img

Іван Марчук

12.04.2016 Анастасія Чупринська

У The Telegraph його називають одним із геніїв сучасності, а на малій Батьківщині кличуть просто Дідом Іваном.

Всесвітньо відомий технікою пльонтанізму, сивий художник-одинак Іван Марчук розповідає про те, де взяти натхнення, мотиви для картин, а також про кохання, якого так і не зустрів.

 

Я живу за особливим режимом. То серйозніше, ніж у війську, — живу за чорним календарем. Якось мене студенти у Львові, в Академії мистецтв, запитали, як досягти успіху? То я їм сказав: візьміть календар і все червоне замалюйте чорним. Це і буде режим роботи.

Рано встаю, жайворонок із дитинства. О шостій я вже готовий до роботи. Приходжу в майстерню і маю шкідливу звичку, як у наркомана, — читаю газети. Отой увесь негатив, наша божевільня мене дуже злить — і я стаю до мольберта, перемикаю кнопку і малюю. Дійсно не хочу малювати, але мушу, щоби бачити, розуміти світ. Деякі художники кажуть: головне — процес. Ні, для мене головне — результат. Щоб його досягти, треба мучитись, стояти перед мольбертом 6-7-8 годин.

EC3A8243

Мої картини живі, я з ними розмовляю, але кожна наступна, я так прагну, щоб була іншою від попередньої. Щоденно малюю. Як літав з Америки в Україну, то змальовував цілий невеликий альбомчик. Не встигаю всі ідеї переносити на полотно. Великі митці завжди прагнули зробити багато, встигнути… Я бачив підробки своїх робіт, але мене це мало цікавить.

Я абсолютно не урбаніст, хіба в юності малював собори і костели у Львові. Коли ще вчився, студентом, мені було дуже важко знайти ідеальний мотив у природі. Ми виїжджали в Карпати, щоб малювати, і я тягнув друзів усе далі, ще далі, шукав той мотив по горах із тяжкими етюдниками. Вони уже в якийсь момент сказали: Іване, та йди під три чорти з тим ідеальним мотивом, сам ходи шукай! А тепер я бачу мотиви навіть на смітнику.

Ще мені дуже подобаються образи жінок кінця ХІХ століття. Леся Українка, Ольга Кобилянська мене дуже надихають. Портрети я малюю рідко, але жінки для художника діляться на два типи: красиві і цікаві. Красивих малювати не хочеться, а цікавих — то інша справа.

У природі я люблю зелений колір, а його малювати — не дуже. Проте тепер спробував, виходить, буду експериментувати.

Із 1965 року живу у Києві, але відвідую часом своє рідне село Москалівка на Тернопільщині. Та повертатись туди сенсу немає. Я звик бути при воді (хата, у якій народився художник, стоїть на березі ставка — TU), тому малюю на дачі, дивлячись на Дніпро. Раніше жив на Борщагівці.

З Австралії, після успіху там, я полетів у Канаду. Але містом моєї мрії був Нью-Йорк. Ще у школі, у шостому класі, я почув про нього, що це найбільше місто у світі, я був у захопленні. І ось, коли я приїхав в Америку, саме у Нью-Йорк, виконавши всю роботу, першого ж дня виліз на 107 поверх, дивився на місто і думав: Іване з Москалівки, через 45 років ти тут. То був незабутній краєвид до самого горизонту будинки, лиш де-не-де зелені плямки.

У США я почав наполегливо малювати, випробовував себе. Без знання мови і грошей, з одним пензлем — чи дам я собі раду у світі? І досягнув того, що міг жити де завгодно.

Коли я повертався, мене запитували: та куди ти їдеш?! Я їхав на свою землю, а не в державу. Я пам’ятаю, як плакали люди у Нью-Йорку, коли дивились трансляцію маршу у Львові на стадіоні, йшов Чорновіл, Горині, як усі співали «а ми тую червону калину підіймемо…», коли здобували незалежність. Були, як і у всіх, певні моменти ілюзій у 2004 році.

Україна — це райська земля. Їхав якось на Хмельниччині, бачу величезне ромашкове поле. Я зупинився та й запитую: а хто це посіяв? А люди кажуть: зерна не сіяли, то ромашки самі зацвіли. Це ж диво!

І я лежав у тих ромашках. І думав про красу поля, квітів, грудок землі, що лежать на дорозі. Ось є країни на камінні, де люди їжі не можуть виростити, є на піску, без води, а нам Бог дав таку красиву благодатну природу. Але щоб у світі була гармонія, красу природи урівноважив страшною історією.

EC3A8049

Багато людей сьогодні — переселенці, біженці, емігранти — ходять по світу і не знають, хто вони є. Я не пишаюсь тим, що я українець, але я ним є. І якщо я в дитинстві бігав босоніж по стерні, то мені це іноді необхідно повторити. І це не зникне, не розчиниться ніде і ні у чому.

Я прив’язаний в житті до одного — до своїх картин. Від них далеко не можу їхати, бо не буде з ким поговорити.

Україна чомусь не хоче іміджу у світі, бо ж не можна вічно показувати Софійський собор, у іноземців своїх соборів досить. Людям цікаво, що ж ми зараз робимо, що у нас в культурі нового. Мені ж лиш ідеться про одне — показувати свої картини. Бог дає тобі талант, і не проявити його на всю потугу — це злочин. Мій талант належить людству, а держава не особливо дбає про таких людей. Хоч і народжує стільки розумних та обдарованих.

Практично не читаю книжок, не слухаю музики та не дивлюсь фільмів. Я знаю, що є вдосталь добрих речей, та не хочу порушувати внутрішнього спокою.

Страшно люблю людей, і вони віддячують тим самим. Живу в суцільному негативі, а таке спілкування мені приносить позитив. Ентузіазм людей — ось що рухає нашу культуру.

Найболючіше питання для мене — це доля моїх картин. Музей Ван Гога годує Амстердам. Культура може приносити прибуток. По цілому світі люди в музеях є, а ось підіть у наш Національний музей — то одна-дві людини в залі. Якщо Україна не хоче бути могильником для талантів, то їй треба розвивати галузь культури, щоб людям було до неї діло. Та проект багатофункціонального культурно-мистецького центру, де можна було б малювати і творити, — лише обіцянка (було розроблено проект центру і закладено камінь на місці, де його мали звести, але будівництва так і не розпочали). Це мій біль.

EC3A8086

Нічого не робити — великий гріх. У нас золота земля, але низька побутова культура. Оце їхав у потязі до Львова, а провідниця взяла з відра кульок сміття — і у вікно. То як це сприймати? Її ж звільнити, як мінімум. І от треба це змінювати, інакше діла не буде — загрузнемо у смітті.

Моя улюблена пора року — осінь, бо вона мудра. А от з весною не склалось, бо цвітіння природи ніколи не збігається з моїм внутрішнім настроєм. Може й тому, що не мав у житті великого кохання. Літо приємне, а зима — це аптека, бо вона ховає усе сміття, що є на землі.

Мені не 80, а всі 150 років. Я вважаю, що стара людина — це цікава людина, а молода людина — то вітер.

EC3A8062

Анастасія Чупринська Олександр Хоменко

Схожі публікації

5051 18

Остап Сливинський: «Поезія — це розмова»

Львівський поет — про стереотипи стосовно поезії, українського літературного «Нобеля» та національну ідею

28.12.2017 Даниїл Задорожний
6441 7

Це треба бачити

Як серед індустріальних руїн постає нове театральне мистецтво

27.01.2017 Олеся Яремчук
2996 7

Світлана Алексієвич: Книга має іти попереду масової свідомості

Найцікавіше з виступу нобелівської лауреатки Світлани Алексієвич про життя та смерть радянської людини

08.04.2016 Марія Педоренко

Популярні публікації

38335 12

Брія Блессінґ

Розмова з українською співачкою
24.09.2014 Володимир Бєглов
63484 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
50181 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова

Введіть слово, щоб почати