Ляля і Котик

Різдвяні історії: Софія Андрухович

09.01.2017 Софія Андрухович

На зворотній дорозі я, сидячи між пакунків із картоплею і гарбузами, вдивлялась у перисті снігові товщі, в яких потонули ліси, — і перемикала в голові фантазії: це був більше не сніг, а густа піна для купання або збиті вершки. Картинка не змінювалась, але снігу справді вже не було. Лобове скло заліплювали солодкі клапті, поблискуючи на сонці кристаликами цукру.

Ми протискались крізь тісні білі тунелі — тим тісніші, чим далі від основних транспортних артерій відходила наша дорога. З гілок, що небезпечно нависали над нашою головою, прогинаючись під тоннами снігу, падали гіпсові уламки і розпадались у повітрі на мільйони сніжинок.

Не було жодного дня, щоб нас не заносило на зустрічну, не розвертало навколо власної осі, щоб ми не застрягали в кучугурах на узбіччі. Іноді таке траплялося двічі за день. Жодного разу назустріч тієї миті ніхто не їхав. Щоправда, одного з днів, коли ми долали залізничний переїзд і колеса нашої червоної «Шкоди» почали прокручуватись на ідеально гладкій крижаній поверхні, з-за стіни снігу загудів швидкісний потяг, прорізавши своїм слонячим ревом монотонне гудіння хурделиці. З машин, які стояли позаду, вистрибнуло кілька людей — вони встигли проштовхнути нас на протилежний бік, потяг застугонів рейками, заховавши від наших поглядів постаті рятівників. Вібрування землі увійшло в тіло. Мені здалось, я бачила розлючене й нажахане обличчя машиніста, його очі, що майже повилазили з орбіт, чула коротку і містку лайку, яка налипла на нижній губі розмоклим від слини недопалком. Звісно, це було неможливо — я не змогла б його розгледіти.

В кучугурах нам теж не доводилось довго сидіти: зупинялась перша-ліпша машина. Всі возили з собою лопати, всі знали, куди і як треба штовхати, де і скільки слід відгорнути снігу, під яким кутом викрутити колеса, щоб машина, міліметр за міліметром, звільнилась із пастки.

Це було приблизно в ті дні, коли на трасах безслідно засипало снігом ТІРи та вантажівки. І коли люди виявились в’язнями новенького потяга «Хюндай», який застрягнув на кілька годин посеред заметених полів Харківщини.

Ми повертались додому із смт Клавдієве, звично накупивши провіанту і не підозрюючи, що найближчим часом будемо відрізані від зовнішнього світу.

Дорога, якою ми їхали, ставала дедалі вужчою, дедалі менше схожою на дорогу. Ми в’їжджали у білий німий світ: стіна лісу праворуч, ліворуч — ряд дачних кооперативів. Доводилось це подумки собі повторювати, бо щось розгледіти на цьому незайманому аркуші, де небо злилось із землею і стало нарешті одним цілим, було неможливо.

Наша машина повільно буксувала до кінця стежки, де стояв цегляний рудий будинок, де з-за тину, поставленого попередніми власниками з креативним дизайнерським смаком, волали собаки: чорний і чорна.

Я дивилась крізь вікно на дачі, які ми проминали. На зиму в цій країні старих людей не залишається, зовсім нікого. Аж до літа не з’явиться у своєму комфортному будинку пан Товстошея, редактор всеукраїнського квартальника «Канцтовари» — чоловік, сповнений самоповаги та гідності, який, проте, видимо впріває, активно виділяючи адреналін, коли бачить одну з наших чорних собак. Іншої не боїться. Не приїде найближчим часом дивакувата кругленька Люба, яка щоліта бентежить новими вигадками: то стрибає на місці, націливши в небо тенісну ракетку, то визбирує порожні коробочки фізалісу на узбіччі, гидливо викидаючи ягоди.

Від ваги снігу на Любиному гаражі провалився дах — тепер син голови кооперативу, опецькуватий 40-річний Галка з обличчям підпилого школяра, заклопотано намотує кола: йому неспокійно, коли щось не відремонтоване. Невідомо, чи коли-небудь взагалі повернуться до свого занедбаного саду та просторого будинку з великими вікнами Ринат із Віолеттою: Ринат тяжко хворий, їм не можна віддалятись від лікарів. З будинку навпроти на зиму забрали до міста добру бабуню Серафиму Мойсеєвну, яка від старості вигнулась дугою: влітку вона рівно о шостій вечора поливала квіти, а решту часу голосно слухала радіоп’єси, що проривались з якогось паралельного виміру і луною неслись над дачами, аж до озера.

І тільки одна постать незмінно стирчала поміж яблунь у білих перуках. Сніжинки заповнювали собою сліпуче-вицвілий простір, обліплювали шибу, крізь яку я намагалась розгледіти жінку в пуховій куртці, з низько насунутим на обличчя полярницьким капюшоном, отороченим хутром. Вона сиділа в смугастому шезлонгу над чотирикутною ямою, викопаною під басейн колись давно. Цей басейн жодного разу ще не наповнювався водою. Зате тепер він заповнювався снігом — майже по вінця.

Цю жінку звали Ляля, вона завжди сиділа тут — дихала свіжим повітрям. Здається, якийсь час тому вона пережила інсульт і тепер її взаємодія зі світом була значно ускладненою.

Вона справді скидалась на ляльку: кругла, товстощока, рум’яна, з пухкими руками, шкіра на яких поцяткована рябими старечими плямами — тюлениця в пуховій куртці, велика нерухома галушка, що от-от могла зіслизнути на землю, нездатна надійно розташуватись у жодній позиції. Її права рука не діяла і звисала уздовж шезлонга, встромлена рукавицею у сніг. Ліва рука, без рукавиці, повільно перебирала білі м’які складки шкіри на підборідді, мовби шукаючи там щось давно забуте — якусь фамільну коштовність, котячий сапфір. Відстеживши рух нашого авто, Ляля зробила видиме зусилля, відвела руку від обличчя і помахала нам кулаком, ніби погрожуючи. Ліва частина її рота смикнулась, м’ячик лівої щоки підстрибнув догори. Я помахала їй у відповідь, широко посміхаючись і самими губами, безгучно, промовила: «Доброго дня!»

Не гарно було б, якби Ляля відчула, що люди викреслили її зі списку живих. Цей маленький жест із мого боку — ніби символ прийняття: не бійся, ти серед нас, ми ще тебе помічаємо.

Я подумала про Котик — високу суху жінку з дуже суворим обличчям і товстою сивою косою, туго обмотаною навколо голови. Від її погляду я завжди зіщулювалась і всім своїм виглядом намагалась показати безмежну покірність, готовність виправдати сподівання. Коли ми вперше зустрілися, вона швидко наблизилась до мене (незважаючи на помітне накульгування, вроджену ваду) із таким виглядом, ніби точно знала, що я минулої ночі обірвала урожай слив у її саду.

«Котик. Колишній диригент», — сказала вона і простягнула мені дуже суху і дуже міцну долоню. Потиск був настільки впевненим — майже болісним.

Котик присвятила себе доглядові за Лялею. Обом було за сімдесят. Котик, здається, була старшою. Ми, звичайно, — не здатні відступити від ницої звички, — давно вигадали історію про фатальну любов двох лесбійок, сильнішу за смерть і життя, про їхніх чоловіків, отруєних щурячою отрутою, які конали в тяжких муках, про латексні костюми, шовкові френзлі й нагайки. Це було так смішно, тому що все, що ми бачили назовні — акуратні рівні грядки з рядками цибулі й листям буряків, на якому, мов жиляки, проступали фіолетові прожилки, і Котик, зігнуту над гноївкою, Котик з лопатою, Котик навпочіпки біля гори бур’янів, Котик з тачкою, Котик, яка виносить Лялю на собі рано-вранці, щоб розташувати її в шезлонгу, Котик, яка годує Лялю з ложечки, Котик, яка стриже Лялі нігті.

Ми не знали, ким вони були насправді. Сестрами? Подругами? Може, Котик була колись коханкою Лялиного чоловіка і тепер доглядала за Лялею через почуття провини? Може, в Лялю був колись закоханий чоловік Котик, і після його смерті Котик взяла Лялю до себе, щоб бодай у такий спосіб бути разом із коханим? Може, Котик реалізовувала в такий спосіб свої нездійснені материнські інстинкти? Або намагалась бути справжньою християнкою, справжньою людиною — Людиною з великої літери, яка приносить себе в жертву служінню?

Ми заплутувались у цих надуманих сюжетах, прилипали до них, як мухи до клейкої стрічки. Ці мухи не можуть уже літати, кволо ворушать лапками — але чи доводилось чути вам, як мелодійно, як самовіддано починають вони дзижчати? Ніби хочуть вкласти у це останнє дзижчання весь свій жаль за життям, прожитим так невміло.

Щойно вибравшись на мороз крізь вузьку щілину у дверях і впершись грудьми у снігову стіну перед нашим парканом, я відчула, як неприємно млоїть у грудях. Це відчуття було безумовною реакцію на звук, від якого дрижало іскристе повітря: у Товстошеї працював автоматичний генератор. Це могло означати тільки одне: в нашому кооперативі немає електрики.

Була третя пополудні, починало смеркати. Сніжинки збивались суцільними клаптями і кружляли на дошкульному вітрі, мов риболовецькі сіті, віднесені течією. Замість куща ялівцю на нашому подвір’ї височіла снігова гора.

Виявилось, що під вагою снігу порвались лінії електропередач. Галка-старший сказав: наразі невідомо, коли зможе дістатись до нас ремонтна бригада, бо спершу слід дочекатись, щоб почистили дороги. І якщо таке діється на Варшавській трасі, то дуже малоймовірно, що найближчими днями справа дійде до нас. Але це не найгірше, сказав Галка-старший, важко переминаючись із ноги на ногу, випускаючи хмари пари, надимаючи щоки, вкриті яскравою капілярною сіткою. «Як це — не найгірше? — запитав Богдан, поправляючи окуляри на розгубленому і сердитому водночас обличчі. — Як це не найгірше, якщо у нас від електрики працює насос і тепер ми залишились не тільки без світла, але й без води?» «Це не найгірше, — наполягав Галка, — тому що мені подзвонили з Бородянки і сказали, що сталась аварія і весь район можуть відрізати від газопостачання. Зараз ви прийдете додому і побачите, як слабо горять конфорки».

Конфорки горіли дуже слабо, але поки газ іще був, я кинулась пекти шарлотку з яблуками. Старанно збивала яйця з цукром виделкою, аж доки не заніміла рука. Дім наповнився духмяними пахощами солодкого печеного тіста. Ми накинулись на пиріг, не давши йому охолонути. Жадібно жували великі глевкі шматки, дихаючи парою — так, ніби наїдалися про запас самим життям.

Вранці Богдан не зміг завести машину. Спочатку він довго відкопував її зі снігу, потім сколупував шар льоду зі скла, а тоді розгойдував узад-вперед, намагаючись розігріти. Машина мовчала. Я кволо штовхала її ззаду, ні на мить не вірячи в успіх.

З кооперативу все одно не вдалося б виїхати: сніг на дорозі сягав стегон, в лісі — вище пояса. Я побрела стежкою до кіоску, де можна було купити хліба і молока. І борошна для шарлотки. Привіталася з Котик, яка відгортала сніг широченною лопатою. Дивно було бачити людину серед цього прозорого простору, стишеного, як звукоізольована кімната. Дивно було чути голос — такий буденний, ніби не відбувалось нічого особливого.

«Приходьте до нас у гості, — сказала вона. — У нас є кутя, оселедець. І я зварю компот із сушених яблук і слив».

Поки я рухалась стежкою, в лісі під вагою снігу падали сосни. Вони тяжко стогнали, ревли, мов поранені звірі перед загибеллю. Стіна снігу осипалась додолу, гуркочучи, наче каменепад. Тріщали, ламаючись, гілки на сусідніх деревах. Тоді знову все затихало і ставало ще тихше, ніж було доти. І ще біліше, ще більш порожньо.

Свічки в кіоску продавались тільки церковні — світло-коричневі і тонкі, з бджолиного воску. Їх доводилось запалювати вже після третьої пополудні, бо в будинку ставало зовсім темно. Можна було легко перечепитись і впасти на підлозі, заставленій брудним посудом, відрами, тазиками. Богдан набирав снігу і цілими днями розтоплював його на плиті. Газ, на щастя, не вимикали. Але сніг танув нестерпно довго. Богдан захлинався кашлем. У роздобутій ним воді плавала собача шерсть і почорніла ялинкова хвоя. Шарлотки мені більше не вдавалися: вони підгорали. Гіркі та чорні шматки застрягали в горлі. Навіть собаки не хотіли їх їсти.

Вночі западала німа чорнота — діра в просторі, від якої смоктало в грудях. У будинку, схожому на скриньку з непотребом, пахло церквою, бджолиним воском і горілим тістом. Час від часу, зачувши в повітрі різкий повів тривоги, собаки заходились вити чужими, моторошними голосами, ніби полощучи горла цією глупою зяючою темрявою. Я лежала в ліжку, більше схожому на сплутане кубло, нездатна заплющити очей — хоч і не могла нічого вирізнити у суцільній, не порушеній найменшою зміною відтінку чорноті. Богдан кашляв крізь сон і штовхався ліктями. Я намацала в кутку біля ліжка коротку, не до кінця згорілу свічку, запалила її і спустилась на кухню. Собаки завалували. Хтось кричав під хвірткою.

Котик — в чоботях і нічній сорочці, з головою замотана в ковдру — навіть не збиралась вибачатись. У них закінчились свічки, Лялі тривожно, вона плаче. Я винесла десяток свічок, Котик подякувала. Тоді запитала, чи немає у нас води. Я ступала за нею, намагаючись не розплюскати на сніг жодної краплі талої води з шерстю і голками хвої. Обличчя стало зовсім мокрим від сніжинок.

Ми увійшли до тісної теплої кухні. За столом сиділа зіщулена Ляля, наблизивши обличчя до крихітного тремтячого вогника маленької свічі, готової от-от загаснути. Ляля пожадливо вдивлялась у блакитній пломінчик, ніби прагнула ввібрати його собі в зіниці, щоб не залишитись у цілковитій темряві.

Котик розставила принесені свічки по всій кухні і запалила їх усі нараз. Ляля, випроставшись, голосно розсміялась. Я теж роззирнулась: кухня була на диво чистою, не захаращеною. Зі стелі звисали гірлянди грибів, красиві китиці засушеного зілля і квітів, вінки цибулі. Пахло гіркими травами і медом. Котик поставила переді мною гарячий напій, я схилила над ним обличчя, глибоко вдихаючи пару. Шкіра вкрилась дрібними крапельками, цього разу теплими, снодійними.

Тоді, відчувши, як всередині мене розцвітає щось тепле і сльозогінне, я пригадала про шматки пирога, від яких встигла нашвидкуруч відрізати підгорілі скоринки. Я вийняла з кишені згорток і поклала його посеред столу.

«Вона не зовсім вдалась», — почала вибачатись я, але замовкла, бо Ляля вже запихала здоровою рукою найбільшого кусня собі до рота, розсипаючи навколо крихти.

Котик втомлено опустилась на стілець навпроти нас і підперла голову руками.

«Їй не можна солодкого, — проказала вона, дивлячись, як Ляля поїдає третій шматок, голосно цямкаючи. — У неї діабет».

Мої очі нажахано розширились, але Котик заспокійливо взяла мою долоню у свої сухі й міцні руки: «Нехай їсть. Сьогодні ж свято».

Потім ми утрьох мовчки їли рисову кутю зі сливовим варенням. Потріскували церковні свічки з бджолиного воску. Було чутно, як за стінами шурхотіли сніжинки, засипаючи ліс, дороги, дачні кооперативи. Я сьорбнула трав’яного чаю і побачила раптом всю цю снігову товщу навколо, безмежну, нескінченну, і всіяне зорями небо там, понад важкими напруженими хмарами, і весь цей простір без кінця і початку — а потім побачила маленькі пульсуючі вогники, кволі й беззахисні вогники свічок із бджолиного воску, відчула тепло подихів і стукотіння сердець: Лялиного хворого серця, терплячого серця Котик, відданих сердець двох собак — чорної і чорного, ображеного серця Богдана, яке билось нерівно, перериваючись кашлем.

Я взяла термос лікувального чаю, завареного Котик, і вирушила на мороз.

Ось цей момент — сірий сніговий ранок, снігопад, тепло від термоса, притиснутого до грудей (а, може, і не від термоса), присмак рисової куті зі сливовим варенням. Ось цей момент — помирає швидше, ніж ти встигаєш про нього подумати.

І швидше, ніж ти встигаєш подумати, народжується.

 

Більше історій читайте у книзі «13 різдвяних історій».

Про книгу: Ці 13 різдвяних історій від сучасних українських письменників насправді дуже різні, і водночас вони взаємно доповнюють одна одну, як пазли великого полотна. Як саме життя. Як, зрештою, Різдво для кожного з нас, яке містить у собі значно більше сенсів, аніж традиційна картинка родинної ідилії — довкола столу з дванадцятьма стравами. Тут реальність і містика, гумор та іронія, філософське осмислення буття і трепетне світло любові, яка є істинним проводирем, як Вифлеємська зірка — крізь темінь різдвяної ночі.

Софія Андрухович

Схожі публікації

2587 7

Ангел поверхом нижче

Різдвяні історії: Мар’яна Савка

07.01.2017 Мар'яна Савка
2171 9

Ісус народився безхатьком

Різдвяні історії львівських безпритульних

10.01.2016 Петро Ткачишин
2385 12

Перше Різдво на віллі «СОВА»

Різдвяні історії: Андрій Бондар

09.01.2017 Андрій Бондар

Популярні публікації

37880 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
29000 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
37156 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати