§§§
Публікуємо Листи про любов і війну, які читали в межах Спеціальної програми Українського ПЕН на XIІI Міжнародному фестивалі «Книжковий Арсенал»
§§§
Цей лист про любов дається мені непросто. Я пишу його у мороці війни — після страшних утрат, із якими не можу змиритися. Розповідаю цю історію, вже точно розуміючи, що любов всевишня, на жаль, не рятує від загибелі на полі бою, як і найщиріша молитва не є бронею від смерті. Я знаю, що герої — вмирають, і щоразу лише шепочу слова, що ні, над їхніми трунами, коли сильніші духом голосно проводжають ними наших загиблих. Мені страшно схибити чи сфальшивити у цьому листі, але я таки наважусь його написати, тим паче, мої адресати дозволили мені розповісти їхню історію.
Влітку 2014 року я почала волонтерити у Київському військовому госпіталі. Це було після Волновахи й Зеленопілля, коли до Борисполя по кілька разів на тиждень прилітали борти з тяжкопораненими. Кияни несли у госпіталь їжу, одяг, діставали потрібне медичне обладнання й ліки, знаходили житло для родичів поранених, збирали гроші на протезування. Моїм першим підопічним з ампутацією став Ярослав Миронов із 30-ї Новоград-Волинської бригади. Я згадую Ярослава, бо саме він був тим, чиїми руками Бог почав творити чудо.
Ярослав подзвонив мені на початку липня і розповів, що з Харкова привезли його побратима, розвідника 30-ї бригади Ігоря Лук’янця, із дуже серйозними травмами. Правду кажучи, я не одразу включилася — серед десятків доль, болю і страждань ця історія стала у чергу. За тиждень Ярослав подзвонив удруге, і цього разу якась сила змусила мене швидко відгукнутися.
Ігор, поранений 4 липня на Луганщині, уже кілька тижнів лежав у Київському госпіталі із наскрізним пораненням живота і внутрішніх органів, кісток тазу і сепсисом. Один із найтяжчих пацієнтів на той час. Біля реанімації мене зустрів лікар Георгій Макаров — іще один чоловік, який своєю людяністю створив диво. Він сказав прямо: «Шанси у хлопця мізерні. Якщо пощастить і він переживе переліт, його можуть врятувати в Німеччині або Ізраїлі».
Ми й раніше відправляли поранених на Захід, але не в такому стані і не так терміново! Я вийшла від Макарова на ватяних ногах, розгублена і приголомшена. На мене накотила хвиля знесилювального страху. Страху перед відповідальністю за чуже життя.
І ось цієї миті я підняла погляд і побачила в коридорі Валю, Ігореву наречену. Я не вірю в чудеса, космічні знаки, сни, красиві метафори чи пророцтва, але тоді відчула, що оця зеленоока 22-річна дівчинка —вже на старті, перед ривком.
Їй не потрібно нічого пояснювати або вмовляти наважитись на ризик. Із Валі йшло світло, яке дає любов, особлива життєдайність, яка заряджає навіть найменший та найпримарніший шанс.
ЦЕ додало впевненості й мені.
Того ж вечора ми оголосили у мережах і медіа про збір грошей, звернулись до бізнесів, політиків і західної діаспори. За лічені дні люди переказали чотири мільйони гривень! А згодом — іще понад триста тисяч доларів. Світ підхопив цю історію.
Я пригадую цей час як шалений хід великого корабля, яким злагоджено веслують десятки незнайомих між собою людей. Волонтери з «Ізраїльських друзів України», які знаходять клініку й організовують реанімаційний літак, працівниці «Привату», які допомагають обміняти гроші й переказати клініці, МЗС, яке сприяє із закордонним паспортом, — усе підхоплювалося і вирішувалось миттєво і на льоту. Але у кожному кадрі цього спогаду незмінно присутня Валя. Валя гладить Ігоря по голові у реанімації. Валя дає інтерв’ю журналістці. Валя говорить із лікарями. Валя мчить із медичними виписками. Валя запитує у хірурга Макарова: «Ну Ігор же не може померти?». Валя витає скрізь.
12 серпня 2014 року реанімаційний борт із командою лікарів вилетів з аеропорту «Бен Гуріон», а Київський госпіталь готував Ігоря Лук’янця до перельоту. Лікар бригади «швидкої», яка везла пацієнта у Бориспіль, сказав мені: «Хлопець не долетить. 26 років… Шкода». Я пригадую, як у цей момент звіддаля дивлюся на два обличчя — Валі й Ігоревої мами Галини. Підходжу ближче й кажу: «Все добре! Стабілізували, температура, правда, 40. Але прорвемся». Раннього серпневого вечора ми стоїмо на льотному полі Борисполя, де вже приземлився реанімаційний борт. Поки Ігоря переносять у літак і підключають до систем, я розповідаю якісь дурні історії і ми всі сміємось. Мама Галя теж сміється. Із сином до Ізраїлю летить вона.
Від Києва до Тель-Авіва — три години польоту, плюс 20 кілометрів до клініки «Каплан» у місті Реховот. Опівночі ми напружено чекаємо новин. Перша ночі, друга, третя, четверта. Одна з найдовших ночей мого життя. Кожні пів години я відповідаю Валі: «поки що мовчать», «новин нема», «чекаємо». Переліт був тяжким і довгим, довелося летіти на низькій висоті для зменшення тиску і приземлятися у Туреччині. Лише о п’ятій ранку ізраїльський волонтер Слава Фельдман, який усю ніч чекав під клінікою, прислав мені епічну фотографію: каталка з Ігорем на швидкості залітає у приймальне відділення, видно, як білі простирадла розвіваються на вітрі. Пам’ятаю цей образ досі.
На ранок ми дізнались висновок ізраїльських лікарів. Травми і стан пацієнта практично не сумісні з життям. Оперувати небезпечно. Шанс — один зі ста. Весь ранок тривала пауза, клініка вирішувала, що робити. І тоді сталося ще одне чудо, я теж назву його ім’я. Це ветеран ЦАХАЛ, військовий лікар-ортопед доктор Сагів, який під час консиліуму сказав: «Витягнемо!». Цей ранок став поворотним.
Того ж дня хірурги Марк Гульман та Гай Лін зробили Ігореві 16-годинну операцію. Потім іще понад 25 операцій. Місяць штучної коми. Пів року — на морфіні. Сім довгих місяців битви.
Кожна історія перемоги часто замовчує темний бік: страждання, відчуття зневіри, безсилля й нестерпне пекло, крізь яке проходить той, хто ще не знає, чи стане він переможцем.
І ось на цій складній, прихованій стороні біля Ігоря були дві жінки: мама і наречена Валя. У найважчі моменти ізраїльські лікарі так і казали: «Терміново потрібна Валя». Валя відразу ж брала відпустку у Звягельській музичній школі і вилітала з Києва до Тель-Авіва. Так було тричі за сім місяців. Валя щоразу підхоплювала й повертала Ігоря до життя, точніше, до бажання життя.
Ігор згадує момент, коли він приходить до тями в реанімації і бачить біля ліжка Валю: «Сидить дівчинка, дитина фактично, і кутається у велику куртку, бо в реанімації дуже холодно. Я дивлюся на неї і думаю: ну як можна таку — підвести?».
Навесні 2015 року Ігор повернувся в Україну. У жовтні пішов до шлюбу, навіть без палички. У 2021-му Валя народила двійнят — Мирославу і Марка. З початком великої війни Ігор створив добровольчий підрозділ у Звягелі. Тепер він — командир роти ДФТГ, координує мобільно-вогневі групи ППО.
Мій лист — до Ігоря, Валі, Мирослави і Марка. Лист-подяка за можливість побачити це диво на власні очі, бути поряд, коли світло любові й нового життя проростає крізь біль і смерть.
Мирослава Барчук, журналістка, документалістка, телеведуча.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Зображення — Вадима Блонського.
