Ісус народився безхатьком

Різдвяні історії львівських безпритульних

10.01.2016 Петро Ткачишин

Щороку на різдвяний обід до храму Покрови Пресвятої Богородиці у Львові приходить щонайменше дві сотні особливих гостей — безхатьків та просто бідних людей, що не в змозі приготувати собі традиційні страви. Хтось іде сюди, аби отримати у подарунок теплі рукавиці. Дехто — аби відчути атмосферу Різдва: поспілкуватися з сусідом за столом, заколядувати і, зрештою, хоча б раз на рік відчути себе людиною. Але судилося не всім.

«Я дурний — музику кинув»

— Принесіть мені газету, оту церковну. Вона лежить біля входу на столі. І, будь ласка, ще одну для моєї дружини, — перехопивши мій погляд, підкреслено чемно просить кремезний чоловік років за 50. На обличчі — кількаденна неголеність, під правим оком — глибока відкрита рана, м’ясо назовні. Пан Василь — один із гостей цьогорічного обіду для безхатьків.

4

Свято ще не почалось. Волонтери — діти, студенти, журналісти, IT-вці й інші — розносять по столах останні страви. Гарячий борщ, плов, вінегрет, різноманітну м’ясну нарізку і, звісно, кутю. А ще багато солодкого. З колонок лунають колядки. Народ потроху сходиться.

— Хочеться між людьми трохи побути, поколядувати, — говорить пан Василь. Насправді жити він має де — гостює то в сестри, то в колишньої дружини. А от розділити свято — нема з ким. — Я тут перший раз. А тій церкві вже 70 років, правда? Коли дізнався, що обід тут буде, почитав трохи історію.

— Платили нам по 60 карбованців. Розводили і годували рибу. За літо ось така риба вимахувала, — показує уявну рибину завдовжки з півметра.

Опісля він садив дерева та доглядав за квітами біля парку «Високий замок», працюючи в одному з комунальних підприємств Львова. Потім була шкіряна фабрика «Світанок» та Львівський завод телеграфної апаратури. Саме там, на заводі, Василь познайомився з майбутньою, а тепер уже колишньою, дружиною Марією. На обід до церкви сьогодні вони, втім, прийшли разом.  

—  Я працював у четвертому цеху — столярному, а Марія була ліфтером, — пригадує. — То весна була. Одружилися невдовзі. А після весілля одразу сваритися почали. Та й розвелися, — кидає поглядом на дружину. — Але зараз ми ся не гніваєм.

Коли завод занепав, Василь почав працювати вантажником на складі. Однак скоро закрили і склад. Нині чоловік живе на пенсію з інвалідності, а ще здає пляшки.

— Коли я мав яких 13 років, то вчився на акордеоніста, — раптом каже Василь. — Файно мені виходило. Правда, погіршилася моя успішність в загальній школі. Одного дня викликав мене до себе директор школи і пригрозив: якщо не залишу музичної школи, то виженуть. І я, дурний, кинув музику.

Василь пригадує, як ще дитиною почав колядувати з акордеоном. У селі був церковний вертеп, але його туди не брали. То він вирішив ходити сам.

— Цього Різдва перший раз не поїхав у Сокільники колядувати — акордеон поламався. А так, то я добре заробляв, — говорить із ностальгією. — Після свят занесу акордеон в ремонт, щоб мені його полагодили до наступного року.

Церковну газету, з якої почалася наша розмова, Василь ховає до кишені в’язаного светра. Каже — вдома почитає. 

— Я записаний до бібліотеки при церкві Андрія, а ще — в бібліотеці на Мулярській, 2А. Там багато газет і журналів. Страшно люблю церковну літературу та журнал «Місіонар». А про політику не читаю. Краще піти до пам’ятника Шевченку. Там чоловіки збираються, які знаються на новинах. Мені їх цікаво слухати, — говорячи Василь ненароком зачіпає рану під оком.

Вона не загоюється уже кілька років. Як її заробив, уже й не пам’ятає. Інфекцію заніс і все розчухує.

— А лікувати… Та хто там лікуватиме, — відмахується.

— Васю, ти коли повиносиш з хати свої пляшки? — лагідно бурчить на чоловіка Марія. Але той вдає, що не чує, і йде.

Марія — жінка жвава, міцна. З-під спортивної шапки у неї навсібіч стирчить чорне волосся. А очі у неї темні, сильні. Інакше й бути не може — вона сама доглядає дорослого, але психічно нездорового сина (їхню спільну з Василем дитину), а ще роками піклується про давно колишнього чоловіка.

Хвороба синові, каже до слова, спадково передалася від батька. Коли одружувались, психічну недугу нареченого від Марії приховали. 

— Він сам мовчав, і його мама й бабця мені нічого не казали. А після весілля хвороба почала прогресувати. Прожили сім років – і я подала на розлучення. Хоча життям це назвати важко, — зітхає. — Він постійно мене принижував. А мати його ходила на всі судові слухання під час розлучення і все казала, що я безстидниця. Але чого я безстидниця? Чому я мала терпіти його психічні хвороби? На неї зла не тримаю, Царство їй небесне, але тоді вона мене добряче зранила.

Більше Марія заміж не виходила.

— Живу тепер заради сина. Мені веселіше з ним. Так би я сама взагалі була. Мені зараз 54 роки. Чоловікам я не потрібна. Така моя доля, — Марія турботливо поправляє шалик на шиї сина.

3

Сама вона виросла напівсиротою.

— Тато покинув нас, ще коли мама була вагітною. Служив у Львові — розписався з мамою ледь не на військовому квитку. А коли своє відслужив, то повернувся додому, в Узбекистан. Я його так ніколи і не бачила.

Після школи жінка закінчила технічне училище при телеграфному заводі. Отримала спеціальність радіомонтажника, але працювала спершу ліфтером, пізніше — прибиральницею.

— Так мала більше часу побути з сином, — згадує жінка. Встигла попрацювати Марія і в дитячому садку помічником вихователя. Проте через низьку зарплатню повернулася на завод. — Та й легше мені було прибиральницею. Вранці роботу виконала — і пішла до сина.

Коли в того почала прогресувати хвороба, Марія з роботи звільнилася. Каже, цього літа буде 10 років, як вона не працює.

— Та я б із радістю, але не можу його лишити самого вдома. Він у мене дуже хворобливий, інвалід ІІ групи. Сам до себе постійно говорить. Часто бувало, кидав недопалки чи сірники на підлогу в квартирі. Безпорадний. Окрім того, що хворіє, то ще й нічого не вміє робити. Я все була на роботі, нікому було його виховувати. Навчався в школі-інтернаті, але там хіба вчать, — жаліється.

Мешкає пані Марія з сином у напівпідвальній квартирі в районі «Політехніки». Від газу відмовилася сама, бо платити не має чим, а електрику відрізали за борги.

Так і живуть.

Єдина розвага вдома — радіо.

— Добре, що я в тому розбираюся. Недавно поламалося, то я відремонтувала сама, — хвалиться Марія. — Я ще готувати вмію. Було би з чого і де. Хотіла на свята свій улюблений холодець приготувати — не знайшла в магазині ніжки. То я тільки борщ зварила і буряки з хроном зробила. От вам і різдвяний стіл. Скромно при свічці ми вечеряли, — знизує плечами, ніби соромлячись.

То я тільки борщ зварила і буряки з хроном зробила. От вам і різдвяний стіл. Скромно при свічці ми вечеряли

Розповідає, що родина та друзі про неї давно забули.

— Якби була нормальна рідня, то, може, було б веселіше. Колись мала коліжанок, але вони як заміж повиходили, то й забули за мене. Якось зараз не так цікаво жити, як колись. У дитинстві я дуже любила Різдво: завжди ходила з братом колядувати. Пам’ятаю, він дуже хитро ділив гроші, — ледь помітно всміхається. — Собі завжди більше брав. Хоча скільки там тих грошей було. Тоді 5-10 копійок кидали. Десь досі такі у мене валяються в квартирі.

Квартира, до речі, — то нині найбільший клопіт Марії.

— Тут моя тітка колись жила. Як помирала, зробила заповіт на мене. А за оформлення документів, сказали мені у нотаріуса, маю заплатити податки — нарахували 16 400 гривень!  Плюс 5% на АТО. Я казала нотаріусу, що не маю чим платити. А вони мені: «Їдьте в податкову, це не наші справи». Я не знаю, шо то буде! Я ж не олігарх. Мені б якогось юриста, щоб проконсультував. Що я сама годна зробити? Уже ходила в міську раду, але там нуль уваги на мене. Їм того не зрозуміти!

Поки говоримо, волонтери уже запрошують гостей до столу. Марія шукає очима Василя.

— Він до нас щодня приходить — до сина, до мене. Просто дружимо з ним, чи як то сказати? Він усе нам продукти приносить, особливо синові любить щось купити. На день народження десь на торт заробив. Хороший він. Але та хвороба… Якби не вона, може, я до нього і вернулася б… Але він має ще одну хворобу — несе в хату всякий непотріб: газети, бляшанки, пляшки. У себе не тримає, бо сестра йому не дозволяє. Я йому теж не дозволяю, а він валить як танк мені до хати. Що я зроблю?

— Василю, ти чуєш? — той якраз знайшовся. — Завтра же все поприбираю! Занеси свої пляшки до себе додому!

— Ти шо — хвора чи шо? Ти ненормальна? Шо я буду викидати? Шо я дарма два мішки пляшок назбирав? Нашо я тоді збирав? — закипає. — А за шо я Миколі чоботи на зиму куплю? Зима надворі. Куди я їх маю нести? Додому і несу.

—  От, бачите, — ледь помітно киває на чоловіка Марія. А тоді до нього, спокійно, — Василю, ми разом будемо сидіти?

—  Та певно, шо разом! Шо ти таке питаєш? Я вже й місце нам зайняв. Ходімо.

«Кому я там потрібна?»

Поки одні обідають, інші співають колядки біля мікрофона. От старша пані з високим голосом та інтелігентними рисами обличчя старанно затягує рідкісну пісню «Золотий Єрусалим». Жінку звати Ізабелла Петрівна. Різдвяний обід їй до душі.

8

— Тут усе таке свіже та смачне. Помітно, що з любов’ю готували, — з усмішкою каже Ізабелла Петрівна, доспівавши.

—  А можна мені буде два подарунки отримати? В мене подруга в лікарні. Я он навіть свою порцію їй спакувала і віднесу сьогодні, — просить пані Ізабелла.

Народилася жінка в Естонії, неподалік Таллінна. Їй 53. Розповідаючи про себе переходить на російську.

— Мама, значит, у меня — немкеня балтийского происхождения, а папа белорус. Родной язык — эстонский. Я, кстати, римо-католичка. Детство прошло в Эстонии. Там я закончила гимназию, потом Политехнический институт в Ленинграде. Имею диплом музыкальной школы по вокалу. У меня даже были сольные концерты в филармонии! Но, знаете ли, голос уже не тот, — вона показово скромно перебирає пальцями яскраво-червоний шалик, що від часу увесь скошлатився.

У меня дед по маминой линии — священник. В 37 году к нему пришли коммунисты. Ночью арестовали и расстреляли его. Даже не дали похоронить

— Я очень плохо питаюсь, можно сказать, голодаю. Родителей я своих уже давно похоронила. Они у меня умерли в течение девяти дней. Вообще у моих родителей трагическая история. У меня дед по маминой линии — священник. В 37 году к нему пришли коммунисты. Ночью арестовали и расстреляли его. Даже не дали похоронить, — раптом починає плакати. — А маму мою сослали в Омск. Там ее взяла к себе чужая женщина, русская. Я ей очень благодарна, что маму спасла.

— А як ви тут опинились?

— Больше некуда мне идти. Я была преподавателем. Уволилась, потому что хотела переехать из Львова в Очаков. Со мной люди были готовы квартирой поменяться. Мне трудно было жить во Львове. Здесь все о муже напоминало. Он разбился молодым в автокатастрофе. Но в последний момент я передумала. Сын у меня есть, но он далеко — в Америке. У него там семья. Но мы общаемся иногда.

6

— Чому він вас не забере до себе?

— А кому я там нужна? — вона так і не перестає плакати.

«Ніколи не святкувала. Все бідна була»

Поки гості храму Покрови Пресвятої Богородиці розбирають подарунки — солодощі, рукавиці, шкарпетки та мило, виходжу в центр міста. Цікаво, чи хтось із безхатченків зустрічає на вулиці день народження Ісуса, який, до слова, і сам з’явився на світ, не маючи прихистку.

Надворі добрячий мороз. Падає сніг. А біля музею етнографії кутається у хустку згорблена жінка з простягнутою рукою. Її трусить від холоду. Очі — в землю. Якби підняла їх, побачила б десятки людей, що гуляють різдвяним ярмарком. Але звести погляд несила.

Щодня Людмила приїздить до Львова із Золочівського району. За день на вулиці випрошує 200-300 гривень. Не працює, каже, бо здоров’я не має

—  У мене дому немає. Ночую трохи на вокзалі, трохи в дітей. На Кирилівській, там, де безхатьки ночують, місця нема. Та я вже якось звикла… — дмухає на задубілі кістляві руки.

Щодня Людмила приїздить до Львова із Золочівського району. За день на вулиці випрошує 200-300 гривень. Не працює, каже, бо здоров’я не має.

7

— Лікуватися нема як. Де я гроші возьму? У мене нервова система порушена, голова болить, печінка хвора і жилудок барахлить. Постійна гіркота в роті. Ви вже вибачте мене, — жінка відхиляється в бік і спльовує, продовжуючи розповідати про навчання та колишню роботу.

Після училища Людмила працювала на радіозаводі в Золочеві і Тернополі. Утім недовго — «діти пішли, та й таке…» Жінка двічі була одружена — перший чоловік був пияком, другий — «хвореньким». Має три дочки і одного сина. Однак допомоги у них не просить. Навпаки, каже, зібрані кошти часто віддає дітям.

Найстаршому синові Людмили — 30 років. Зараз він у Києві на заробітках.

— Не знаю, шо він там робить. Йому важкого не можна піднімати. У нього в армії диски злетіли. А його ж не мали забирати до війська. У нього ж плоскостопість, — про кожного зі своїх дітей розказує так, ніби вони досі маленькі.

— У неї все добре? Може, якось допомогти? — раптом втручаються у розмову двоє перехожих дівчат. Вони не одразу зрозуміли, що Людмила жебракує. 

— А вона точно для себе просить? — перепитала одна з них, все ж простягаючи 50 гривень. — Покладіть їй у кишеню, щоби не загубила і ніхто не забрав, — каже до мене.

— Ох, дай вам, Боже, здоров’ячка, дівчатка, — Людмила ховає гроші сама. Мовчить. І таки вглядається у безтурботну юрбу навпроти. А тоді сама до себе тихо:

— Я Різдва ніколи не святкувала. Все бідна була.

12557873_939143749455606_2066409986_o

Петро Ткачишин

Петро Ткачишин

Журналіст «The Ukrainians». Студент Школи журналістики УКУ

Схожі публікації

StockSnap_A6YFV85XJE
1874 9

Ляля і Котик

Різдвяні історії: Софія Андрухович

09.01.2017 Софія Андрухович
qll_mif7xjc-kelly-sikkema
2298 7

Ангел поверхом нижче

Різдвяні історії: Мар’яна Савка

07.01.2017 Мар'яна Савка
StockSnap_2BGZU6KHH8
2242 12

Перше Різдво на віллі «СОВА»

Різдвяні історії: Андрій Бондар

09.01.2017 Андрій Бондар

Популярні публікації

sDSC_09_2
45312 5

Піаніно для Ніколя

Як «нездатному до навчання» хлопчику вдається перемагати у міжнародних фортепіанних конкурсах
13.04.2017 Катерина Олексенко
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
34065 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея
IMG_4297
59789 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати