В історії часто трапляються події, які мають переломний, віховий чи визначальний характер, але усвідомлення цього приходить пізніше — через місяць, рік чи й десятиліття. Для нас 24 лютого 2022 року є одним із таких поворотних моментів. Тоді, о 4-й ранку, коли російські війська почали широкомасштабне вторгнення на територію України, мало хто задумувався над питанням: «Як нам вшановувати пам’ять про полеглих співвітчизників та співвітчизниць?» Але ховатися, уникати, вдавати, що цього питання не існує, вже було неможливо. І після новин про трагедії Бучі, Бородянки й Гостомеля усвідомлення важливості відповіді на нього ставало дедалі чіткішим.
Основний виклик для українського суспільства — брак традиції вшанування пам’яті полеглих, незалежно від того, чи йдеться про військових, чи про цивільних.
Точніше, панівною була радянська традиція, аж ніяк не доречна для сьогодення. І тим більше не підходить Україні, що саме долає радянський спадок. Адже в цієї традиції є кілька ключових рис, які суперечать цінностям, за які ми боремось тут і тепер.
По-перше, державний контроль. У Радянському Союзі пам’ять про героїв мала бути санкціонована, дозволена державою. Спонтанні, низові ініціативи з ушанування пам’яті не те що не схвалювались, а й засуджувались і каралися. Якщо ж їх не вдавалося здолати, то радянська влада керувалася принципом: те, що годі перемогти, потрібно очолити. До речі, радянські риси пам’ятання збереглися і в сучасній Росії. Яскравим прикладом є акція «Безсмертний полк». Якщо первісно це була низова ініціатива школярів, які хотіли зберегти і вшанувати пам’ять про героїв війни, що жили по сусідству, то після 2000-х — це офіційна пропагандистська акція, в якій немає і сліду тієї людяності, з якої все починалося.
По-друге, радянський спосіб ушанування пам’яті є вибірковим. Пам’ятати чи вшановувати пам’ять можна лише про тих, кого держава вважає гідним ушанування. Через це з радянської офіційної пам’яті зникали цілі групи та категорії населення. Євреї і трагедія Голокосту просто замовчувалися. Життя під окупацією, полон були іншими табуйованими темами для спогадів. Ба більше, це було тавро, що проіснувало до останніх днів СРСР, адже в анкетах фігурувала графа — «Чи жили ви або ваші рідні та близькі під окупацією?». І навіть серед військових не всі мали право на пам’ять.
Найяскравіше це помітно на прикладі партизанського руху, коли ветеранам могли відмовити у статусі партизанів. Їхній досвід, їхня боротьба раптом зникали, наче їх не було. Критерієм у всіх випадках була ідеологія: чи пам’ять про цих людей відповідає інтересам Радянського Союзу? Якщо людина воювала у складі партизанського загону, де не було політрука/комісара, що дбав про «ідеологічну чистоту» загону, то всі його учасники та учасниці ставали підозрілими для радянської влади. Чи дійсно їх можна вважати партизанами? Чи можна їм давати слово, тобто змогу розповідати про свій досвід? Чи можуть вони бути частиною колективної пам’яті?
І третя ключова риса — деіндивідуалізація та дегуманізація. Радянську владу мало цікавили конкретні живі люди, пам’ять яких потрібно вшановувати. Усі вони — лише гвинтики в ідеологічній машині. Ідентифікувати загиблих, дбати про те, щоб їхні імена не загубились в історії, — це для Радянського Союзу було зайвим.
Така байдужість проявлялася вже на інституційному рівні: в листопаді 1942 р. скасували солдатські медальйони — чи не головний інструмент ідентифікації полеглих. Дослідження волонтерів ХХІ ст. засвідчили масштаби цього нехтування живими людьми. Протягом 2010-2012 рр. одна з таких груп вивчила останки солдатів, знайдені ними ж — не державою! — в одному з районів Смоленської області. Лише 60 з 548 солдатів мали медальйони, за якими вдалося їх ідентифікувати. І з’ясувалося, що тільки 4 офіційно вважалися загиблими. 33 фігурували в документах як зниклі безвісти. Про загибель 3 була інформація в інших джерелах, а не в офіційних рапортах командування. А 20 солдатів та офіцерів узагалі не числилися у складі радянської армії. Фактично, третина загиблих офіційно просто не існувала. То як про них можна було пам’ятати?
Україна має ставитися до жертв російсько-української війни зовсім не так. Хоча це важке і складне завдання, але пам’ять про кожного й кожну, хто загинув від рук окупантів, має бути збережена. І це — кропітка і важка праця.
Варто пригадати хоча б історію восьми чоловіків, розстріляних у Бучі за те, що були у складі Територіальної оборони. Для реконструкції цих трагічних подій зняли документальний фільм «Я звертаюся до нього за іменем», тривалістю в одну годину. Ясна річ, що для його підготовки часу та сил потрібно було набагато більше. Уже є й інші приклади — не лише документальні фільми, але й текстові матеріали, зокрема від Reporters, Texty.org.ua і багатьох інших медій. Це історії конкретних людей, які потерпіли від рук окупантів. Уже створена Платформа пам’яті «Меморіал», на якій збирають і зберігають інформацію про всіх українців та українок, убитих російськими окупантами.
Індивідуалізовану пам’ять набагато складніше перетворити на контрольований державою конструкт.
Адже це моторошна і страшна річ: радянська влада ігнорувала долі окремих солдатів, але вперто ставила ледь не по всіх населених пунктах меморіали Невідомому солдату. Втім, за цим стоїть своя логіка. Такі меморіали вшановують не людей, а абстракції. Останніми можна маніпулювати як заманеться — і пристосовувати до потреб авторитарного режиму. Перш за все, легітимізувати, узаконювати його існування. Мовляв, весь народ у єдиному пориві самовіддано жертвував собою в ім’я держави.
Мабуть, найбільш промовистий приклад нацистського Залу народу (Volkshalle). Адольф Гітлер спершу хотів, щоб на куполі були вибиті імена всіх німців, які загинули у війнах за свою батьківщину, але згодом відмовився від цієї ідеї. Підозрюю, що одна з причин — на фронтах Першої світової війни євреї — громадяни Німеччини воювали не менш відважно від етнічних німців. Проте вони не вписувалися в расистську ідеологію нацистів, а тому… А тому виявилося, що легше вшановувати абстрактних німців, а не пам’ятати конкретних людей.
Індивідуалізована пам’ять є гідним способом ушанувати тих українців та українок, які загинули в російсько-українській війні, — без перетворення їх на абстракції, без «привласнення» їх державою. Тому така пам’ять — це ще й «щеплення» від авторитаризму та дегуманізації, важлива частина нової України, яку ми будуватимемо після перемоги.
Данило Судин, соціолог, викладач Українського католицького університету, автор і ведучий подкасту «Правила гри».
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
