Хто ми без нас самих? Історія різдвяної листівки в Україні

Українська листівка, зокрема різдвяна, — це дуже харизматичний обʼєкт спостереження і фіксації часу. Напередодні Різдва ми шукаємо подарунки: для себе, для друзів і родичів, робимо це для того, аби тримати звʼязок. Ми надсилаємо коробки з пряниками, шукаємо теплі шкарпетки чи хорошу книгу — і докладаємо до них листівки з обраними словами, шукаємо нагоди цей звʼязок підтримувати. 

Разом із Projector Institute публікуємо авторську колонку дизайнерки, викладачки УКУ й авторки курсу «Історія українського дизайну» Олександри Корчевської-Цехош — про те, якими були різдвяні листівки в Україні у різні історичні періоди.

§§§

Інтерес до того, аби обмінюватися листівками на Різдво, знову повертається у 2020-х в рамки українських різдвяних «ритуалів», адже живемо у часі змін. Ці зміни стосуються традицій комунікаційної та декораційної поведінки, зміни ставлення до свят та місця святкування у нашому житті. Колись ми бажали одне одному «за рік дождати», міряючи час не днями народжень, а саме роками від Різдва до Різдва.

Ми всі разом переживаємо період прискореної ідентифікації через кожен із цих проявів. Хтось проходить його успішно, а хтось припиняє процес, піддаючись культурній прокрастинації — прагненню відсунути на потім ухвалення рішень щодо ідентифікації з власним українським.

Ще пʼятдесят років тому було традицією і добрим тоном відсилати у середньому 30-40 листівок від однієї родини до усіх родичів та найближчих, аби привітати їх із Новим роком (в умовах СРСР вітання «З Різдвом» було політично некоректним), і підписували кожну вручну. 

Із часом різдвяні вітання трансформувались до телефонних дзвінків і славнозвісних вітань у Viber за допомогою блискучих гіфок із янголятами. Зміна традиції відбулась тому, що змінилися акценти комунікацій, які нам доводиться здійснювати на різних рівнях, і культура цієї комунікації змінилася.

Культура листування сьогодні перетворила листівку з предмета спілкування на предмет памʼяті. Ця пам’ять може бути сентиментальною, емоційною, а може бути й професійним захопленням і являти історичну, культурну та соціальну цінність

Особливим ритуалом є не просто підписати, а й обрати листівку. Колективний талант українських ілюстраторів надає масу варіантів, які пропонують на вибір зразки, достойні перших позицій у Pinterest. А ще виріс споживач, який має смак та бажання смакувати гарний і вишуканий продукт. Все те, що було предметом мрії в декоративній і подарунковій культурі українця ще кілька років тому, сьогодні є реальним, тож наявність вибору породжує дилему принципу і цінності.

Слід, однак, замість акцентувати на успіхах за увесь час незалежності, підкреслити успіх, який зародився доволі недавно. Постколоніальне «заглядання через паркан» і ледь не тотальне запозичення сюжетів та стилів із закордону поступово змінюється на споглядання власного історичного культурного спадку. Робота з автентичним матеріалом сприяє подоланню страху меншовартості та формуванню власного стилю, робить можливим той самий оригінальний творчий експеримент, про який мріють українські дизайнери, аби відчути себе самобутніми у стилі. 

Сьогодні можна з упевненістю сказати: вже зараз, на тридцятому році незалежності, наше прагнення як українців тримати звʼязок із нашим минулим перестало трактуватись як щось повʼязане із націоналізмом. Ми все ще стигматизуємо цю тему, але почали тверезо й осмислено дивитись на те, що було плодом роздумів на тему культури української родинної, святкової та міжкультурної комунікації, роблячи цей процес відкритішим. 

Ідея пришвидшити і здешевити комунікацію привела до появи листівки в Австро-Угорщині і набула популярності у період франко-пруської війни у Львові та на Галичині у 1872 році. Ми були біля першоджерел листівки — бо міжнародне затвердження кореспонденційна картка отримала лише 1874-го. У 1894 році листівка зʼявилася у Російській імперії — тоді дозволили відсилати й отримувати листи відкритого типу. 

Першою цілком українською листівкою вважають краєвиди Києва, які надрукував Степан Кульженко у своїй друкарні за допомогою новітньої на той час кольорової літографії у 1896 році. Згодом його син, пробуючи у батьківській друкарні нові технології і продовживши його справу, друкуватиме перші банкноти УНР, дизайн для яких розробить Георгій Нарбут. І вони стануть легендарною частиною українського національного бренду. Листівки як успішний проєкт стали однією із причин успішності цього друкаря. 

Українські міста та містечка обзавелись великою кількістю друкарів, які одразу робили написи французькою, російською та польською. На початку ХХ ст. українська листівка була фотокарткою з вітальним текстом чи елементами. Попри роботу фотоательє, які розробляли власні варіанти різдвяних листівок, пізніше були засновані окремі видавництва у Києві, Одесі, Харкові, Полтаві, Катеринославі, Кам’янці-Подільському, які розробляли графіку.

Зворотний бік листівок містив зображення із вільними полями для напису, та іноді його було замало для інформації, відтак людина писала згори зображення, що викликало значний спротив художників та графіків, які навіть відмовлялись брати участь у конкурсах через порушення цілісності задуму твору, як, наприклад, це гучно зробив художник Володимир Стасов у 1902 році, відмовившись через це брати участь у конкурсі общини святої Євгенії (сестри Червоного Хреста у Росії). Згодом, у 1904 році, суттєво змінили зворотний бік поштівки — тепер праву частину відвели для адреси, а ліву — для тексту.

Вже одразу по тому листівка набула соціального призначення, наприклад, її використовували для збору коштів на благодійність, реставрацію чи для бідних.

Хибною є думка, що Новий рік популяризували винятково у Радянському Союзі як політкоректне свято. Адже асортимент вітань на початку історії листівки був чималим — від дня ангела та Різдва й до Нового року і дня народження. Пізніше режим звузив тематику листівок лише до нерелігійних свят. 

Поруч із офіційними кореспонденційними картками від уряду, за ідею з листівками вхопилися підприємці, оскільки зрозуміли, що це для них спосіб бути прорекламованими, відтак кожне велике підприємство та друкар-видавець українського міста прагнули мати власну листівку. Тож листівки набули вигляду у найкращих традиціях модерну й до масових випусків почали долучатись художники і графіки.

Найбільшим центром видання листівок стала Коломия — на початку ХХ століття тут діяло аж 32 видавництва, і кожне випускало свої листівки. Одним із найвідоміших видавців листівок того часу був Яків Оренштайн, частину книг у якого купував Іван Франко та робив із них записи для своїх нотаток про екслібриси. 

Одними із найхаризматичніших різдвяних листівок періоду галицької сецесії були листівки Олени Кульчицької, відомої дизайнерки-графіка зі Львова. Вони вражають гнучкістю ліній і динамікою деталей. 

Разом із Оленою Кульчицькою ранній український модерн у листівках представляли Ярослав Пстрак, Осип Курилас, Теодор Гриневич, а ще Юліан Крайківський, який одним із перших одягнув листівку у взори українських килимів. 

Їх друкували відомі львівські видавництва — «Українське мистецтво», «Союзний базар», «Українська преса», «Нова хата» та інші. Ті листівки ми досі знаходимо і маємо змогу вражатись. 

На початку ХХ століття технології друку доповнювались і ускладнювались — додалась ксилографія, цингографія, геліогравюра, відтак ускладнювались і листівки. Українські листівки видавали не тільки в Україні, а й масово на замовлення у Празі, Кракові, містах Німеччини. 

Найпопулярнішими у масовій культурі стали сатиричні зображення. Наприклад, лідером глядацьких симпатій серед різдвяних листівок можна назвати серію 1918 року видавця Дмитра Маркова, ілюстрації до них виконав Василь Гулак. 

Окрім жартів, були і заклики Львівського антиалкогольного товариства з метою спонукати до розумного споживання. 

Період Першої та Другої світових воєн листівкам не завадив. Фронт підтримував тільки листи відкритого типу, утім основним постачальником фарб для друку була Німеччина, тож через кризу виробництва суттєво стрибнути в якості листівці не вдалося. Саме після революції 1918-го релігійний аспект в радянській Україні з листівки було стерто.

Важливими стають 1918-1943 роки: обʼєднані, хоч і ненадовго, в Державну українську академію мистецтв, митці продовжують тримати звʼязок і у періоді воєн гуртуються у спілки (ГДУМ на чолі з Петром Холодним у Львові, СПУОМ, АНУМ) та продовжують, допомагаючи один одному, виконувати листівки, зумисне зберігаючи традицію, як це і постановляли між собою. 

Різдвяні листівки воєнного часу були яскраво агітаційними.

Водночас воєнний період породжує усім відомих Діда Мороза та Снігуроньку, а листівки про зустріч Нового року прикрашали вежі Кремля й інші атрибути радянської влади.

Звичай надсилати листівки до свят не втрачався ні в діаспорі, ні в Західній чи Східній Україні. Листівки єднали і поляків, і українців, і росіян й підтримували людський звʼязок. 

У той же час митці, які мали змогу обʼєднатись у Львові, продовжують працювати. У 40-ві виконує свої роботи Василь Дядинюк, чітко зберігаючи етнічність у листівці. 

Справжній розквіт для української різдвяної листівки настав у часі гострої національно-визвольної боротьби під проводом УПА. Вони є одним із найбільших скарбів і водночас чітким жанром, видозміною, адже аналогічного їм за стилем відповідника не було. 

У той же час війна як жорстока реальність змушувала частину графіків виїхати під час однієї із двох найбільших хвиль еміграції. Це їхнє непросте рішення дало нам змогу спостерігати за розвитком різдвяної листівки без комуністичного прицілу.

Долі біженців або досвіду перебування у таборах для переміщених осіб зазнали такі знані автори листівок, як Петро Андрусів, Микола Битинський, Микола Бутович, Святослав Гординський. Емігрували також Мирон Білинський, Мирон Левицький. Для тих, хто опинився не в своєму домі і боровся з неприйняттям в інших культурах, ці листівки стали справжнім символом того, до чого ці люди знову прагнули повернутися. Вони були символом допомоги і українства.

Чому феномен листівки в еміграції настільки сильний? Бо, прагнучи знайти своїх за кордоном, у складних обставинах люди гуртувалися навколо спільнот, що утворені не тільки за національним принципом. Тому так багато міцних спілок так чи інакше були дотичні до церковних рухів і парафіяльної діяльності. Наприклад, у Америці, яка святкувала Різдво за григоріанським календарем, ілюстраторська діяльність йшла поруч із акціями, зверненими до Ватикану, коли українські греко-католики в еміграції просили дати диспенсацію на святкування Різдва «як вдома» — 7 січня. 

На жаль, сьогодні тема розбіжності дат святкування Різдва не дуже адаптована до того ж григоріанського календаря, і це породило утворення спілки католицьких ілюстраторів Cube, які намагаються випускати листівки із можливістю їх купівлі та надсилання до 25 грудня. 

На листівках того часу все більше уваги приділяли і українським храмам, які розглядали як один із символів Різдва і поєднання України.

Згодом ці ж люди утворювали спілки у Мюнхені, видавали пресу та альманахи, що присвячені мистецтву і, звісно, не припиняли збирати кошти для українців у потребі. Це був один із маркерів відмінності української спільноти графіків, яка мала скрутні обставини для вільного випуску листівки, оскільки видавництва були партійними і державними, на відміну від еміграційної спільноти. 

Особливо цінними після 50-х у діаспорі стають роботи Мирона Левицького та Петра Андрусіва, Едварда Козака та Якова Гніздовського, Петра Холодного-молодшого.

Листівки 80-х в еміграції повʼязані з іменами Володимира Беднарського та Вадима Доброліжа, Катерини Кричевської-Росандич. 

Радянська листівка відкинула увесь культурний пласт та породила красивий, але історично не нативний асортимент листівок на тему зими, партії та нових «релігійних» персонажів. Цікавою вона є тому, що коли людина не звертається до історичного спадку, то рефлексує над тим, що має, відтак ми маємо спектр оригінальних листівок про Новий рік та космос чи технологічні досягнення. 

Наприкінці 80-х розпочалось повернення в українську різдвяну листівку української тематики й асортимент листівки почав більше бути дотичним до нашої генези. Знову на листівках зʼявляються косівські підсвічники-трійці, вертеп, Святе Сімейство, дідух та Вифлеємська зірка. Так триває і донині.

Сучасна різдвяна листівка трансформувалась від інформаційного повідомлення у культурне, в обʼєкт декорації та культури подарунків, але бажання поєднувати і тримати звʼязок досі є у її корені. Вона знову виходить у поле зору завдяки розквіту ілюстраторської діяльності і через новий механізм виховання неутилітарної культури. Якщо у 50-ті ми надсилали листівки родичам, то сьогодні з радістю беремо участь у «таємному Санті» або #ТвіМиколай та шлемо листівки незнайомцям. Прагнення дарувати і ділитись залишається, от тільки обʼєктом довіри починає бути ціле суспільство. 

Моя дорога у світ українського дизайну колись почалася з культури листування у родині, де чорна валіза листів від мого тата до моєї мами стала причиною їхнього шлюбу і моєї появи. Бажання тримати звʼязок, попри випадкову вирішальну зустріч, надіслані поштівки і побажання «дочекатись бажаного від Різдва до Різдва» подарували мені власну самоідентифікацію людини, що віднаходить та поновлює звʼязки. 

Першими моїми листівками у колекції стали «Українські колядки» Святослава Гординського. І вони вразили мене осмисленістю. Мої пошуки тривали далі, і листівки, що були покликані збирати кошти для біженців у таборах у Мюнхені чи для інших потребуючих, наштовхнули мене на думку, що якраз-таки це було причиною зберегти й особливо ставитись до цього звʼязку, бо люди потребують інших людей. 

Саме те, що листівка була прикладом осмисленого людського ставлення і допомоги одне одному, надихнуло мене малювати листівки щороку, попри дедлайни, і спрямовувати ці кошти на благодійність у паліативне відділення у Дядьковичах, де працює мій чоловік.

Кожне Різдво може стати останнім, і чимало людей не здатні його пережити, хоча підсвідомо кожен хворий чіпляється за життя через людей і обставини. Чимало смертей трапляється саме після Різдвяних свят, коли відлунали колядки і згасли ялинки, а людина у стані, коли їй ніхто не може допомогти, — особливо напружена. 

Постійне співпереживання тому, що бачить мій чоловік у паліативному відділенні, зробило й мене свідком цих історій. І я відрефлексовую їх у тому важливому прагненні тримати звʼязок. Різдвяні листівки Олександри Корчевської-Цехош щороку присвячені тим, хто от-от помре. І цей маленький тираж відходить разом із ними. Він лише один — такого  більше не буде, як і подиху тих людей. Ці листівки святкують життя і те, що народжується в ньому разом з очікуванням Різдва. 

Це не вигідно з точки зору ілюстраторської роботи, яка орієнтована на постійний випуск листівок, однак це привертає увагу до стану паліативних людей, бо ми ніколи не знаємо, де нам доведеться померти. Ми боїмося цих відділень як смерті — але це місце не смерті, а великої надії. 

Ці листівки я дарую (в часі ковіду через чоловіка) у відділенні та хворим. І особливо близько ношу у серці ті історії, коли люди, які не розуміли, де вони перебувають, не бачили самої листівки, бо осліпли, після опису зображення, самого акту дарування змогли сказати «дякую» і зрозуміли все, що щойно сталося. 

Цей рівень осмисленості над своєю роботою нізвідки було би взяти, якби не історія різдвяної листівки та українського дизайну у цілому. Саме занурення і споглядання українського спадку дає нам змогу творити і робити важливі речі. 

Будьмо чесні, коли креативна агенція чи ілюстратор робить черговий творчий експеримент у швейцарському стилі, розвиває бруталізм і все те, що є лише модним для дизайну сьогоднішнього дня, — це нудно. Ці рішення замінюють інші рішення, створені таким же чином, і замкнене коло вестернізації дизайну неможливо розірвати нічим інакшим, окрім як сенсами. І байдуже на графічні стилі — ми потребуємо проєктів, які повʼязують нас у ціле. 

Саме тому український дизайн гримить зараз через туристичні айдентики, через брендинги та історії українського спадку, тому що вони відкривають нам нас.
Коли ми, звісно, не вдаємося у площини культурної прокрастинації. 

Хто ми без нас самих і чого очікуємо від себе з Різдва до Різдва? Український дизайн може дати відповідь на це питання, варто тільки запитати.

Усі зображення надані авторкою матеріалу.