Хата-Майстерня

Як у гірському селі з’явився сучасний простір, де можна просто бути собою

12.03.2018 Наталія Середюк

Автівка відчутно похитується з боку в бік. На крутих підйомах на кілька секунд зависає, ніби роздумуючи, їхати вперед чи назад. Гірські пейзажі за брудним вікном не дають відірвати очей. Проте говіркий і колоритний водій Іван без зайвої ґречності висмикує у реальність розповідями про пасажирів, яких йому довелося везти на схил, де збудована Хата-Майстерня.

— Був у мене такий мексиканець із валізкою на кольосах. І в кєдах червоних із підошвою такою тоооонінькою! Ви б то виділи, як він йшов вверх, — не стримує сміху.

Ми, повторюючи долю стильного мексиканця, теж прямуємо вузенькою стежечкою догори. Кришталева тиша створює враження, що у поодиноких хатах на схилах давно ніхто не живе. Проте де-не-де комини таки димлять. Що ближче до Хати-Майстерні — то менш відчутною стає людська присутність.

— Це нормально, так має бути. Хата залишає тобі — тебе, — помічає мою легку відірваність від того, що навколо, наша провідниця Оля.

Був у мене такий мексиканець із валізкою на кольосах. І в кєдах червоних із підошвою такою тоооонінькою! Ви б то виділи, як він йшов вверх

DSC_8143
DSC_8143
DSC_8143

І виклик, і мрія

Оля Дятел належить до тих п’ятнадцяти людей, котрі чотири роки тому розпочали проект-мрію, який зараз має цілком реальну назву — Хата-Майстерня. Познайомила і об’єднала їх громадська організація «Інша Освіта», а саме проект «Майстерня громадської активності».

Дівчина ще досі пам’ятає перше листування електронною поштою, в якому усі зійшлися на думці, що вже зробили достатньо успішних проектів, аби наважитися створити власну майстерню у… горах.

— 2014 рік був важким для всієї країни, а коли все навколо валиться, як ніколи хочеться будувати щось своє. Саме тоді визріло командне бажання мати власний простір — будинок у горах, де фізично б втілювалася наша філософія. Ми тоді ще мали романтичні погляди і не уявляли, скільки усього доведеться зробити. Але це буде дуже гарним сюжетом для книжки, якщо ми колись наважимося її написати, — жартома каже Оля.

DSC_8143

Довго, пригадує, не вагалися. Щойно визначилися, хто «в ділі», почали шукати хату. Дослідження в інтернеті переросли в експедиції селами.

— Вже в процесі ми зрозуміли, що купити хату буде дуже дорого. Тому вирішили, що потрібно шукати когось «такого ж, як ми, але з хатою». Адже ресурсом можна користуватися, не обов’язково володіючи ним. Для нас було важливо взаємодіяти з місцевими мешканцями, бо хата від початку перебуває у певному контексті. І, так чи інакше, потрапляючи у якусь екосистему, ти на неї впливаєш, — розповідає Оля.

І хата знайшлася сама — в друга одного з членів команди. На той час усі вже твердо вирішили не купувати її, а домовитися про оренду.

— Із власниками — Василем та Олею Бичинюками — ми швидко зійшлися. Домовились, що десять років працюватимемо тут, зробимо ремонт. Оля з Василем повністю взяли на себе ведення кухні і забезпечення харчування гостей. Але це було вже потім, а спочатку всі гуртом копали каналізацію, носили пластикові вікна на гору і мали багато втомлених посиденьок біля вогню, — пригадує Оля.

Поки ми говоримо, із дерев’яної автентичної будівлі навпроти долинає запах домашньої їжі. У дверях кухні з’являється і відразу ж розпливається в усмішці Василь, що і є ґаздою у цій господі.

Дід Палійчук

Зараз у хаті гарують Василь та Ольга, а сто років тому тут мешкали… теж Василь та Ольга. Здається, що онук може розповідати про свого діда-однойменця вічно. Адже саме він — Василь Палійчук — у 1935 році збудував цю хату за унікальним плануванням.

DSC_8143
DSC_8143
DSC_8143

— Дід був добрим різьбярем і навіть робив столярку в обсерваторії на Попі Івані (гора Піп Іван Чорногірський, — TU). Був там від початку і до кінця. Напевно, першим у селі мав радіо та антену, першим виписував польську газету. А гостей у діда було чимало кожен день, і то дуже поважних, — розповідає внук.

— Найважливіше ж розкажи їм! — гукає, пораючись біля обіду, дружина Оля. — Дід наш не пив горілки геть. Казав, тілько два рази за життя був захмелілий.

За свою майже столітню історію хата часто ставала прихистком — її важко побачити згори, ніби її зумисне хтось заховав. Скрізь у хаті були потаємні стіни та стеля. Якось тут переховувався священик, а упівці свого часу облаштували госпіталь. Усе витримали стіни, дбайливо збудовані руками Василя Палійчука, що прожив тут до 99 років.

Онук каже, що в хаті хоч ніхто і не жив довгий час, але завжди за нею приглядали й навіть думали, що добре було би зробити тут щось для туристів. Тому відразу згодились облаштувати творчу майстерню.

Бути собою, бути з іншими, бути разом

За розмовами не відразу помічаємо, як до обіду приєднуються активісти громадської організації «СТАН», які саме гостюють у Хаті і ще кілька хвилин тому добряче дискутували та гупали нагорі. Їхні розмови про демократію плавно перенеслися на кухню. Вони — часті гості в Хаті, бо вподобали собі це місце для проведення усіляких заходів. Тут для цього є усі умови: проектор, фліпчарт, вай-фай і затишна кімната-вітальня, яка досі пахне медом, який тут зберігав дід Василь.

 

 

На колишньому горищі розташувалися спальні хостельного типу, де можуть розмітитися 25 осіб одночасно. Є у Хаті і «майстерня води» — душова. А улітку для проведення різних заходів відкрита велика зала.

Крім того, під боком — Сокільський хребет. Улітку за гарної погоди піднятися на нього можна за сорок хвилин, якщо не зупинятися на селфі з вівцями, яких тут випасають. Ми ж ішли після рясного снігопаду без стежки навпростець, тому витратили трохи більше часу. Але краєвиди, що відкриваються на горі, того справді вартують.

DSC_8143
DSC_8143

Функція «Саша»

Ще здаля від Хати чути легке постукування молотком. Напевно, десь так більш аніж півстоліття тому тут ґаздував дід Василь, але навряд чи він носив такі дреди. Дерев’яні дошки у хитру конструкцію складає Саша Московчук. От вже чотири роки він час від часу навідується сюди.

— У мене є друг, якого звуть Тарас Грицюк. От він мене сюди вперше і заманив. Сказав: «Приїжджай, чувак, у нас в горах є будинок, який ми робимо. Там жити можна, і з ремонтом треба допомагати — будеш волонтером». Якраз тоді я кочував по Україні і особливо не задумувався, куди їхати, — пригадує Саша.

Йому вдалося потоваришувати із людьми, які стартували цей проект. І з волонтерства його захоплення переросло у повноцінне хобі.

— Тепер у нас вже є функція «Саша», яка об’єднує у собі і куратора, і «чєлавєка по хазяйствєнной часті», — жартує чоловік.

Саша мешкає у Франківську, де «замітає, носить речі з місця на місце, напрягає інших людей», словом, займається проектним менеджментом та організацією івентів. Також він є учасником громадської організації «Інша Освіта» та мріє про власну майстерню з роботи із деревом.

 

DSC_8143

 

— Я у Франківськ перебрався через те, що так ближче до Хати. Бо їхати з Києва задовго. Цікаво інколи знайти собі пригод — заперти на цю гору трохи апаратури і зробити концерт. Дуже круто влітку, коли можна поспівати біля вогнища, — розповідає Саша. — Це місце особливе для мене тим, що то є будинок у горах, де можна пожити просто для себе. Приїхати з друзями чи батьками, які плюються по дорозі й кажуть, що ніколи звідти не спустяться, але приїжджають знову і знову. Це ще одне місце, яке я можу назвати домом.

Провідники по Хаті

Оцінювати роботу Саші виходить Даша. На вигляд їй років 18-ть, насправді ж — 25. Вона — чергова по Хаті. Приїхавши у травні із подругами-художницями зі Львова на відкритий тиждень (коли у Хаті гостюють усі охочі, аби трохи відпочити і відволіктись від буденності), трохи згодом Даша захотіла повернутися на довше.

— Я родом із Черкас, але живу у Львові. Вчилася на філософському факультеті й дуже люблю культурологію. Мені здається, що своїм перебуванням у Хаті я закриваю не тільки свій гештальт пожити у горах, а й усієї родини. Мій тато мріяв бути лісником — і нарешті хтось із Боровиків таки добрався до лісу і до гір, — усміхаючись розповідає Даша.

У Львові дівчина працює в магазині автентичного одягу. А тут є «провідницею» по Хаті, дбає про комфорт гостей. Між заїздами груп — досхочу начитується книжок і наслуховується тиші. Пригадує, як кілька днів тому негода позбавила їх електроенергії і будь-яких комунікацій — довелося рятуватися романтикою при свічках.

DSC_8143

— Не хочеться розлюбити це місце, тому я не ставлю за ціль жити тут довго. Але по 2-3 тижні мені дуже круто. Я вірю в те, що є час, коли я потрібна якомусь місцю і це місце — потрібне мені. Із Хатою у нас все зійшлось, — по-філософськи замислено каже Даша.

Спробувати себе у ролі чергового у Хаті можуть усі охочі, побути трохи на природі та повирішувати нетипових проблем. Для цього потрібно лише написати на сторінку Хати у Facebook.

Хата — найкращий фільтр для людей

— Спочатку десять років видавалися якимось нереально довгим відрізком часу, але минула вже третина, а ми постійно дописуємо до нашого переліку справ нові й нові завдання. Цей час деякою мірою є обмежувальним фактором, але, разом із тим, дуже мотивуючим: ти розумієш, що краще не відкладати справи на потім, — каже Оля.

Зараз, за її словами, називати Хату-Майстерню успішним бізнесом — передчасно, але вона себе окуповує, приносить невеличкі дивіденди: грошей вистачає на постійні ремонти та нові матраци.

— Моменти романтики і піднесення через запуск проекту вже минули — вже «накопалися каналізацій». Зараз хочеться, щоб цей продукт просто жив, був якісним та ідейним. У нас ніколи не було амбіцій зробити фешенебельну пропозицію, але хочеться мати домашній, затишний і зручний простір. Із позиції бізнесу нам ще потрібно дошліфувати свій продукт, — додає Оля.

Немає в ідейників проекту і жодних упереджень щодо того, кого впускати у Хату, а кого — ні. Вони надають перевагу груповим заїздам, але охоче приймають і поодиноких гостей.

Моменти романтики і піднесення через запуск проекту вже минули — вже «накопалися каналізацій». Зараз хочеться, щоб цей продукт просто жив, був якісним та ідейним

DSC_8143
DSC_8143
DSC_8143

— Бувають у нас і корпоративи, і семінари, і дієтичні школи, і майстер-класи… Ми тішимося, якщо людям тут вдається усамітнитися, перезавантажитися. Сама по собі Хата, її розташування та умови є добрим фільтром: якщо люди погоджуються сюди залізти і радіти тому, що навколо, це означає — наші люди, — додає Оля.

Зараз Хата відома у невеликих колах і дізнаються про неї, зазвичай, випадково. Трапляються навіть курйозні ситуації, коли людей, котрі її й створили, питають, чи вони, бува, не чули про такий простір у горах. Але цих затятих мрійників це аніскільки не бентежить і вони вже задумуються про те, аби відкрити Хати-Майстерні в інших регіонах.

І поки Оля розповідає про те, що зараз вони всерйоз міркують, аби мати простір ще й біля моря, я тут — у Карпатах — чітко відчуваю присмак солоного морського вітру на губах. Бо анітрохи не сумніваюся, що їм це таки вдасться.

Усі фото — Мелісса Жаботинська та Матвій Пограничний.

Наталія Середюк Мелісса Жаботинська

Схожі публікації

11964 8

Найцінніші гравці

Заради чого один ветеран не посоромився сісти на візок і як це змінило його життя

12.06.2017 Катерина Олексенко
9761 12

Ірина Коваль

Розмова з громадською активісткою, співзасновницею Центру зайнятості Вільних людей

19.02.2015 Тарас Прокопишин
3618 5

Ґараж Ґенґ

Команда творчої формації про міфологему міста, навігатор сталості і розвиток креативності

09.03.2017 Софія Пилипюк

Популярні публікації

27101 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
42295 8

Сам собі пастир

Що знайшов у лісах Житомирщини колишній в’язень «ЛНР» і чому краще фантазувати, ніж бути реалістом
19.07.2016 Євген Руденко
38952 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати