Ярослав Ведмідь — керівник комунікаційної агенції «Postmen», якого не стало на початку лютого 2024 року. У Ярослава раптово зупинилося серце. Яскравий представник покоління 40+, один із тих, хто сформувалися як молоді дорослі вже в незалежній Україні. За протокольними словами про посаду, роботу, бізнес та отримані агенцією премії можна не помітити головного — яскравої харизми Ярослава, його візіонерства й надзвичайної здатності бути частиною різних середовищ. Цей текст in memoriam присвячений радше емоціям і настрою — шаленості, запалу, затятості… та свободі — Ярослав ловив її та спіймав.
Ми не могли наговоритися
В якийсь момент нашої розмови Олена Ведмідь зупиняється та вголос міркує: її спогади про Ярослава нагадують фільм «Big Fish». Чому? «Бо це ніби історія того батька, який оповідав синові про свої пригоди, а син усе не вірив у їхню справжність. Та після батькової смерті побачив на власні очі всіх тих, про кого слухав оповідки в дитинстві… і виявилося, що батько розповідав чисту правду».
Олена народилася в Запоріжжі, де жила до двадцяти років. Вчилася на журналістиці, потім вступила в Могилянку на магістратуру та 2003 року перебралася до Києва. За три роки познайомилася з Ярославом: «Та ще до того я про нього чула багато різних історій від спільних друзів. Наприклад, у нас був спільний друг Андрій Шевченко, тоді ведучий “5 каналу”. Він мені часто розповідав про свого брата — так він називав Ярослава. Саме в Андрія на весіллі ми й познайомилися, але тоді так і не поспілкувалися нормально. По тому ми постійно перетиналися по роботі, на якихось спільних зустрічах. Ми бачилися та знали про існування одне одного».
Згадує, що все почалося з діалогу: «Це був день народження нашого друга, 26 лютого 2006 року. Всі навколо ходили, спілкувалися, якась музика, це ж паб. А ми відійшли та сіли за окремий столик, розмовляли до ранку. Зранку я полетіла у відрядження, він мене відвіз в аеропорт, а потім зустрів — і все. Відтоді ми не могли наговоритися. Дуже швидко наші стосунки почали розвиватися — якось одразу все стало зрозуміло. Буквально через пару місяців ми вирішили одружитись, одразу заговорили про дітей, швидко завагітніли… і все пішло стрімко».
Я за натурою — швидка, але Ярослав був швидшим, його важко було наздогнати.
Ярослав родом із Білої Церкви. Його батьки — вчителі української мови й літератури. В родині їх було четверо — дорослі та двоє дітей, Ярослав і його на три роки молодша сестра.
Олена міркує, що їхні родини й дитинство схожі: «Ми з бідних родин. І в нас не було на кого спертися, не було від кого чекати на допомогу. Треба було розраховувати тільки на себе, прокладати собі шлях». Саме тому Ярослав рано почав працювати, але його перший бізнес, років у 13, був не зовсім вдалий. Ярослав вирішив продавати морозиво, але воно майже повністю розтануло і його довелось швидко їсти, з чим допомогла вся сім’я.
Другий бізнес був більш продуманий, у Ярослава з другом з’явився бізнес-план: тоді можна було купити у Києві пакети за гуртовою ціною та продати трохи дорожче в Білій Церкві: «Пакети виявилися вигідною справою — Ярослав заробив грошей собі на перший комп’ютер Робік», — розповідає Олена.
Творець помаранчевої стрічки
Ці двоє могли би зустрітися й познайомитися ще під час Помаранчевої революції. Ярослав натоді працював у піар-агенції MTI-Consalting, а Олена — у прес-службі Миколи Томенка як депутата і згодом віцепрем’єра, по тому — з блоком Юлії Тимошенко. Обоє молодих людей багато часу проводили на Майдані. Ярослав вигадував різні цікаві штуки. Олена каже, що саме він є автором помаранчевої стрічки, — і додає, що спочатку й сама не повірила в цю історію:
«Коли почалася Помаранчева революція, Ярослав запустив пресреліз про те, що нам потрібно вирізнятися та показувати, що нас багато, — і для цього треба якось виділятися, наприклад, кольором одягу означити свою позицію, пов’язати на себе помаранчеву стрічку абощо. В ті часи робити щось таке було доволі страшно, тому це був сміливий крок, щоб проявити себе й показати іншим. Цей пресреліз я чітко пам’ятаю, він тоді прийшов мені на мейл. Пригадую, текст був російською — його спеціально так написали, щоб залучити російськомовних людей. За той день я отримала кілька листів від друзів із цим самим релізом, і сама його багатьом розсилала. Почалася лавина. За два дні свій пресреліз про помаранчеву стрічку поширили й від Ющенка. До того, як згадував Ярослав, офіційна кампанія політика не вживала слово “помаранчевий”, а натомість “жовтогарячий” колір».
Тут варто нагадати, що 2004 року соцмереж іще не існувало. Для поширення інформації онлайн існували чати, форуми, обмін імейлами та ЖЖ — «Живий журнал», популярна платформа особистих блогів. Олена та Ярослав у ЖЖ, де ніхто не називав себе справжнім іменем, мали нікнейми — kozachka і PRagony. Френдами не були.
Олена вважає ЖЖ часів першої декади 2000-х важливим майданчиком для багатьох українських культурних ініціатив. У деяких із них ми помітимо присутність Ярослава.
Наприклад, проєкт «Всі наші» — іронічні тексти, написані від імені тодішніх політиків. Звичайно, їх писали ЖЖ-користувачі, тримаючи в таємниці, хто саме за якого політика пише. Олена Ведмідь згадує цей проєкт як емоційно дуже важливий: «Для мене це особливо незабутня історія, бо там одним із героїв був мій шеф, Микола Томенко. І там навіть згадували про Оленку, його помічницю, — тобто про мене. Томенку подобались “Всі наші”, він реально любив зранку зайти й почитати ЖЖ. І ми були заінтриговані й не розуміли, хто ж це веде. Коли я познайомилася з Ярославом, виявилося, що він один з авторів цього проєкту».
Інший приклад — «Пісьма братана» 2006 року, стилізовані під епістолярний роман, написаний суржиком і нібито від імені звичайного київського гопника. Ярослав брав участь у піар-просуванні книжки та вигадав промозаходи, які назвав «Братішка, читай книжку». Саме він придумав дати пресконференцію для журналістів і розповісти, що це перший роман в Україні, який планують видати накладом один мільйон екземплярів.
Третій важливий для Ярослава ЖЖ-проєкт, який згадує Олена, — це видання «За наше дєло», містифікація-зібрання творів такого собі професора Денікіна, який пише про «ужаси малоросійського націоналізму». На календарі — створення блогу 2006 року та вихід книжки 2008 року. На тлі — Янукович прем’єр-міністр, у парламенті працює «ширка», тобто широка коаліція з «регіоналами», а за два роки за Януковича проголосують на президентських виборах.
2013-2014 року Ярослав та Олена, звичайно ж, були на Майдані, тепер уже разом. На початку лютого полетіли у давно заплановану відпустку в Японію. Олена пригадує, як за два тижні по тому на всіх екранах транслювали новини з України — і сцени розстрілу Небесної сотні.
Що тоді накреативив Ярослав? Олена говорить про наліпки на номерні знаки автівок — із «зірочками» ЄС, просто як на номерах європейських автівок. Згадую, що за таке саморобне покращення тодішня міліція могла й оштрафувати.
Сміємося, що Ярослав любив похуліганити — але на світлій стороні.
Інша його яскрава інтервенція — власноруч наклеєні наклейки на бордах про «велике будівництво». Із текстом про те, що ця дорога побудована за твої податки. Олена зізнається, що спершу їй було лячно за чоловіка… а тепер вона пишається цим проєктом: «Наші наклейки досі висять, я регулярно їх бачу».
Стати будівельником і мати інакше життя?
Ярослав Ведмідь 1995 року вступив у Могилянку на економічний… але все могло статися геть інакше. Він міг стати будівельником і мати зовсім інше життя. Олена розповідає, що в якийсь момент Ярослав збирався поїхати у Велику Британію працювати на будівництві:
«Деякі його друзі вже мали досвід такої роботи. Варіантом поїхати будівельником у Британію Ярослав спробував скористатися вже коли вчився в Могилянці. Вийшло трохи смішно. Він прийшов на співбесіду в британське посольство, але сильно нервував і працівники посольства зрозуміли, що він планує туди не за обміном їхати, а працювати, тож візи йому не дали. Але Ярослав не здавався і пішов на співбесіду ще раз, проте, щоб не нервувати, випив перед тим забагато валер’янки. Тож він конкретно гальмував під час співбесіди — і йому знову відмовили у візі. І добре, бо тоді ми навряд чи зустрілись би. Хоча думаю, Ярослав і у Британії досягнув би високих результатів».
Ярослав — першокурсник Могилянки 1995 року. Олена згадує зірковий склад того курсу — Максим Саваневський, Геник Глібовицький, Руслан Петричка, Галина Григоренко, Олег і Тетяна Ковтуни, його найближчі друзі. Каже, всі вони рано почали працювати:
«Ярослав через це не зміг нормально вчитися — витримав усього три з половиною роки. Він хотів довчитися саме на економіці, тому не переводився на іншу спеціальність, що мала реноме не такої складної. Тож спершу одна «академка», потім — наступна. 2010 року Ярослав побився з друзями об заклад… і пішов довчатися на бакалавра. Закриття всіх модулів і кредитів зайняло в нього два роки. Ми жартували, що серед його одногрупників точно є діти, народжені в 1990-х, коли він сам іще вчився. Мабуть, Ярослав побив рекорд Могилянки і став студентом, який найдовше отримував диплом бакалавра. На це у нього пішло 17 років».
Євген Глібовицький згадує, що познайомився з Ярославом у могилянському гуртожитку на Троєщині. Ту локацію називає «Вавилоном» і пригадує особливу атмосферу, де всі люди між собою не подібні, але рівні. Ярослав одразу вразив своєю україноцентричністю, згадує Геник: «На той момент це було вчинком. Треба було мати серйозну поставу і міцний хребет для того, щоб бути україноцентричною людиною. Це важко оцінити з точки зору сьогоднішнього українського Києва та україноцентричної України».
Другою важливою ознакою Ярослава Ведмедя його колишній однокурсник називає почуття гумору: «Ярослав — це був карнавал, постійний рух, постійний фантастично веселий настрій. Нас ціла компанія була — компанія людей з таким креативним способом мислення і добрим почуттям гумору. Ми досить швидко зібралися в тусівку, яку назвали “Першим українським театром хепенінгу (трафунку)”. Ми витворяли різні смішні речі — пародіювали проповідників, які були ознакою 90-х та вирізнялися тим, що були завжди акуратно зачесаними і в костюмах. Ми постійно були в якомусь перформансі, постійно творили якісь чудеса».
Один із таких перформансів стався у блоці гуртожитку, де жив Ярослав. Згадує Глібовицький: «Блок, де він жив, вони називали “блок імені Джохара Дудаєва”. І під час першої чеченської війни вивісили чеченський прапор з балкона. Моментально прибігли менти, спробували розібратися, на підставі чого вивішений прапор. І отримали чисто могилянську абсолютно юридично кваліфіковану відсіч. Тож пішли ні з чим».
Дорватися до свободи
Це одне з тих студентських середовищ, вихідці з якого потім постійно зустрічаються в дорослому житті, вже як фахівці своєї справи. Тож Геник Глібовицький знав Ярослава не лише як студент студента.
Що його драйвило? Геник пов’язує ті часи, ті середовища й ті дії з наслідками СРСР: «Я дивлюся на нас тодішніх і розумію, що про нас можна було би писати дисертації про вихід із травми. Ми були першим поколінням, яке дорвалося до свободи. І ми в буквальному сенсі зірвалися з ланцюга, відкривали для себе нову музику, літературу, секс, поїздки за кордон, перші зароблені сто доларів, перші загублені сто доларів — абсолютно все, що було недосяжним у цьому радянському затхлому концтаборі. Хотілося спробувати все, пережити все. Думаю, ми були першовідкривачами. Поспішали жити, досягати, поспішали встигнути, зловити ту свободу».
Глібовицький міркує, що те студентське оточення — зокрема Ярослав Ведмідь — переважно реалізувало себе так, аби в той чи інший спосіб захищати свободу: «Ми бачили, що країна не така, як нам подобається. Відчували цей страшний дисонанс між пострадянською комуністичною Україною та своєю сутністю. І ми розуміли, що, хоч і дорвалися до свободи, але ця свобода ще не вкорінена, ще не захищена і тому може бути забрана. Це додавало гостроти до цінування цієї свободи. І тому кожен з нас пішов реалізовувати захист цієї свободи — у політиці, в журналістиці, банківській справі, фінансах, креативному секторі, рекламі…»
З дорослих уже професійних стосунків він пригадує діалоги, дискусії з Ярославом: «Ми з ним бували в запеклих суперечках довкола етичних питань. Ярослав спершу займав позицію лібертаріанця — можна все, що не заборонено, а всі обмеження лиш обмежують свободу. Проте, мірою того, як “бєзпрєдєлом” починає користуватися система корупції, стає ясно, що етичні питання, етичні обмеження є важливими. Я бачив, що Ярослав із часом перейшов на позицію, що треба добре думати про наслідки своєї роботи та про те, як бути відповідальним у тому, що робиш».
Такий підхід просякнутий, з одного боку, свободою, з іншого — відповідальністю.
Смерть Ярослава називає початком відходу свого покоління: «Це початок відходу тих, хто сформувався на зламі падіння СРСР. Тих, хто робили перші кроки в часи Незалежності. Тих, хто формував свою суб’єктність поруч із тим, як формувалася суб’єктність країни».
Що це за покоління, чим воно особливе? Геник Глібовицький міркує, що воно має особливі стосунки зі свободою: «Воно уособлювало одночасно і свободу як ціль, і свободу як спосіб життя, як спосіб самовираження та взаємодії з довколишнім світом. Це покоління свободи прийняло естафету у старших — в Олександра Кривенка, в Георгія Гонгадзе, Сергія Набоки та інших постатей, які фактично зв’язували середовище чи покоління дисидентів із нами, з поколінням Незалежності».
Це покоління називає також одним із найбільш романтичних: «Більшість із нашого середовища пройшли все життя і залишились максималістами, вірними тому, у що вірили 30-40 років до того… часом на шкоду своїй персональній успішності, бо успішність не завжди була синонімом якості».
В цій екосистемі проступає важлива роль Ярослава Ведмедя — роль людини, що зв’язує різні середовища. Геник Глібовицький міркує: «Він зв’язував різні світи, зв’язував творчі, громадські середовища, бізнес. Він був дуже особливим і через свою підкреслену та тверду україноцентричність — в ній він не зважав на зовнішню кон’юнктуру».
Яскравий та прямий
Олена Ведмідь називає Ярослава принциповим і додає, що принциповість — це чеснота, яка стає цінною після смерті: «Багатьом незручно, коли людина тобі прямо говорить, що вона думає, не дуже добираючи слів. Ярослав був саме таким. Завжди займав проукраїнську позицію, завжди прямо висловлювався, в тому числі — з політичних питань».
Олена згадує, що батьки виховували Ярослава в патріотичному дусі: «Він одним з перших у школі носив значки Руху. Також ходив на проукраїнські мітинги наприкінці 1980-х. Уявіть, це ж іще дитина, підліток — 1991 року йому було всього тринадцять. Його довго не брали в піонери через “націоналістичне виховання”».
Коли Ярослав навчався у виші, Київ був дуже різнорідним містом. Багато важило, в яке середовище ти потрапиш — російськомовне чи україномовне, патріотичне чи ні. Подібних дихотомій вистачало за купою інших ознак. Олена міркує, що Ярослав одразу, ще з родинного кола, був налаштований на патріотичну громадянську активну діяльність, а щодо роботи, то одразу потрапив у рекламний бізнес:
«Перша його робота, що тривала кілька місяців, — промоутер кока-коли. Потім Ярославів одногрупник Богдан Козаченко, котрий працював на радіо “Європа плюс”, покликав його у рекламний відділ. Ярослав одразу зрозумів, як там усе працює. Вийшло так, що він сам за місяць приніс замовлень на рекламу стільки, скільки зазвичай весь відділ робив за рік».
З часом Ярославу запропонували створити власну PR-компанію — вона називалася «MTI Consulting». Олена згадує, що їхнє знайомство відбулося, коли Ярослав уже очолював цю компанію: «Вони займалися маркетингом, рекламою, піаром. Під час кризи 2008 року інвестори вийшли з проєкту та забрали свої кошти — компанія закрилася. Ярослав прийняв це, але далі працював у цій царині».
Спершу — трохи роботи з політичними кампаніями, потім — новий фокус, на цифровий сектор. Олена міркує про візіонерський талант Ярослава.
Він наперед відчував, що саме буде актуальним, цікавим, важливим і потрібним, — але не тепер, а за рік чи два роки.
«Думаю, саме тому він погодився закрити ту стару агенцію — відчував, що класичний піар буде відходити».
У новій агенції разом працювали п’ять партнерів. Олена згадує, що для Ярослава така спільна робота була проблематичною: «Вони попрацювали разом усього кілька років. Ярік був яскравим і самостійним в ухваленні рішень. Тому йому було складно працювати в умовах, коли є ще чотири партнери. Думаю, він мав робити щось своє».
Початок власної справи «Postmen» 2013 року Олена описує так: «Один клієнт — і більше нічого. Ні працівників, ні офісу, ні комп’ютерів, ні назви».
Спершу подружжя працювало удвох — наприклад, Олена виконувала функції HR: «Ярослав дав оголошення на фейсбуці про те, що шукає людей у команду… але не мав часу розібрати отримані резюме. Тому за комп’ютер сідала я — розгрібала, відповідала, дивилася, хто підходить. Після мого першого відбору з людьми зустрічався Ярослав для співбесіди. І потім я вирішила, що мені треба більше включатись, бо людей ставало більше, а Ярослав не встигав із кожним проводити інтерв’ю». Перші два з половиною роки в “Postmen” Олена працювала саме як HR — аж поки не виростила всередині команди колегу, котра перебрала ці обов’язки на себе.
Шалена література
Змінюючи царини, опановуючи нові професії, створюючи власну справу, люди часто потребують освітнього опертя — можливо, підтримки ментора, вчителя. Олена згадує, що і в родині, і в роботі вони культивували уважне ставлення до книжок, настанову на пошук знань головно в читанні. Саме тому в «Postmen» є велика бібліотека, де частину становлять важливі праці про дизайн, фотографію, каталоги художників.
Ярослав був пристрасний до книжок. Більше про цю пристрасть знає літературний критик Євгеній Стасіневич, який опікувався читанням родини Ведмедів, а також книжковим клубом для всього «Postmen». І далі ними опікується.
Євгеній згадує, що спершу ідеєю приватного читання з менторською підтримкою зацікавилася Олена: «Вона нас і познайомила з Ярославом. А перше, що ми читали разом, була “Дорога” Кормака Маккарті. Добре, що обрали саме її: Ярослава сильно зачепив американець. І ми швидко порозумілись».
До читання Ярослав мав ґрунтовний підхід, стрімко занурювався в книжки автора, якщо той його зацікавив. Наприклад, у Маккарті він прочитав усе, до чого дотягнувся. Євгеній додає трохи рис до цього читацького портрета: «Він читав нерегулярно, але запійно. Був пристрасним у читанні — як пішло, то вже пішло. Але якщо не подобалось, то заявляв про це радикально і емоційно. В Ярослава була така приємна для мене риса: якщо книга йому не зайшла, він не намагався за будь-яку ціну знайти там щось вартісне, виправдати затрачений час. Він дочитував, а потім приходив із дошкульними оцінками».
Які книжки, які автори могли подобатись Ярославу? Євгеній Стасіневич швидко знаходить епітет для відповіді: «Це була шалена література». І додає, що шал був частиною емоційного діапазону Ярослава, частиною його характеру: «Він любив і чорний гумор, і панкування. Через те тягнувся до шаленої літератури — до нетипового, неконвенційного. Типу Воннеґута. І також цінував складне й багатошарове, складно збудоване, щоби потім можна було захоплено обговорювати. Як-от Борхеса».
Grow or go
Олена Ведмідь згадує, що завжди шукала собі ментора — і ним часто виявлявся Ярослав, попри всі відвідані курси: «Я постійно ходила кудись вчитися. Але насправді вдома, в наших сімейних діалогах, я щовечора ніби отримувала безкоштовні курси. Не знаю, звідки він це черпав, але він постійно мене вчив. Не раз і не двічі, сидячи на якихось платних курсах, я помічала, що слухаю те, що раніше ми вже обговорили з Ярославом».
Навпроти його робочого стола висить дошка з малюнком крейдою, якого ніхто не стирає вже багато років.
На ній написано «Grow or go». Це гасло Ярослава. І він вимагав такого ж від інших.
Саме тому родина Ведмедів так багато мандрувала. Обов’язково — музеї. Олена підсумовує, що Ярослав і сам себе розвивав, і людей, які працювали поруч із ним, заражав цим.
Так було не тільки з книжками, подорожами чи музеями. Подібним чином Ярослав «підсадив» багатьох друзів на регулярні заняття спортом — біг, тріатлон абощо. Олена згадує, що все починалося 2014 року, коли для клієнта — магазину спортивних товарів — робили кампанію про те, як двоє людей, спортсмен і звичайний офісний працівник, будуть готуватися до змагань із тріатлону «Ironman». Клієнту ідея сподобалась, але потрібно було знайти такого «звичайного офісного працівника». Оскільки інших охочих не знайшлося, то ним став Ярослав. Це переросло в захоплення спортом — не лише тріатлон, а й ультра-трейл-ранінг, тобто біг у горах. «Він заряджав цим усіх. Було видно, що це Ярославова пристрасть», — підсумовує Олена.
«Grow or go» — гасло доволі безжальне, суворе. Олена міркує: Ярослав умів захищати своє, ясно окреслював рамки й кордони та не з усіма міг добре спрацюватися: «Ярослав не толерував тупості, активно це проявляв та не допускав, щоб у його оточенні були такі люди. Він точно не був зручним у роботі». Його колеги мають досвід суперечок і конфліктів, але переважно плідних: «Ті, хто давно працювали з ним, розуміли всі позитивні якості Ярослава — навіть якщо він сварився чи говорив щось неприємне. І часто все одно в результаті виявлялося, що Ярослав мав рацію».
Сьогодні, очолюючи компанію, Олена називає саме цих колег тими, на кого може опертися в роботі: «Ті, хто працювали з Ярославом довго, знають його принципи, позиції, методи роботи. А моє завдання — дати працівникам підтримку та впевненість, що ми продовжуємо справу, яку робили. Час ставати дорослими, нести відповідальність за свою роботу».
Що сам Ярослав вважав зростанням — як складник гасла «Grow or go»? Олена міркує, що йому йшлося про процес: «Не буває такого, що ти виріс — і все, зростання відбулося, ти молодець, ставиш “галочку”. Зростання відбувається постійно. Саме так ти розумієш, чи людина рухається з тобою в одному темпі, чи ви в одному напрямку дивитеся, рухаєтеся».
Настанова на постійний рух і зростання створює цікавий виклик і в сімейному житті. Чи відчувала Олена тиск через це? Каже, що навпаки — відчувала багато віри й підтримки з боку Ярослава: «Він вірив у мене більше, ніж вірила в себе я сама. Вважав, що я талановита і можу досягати більше, ніж досягаю. Ярослав мене вчив, як не загубитися і не віддати всю себе іншим, як залишатися цілісною, дотримуватися власних цінностей. Думаю, ми постійно зростали разом».
Колажі Вадима Блонського. Світлини надала Олена Ведмідь.
