Ігор Гирич: «Населення країни може бути невеликим, але якщо воно має свою еліту, це — успішна нація»

Історик Ігор Гирич, велику частину досліджень якого становлять київські сюжети й герої, народився в Києві й присвятив йому десятки досліджень. Тільки цього року два українські видавництва опублікували його нові книжки, а загалом доробок Гирича нараховує десятки видань. 63-річний історик та джерелознавець ностальгує за Києвом свого дитинства, але в жодному разі — не за радянською владою. Те, як вона планомірно викорінювала пам’ять про видатних українців, Гирич відзначає у цьому інтерв’ю. Наслідки руйнівної роботи даються взнаки й дотепер. Бо у візуальний простір Києва досі не інтегровані згадки про містян, залучених до його українізації, до розбудови нашої державності. Та навіть в умовах, коли бракує духовного зв’язку з попередніми поколіннями інтелектуалів, у Києві росте й розвивається нова еліта. Це передусім молодь, яка штурмує книжкові фестивалі та інші культурні події. Тому Ігор Гирич і каже про себе, що він — оптиміст. «Ми рухаємося в правильному напрямку», — цими словами пан Ігор резюмує нашу бесіду.

§§§

[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]

§§§

Пане Ігорю, ви народились у Києві в 1962-му. Чим для вас було тодішнє місто? Яке воно мало обличчя?

Це було інше місто. Сучасний Київ я не впізнаю, не можу порівняти його з тодішнім. Кажу це, як будь-який чоловік у віці, — хвалю свій час і те місто, яке я колись любив.

Воно було кращим?

Воно було більш пристосоване до життя людей. Бо я вважаю, що сучасний Київ — це вже фактично мегаполіс. Не місто в класичному розумінні… Тут важко жити. Тут погана екологія і забагато галасу. Тодішній — мій! — Київ був, напевно, більш провінційним, але і більш затишним та історичним. 

Але тоді Київ зчитувався як столиця підневільної країни?

Ви знаєте, я зростав у радянській родині, тому не мав сприйняття Києва як окупованого міста. За цим влада, до речі, дуже стежила — щоб такої контамінації у киян навіть не виникало. Київ був частиною Радянського Союзу, а я був громадянином тієї країни…

Так вас виховали у родині?

У моїй родині не було людей, які критично ставилися до тодішньої дійсності. Моя сім’я — це звичайні робітники і службовці. Вищої освіти не мали ні батько, ні мати. Про опозицію до тодішнього устрою ми з ними ніколи не говорили. 

Жили ми на Чоколівці, а Чоколівка — це фактично маленьке село в межах Києва, де можна було провести все життя і лише зрідка виїжджати до центру. Але там було дуже затишно, дуже зелено. І була цікава архітектура будиночків, зведених полоненими німцями наприкінці 1940-х — початку 1950-х років. Там збереглася аура — ні, не історичного — але просто старого Києва. 

Ваші батьки мали як мінімум якщо не народитися, то жити й працювати у Києві. А відтак — і пам’ятати його ще давнішим. Які їхні спогади про місто?

Мій батько народився у Таганрозі. Прізвище в нього — українське, тож, можливо, він українцем і був, але не знав цього чи не хотів знати. Тоді було немодно, та й небезпечно копатися у родинних зв’язках. Відслуживши у війську, батько одружився і з кінця 1950-х жив у Києві. 

А мама була така собі київська міщанка з Шулявки — там жили її батьки. Це був район приватної забудови з одно- і двоповерховими будинками.

Мешкало там тисяч із десять містян. Маленькі будиночки, крихітні садиби, над якими височіли тільки будівлі нинішнього КПІ. До речі, маминого тата хрестили у церкві Святої Марії Магдалини. Зараз на її місці — на вулиці Політехнічній — ліцей, бо церкву зруйнували ще у 1935-му… 

Так що мама моя бачила Київ повоєнний. На її пам’яті будували тодішній Першотравневий масив Києва — на місці Кадетського гаю, і незначні залишки цього гаю — іще не знищеного до кінця — мама застала також. У ті часи там прокладали бульвар Леніна, який нині зветься Чоколівським. А працювала мама на Хрещатику, в колишньому Будинку Дворянського зібрання, де у радянські часи розмістили поліграфічну фабрику.

Тобто це був період, коли Київ перестав бути українським, а став остаточно радянським?

Київ не був українським, і на початку ХХ століття зокрема. Це наше сучасне уявлення про місто. Бо насправді відсоток українців у містах як західної, так і східної України не перевищував 20%, а частіше заледве сягав 15%. У Києві на початку минулого століття проживало якраз 15% українців. 

І працювали вони здебільшого на неквал