес, так ми створили альянс із моєю бізнес-партнеркою. Півтора чи два роки ми працювали разом, а потім кілька років без мене — бренд Vozianov був у лізингу, а сам я з 2011 по 2016 рік не міг нічого виробляти й показувати під власним іменем. Як це не дивно, але під маркою Возіанова випускали ті речі, які я придумав раніше, в інших тканинах, він не згас. Я зустрічав багато людей, які не знали, що я пішов з бренду, і дякували за речі, які носять. З одного боку, мені було не дуже приємно це чути, з іншого, я зрозумів, що бренд існує навіть без мене, а це говорить про його живу силу.
Що ви робили в той час, коли не могли займатися дизайном під своїм іменем?
По-перше, багато думав. Придумав кілька концепцій інших брендів, але не втілив їх у масштабі. Почав співпрацю з Києво-Могилянською бізнес-школою — читав лекції час від часу, мені це сподобалося, і я досі інколи виступаю з лекціями. Як це не дивно, те, що я розказую, цікавить навіть людей, далеких від дизайну, це можуть бути і військові, і великий бізнес, і держслужбовці… І, треба сказати, мені теж цікавіше спілкуватися з такою аудиторією, ніж з аудиторією фешн-бізнесу.
Наприклад, у 2015 році в рамках Ukrainian Fashion Week дизайнери оформлювали вітрини в магазинах, ми вибрали Devis Casa, це салон дизайнерських меблів, і у вітрині помістили три предмети — круг, хрест, квадрат, а у 2016-му зробили показ.
Я думаю, що з точки зору внутрішнього розвитку, перерватися на якийсь період, зробити паузу — це необов’язково погано. Для мене це точно був важливий період для обдумування зробленого. Бо коли ми почали міжнародну історію, це було цікаво з боку бізнесу, але мені хотілося чогось нового, іншого, і я не знав до кінця, що це має бути.
Тож до 2016 року одяг, який ви вигадували, був пов’язаний з тілом, а відтоді, як ви повернули свій бренд і почали працювати самостійно, почалися концептуальні експерименти?
Можна так сказати. І це не про комерційність попереднього періоду і некомерційність нинішнього. Наш сьогоднішній, безтілесний, дизайн і з точки зору виробництва, і з огляду на те, як він адаптується до тіла, набагато універсальніший. Ми гарно продаємо наш одяг, у нас майже немає повернень.
Федоре, у своїй дизайнерській практиці ви спочатку відмовились від шиття, а потім уже і від крою?
Про частину речей можна точно сказати, що там зовсім не багато шиття, і коли сукня викроюється, вона майже готова, але є колекції, де і крою нема. І це теж до деякої міри революційно. Мені було цікаво, з чого починається мода і чи можна взяти шмат тканини, який лишився після попереднього, не дуже простого крою, і з цього відрізу з нерівними краями, нічого не відтинаючи, тільки за допомогою надрізів або розрізів, зробити колекцію суконь.
І ми зробили колекцію in apocalypse. Це рішення викликане обставинами, які нам хотілося зафіксувати: літо 2024 року, блекаути, обстріли, і ми не знали, чи буде в нас ресурс — хоча б електрика — для того, щоб зробити колекцію. Задіяли руки, ножиці, шматки тканин і все. Треба сказати, навіть тканини були не дуже відпрасовані. І це не завадило тому, щоб ця колекція стала найдорожчою з точки зору вартості окремих одиниць. Оскільки кожна сукня була неповторна, і обставини, в яких вона створювалась, були неповторні, ми вирішили поставити надвисокі ціни. І, як не дивно, ці сукні добре продаються.
Колекція in apocalypse мені здалася дуже саркастичною стосовно моди: ви з асистентом Микитою Гудзовським одягли клоунські носи, вийшли зі сміттєвими пакетами, з яких діставали сукні, повісили назву trash couture…
Ще коли я дивився канали про моду, мені було смішно, як в інтерв’ю дизайнери розповідають про колекції, про жінок, для яких вони зроблені, про те, як багато часу йде на виготовлення однієї сукні. По-перше, якщо на якусь сукню для однієї людини витрачено, наприклад, 200 годин життя і безліч ресурсів, для мене це не цінність, а навпаки вада сукні. І мені хотілося спробувати показати, де, з якого моменту починається мода і чи може вона починатися майже з нічого. Я дозволив собі трохи поіронізувати, натякнувши в шоу, що ми, дизайнери, ближчі до тих, хто розважає, ніж до творців-творців.
А з іншого боку, ми показали, що мода складається з дуже простих речей — шматок тканини, ножиці й думка. І ось вона наче виходить і це красиво. Але ви кажете, що одну сукню треба виготовляти 200 годин?!
Питання з огляду на неповторність. Чи зберігаєте ви свій архів?
Ні. Не всі речі навіть фіксуються, бо мені завжди здавалося, що мода це про тут і зараз. І що вона повинна функціонувати. Тобто ми не робили жодної речі, що її не можна було носити, їх носять.
Люди люблять моду за ексклюзивність. Універсальність, яку ви вигадали, безрозмірність, інклюзивність — це неймовірно крутий концепт, але він суперечить головному принципу моди — неповторності, ексклюзивності. Як ваші клієнти це переживають?
Враховуючи наші тиражі, ми набагато більш ексклюзивні, ніж усі люксові бренди. Деякі наші речі є в одному екземплярі, а деякі мають зовсім не великі тиражі.
Можливо, на нашому новому сайті ми зробимо каталог речей з усіх колекцій, які можна буде замовити. Буде така собі метаколекція. Неважливо, коли це було зроблено, бо більшість із цих речей морально не застарівають.
Багато наших речей мають власні назви, якщо такі природним чином знаходяться. Бо деякі речі важко назвати, а деякі важко не назвати. Скажімо, сукня-коло або сукня-квадрат — мені не потрібно їх називати для того, щоб їх так назвали ті, хто їх бачить. Деякі інші речі теж народжуються з іменами. А якщо треба щось придумувати, це складніше, не завжди виходить.
Я думаю, що суб’єктність цих суконь теж у моді звучить уперше, бо загалом сукні користуються, як правило, іменами чи прізвищами тих, хто їх носив.
Раніше ви створювали окремий бренд з Олександрою Кутас для людей з інвалідністю…
У 2017 році мій товариш із дуже гарною інтуїцією, італієць Мауріціо Аскеро, звернувся до мене зі словами: «Тобі треба познайомитися з однією дівчиною. Вона з Дніпра і хотіла б зробити щось спільне». Так ми познайомилися із Сашею Кутас, вона справила на мене сильне враження: дівчина з дитинства пересувається в колісному кріслі, активістка, громадська діячка, про яку писали в Daily Mail, хотіла бути однією з відомих моделей на колісному кріслі. Мене зацікавив цей виклик, залишилося придумати, що можна зробити цікаве. Бо пошити одяг для моделі, яка виїде на подіум на колісному кріслі, — це просто і нецікаво. Тоді виникла колекція «Вій»: коли я побачив Сашу, зрозумів, що вона чудово підходить саме на роль Вія, адже в неї пронизливий сильний погляд, її внутрішня енергетика така сильна, що вона може тримати цілий зал.
Показ відбувався в чудовому приміщенні під Подільським мостом з однією скляною стіною. Четверо хлопців винесли Сашу на троні — вона була в чорній сукні зі шлейфом завдовжки 28 метрів, поставили її перед стіною лицем до публіки, штори розкрилися і за склом з’явився засніжений Дніпро і хуртовина. Заграла музика, й почалися виходи моделей, з кожним виходом Саша підтягувала сукню до себе, після 28-го виходу сукня зникла, Саша лишилась одна на троні. Тоді ніхто не зрозумів, що Саша не може ходити, а ось її енергетику всі точно відчули. 18 хвилин, поки тривав показ, вона тримала в напрузі всю залу. До речі, це було вперше в історії моди, коли людина на візку стала хедлайнером показу, головною героїнею колекції. Ми зняли тизер колекції, і в ньому також не було видно, що героїня — людина з інвалідністю.
Завдяки Сашиному піарнику — професору математики з Америки — медіа понад 60 країн написали про цей показ. Сашині друзі допомагали з міжнародною пресою, тож розголос був потужний.
Ця колекція не була інклюзивною — завданням було представити Сашу як модель, а потім, у 2019 році, ми з нею зробили колаборацію — капсульний гардероб адаптивних речей для людей з інвалідністю, і створили спільний бренд Puffins Fashion. Там було багато цікавих знахідок, речі продавалися у Великій Британії і в Австралії, але, оскільки Саша жила в Лондоні, я в Києві, адмініструвати цей бренд виявилося важче, ніж ми собі уявляли.
Наступний проєкт з адаптивним одягом ми втілили з реабілітаційним центром «Незламні». Харківський інститут дизайну запропонував нам зробити інклюзивну колекцію і показати її в рамках конференції про майбутнє.
Раніше ми вели перемовини з «Незламними», тож усе склалося в один пазл і навесні 2025 року у Львові ми показали колекцію. Моїм завданням було зробити одяг для всіх, хто любить моду, а не спеціальну колекцію для людей з ампутаціями чи на колісних кріслах, цей одяг мав об’єднувати, а не роз’єднувати людей. Ми старалися зробити одяг, зручний для всіх, який не потребував спеціальних зусиль для того, щоб ці речі вдягати.
Там ми використали нові системи застібок: ґудзик зі шнуром — по-перше, можна закрити куртку чи піджак однією рукою, бо ж людині з однією рукою досить важко вставити блискавку у замок, тому ми з’єднали дві блискавки, одна закривається знизу вгору, а друга згори вниз, таким чином вони дають можливість не вставляти бігунок у замок, а просто вдягти й застібнути.
У цій колекції є, наприклад, куртка-спальник, яку можна використовувати в багатьох ситуаціях, наприклад, коли не знаєш точно, де заночуєш, але тобі важливо бути в теплі і у своєму одязі. Це точно зручно в подорожі, навіть у бомбосховищі. У колекції також є куртки, плащі, олімпійки, спеціальні штани з легким доступом, щоб можна було легко знімати протези, в тому числі й однією рукою, а також перетворювати штани на шорти. За останні два місяці ми тричі показали цю колекцію у Львові, найприємніше було те, що багато з цих речей сподобалися хлопцям і дівчатам, які проходять реабілітацію в центрі «Незламні», і ми їм подарували їх.
Чи плануєте масове виробництво?
У нас як у студії дизайну немає ресурсу для масового виробництва — якщо будуть пропозиції, будемо розглядати. Але я думаю, наша головна мета — дати принципи адаптивного одягу, а вже далі його можна використовувати.
Мені здається, якщо одяг не інклюзивний, то він дискримінаційний. Дизайнерам це теж варто розуміти, що такий одяг відтинає частину людей.
Хіба модна індустрія не побудована на виокремленні тих, хто може собі дозволити ексклюзивний одяг? Це, серед іншого, соціальний маркер.
Так, але хочеться, щоб бодай частина його була демократизована: не з точки зору щоб усе дешево і доступно — те, що дешево робиться і дешево продається, веде до перевиробництва, забруднення планети і виснаження ресурсів, — а з точки зору дизайну.
Я читала в одному з інтерв’ю, що інтерес до дизайну і моди ви перейняли від мами, яка шила вдома.
Так. Мама закінчила фізмат і досліджувала мінерали в геологічний лабораторії. Але як і багато радянських жінок, вона вміла шити, як і її мама, моя бабуся. В дитинстві мама інколи шила мені речі, а коли я став підлітком, почав самостійно щось виробляти для себе, через необхідність — речей багато не було, а хотілося вдягатися гарно. Для підлітка одяг — важлива річ, у такому віці здається, що він додає тобі багато ресурсу. Мабуть, мені хотілося, щоб на мене звертали увагу дівчата.
Зараз я вважаю, що одяг має бути таким, в якому ти відчуваєш себе собою. Тобто я думаю, що одяг — це дуже важлива річ саме для того, щоб просто відчувати себе собою. Він може бути абсолютно різний, але важливіше вдягати саме для цього.
Ваша старша донька Катерина Возіанова створила успішний бренд чоловічого одягу Indposhiv, заснований на технології bespoke, — вона теж хотіла зробити революцію?
Вона хотіла бути маркетологом ще зі школи, отримала гарну освіту і зробила дуже гарну кар’єру у великих міжнародних компаніях. Коли їй було 23 роки, її запросили працювати в головний офіс однієї компанії в Женеву, вона відмовилась, потім відмовилась від пропозиції переїхати в Москву і сказала, що хоче допомагати мені. Нам було досить важко співпрацювати, бо у великій міжнародній компанії за нею стояли великі маркетингові бюджети і вона звикла працювати таким чином. Тож через рік Катя вирішила створювати свій бізнес і вибрала правильну нішу.
Тобто вона діяла як маркетолог: проаналізувала ринок, побачила вільну нішу і створила бізнес?
Побачила, що ніхто цим не займається так, як вона уявляє, і створила бренд. Її заслуга в тому, що вона підібрала чудову команду кравців, конструкторів, бо це ж складний бізнес — там дуже важливі люди, які вміють професійно працювати, плюс іще тканина, і фурнітура, і вміло керує своїм підприємством. Вони роблять костюми чудової якості. Я знімаю капелюха.
У вас є костюм від Indposhiv?
Ще ні. Я взагалі перестав носити костюми. Я люблю свій одяг і ношу його.
Ваша дружина Лідія Захарченко також дизайнерка, і одяг її бренду Zakhara Clothes представлені у вашому шоурумі.
Так. Ліда має професійну освіту, на відміну від мене (після Інститу технологіі і дизайну Лідія деякий час працювала асистенткою у Vozianov — TU). Відтоді, як народився наш син Теодор, їй було складно багато часу віддавати роботі, думаю, що скоро вона повернеться.
Речі Zakhara зовсім інші, ніж у вас, тож це, напевне, зручно, для сімейного бізнесу: кому не підходять ваші концептуальні речі, може вибрати жіночні, милі, теж інтелектуальні і вишукані речі Zakhara.
Саме так і відбувається: деякі люди, побачивши Лідині речі, вже навіть не дивляться в бік моїх. Я бачив, як вона створювала свої перші колекції, фарбувала тканини в цибулинні, шила. І мені здається, що в цьому одязі дуже багато від України, це прямо відчувається. З одного боку, в ньому є локальність, але водночас і глобальність. Він не про традиційний український костюм, але в ньому є елементи, які впізнаються обов’язково, чи то у крої, чи в кольорі. І вони з’являються природним чином, тобто я думаю, що Ліда взагалі створює сукні, як художники створюють картини. Починається з того, що вона застрочує, скажімо, складки, не знаючи, що буде далі, і в процесі поступово народжується образ сукні чи жилета, чи блузи. Раніше всі свої речі Ліда шила сама, зараз уже ні — може першу зробити, а потім це повторюють. Але те, що мені більше за все подобалось, — ось такі речі, які народжувалися з-під машинки, як скульптура якась.
А як народжуються ваші речі?
Є перший задум, інколи він досить завершений, інколи ні, буває, я точно знаю майже до кінця, як це має виглядати, а інколи знаю, як почати, а потім шукаю, як продовжувати. Мені взагалі подобається процес, коли ти робиш і не знаєш кінцевого результату, адже результат може бути й гіршим, ніж ти собі уявляєш, але буває, що й набагато кращий.
Коли почався напрям націонал-мінімалізму?
2005 чи 2006 року в День Києва я купив на Андріївському узвозі старовинну юпку — це традиційний український жіночий верхній одяг. Я був у захваті, по-перше, від того, як вона скроєна, який красивий силует, по-друге, юпка була вишукано декорована оксамитовою тасьмою. Мені захотілося майже точно повторити цю юпку, бо я вважав, що з точки зору дизайну — це суперріч. І ми майже точно повторили крій такої юпки, правда, трохи вдосконалили, щоб вона була адаптивніша. А на передній планці — як декор — зробили аплікацію з текстом «Ще не вмерла Україна». До речі, першу юпку в 2006 році купила дівчина з Москви.
Тобто ідея давня, час від часу ми щось робили в українській традиції, але не хотіли це дуже педалювати, тим більше інтерес у споживачів до української лінії виник набагато пізніше — за моїми спостереженнями, у 2014-му. Але якби в наших колекціях не було тих українських речей раніше, я б не відчував, що маю право починати робити колекції націонал-мінімалізму. Якби це почалося тільки після повномасштабного вторгнення, це було б дивно і кон’юнктурно.
Треба сказати, що наші жіночі й чоловічі сорочки-витинанки з тризубом дали нам певність у тому, що це цікаво й потрібно, географія їхніх продажів — якнайширша, від скандинавських країн до Гавайських островів, їх купують і в Японії, і в Кореї, і в обох Америках, і у Європі, купують як українці, так і іноземці. Ми продали їх декілька тисяч, і для нас це був шок — такого тиражу ми ніколи не мали.
Ви самі все робили чи передали створення на окреме виробництво?
Все самі. Ми вирішили шити ці сорочки під замовлення для кожного клієнта окремо, щоб, якщо потрібно, внести корективи — змінити довжину рукава чи всієї сорочки, тобто вони деякою мірою ексклюзивні. З точки зору продажів, це наш бестселер: після першого великого ажіотажу попит упав, потім кілька разів виростав знову, зараз маємо стабільність — їх замовляють і далі, тризуб модифікується, змінює кольори.
У цій же лінії є сорочки та сукні з графікою тризуба, жита і тину, сорочки з графічним декором «тин» ми називаємо «тинанки» — модний неологізм.
Тин, як на мене, класна річ, бо це наче і огорожа, але її легко подолати, і в той же час вона окреслює межі.
Ще у вас були прекрасні солом’яні брилі, які виглядали дуже модно і водночас відсилали до української традиції
Брилі з’явилися в колекції Wanted 2018 року, він присвяченій українцям і зброї.
У 2018 році здавалося, що війна затихла, але мені було цікаво уявити альтернативну історію: якби українські селяни мали зброю, як американці, і мали змогу обстоювати свою власність — можливо, історія України була б інакшою? Якщо подивитися на фотографії американських селян 19 століття, вони дуже схожі на українських коле: капелюхи, сорочки, широкі штани, але в американців завжди є зброя. Якби зброя була частиною життя українських землевласників, чи зміг би статись Голодомор? Ми зробили колекцію, де було багато зброї — кишені-кобури, футболки з пістолетами, заправлені у штани, аксесуари з пістолетами і ножами. А головні убори були — чорні солом’яні брилі з необробленими краями, які виглядали досить агресивно.
Коли я зрозумів, що було б класно для цієї колекції додати солом’яні капелюхи, поняття не мав, де їх узяти. А тут якраз біля метро «Золоті ворота» бабуся продавала брилі й постоли. Я попросив у неї телефон того, хто плете ці брилі, подзвонив і вони погодилися зробити нам кілька штук. На моє прохання вислати фотографію капелюхів вони надіслали фото незакінчених головних уборів перед тим, як солому остаточно підвертають. І я зрозумів: це те, що треба, і сказав «ось у такому вигляді ми їх у вас купимо», потім їх пофарбували в чорний колір.
Не скажу, що вони були дуже зручні, але їх швидко розкупили і ми замовили нову партію.
Якщо інтерес до моди у вас від мами, хто прищепив вам любов до мистецтва? Мода часто паразитує на мистецтві, найпримітивніший спосіб — це принти з відомих творів, ви ж працюєте з мистецтвом на рівних — йдучи в глибину методу художника, і це зовсім інший рівень діалогу з митцями — з Малевичем, Екстер, Архипенком. І це говорить, що ви його розумієте, відчуваєте, знаєте і, напевно, любите.
Я був досить далекий від мистецтва, і дизайн мені здавався галуззю, далекою від мистецтва, бо дизайнер до деякої міри повинен бути сервільним — адже він робить речі для людей. А художник вільний. І для мене художники були не те щоб вищою кастою, але я до них ставився і ставлюся з великою повагою. Дизайнер розмовляє з натовпом, а художник — із Богом. І що більше серед моїх знайомих з’являлося художників, що більше я спілкувався з ними, то більшою повагою проймався, більше починав розуміти мистецтво. Серед усіх моїх знайомих і друзів художники — найпотужніші особистості: і як творці, і як люди.
Хто формував вашу прихильність до мистецтва?
Можна точно назвати Матвія Вайсберга. Ми досить давно знайомі, багато спілкувалися. Часто про художників говорять як про неорганізованих, необов’язкових, та коли я познайомився з колом художників ближче, зрозумів, що вони, навпаки, гарно організовані і майже всі дуже багато працюють. Для мене художники й музиканти — одні з найцікавіших людей.
Тому наша студія і дворик біля неї часто перетворюються на галерею для своїх, де виставляють і живопис, і графіку, і фотографії. Переважно це виставки друзів або друзів друзів. Хоча я не вважаю себе експертом у мистецтві, але є один критерій для виставок у нашій галереї: твори мені можуть не подобатися, але я маю відчувати, що це мистецтво.
Ви маєте репутацію культурного дизайнера, до вас часто звертаються люди, які хочуть підсвітити через моду певні культурні феномени або створити якусь кроскультурну колаборацію. Ви робили колаборації з видавництвом «Родовід», з фестивалем Bouquet Kyiv Stage, з архітекторами тощо. Чому вам це цікаво?
Мабуть, тому, що ми використовуємо моду як мову, як можливість доносити важливі меседжі. Це візуально красиво, але ще й дає відчуття сенсів, які там закладені.
У якійсь розмові ви сказали, що мода — це архітектура для окремої людини. Дизайн, що веде діалог з архітектурою, — це ще один напрям Vozianov Design?
Так. Він почався з того, що колись мене попросили прочитати лекцію про зв’язок моди й архітектури. І для того, щоб проілюструвати цю лекцію, треба було зробити речі на межі цих сфер. І ми спробували. Я не люблю шукати приклади в інтернеті, простіше самому придумати, і це буде точно саме те, що я маю на увазі.
Коли я думав над цією лекцією, зрозумів одну річ: можливо, одяг первісних людей для тих, хто його носив, функціонально був не одягом у нашому розумінні — бо ні в природі, ні у тваринному світі прикладів одягу не було — а мобільною архітектурою. Скажімо, равлики, молюски, черепахи — вони всі наче носять свій будиночок на собі.
То, можливо, перші люди, які накидали на себе шкури, уявляли її як частину своєї печери, де вони жили. І використовували як мобільну архітектуру, яка дає можливість далеко від дому почуватися ніби вдома.
Такий зв’язок архітектури, який я вибудував у своїй голові, дозволив помислити сучасний одяг, схожий на архітектуру. Почалося з того, що я взяв шматок тканини, зробив кілька вікон різної форми, і виявилося, що це дає змогу зробити цікаві жилети або сукні з цими «вікнами»-отворами. Потім з’явилися інші речі, бо тема широка і зупинитися неможливо. Тому я не роблю одну колекцію на тему архітектури, більше до неї ніколи не повертаючись, а постійно щось вигадую в цьому напрямі, додаючи час від часу дві чи три речі.
Зазвичай за один раз ти не можеш придумати всі концептуальні ідеї, цікаво почати цей шлях і деколи повертатися думками в цю історію. Так правильніше, ніж просто придумати якусь гарну ідею, а потім її у різних виглядах трансформувати, зробити велику колекцію.
