img

Іван Марчук

12.04.2016 Анастасія Чупринська

У The Telegraph його називають одним із геніїв сучасності, а на малій Батьківщині кличуть просто Дідом Іваном.

Всесвітньо відомий технікою пльонтанізму, сивий художник-одинак Іван Марчук розповідає про те, де взяти натхнення, мотиви для картин, а також про кохання, якого так і не зустрів.

 

Я живу за особливим режимом. То серйозніше, ніж у війську, — живу за чорним календарем. Якось мене студенти у Львові, в Академії мистецтв, запитали, як досягти успіху? То я їм сказав: візьміть календар і все червоне замалюйте чорним. Це і буде режим роботи.

Рано встаю, жайворонок із дитинства. О шостій я вже готовий до роботи. Приходжу в майстерню і маю шкідливу звичку, як у наркомана, — читаю газети. Отой увесь негатив, наша божевільня мене дуже злить — і я стаю до мольберта, перемикаю кнопку і малюю. Дійсно не хочу малювати, але мушу, щоби бачити, розуміти світ. Деякі художники кажуть: головне — процес. Ні, для мене головне — результат. Щоб його досягти, треба мучитись, стояти перед мольбертом 6-7-8 годин.

EC3A8243

Мої картини живі, я з ними розмовляю, але кожна наступна, я так прагну, щоб була іншою від попередньої. Щоденно малюю. Як літав з Америки в Україну, то змальовував цілий невеликий альбомчик. Не встигаю всі ідеї переносити на полотно. Великі митці завжди прагнули зробити багато, встигнути… Я бачив підробки своїх робіт, але мене це мало цікавить.

Я абсолютно не урбаніст, хіба в юності малював собори і костели у Львові. Коли ще вчився, студентом, мені було дуже важко знайти ідеальний мотив у природі. Ми виїжджали в Карпати, щоб малювати, і я тягнув друзів усе далі, ще далі, шукав той мотив по горах із тяжкими етюдниками. Вони уже в якийсь момент сказали: Іване, та йди під три чорти з тим ідеальним мотивом, сам ходи шукай! А тепер я бачу мотиви навіть на смітнику.

Ще мені дуже подобаються образи жінок кінця ХІХ століття. Леся Українка, Ольга Кобилянська мене дуже надихають. Портрети я малюю рідко, але жінки для художника діляться на два типи: красиві і цікаві. Красивих малювати не хочеться, а цікавих — то інша справа.

У природі я люблю зелений колір, а його малювати — не дуже. Проте тепер спробував, виходить, буду експериментувати.

Із 1965 року живу у Києві, але відвідую часом своє рідне село Москалівка на Тернопільщині. Та повертатись туди сенсу немає. Я звик бути при воді (хата, у якій народився художник, стоїть на березі ставка — TU), тому малюю на дачі, дивлячись на Дніпро. Раніше жив на Борщагівці.

З Австралії, після успіху там, я полетів у Канаду. Але містом моєї мрії був Нью-Йорк. Ще у школі, у шостому класі, я почув про нього, що це найбільше місто у світі, я був у захопленні. І ось, коли я приїхав в Америку, саме у Нью-Йорк, виконавши всю роботу, першого ж дня виліз на 107 поверх, дивився на місто і думав: Іване з Москалівки, через 45 років ти тут. То був незабутній краєвид до самого горизонту будинки, лиш де-не-де зелені плямки.

У США я почав наполегливо малювати, випробовував себе. Без знання мови і грошей, з одним пензлем — чи дам я собі раду у світі? І досягнув того, що міг жити де завгодно.

Коли я повертався, мене запитували: та куди ти їдеш?! Я їхав на свою землю, а не в державу. Я пам’ятаю, як плакали люди у Нью-Йорку, коли дивились трансляцію маршу у Львові на стадіоні, йшов Чорновіл, Горині, як усі співали «а ми тую червону калину підіймемо…», коли здобували незалежність. Були, як і у всіх, певні моменти ілюзій у 2004 році.

