Галина Крук, відома передовсім як поетка, цьогоріч дебютує як авторка короткої прози зі збіркою оповідань «Хто завгодно, тільки не я» (видавництво «Vivat»). Крім цього, Галина — перекладачка, лекторка літературних курсів і шкіл та викладачка літератури у Львівському національному університеті.
Ми зустрілися, щоб поговорити про досвіди дебютів на різних етапах життя і в різних іпостасях та з’ясувати, для чого поетам потрібна проза і як відрізняються мови різних літературних жанрів.
§§§
На одному з літературних вечорів ви назвали себе «амбасадоркою сумних віршів». Чи досі визначаєте себе передовсім як авторку сумних поетичних текстів?
Якось мене запросили на новорічно-різдвяний вечір, де потрібно було прочитати якісь теплі, сповнені радості вірші. І я раптом зрозуміла, що таких майже не маю. Адже у моїх віршах якщо ніхто не вмирає, то принаймні переживає якусь екзистенційну кризу. Однак можна пояснити, чому це так. Радість — менш продуктивна емоція для літератури, ніж смуток чи скорбота. Негативна емоція змушує людину вийти з себе, подивитись на себе трохи збоку, помітити в собі щось нове, несподіване. Мені цей момент виходу із себе дуже важливий, бо лише тоді стається внутрішня драма тексту. Тому, можливо, так багато негативного досвіду потрапляє у мої вірші, точніше — стає приводом для віршів.
Проте маю правило: вірш мусить виводити на світло.
Якщо читач не виходить із цієї драми через катарсис на новий рівень, то поезії не стається.
Ви поєднуєте творчу роботу, яка вимагає усамітнення, та викладацьку, яка навпаки є дуже соціальною. Як ділите себе між цими ролями?
Прокидаюся зранку і питаю в себе: «Хто ми сьогодні?». Жартую. Насправді все простіше. Скажімо, я перекладачка, коли перекладаю. Звичайно, якщо трапляються складні речення, то думаю про них і тоді, коли не сиджу за перекладом, часом потрібне слово чи конструкція може прийти, коли займаюся чимось зовсім іншим. Так само і з викладанням: щоразу доводиться достосовуватися до аудиторії, готуватися й думати, як краще подати матеріал, як його пояснити, якими словами і аргументами. За свій 20-річний стаж викладання в університеті помітила, що часто говорю не своєю мовою, а тою, яку розуміє мій співрозмовник. Часто для студентів доводиться вибирати простішу мову, будь-яке навчання когось чогось — це опанування освітніх стереотипів, шлях від простішого до складнішого, від конкретики до узагальнень.
А от творчість вимагає виходу з ролі викладача, переходу в іншу тональність, можливості говорити від себе і свого «внутрішнього» я, без допасовувань і пояснень. Це шлях трохи в іншому напрямку, і тут у мене часто відбувається внутрішній конфлікт — треба абстрагуватися, забути все, чим оперувала до того, і налаштуватись на те, щоб слухати й чути саме себе, а не інших людей з їхніми мудрими цитатами. Напевно, тому я не пишу великої прози, бо не маю того потрібного стану внутрішньої тиші та тривалого періоду, коли належу сама собі й одному заняттю. У велику прозу треба занурюватися з головою. Я ж ангажуюся в кожне зі своїх занять, тому мені так не виходить. У сучасному світі ми всі приречені бути мультизадачними і якомога дієвіше використовувати наш обмежений ресурс уваги, щоб ухвалювати рішення в умовах багатьох змінних. За цю мультизадачність і підвищену оперативність доводиться дорого платити — найчастіше здоров’ям. Але мудрий людський організм намагається цьому опиратися — наприклад, прокрастинуючи або перемикаючись на якесь фізичне заняття.
Загалом творчість — це заняття високої ментальної інтенсивності, яке вимагає значного внутрішнього ресурсу. Приділити однакову увагу всьому в житті — нереально, доводиться вибирати те, що найважливіше в той чи інший момент. Коли є бажання писати, все решта починає обертатись довкола цього. Намагаюся вивільнити для письма більше часу, щоб ніщо мене не обмежувало, не відволікало і не висіло над головою.
Яким є ваш типовий робочий день у такому разі? Адже уявляю, що перекладати, приміром, поезію та читати лекції — це зовсім різні ритми.
Типовий робочий день — не зовсім про мене, я не люблю рутини й тому намагаюся постійно щось змінювати. Але так, виробилися певні життєві звички та поведінкові ритуали, які мені допомагають. Давно помітила, що дні, в які я читаю лекції чи перетинаюся-спілкуюся з іншими людьми, перекладаю щось чи пишу якісь наукові статті-рецензії, для художньої творчості втрачені. Тому стараюся розвантажити собі частину тижня, щоб не потрібно було їхати в університет лише на одну пару чи вибиратися в місто лише на одну зустріч.
Звісно, так не завжди вдається, але намагаюся мати окремі дні для роботи-життя-спілкування і дні для писання. Найкраще пишеться зранку, коли тільки прокидаєшся і в голові ще нема повсякденного стороннього гулу, можна виокремити собі якусь цікаву думку, враження чи спостереження — і осмислювати його. А осмисливши — відпустити або записати, залежно від того, наскільки воно справді цікаве й відгукується. Це якщо говорити про прозу, яка потребує тривалішого обдумування. Натомість вірші можуть прийти спонтанно, несподівано, невчасно, посеред усього іншого. Тоді їх доводиться терміново записати, хоча б кілька рядків у нотатках на смартфоні (якщо під рукою нема ручки й записника). З тих кількох рядків можна собі потім пригадати все решту, а якщо не записати — то вони минаються безслідно і потім нічого не згадаєш.
Які життєві ролі та досвіди впливали на вас упродовж життя?
Важливі всі життєві ролі. Бути донькою, наприклад, бо сім’я нас формує. Я людина родинна, мені приємно відчувати цю тяглість поколінь, бувати в колі рідних і близьких, про когось піклуватися. Людина не з’являється нізвідки, якщо в людини за спиною нема родинного дерева, це починає непокоїти мене як письменницю. Я кажу про родинне дерево в символічному сенсі — людина може бути самоцінною і самодостатньою, просто я звертаю увагу і на дерево.
Інший неймовірний досвід, який мене сильно переформатував, — материнство. Воно дає можливість наблизитися до іншої людини максимально близько, пізнавати світ разом з іншою людиною, доходити до розуміння відмінностей у сприйнятті світу, постійно дивуватися цій формі божественного креативу. Звісно, з часом ця близькість трохи втрачається, дорослих дітей треба відпускати в їхнє власне життя, це природно. Думаю, якби у мене не було сина, я була б значно біднішою у своєму розумінні буття.
Переклад — це для вас частина літературного життя?
Я не вважаю себе справжньою перекладачкою, від будь-яких занять зі словом у мені надто легко вмикається режим творчості. Коли когось перекладаю, то дуже багато зусиль іде на те, щоб лишитися в межах цього «когось іншого». Постійно хочеться піти на два кроки далі від тексту, а перекладачі не мають собі такого дозволяти. Не допускаю також, щоб інший текст проростав моїм власним, це нечесно. Хоч багато авторів, як я розумію, не гребує таким способом — брати натхнення з чужого перекладного тексту.
Я нікого не засуджую, не знаю, правильно це чи ні, однак для мене — табу. Бо тоді складно розмежувати, де закінчилося чуже, а де почнеться моє. Тому для мене перекладацтво швидше ситуативне заняття, ніж постійна робота. Для перекладацтва потрібна посидючість і самодисципліна. Це як марафон на далекі дистанції: біжиш, біжиш, а кінця-краю не видно. Щоб не втрачати інтересу і тонусу, я часто не читаю всього тексту наперед. Тоді бажання дізнатися, як буде розвиватися далі сюжет, не дозволяє зійти з дистанції. Ну і, звісно, — бажання, щоб текст зазвучав українською так само органічно, як мовою оригіналу.
Ви також літературознавиця, досліджували давню літературу. Яким є поєднання цих ролей: творця та дослідника творчості?
Мені завжди було складно провести межу між літературою та літературознавством. Але все-таки я підходжу до літератури з внутрішньою письменницькою цікавістю. Приблизно з такою ж цікавістю, яка змушує дітей розбирати улюблені іграшки. Мене цікавить, як зроблено той чи інший твір, чому цей автор так написав, що треба було поєднати, щоб вийшло те і те. Літературознавство ж досліджує явища літератури трохи з іншою метою. Натомість історія літератури, суттєво віддалені від нас у часі явища пробуджують у мені дослідницький інтерес.
Тема вашої дисертації — низове бароко. Що саме так зацікавило вас у цьому періоді?
Від давньої літератури, по-перше, можна відсторонитися по-людськи, бо вона і так від нас далека. По-друге, у ній є момент пошуків, тобто ти можеш щось шукати й несподівано відповати щось нове. І найцікавіше — ти ж не маєш змоги спитати в автора, що він мав на увазі, ти просто намагаєшся зрозуміти людину, дуже далеку від тебе в часі, яка геть по-іншому дивилась на світ. До речі, це та сама методика, яка мене цікавить у прозі, адже там я теж намагаюся зрозуміти іншого. Можна сказати, що давня література — це моя людська цікавість.
Чому період бароко важливий для України?
Кажуть, що стиль бароко близький українській ментальності: чуттєвий, суперечливий, екстравагантний, з любов’ю до екстремів та змішуванням верху і низу культури, книжного та фольклорного, духовного та світського. Українське бароко творилося синхронно з європейським і виявилось таким питомим, що український історичний краєвид важко уявити собі без барокової архітектури, барокових коляд чи прислів’їв-приказок того часу. Якби воно не відповідало внутрішнім очікуванням та вподобанням, стільки всього не було б.
Для мене це епоха, коли українська література мала повноту.
Коли існували різні рівні літератури: масова, висока, серединна. Цієї повноти потім довгий час не було. Лиш тепер ми повертаємося до подібного стану в літературі. Я займалася низовим бароко — мене цікавив цей феномен популярної, масової культури XVII — XVIII століть, яка, до речі, була досить доброї якості, певним чином корелювала з книжковою культурою і потім забезпечила тяглість української культурної традиції в подальші часи заборон і гонінь на українську мову й культуру.
Можна сміливо сказати, що без низового бароко не було б бурлескно-травестійної «Енеїди» Котляревського, ані коломийкового розміру у Шевченка, ані «Пропалої грамоти» та української химерної прози, ані Бу-Ба-Бу з усіма характерними для 1990-х творчими експериментами та постмодерністськими практиками. У нас автори намагаються приховати те, що їхній продукт мистецтва стає популярним, — бояться, що їх назвуть попсою.
Чому виникає страх популярної культури?
Насправді хороший, якісний маскульт дуже нелегко робиться. Щоб українська культура стояла на ногах твердо, обов’язково має бути своя масова культура. І над її якістю треба працювати. Бо що вищий рівень загальної культури, то більший шанс, що з’явиться щось шедевральне, геніальне на вищому рівні. Ми маємо хибний погляд на те, що таке література. Це не список найпомітніших авторів. Література — це процес. Без сотень чи тисяч добротних авторів, які на своєму рівні підтримують читацький інтерес до літератури, не сформується якісна «вища ліга».
Я тішуся, коли з’являються якісні зразки української масової культури або популярні явища. Послухайте, як звучить сьогодні український реп. Хоч там є суржик, сленг, мовні помилки, але відчуваєш, що це живий креатив, який послуговується мовою свого середовища, живою, незачесаною, не треба його лякатися. Коли для кожного носія української мови і культури буде те, що відповідає його культурним запитам та естетичним потребам, тоді матимемо міцну повноцінну культуру. І це ніяк не загрожує високій культурі, бо в них різні сфери, різні цілі і різні споживачі.
Чи може поезія бути популярним жанром?
І може, і є. Хоча питання, за рахунок чого досягається ця популярність і що мати на увазі під популярністю. Нещодавні дослідження Українського інституту книги виявили, що з-поміж усіх українських письменників найцитованіша у мережі — Ліна Костенко. Не останньою чергою — саме за лаконічність та афористичність, яка добре допасовується до сучасного інстаграмно-кліпового світу. 90 відсотків тих, хто запостив «і все на світі треба пережити, і кожен фініш – це, по суті, старт», не знає інших рядків цього вірша. Як і Шевченкове «кохайтеся, чорнобриві, та не з москалями», як Сковородине «світ ловив мене, та не впіймав», як Жаданове «я люблю цю країну навіть без кокаїну» чи Андруховичеве «сто баксів на місяць і всі тебе трахають».
Про що це свідчить? Найперше про те, що масовими, популярними чи навіть вірусними можуть стати ті явища високої літератури, які відповідатимуть певним вимогам поп-культури — будуть зрозумілими, впізнаваними, афористично-лаконічними, нескладними у відтворенні, надаватимуться до інтерпретації на низовому рівні. Жоден зі згаданих авторів не є автором попсовим, але їхні твори, перейшовши на рівень популярної культури, підвищують цей рівень популярної культури. Тому вважаю, що це дуже потрібне і прогресивне явище, коли поп-виконавці звертаються до текстів поетів із високої полиці. Інша річ, що споживачі поп-культури не завжди сприймають такі експерименти.
Проте не варто забувати, що для звичайного читача у мережі існує чимало «звичайної» поезії, дещо дидактичної та сентиментальної, не надто вишуканої естетично, невибагливої в художніх засобах, але дуже щирої і перейнятої проблемами «звичайної» людини. В літературних колах її часом називають графоманською і всіляко уникають про неї говорити, але тисячі перепостів чи лайків під такими віршами якраз свідчать про те, що це зразки «поп-поезії», яка існує для тих, кому серйозна література заскладна, занадто художня, не цілком зрозуміла.
Такі явища завжди існували в літературі, в усі часи, у XVII – XVIII століттях одним із таких жанрів була «Піснь світова» про те, як важко сиротині в світі жити чи коли «милий відцурався». Без цієї «світової пісні» не виникло б Шевченкове «Тяжко-важко в світі жити…» та інші шедеври високої лірики. Література, як і ліс, — це не окремі високі дерева, це і трава, і підлісок, і сухостій, і те, що відмирає, щоб дати життя наступним поколінням, верх і низ культури існує в складній взаємодії.
Яким був ваш літературний дебют?
Не певна, наскільки мій дебют був типовим для того часу. Мені пощастило зі старшими колегами-письменниками, які доволі добре сприймали те, що я писала. Це сталося не відразу, я писала вірші змалку і ходила на різні літстудії — спочатку в школі до Марії Тихонівни Шевченко, згодом до Марії Людкевич, потім до Зоряни Гладкої в МАН. Перша публікація була 1986 року — в газеті «Львівський залізничник», здається, мені навіть гонорар виплатили. Ази літературної творчості мені заклала Марія Тихонівна Шевченко, якій на той час було вже поза вісімдесят. Я їй дуже вдячна за це, саме вона показала, як працювати з тим креативом, який у мені був, як працювати над собою, як розвиватися в тому напрямі, який мене цікавив. Решта додалася згодом.
Важливим було середовище, в якому ти можеш чути себе та інших, експериментувати й шукати свій голос, набиратися досвіду, пробувати й помилятися. Коли в 1990-х я почала подаватися на поетичні конкурси для молодих авторів, то могла вже сама себе оцінити, мене знали з публікацій у пресі чи з виступів на різних поетичних заходах, де я часто була наймолодшою. В 1997 році я виграла одразу два літературних конкурси — львівський «Привітання життя» імені Богдана-Ігоря Антонича та всеукраїнський «Гранослов». Могла виграти ще й третій, видавництва «Смолоскип», але там мене запитали, чи маю я достатньо матеріалу для трьох поетичних збірок, а в мене, звісно ж, аж на три книжки віршів не було. (Перемога в конкурсах дозволяла видати свої книжки).
Тоді ж мені запропонували стати членом Спілки письменників — і я відмовилася, бо у 1997 році виникла альтернативна до Спілки Асоціація українських письменників, тож я вступила туди. Натомість чимало моїх ровесників входили в літературу саме через Спілку: спочатку намагалися зарекомендувати себе на локальному рівні, потім їх приймали у якесь відділення тієї Спілки, а тоді уже вони пробували видати свої книжки й отримати літературознавчу рецепцію. Це був непростий шлях, враховуючи усі перипетії перших років Незалежності, інфляцію, руйнування звичної системи функціонування літератури, появу книжкового ринку і т. д. Але в цей час у мене народився син, паралельно я дописувала дисертацію, а в літературу повернулася аж після 2000-х — коли усі попередні здобутки призабулися й довелося починати майже з нуля.
Яким є літературний дебют автора сьогодні? Чи авторам тепер простіше стати видимими?
Зараз можна одразу викласти свій твір у мережу чи шукати середовище, яке буде вірити в тебе й підтримувати, або стати відомим блогером, обрости своїми читачами, а тоді вже разом із ними рухатися в літературу. Раніше ці методи не надто працювали, ніхто не любив самозванців, треба було скромно чекати, доки тебе помітять. Проте, з іншого боку, якщо ти вже опинявся в літературі, то було набагато простіше далі себе реалізовувати. Тепер це стан постійної конкуренції, треба багато «гребти лапками», збивати довкола себе медійну піну, привертати увагу ще чимось, окрім літератури. Зараз простіше досягнути того, щоб про тебе заговорили, але рідко хто робить це суто своєю творчістю.
Ви довгий час опікувалися літературною студією «Франкова кузня» у Львівському університеті, яка була майданчиком для творчих дебютів. Розкажіть про її найяскравіших учасників.
Мені було дуже цікаво спілкуватися з молодими авторами. Я прихильниця того, що в літературі все працює як живий організм. Хтось тобі допомагає, вчить, а потім ти відчуваєш внутрішній обов’язок теж працювати з молодими авторами. Звичайно, кожен мусить сам пройти свій шлях. Тобто ти не здатен пройти шлях у літературу за когось, однак можеш зробити його легшим, давши якісь поради чи показавши, куди не варто йти. Літстудія забирала багато часу, але водночас давала змогу спілкуватися зі студентами, з яких потім виросли літературознавці, поети, перекладачі чи навіть відомі музичні виконавці (як Данило Ільницький, Ліля Демидюк, Іван Непокора, солістка гурту «Один в каное» Ірина Швайдак, Христина Соловій). Збав Боже, я далека від думки, що саме я їх сформувала, але мені приємно, що я до цього якось долучилася.
Що саме ви робили в межах літературної студії? Якими були ті зустрічі?
Були часи, коли на студію приходили 20-30 студентів із різних факультетів. Всі хотіли почитати свої твори й отримати відгук, філологи могли ще й обговорювати, бо мали для цього певні навички. Я наполягала, щоб спочатку студенти коментували тексти одне одного, а вже потім і я щось підказувала. Не хотіла, щоб це було менторство, мовляв, так пишіть, а так ні. Ми спільно робили висновки щодо тексту, розбираючи його на запчастини, оцінюючи, що вдалось, а що ні.
Була ще й така методика: я просила їх приносити тексти поетів, які їм дуже подобаються. І ми аналізували, чому цей текст так чіпляє, як він зроблений, чому від нього настільки сильне враження. Знаю, багато хто з цього середовища не пішов у літературу, однак навчився набагато тонше і глибше сприймати поезію.
Чому ви завершили працювати з літературною студією?
Якщо хочеш комусь допомогти, то мусиш бути не лише добрим і постійно хвалити, а й критичним. Люди різні: хтось приймає критику, вчиться і йде далі, а хтось вважає себе геніальним і хоче просто уваги до себе коханого, щоб захоплювалися і хвалили. Це дуже енерго- і часозатратна діяльність. Якоїсь миті я зрозуміла, що мене це виснажує. Мабуть, такі речі можна робити, якщо мати невичерпний внутрішній ресурс. Але будь-який ресурс вичерпний, крім того, тоді в мене почався період постійних поїздок на фестивалі та виступи в різних країнах, часу та сил на літстудію майже не залишалося. Проте це не означає, що я до цього не повернусь.
Ви працюєте як літературна лекторка з LITOSVITA, Українським ПЕН. Що думаєте про таке навчання — чи можна навчитися письменництва?
Багато хто йде на літкурси, маючи мрію стати письменником. Якщо хтось готовий платити за мрію, то обов’язково знайдеться той, хто готовий продавати цю мрію. Я підходжу до цього прагматичніше: літкурси чи літшколи можуть «озброїти» певним інструментарієм, навчити певних технік письма, підказати конкретні способи роботи над матеріалом, дати вміння грамотно вибудувати сюжет чи персонажів. Якщо людина талановита — це допоможе їй реалізувати талант, якщо ж вона має лише мрію чи бажання, але не має до цього хисту, то рано чи пізно сама це збагне.
Мене дивують люди, які вважають, що письменницькі курси плодять графоманів, навпаки — вони дають знання, виховують смак і дозволяють людині зрозуміти, варто чи не варто їй цим займатися. А одержимість письмом (графоманія) завжди була, є і буде.
Що порадите прочитати кожному, хто мріє одного дня опублікувати власну книжку?
Я негативно ставлюся до отаких загальних рекомендацій книжок. Бо це дуже індивідуально. Потрібно просто багато читати. Що більше читаєш, то більше шансів, що це тобі дасть якусь поживу й розуміння того, що ти можеш написати, а що ні. Не певна, чи є якийсь автор, котрого можна прочитати й самому стати після цього автором. Однак знаю випадки, коли люди знаходили свого автора й більше ніколи не мали намірів писати самі. Бо знайшли письменника, який відгукується їм на всі сто відсотків. Найчастіше потреба писати виникає тоді, коли не можеш відшукати автора, який відповідає тобі на сто відсотків. Навіть якщо він відповідає на 99,9, це однаково не зовсім те. І в тебе залишається необхідність проговорити щось самому.
Які книжки справили на вас найбільше враження як на читачку?
За своє життя я перечитала дуже багато книжок, адже з дитинства була затятою читачкою… Пригадую, з яким захопленням колись прочитала роман «Очима клоуна» Генріха Белля. Відверто кажучи, досі боюся перечитувати цей текст, бо підозрюю, що переоцінила його. А мені не хочеться позбуватися того враження. У мене багато емоційних прив’язок до різних текстів і різних авторів, які були для мене важливими в різні періоди життя. Моя особлива любов — мала проза, сильне враження у підлітковому віці на мене справили новели Стефана Цвейґа, Проспера Меріме, Василя Стефаника, Григора Тютюнника.
Чим вас приваблює форма оповідання?
Оповідання цікаве тим, що дозволяє в обмеженому відрізку створити цілий світ, який конденсовано може передавати чи не весь зміст роману. Власне, ця лаконічність і потенціал оповідання — як зернятко, що може прорости в більшу чи меншу форму.
Після п’яти поетичних збірок ви дебютуєте з книжкою короткої прози «Хто завгодно, тільки не я». Що дає вам прозова форма, чого не могла б запропонувати поетична?
Я б тут згадала епіграф до Гемінґвеєвого «По кому подзвін», цитату Джона Донна. У ній ідеться про те, що людина, хоче вона цього чи ні, дуже тісно пов’язана з іншими людьми. Для мене проза — можливість бути дуже близько до інших.
Для письменника важливо відчувати чужу історію і проживати її як свою.
У «Хто завгодно, тільки не я» намагалася якомога більше дистанціюватися від власного досвіду, заговорити голосом іншого. На моєму місці міг опинитися хто завгодно, не тільки я. Зрештою, в прозі оте моє суб’єктивне «я» не настільки важливе, як у поезії, тут не треба все міряти собою. Ця зміна наратора і наративу була дуже потрібною для мене, цього я не могла зробити в поезії, бо вона все-таки більш суб’єктивна й авторська.
Якими є ваші героїні?
Вони дуже різні. Не можна чітко окреслити, які вони, ці героїні, жоден автор не знає сповна своїх персонажів. Єдине, що можу сказати, це жінки різного віку, з різними життєвими досвідами, сфокусовані на різних проблемах, у своєму часі та просторі. Частково вони живляться моїми емоціями, враженнями, частково виходять за рамки цього. Певною мірою я асоціюю себе з цими жінками у різні періоди свого життя. Але я асоціюю себе не лише з жінками, там є і чоловіки, і діти, вони теж складаються з мене.
У двох текстах цієї книжки головними героями є чоловіки. Як вам писати про чоловіка з чоловічої позиції?
Це моя давня тема. Насправді ж я не знаю, чи пишу як жінка, чи як чоловік, адже креатив у людині лежить глибше, ніж гендер. Якщо в ситуації персонажа-жінки ти можеш користуватися власними відчуттями, досвідами, то у випадку з чоловічими персонажами доводиться бути прискіпливішою, більше спостерігати й перевіряти на практиці. Щоб відсікти та подумати, чи характерний такий ракурс бачення, чи буде так діяти чоловік.
Що ще вам цікаво досліджувати через прозу?
Пригадую, коли я почала малювати акрилом, мені кортіло спробувати все відразу: і як класти мазок, і як малювати в техніці акварелі, і чи вдасться мені працювати мастихіном. Те саме з прозою. Мені багато чого хочеться спробувати. Це неймовірне відчуття нового світу, нової території, і вона ще така вся незвідана.
Не знаю, як буде далі, але мені подобається працювати з гумором, не з крайнім та анекдотичним, а з таким, який має півтони та різні відтінки. Також подобається вивчати та опановувати можливості діалогів. Вони часто є відправною точкою, адже через діалог можна показати цілу людину, її манери, звички. Зрештою, і в прозу я прийшла, попрацювавши діалогісткою для кіно. Діалог — це те, що часто руйнує поетичну форму, а от у прозі він може бути ключовим, сюжетотворчим. Хтозна, може, варто спробувати себе ще й у драматургії. Не знаю, куди ще мене заведе ота людська цікавість до світу. Самій цікаво.