Україна — це райська земля. Їхав якось на Хмельниччині, бачу величезне ромашкове поле. Я зупинився та й запитую: а хто це посіяв? А люди кажуть: зерна не сіяли, то ромашки самі зацвіли. Це ж диво!

І я лежав у тих ромашках. І думав про красу поля, квітів, грудок землі, що лежать на дорозі. Ось є країни на камінні, де люди їжі не можуть виростити, є на піску, без води, а нам Бог дав таку красиву благодатну природу. Але щоб у світі була гармонія, красу природи урівноважив страшною історією.

EC3A8049

Багато людей сьогодні — переселенці, біженці, емігранти — ходять по світу і не знають, хто вони є. Я не пишаюсь тим, що я українець, але я ним є. І якщо я в дитинстві бігав босоніж по стерні, то мені це іноді необхідно повторити. І це не зникне, не розчиниться ніде і ні у чому.

Я прив’язаний в житті до одного — до своїх картин. Від них далеко не можу їхати, бо не буде з ким поговорити.

Україна чомусь не хоче іміджу у світі, бо ж не можна вічно показувати Софійський собор, у іноземців своїх соборів досить. Людям цікаво, що ж ми зараз робимо, що у нас в культурі нового. Мені ж лиш ідеться про одне — показувати свої картини. Бог дає тобі талант, і не проявити його на всю потугу — це злочин. Мій талант належить людству, а держава не особливо дбає про таких людей. Хоч і народжує стільки розумних та обдарованих.

Практично не читаю книжок, не слухаю музики та не дивлюсь фільмів. Я знаю, що є вдосталь добрих речей, та не хочу порушувати внутрішнього спокою.

Страшно люблю людей, і вони віддячують тим самим. Живу в суцільному негативі, а таке спілкування мені приносить позитив. Ентузіазм людей — ось що рухає нашу культуру.

Найболючіше питання для мене — це доля моїх картин. Музей Ван Гога годує Амстердам. Культура може приносити прибуток. По цілому світі люди в музеях є, а ось підіть у наш Національний музей — то одна-дві людини в залі. Якщо Україна не хоче бути могильником для талантів, то їй треба розвивати галузь культури, щоб людям було до неї діло. Та проект багатофункціонального культурно-мистецького центру, де можна було б малювати і творити, — лише обіцянка (було розроблено проект центру і закладено камінь на місці, де його мали звести, але будівництва так і не розпочали). Це мій біль.

EC3A8086

Нічого не робити — великий гріх. У нас золота земля, але низька побутова культура. Оце їхав у потязі до Львова, а провідниця взяла з відра кульок сміття — і у вікно. То як це сприймати? Її ж звільнити, як мінімум. І от треба це змінювати, інакше діла не буде — загрузнемо у смітті.

Моя улюблена пора року — осінь, бо вона мудра. А от з весною не склалось, бо цвітіння природи ніколи не збігається з моїм внутрішнім настроєм. Може й тому, що не мав у житті великого кохання. Літо приємне, а зима — це аптека, бо вона ховає усе сміття, що є на землі.

Мені не 80, а всі 150 років. Я вважаю, що стара людина — це цікава людина, а молода людина — то вітер.

EC3A8062

Анастасія Чупринська Олександр Хоменко

Схожі публікації

2953 10

Антон Слєпаков: «Для мене й моїх текстів важливіше досліджувати інших»

Фронтмен гурту «Вагоновожатые» — про енергію співтворення, поезію та безкомпромісність у електронній музиці

02.03.2018 Вероніка Ковбасюк
17696 14

Зураб Аласанія

Розмова з українським журналістом та медіаменеджером, керівником НТКУ

08.10.2014 Тарас Прокопишин
14629 15

Лев Скоп

Розмова з львівським митцем й іконописцем

05.05.2015 Інна Березніцька

Популярні публікації

44082 12

Богдан Гаврилишин

Розмова із відомим українським економістом та громадським діячем
27.07.2014 Володимир Бєглов
47351 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
26141 7

Джамала

Розмова з відомою українською співачкою
04.04.2014 Інна Березніцька

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати