Ми зустрілися з Юлією Бевзенко на Пейзажній алеї. Попри хмарний день та сірість, Юлин настрій був добрий, бо на екскурсії містом вона вирушає за будь-якої погоди: Київ приймає будь-яким. «У непогоду просто тепліше вдягаємось, адже побачити й почути нове нам нічого не завадить», — каже Юлія. Вона авторка екскурсій, зокрема районом Золотих воріт. І проєкту мініскульптур «Шукай!», розкиданих середмістям. Скульптури розповідають про містян, місця та важливі історичні віхи. Юлія називає себе менеджеркою Києва, адже організовує заходи про місто й піклується про його імідж. Однак є й ті, для кого Юлія передовсім блогерка в інстаграмі, котра через цікаві та яскраві сторіз розповідає про своє життя.
Юлія — мама шестимісячного немовляти, тож балансує між відімкненнями світла, проєктами і власне материнством. Частину розмови донечка спить у візочку поруч, частину — прагне взаємодії, проте Юля тримає фокус і на питаннях про власну діяльність, і на дитині, і на просторі, який відразу заповнює та організовує. Під час розмови Юлія розповіла, що завжди має з собою та презентує на згадку подаруночки — щось невелике і символічне, повʼязане з її проєктами. Ми з фотографкою Анастасією також отримали по літері «ї», без якої не уявити слів «Київ» та «Україна». Мініскульптуру цієї літери у вересні 2023 року розмістили на філологічному корпусі Університету Шевченка.
В інтервʼю для The Ukrainians Юлія Бевзенко міркує про особистий бренд, пізнання Києва іноземцями в час війни, планування і дотримання домовленостей. Її життя структуроване і продумане, вона багато встигає і про свої проєкти розповідає у соцмережах.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Імпровізація чи план?
План. І навіть план імпровізації. Я людина рамок. Бо от я собі придумала, що маю відкривати скульптуру в середу об 11:00, а меценат може лише у пʼятницю. І зрештою вийшло на краще — і пресі було зручно, і аудиторія побачила нове місце й вирушила у вихідні на пошуки. Тому потрібно постійно переглядати правила. Раніше я проводила екскурсії двічі на день — об 11:00 та о 14:30. Коли мені пишуть, що хотіли б на 18:00, то я відмовляю, бо вже темно, бажані локації закриті, для чого ця прогулянка з ліхтариком? Тому часом подібні обмеження просто необхідні. Ми починаємо рівно об 11:00 і не пізніше, бо об 11:05 на нас уже чекають тут, а об 11:20 уже в наступному місці. Наглядачі музеїв, баристи в кав’ярнях, власники галерей знають роками випрацюваний графік: я з групою приходжу об 11:05 і вони відчиняють двері саме об 11:05. Так, мої гості можуть запізнитися на екскурсію, але ми закінчимо за планом, о 12:45. Тому я роблю домашню роботу і прошу гостей приїжджати за 10 хвилин до початку екскурсії, щоби знайти паркомісце або точку зустрічі. Я приїжджаю з фотографом також за 10-15 хвилин до початку.
Золоті ворота чи Поділ?
Золоті ворота. У мене навіть екскурсія називається «Золотий район».
Але є ще екскурсія вулицею Терещенківською, тому Золоті чи Терещенківська?
Золоті. Маршрут «Терещенківський квартал» я запустила у вересні 2022-го, але майже рік нікого ним не проводила через вагітність і народження дитини. Натомість Золоті ворота — район, де я воджу людей уже десять років. Тому я екскурсоводка навіть не Києвом, а конкретним районом.
Спікерка на події чи екскурсоводка в місті?
Зараз — спікерка на події.
А чим ці ролі різняться?
На події я — авторка культурно-історичних проєктів. Тож можу говорити про меценатство, про Київ у цілому, розповідати історії з приватного чи професійного життя, доносити щось як особистість. А коли проводжу екскурсію, то рухаюся за планом, щоб показати задумане в межах цих двох годин. За останні два роки я перекочувала в авторку культурно-історичних проєктів, і проєкт «Шукай!» став на перше місце, а екскурсії — опинились на другому.
Показати в інстаграмі чи залишити для себе?
Залишити для себе. Я майже не публікую особистих подій, як-от пропозицію руки й серця, весілля, купівлю машини і тому подібне. Про вагітність розповіла за пів року, а про народження дитини опублікувала через два тижні. Тобто я все ж обираю приватні моменти залишати для себе. Але якщо йдеться про професійне, то його обовʼязково треба показувати.
Паперова книжка чи електронна?
До 27 червня 2025 року і народження доньки — паперова книжка. Сьогодні — електронна, бо в мене в одній руці дитина, а іншою рукою я тримаю книжку і можу перемикати сторінки. Але зараз я замовила все ж таки паперові: останній, восьмий, детектив Роберта Ґалбрейта (Джоан Ролінґ) та новинку «Книга Еміля» Ілларіона Павлюка.
Розібратися самій чи знайти спеціаліста?
Знайти спеціаліста. Я завжди рухаюся з кимось: персональний стиліст, фінансист, коуч, ментор, бренд-стратег, комунікаційник. Коли ми беремо в розробку скульптуру «Шукай!», то обовʼязково звертаємося до експертів. Скульптура паляниці? Йдемо до етнографів, щоби зʼясувати, якою саме має бути ця паляниця. Скульптура серця? До хірурга-кардіолога. До речі, коли ми прийшли консультуватися, то лікар, звісно, похвалив, бо скульптура вийшла дуже гарна, але… з вадою серця, тому треба було все переробляти. Коли робили воїна, то ставили безліч питань: яка має бути зачіска, вбрання і решта деталей. Я боюся сама ухвалювати рішення в культурно-історичних проєктах, тут завжди потрібен погляд збоку.
Якщо рухатися від початку, якою ви були у дитинстві?
Дуже самостійною. Дитиною, яку ніхто не контролював і ніхто не критикував, у мене була повна свобода! Із 9-ти до 16 років я жила з бабусею в місті Ізмаїл, займалася в дитячому взірцевому музичному театрі «Сонячний промінчик». Мій графік був визначений: школа, музична школа, театр. Я завжди була зайнята на сцені: тексти, вірші, виступи, вистави… Обожнювала школу, тож коли тепер читаю в соцмережах про те, як людям було важко у школі, про насильство чи булінг, то мені стає страшенно прикро за всіх цих людей, бо у мене такого не було, я маю винятково хороші спогади з того періоду.
І, мабуть, мріяли: коли виростете — будете акторкою?
Такий був план. Мене ніхто ні до чого не змушував, бо всі жінки у моїй родині — перукарки, а чоловіки — моряки. У південному місті, Ізмаїлі, був один сценарій: для чоловіків — Одеська морська академія, для жінок — чекання. Але я завжди знала, що потраплю в Київ, бо моя мама переїхала до Києва, а дитиною я хотіла до мами, тому й у Київ. І лише через п’ять років життя в цьому місті у мене з’явилась ідея показувати Київ, бо я його дуже любила.
Припускаю, ви були відмінницею.
Ні! Нещодавно перебирала документи і знайшла й запостила свій табель. І там: англійська — 12, література — 10 чи 11, фізкультура — 7, хімія — 9, геометрія — 7, географія — 7… І мені кілька дівчат написали, що це табель здорової людини. А я спитала: чому? Мені відповіли: бо в тебе такі різні оцінки, а от від мене вимагали не нижче 11.
Тож ні, я не була відмінницею. Бабуся ніколи не вимагала від мене ніяких оцінок. Вона мала інвалідність, тому я була дуже самостійною дитиною і всі домашні справи виконувала як абсолютно доросла людина, окрім готування їжі та миття посуду. Тому я така зібрана й відповідальна. Сама в десять років їздила нічним автобусом у Київ, домовлялася з водієм: будь ласка, не від’їжджайте без мене, я лиш відійду в туалет і повернуся назад. Тобто я вміла комунікувати.
Звісно, коли мене сьогодні запитують про рецепт успіху чи як навчитися комунікації, публічних виступів, то я відказую: друзі, я на сцені з семи років, і це все — роки досвіду.
Комунікувати я навчилася, бо це було необхідно для виживання.
Тож написати прем’єр-міністру, заступниці директора музею чи домовитися з охоронцем локації — мені однаково, бо це навичка, сформована з дитинства.
Я була повністю вільною дитиною, знала, що люблю, — школу й театр. Завжди займалася тим, що мені подобається, і вкрай рідко роблю те, що мені не подобається.
Якщо спробувати по роках і етапах проговорити ваші двадцять років у Києві, то якими будуть ці ключові, поворотні моменти?
У 2006-му я переїхала до Києва, навчалась на сценаристку-драматургиню і почала працювати в «Comedy Club Україна» адміністраторкою. Далі до 2012-го попрацювала і на складі, де розклеювала наліпки на іграшки, і продавчинею в магазині суконь. Рубіж і стрибок — робота персональною асистенткою Маргарити Січкар (рестораторка, бізнес-тренерка, благодійниця, — TU). Це людина, яка багато мені дала і яку я дуже люблю. Потім була робота менеджеркою, аж доки у листопаді 2013-го я остаточно не зрозуміла, що хочу показувати Київ. Тоді побачила у трамвайчику в парку Шевченка оголошення про набір на курси екскурсоводів. Вирішила: потрібно все ж опанувати цю професію, закінчила курси і 5 квітня 2014 року провела першу свою екскурсію.
У 2017-му, коли я була в Ужгороді, побачила розкидані по місту мініскульптурки, які мене захопили. І вже 29 січня 2018-го відкрилась перша скульптурка — «Котлета по-київськи».
Окреслимо ваші соціальні ролі. Серед них точно є: мама, дружина, авторка блогу в інстаграмі, авторка проєкту «Шукай!», авторка екскурсій, менеджерка Києва. Також я б сказала, що ви — маркетологиня.
Маркетологиня? У багатьох напрямах роботи я справді бачу маркетингові рішення або ж комунікаційно-маркетингові підходи. Але не можу визначити, це свідомо чи несвідомо. Я просто використовую комунікацію і маркетинг як інструменти для просування себе. Слово «маркетинг» я, певно, почула від Андрія Федоріва. Коли мене запитують: а ось те, що ти зробила, продумано? Щось продумано, а щось — ні.
Однак жодної стратегії я не мала, бо розуміла, що мені просто треба розповідати про себе в блозі, щоб люди бачили, що я роблю, а виявилося, що це має власний термін — маркетинг.
Зробила — сказала, зробила — показала. А якщо не сказала? То це означає, що не зробила. Тому чи я маркетологиня? Ні. Чи я люблю маркетинг і вправно ним користуюсь? Напевно, так.
Якщо до мене додавати ще якусь роль, то можна інфлюенсерка або натхненниця, людина, яка відкриває Київ через блог.
За такими великими проєктами, які ви реалізуєте, стоїть іще й велика команда, ви не нехтуєте словом «ми». Проте хто стоїть за цим «ми»? Яка це допомога, підтримка, яким фахівцям делегуєте відповідальність? Із ким розділяєте роль організаторки?
В екскурсіях глобально присутня лише я. Але є ще фотограф чи людина, яка ставить на сайт розклад екскурсій або дивиться запити в інстаграмі. І по 10 людей на кожному маршруті, які пускають нас до себе, з усіма ними комунікую я особисто.
Якщо говоримо про проєкт «Шукай!», то завжди залучені зовнішні спеціалісти: бренд-стратег та комунікаційник. Мені дуже допомагає мій чоловік, він розуміється і на презентаціях, і на виступах, і на маркетингу, тому ми завжди придумували і придумуємо разом. Також є скульптор, консультанти, до яких я звертаюся щодо скульптури, перекладачка тексту англійською, технічний інженер, який робить деякі скульптури інтерактивними. Команди, яка би працювала щоденно фултайм, — немає, але є точкові послуги. Відкриваючи скульптуру, не можу сказати «я», бо це робимо «ми».
Спостерігаю новий тренд: коли ми зустрічаємося, то дедалі частіше не запитуємо, як справи, а просимо — розкажи, чим цікавим ти зараз займаєшся. З одного боку, цей запит ніби також про тебе, а з іншого — ніби зобов’язує займатися чимось цікавим.
Мені це питання дуже подобається, бо я завжди займаюся чимось цікавим.
Юлю, чим цікавим ви зараз займаєтеся?
Планую наступний рік, зокрема збираю коло меценатів на 2026 рік на скульптури «Шукай!». 24 на 7 виховую дитину, якій 6 місяців. Проводжу екскурсії в індивідуальному форматі. Виступаю. Балансую між відімкненнями світла, і це дуже цікавий досвід. Але якщо говорити про професійне, то планую оновити візитівку — свій сайт.
Із вашого активного життя остаточно не зрозуміло: ви пішли чи не пішли в декретну відпустку?
Пішла! Я прямо написала у блозі за місяць до пологів, що пішла у декрет. Проте за мною лишалися певні зобов’язання на відкриття скульптур, зафіксовані ще до вагітності. Або ж я зрозуміла, що, аби провести екскурсію, мені на все потрібно три години. Тому те, що я кілька разів вийшла з дому і провела екскурсію через три місяці після пологів, — вважати виходом з декрету чи ні?
Я дуже діяльна людина, у мене багато енергії, і я можу організувати своє життя. Це непросто, проте я й не проводжу зараз п’ять екскурсій на тиждень, а маю одну-дві на місяць. Якщо я рухатимуся кімнатою від однієї стіни до іншої по одному кроку раз на два тижні, то повільно, але перетну цю кімнату, рух все одно відбуватиметься. Бо я знаю, як важко повертатися в зал чи до екскурсій після великої перерви, адже втрачається і хист, і пам’ять, тому треба рухатися вперед навіть маленькими кроками. У мене була прекрасна вагітність та перерва на 3 чи 4 місяці, а потім я відкрила радість паралельних процесів: багато речей я можу зробити з дому, а потім прийти на подію і соціалізуватися. Зараз я працюю не заради грошей, а задля перемикання.
Мені складно лише сидіти з дитиною, бо все дотеперішнє життя — у вирі подій: кар’єра, люди, заходи. О 9-й я снідаю, о 10-й — екскурсія, потім — вистава, сторіз. Вийшла о 8-й і прийшла о 20-й. А тепер я тільки з дитиною? Для мене це дуже бажана дитина, мені все підходить, мене все влаштовує, але і карʼєра у мене вже складена. Ми багато спілкуємося з дівчатами про те, що коли ти народжуєш, то враз усвідомлюєш, що, крім дитини, у тебе більше нічого немає. Оці всі фантазії, що у декреті буде час, я вивчу англійську, опаную нову професію і потім працюватиму, — нереалістичні. Нещодавно говорила з педіатром, що раніше дітям прикорм вводили у два місяці, бо жінок якнайшвидше гнали працювати. Якщо жінка — підприємиця, яка працює сама на себе, то її реальні робочі слоти — по 2–3 години. Їх можна класно поєднати, щоби знайти баланс між роботою і материнством. Життя мені показало, що є мій план, а є реальність. Планувала, що наприкінці жовтня проведу першу екскурсію, але провела її ще 5 жовтня, бо зрозуміла свою дитину, її графік, що їй потрібно. І, звісно, маючи допомогу чоловікової родини.
Який зараз ваш найцінніший ресурс?
Перше — сон. Друге — час наодинці, але зараз його майже немає, хоча мені дуже важливо побути самій у квартирі. Третє — час із собою, бʼюті-процедури, як-от пілатес, масаж, манікюр. Але можливості відключитися від цього (ролі матері, думок про дитину, — TU) вже немає, тобто навіть якби дитина зараз спала, спокійно лежала поруч, то я все одно була б як персонаж мультика «Каспер». Памʼятаєте? Він ніби відлітав зі свого місця, а потім повертався назад. Отак і в мене. Я сиджу на манікюрі, все добре, вона спить, довіряю людям, які з нею. Але все одно існує друга я, котра ніби відділяється від свого тіла й опиняється поруч із дитиною. Мій ресурс — момент переключення: кудись піти, поспілкуватися, зробити щось цікаве.
Мені здається, одним із ваших мотто є теза про те, що все треба заслужити.
Я настільки ціную те, що маю, що мені все підходить. Цьогоріч я відкрила чотири скульптури, то що, наступного маю відкрити вісім? Ні. Чи повинна мати не менш як вісім екскурсійних маршрутів? Теж ні. Я маю три, і мені цього достатньо. Я постійно чую ззовні: ти маєш масштабуватись, відкрити бюро, на тебе мають працювати інші екскурсоводи.
Боже, мені так класно, що я живу у великому місті, я — успішна, роблю те, що хочу, мене знають, — у мене все супер.
Я настільки ціную те, що в мене є, що для когось це може видаватися стагнацією, але для мене це — стабільність.
І, звісно, мені не дається нічого просто.
Що означає «не дається просто»?
За мене ніколи не просять. Якщо ми повернемося до шкільних часів, то я сама ходила на батьківські збори, тому що прийти не було кому. Якщо ми говоримо про роботу, то я завжди сама її шукала та ініціювала. Хтось запитує: «Юліє, у вас, напевно, директ розривається, ви щоденно отримуєте мільярд пропозицій від мільярда меценатів». Але ж ні.
Щоби проводити регулярні екскурсії, потрібно було зробити професію гіда успішною та затребуваною.
Ніхто не хоче стати гідом. Усі хочуть працювати в IT. Натомість іще донедавна професія екскурсовода видавалася абсолютно не привабливою, тому я багато працювала, проводила безкоштовні прогулянки і під землею, і над землею, і в штольні, і в Батьківщині-Матері, і дитячі квести. Я працювала, щоб утримати здобуте. Страшенно не люблю езотерики, яка заважає рухатись далі: якщо ця людина не відповіла на мій лист, то це через позицію Меркурія! Але ж ні, потрібно написати ще раз, а можливо, навіть поїхати на подію, де ця людина виступає, і знайти момент, щоби познайомитись та презентувати себе.
Ви регулярно підбиваєте підсумки року, кожного з етапів, нотуєте успіхи. Вам важливо фіксувати, що у вас є ці чотири скульптури за рік?
Звісно. Фіксувати, присвоювати. Якщо у річних підсумках буде нуль скульптур, то я буду дуже засмучена.
У мене є щоденник на п’ять років, і я кожного дня записую те, що відбулося. Якщо підсумувати 2025-й, то ми відкрили чотири скульптурки: «Київські контракти», «Крапля молока», «Люди опори» та «Сила слова». Я виступала з темою «Це все навзаєм. Бренди звеличують культуру, яка звеличує бренди» на Українському маркетинг-форумі з темою про лідерок в історії Києва — «У Ольги під плащем меч». І дуже радію, що розробила не лише скульптурку про Ольгу, а й виступ про жінок в історії Києва.
Якщо говорити про маркетинг, я розуміла: створюючи план виступу, маю зробити його таким, щоб він працював багато разів, щоб із цим виступом мене могли запрошувати знову і знову.
Чому раніше я мало виступала? Бо щоб вийти на сцену на 20 хвилин, я готуюсь чотири місяці. Тож переді мною стояло завдання сісти й ґрунтовно все продумати: структуру, слайди, ключовий меседж, адже аудиторія має вийти з виступу з чіткими інсайтами.
Що на сьогодні у вашому портфелі публічних заходів — які екскурсії та виступи?
У мене є виступ «У Ольги під плащем меч» про жіночу силу. І про скульптури «Шукай!», який називається «Це все навзаєм: бренди звеличують культуру, яка звеличує бренди», де я розповідаю, що такі культурно-історичні проєкти — це данина Києву, бо ти живеш, зростаєш, навчаєшся в Києві, а потім можеш щось для нього зробити навзаєм. І ще маю три екскурсії: «Золотий район», «Терещенківський квартал», Kyiv not Kiev.
Образ Києва дуже багатогранний, навколо нього існує багато кліше та стереотипів. Тут формулювання про Київ — новий Берлін, там багатовікова історія й вірш Василя Стуса «Тисячолітньому Києву присвячується». Які кліше вам подобаються, а які відкидаєте?
Я дуже засмучуюся, коли мешканців Києва ділять на киян і некиян. Той, хто переїхав чотири роки тому з Маріуполя до Києва, подекуди більше знає, відвідує, читає про місто, ніж людина, яка тут — умовно — народилася у третьому поколінні. При цьому, звісно, є корінні кияни, які люблять місто, навіть щось для нього роблять. А ті, хто в п’ятому поколінні жили в Києві і виїхали через вторгнення за кордон, перестали бути киянами чи ні?
Ми зараз тут — ми кияни.
Так! І дуже багатьох це чомусь дратує. Не люблю такого. І готова обстоювати свою позицію, бо я не народилася в Києві, але багато зробила і роблю для цього міста.
А як щодо Києва містичного чи релігійного? Екскурсія, що веде на Лису гору?
Це не дуже моє. Мені подобаються легенди з історії Києва. Наприклад, чому на Андріївській церкві немає дзвона. Кажуть, колись він був — упав, люди прибігли, а дзвона — немає. Або інша версія: церква перекриває воду і, якщо колись станеться потоп, вона вистрибне з пагорба, мов корок із пляшки.
Є легенда про Миколу Терещенка. Мовляв, один чоловік, вийшовши після співбесіди, підкурив сигарету сірником. Терещенко зупинив його і сказав: «Вибачте, ви мені не підходите. Ви використали сірник, хоча на столі безкоштовно горіла свічка. Ви — не ощадливий». Ця історія дуже точно показує людину, для якої ощадливість була принципом.
Або ж легенда про меч у княгині Ольги під плащем. Можливо, його там і немає, бо скульптор Іван Кавалерідзе його там не ховав… Але ж він сам натякав, що під плащем є секрет. Саме на таких історіях я й будую свої екскурсії.
Терещенківський квартал — це місце багатьох історій! Але що розказати про цю родину, щоб люди не заплутались, не втомилися, забрали якесь конкретне знання із собою? Оце задача. Як за дві години не втомити, закохати і поєднати з сучасним?
Чому люди так полюбили мої екскурсії? Тому що я розповідаю як друг, без зверхності.
Я не роблю пауз після того, як поставлю якесь питання. Ви знаєте, якого року Золоті ворота були побудовані? І пауза. Люди починають перейматися, що вони нічого не знають. Але ж вони тому і прийшли, бо прагнуть щось для себе відкрити! Колись я прийшла в музей і запитувала про діяча, а на мене подивилися з осудом: ви що, не знаєте, ви що, не читали…? А я ж прийшла в музей саме для того, щоби дізнатися.
Ви вже давно не в тому статусі, щоби шукати місця, які мало хто знає. Але чи може місто відкрити ще щось особисто вам?
Звісно, є ще локації, в які мені хотілося б заводити групи. Наприклад, у замок Барона, чи особливим способом усередину Золотих воріт, або в якийсь театр — ми вже потрапляємо. Але є ще інші локації в моєму листі побажань. Тобто я хочу, щоб моя аудиторія казала «вау». Відповідно, має бути показник ефективності «вау» не через 350 тисяч фактів, а через щось одне і конкретне.
Я не намагаюся знайти нові місця. Бо можна вести маршрутом із десяти памʼяток, але ж питання не в тому, що саме ти робиш, а як ти це робиш. Викладачі англійської одні й ті самі правила повторюють роками. Люди, які проводять екскурсії Києвом, Парижем, Барселоною, показують одне й те саме. Бо для тих, хто не знає, чим відрізняються Софійська площа від Михайлівської, — це нове. І на цьому я побудувала свій інсайт: завжди будуть ті, хто не знають, і саме для них я працюю. Тож не потрібно шукати нові локації, достатньо тих, що вже є.
А для себе — не завжди ж усе має йти лише назовні?
Для себе — звісно. Мені хочеться показувати те, що я для себе знайшла, тому я використовую блог, де не лише показую, а й закликаю «їдьте й дивіться!».
Ще про особисте. Ви відвідуєте добре знані вам заклади чи відкриваєте для себе нові?
Нові — це завжди цікаво. Хто відкрив, де, яка кухня. Зараз, під час блекаутів, мені дуже важливо, щоб уночі працювали холодильники, тому я обираю одні й ті самі місця, бо знаю, що ці власники викинуть їжу, якщо вона зіпсувалась. А взагалі, я постійно відвідую щось нове, щоб відчувати пульс міста. Тому й не уявляю себе в якомусь іншому місті, мені здається, що Київ — частина мене.
Які спекуляції на тему любові до Києва вас дратують? Бо тренд на зізнання в любові до столиці, особливо наприкінці травня до Дня Києва, — багаторічний. Бренди роблять колаби, готують спецпроєкти, збирають добірки…
Нічого не дратує! Київський торт із каштанчиком? Клас! Листівки, гіди, нова книгарня з екскурсіями? Супер!
А чого тоді бракує?
Щоби про Київ було ще більше: позицій в меню, книжок, екскурсій, лекцій, фільмів, блогів. Щоб були успішні екскурсоводи, які би підвищували вартість і ставали професійнішими, які б заохочували людей піти, локації, які були б відкриті для екскурсій, музеї, орієнтовані на відвідувачів. Якщо раніше я бачила, що хтось за мною повторює, — засмучувалась, а тепер навпаки радію, бо моя ціль — щоб тих, хто любить Київ, ставало більше. Попри балкони, дороги і неінклюзивність міста, яке важко любити, коли ти з возиком і дитиною. Ще більше проєктів і на День Києва, і на щодень!
Єдине, чого б я хотіла: щоб замовники закладали час на створення таких проєктів. Не 20 травня починали думати, писати, бити на сполох, а заздалегідь.
Усі класні проєкти створюються довго і завчасно. Наприклад, заклад «Honey» затвердив концепцію різдвяного адвент-календаря в липні. За пів року! А смаки — в серпні-вересні.
Розкажу вам про один із класних прикладів культурно-історичних проєктів до Дня Києва, до якого я була залучена. У бренду Have A Rest і готелю Sophia Hotel Kyiv був запит до цього дня зробити щось особливе, і я запропонувала формат staycation, це коли ти залишаєшся у своєму місті, але робиш собі канікули — виїжджаєш з квартири, заселяєшся в готель, снідаєш, гуляєш. Для багатьох це вау-досвід, і я амбасадорка staycation. Бо жити у місті в готелі й жити вдома — це різне. І я підготувала для них прогулянковий маршрут «Тисячолітній роман Софії та Києва» і план на 10 пунктів: на що варто звернути увагу, коли ви підете на ранкову прогулянку в Софію Київську.
Повертаючись до того, щоб закладали більше часу: це про планування та довгострокову співпрацю, а також бюджети, зайнятість і час компетентних фахівців. Тоді чи немає у вас потреби менторити когось?
Є. У ковід я робила курс «Сила рекомендації» про те, як стати тим, кого рекомендують. Я проводила це для гідів і тих, хто прагнув підвищення кваліфікації. Сила рекомендацій — це дуже цікаво. Я б хотіла мати свій онлайн-курс і, звісно, офлайн, щоб можна було зустрічатися і обговорювати кейси людей, які хочуть створити яскравий особистий бренд, бути відомими, затребуваними, мати гроші, професію, впевненість у завтрашньому дні. Бо у нас є тільки це життя.
Сьогодні, коли ми розповідаємо щось пізнавальне, то боремося за увагу аудиторії, яка прагне відволіктися на телефон, рука якої тягнеться до оновлень і скролінгу. Як ви ставитесь до телефонів та фотографування на екскурсіях?
Суперськи! Коли я кудись приїжджаю, припустимо, в Барселону, і бачу Гауді, то, безумовно, я хочу сфоткати й роздивитися, адже я тут уперше! Екскурсоводи мають зауважувати потреби аудиторії, не квапитись вести далі, а зупинитися й дати час порозглядати, знаходити підхід і зчитувати людей. Показувати і водночас давати час сфотографуватися. Саме тому я почала проводити екскурсії з фотографом, бо відвідувачі хочуть, щоб їх пофоткали зі сторони. Бо буває, що люди роками не фотографуються і цей момент — справді важливий. Це я звикла до двох зйомок на день протягом десяти років, якщо веду по дві групи, а для когось це подія.
Ви чи не найбільше на ринку працюєте з іноземцями, водите групи посольств, делегацій, амбасадорів United24. Що ви закладаєте в екскурсію Kyiv not Kiev, які месиджі?
З іноземцями важко працювати, бо в них завжди everything is fine, вони постійно задоволені, й це… проблема. Я не хочу, щоб їм просто подобалось, бо я живу в Києві, у війні й після ночі вибухів проводжу екскурсію. Ні, я професіоналка! Попри все, мені треба, щоб вам реально сподобалось! Тому в мене задача — показати Київ під час війни. Це запит і організаторів, і тих, хто приїздить: сучасне місто в буремні часи. Тут і штаб Тати Кеплер, і Майдан. Чим починати, де закінчувати, що можна показати за годину-дві? Так, я можу показати: ось наша Софія, он фрески, там графіті. Але їм все одно цікаво: скільки коштує генератор, а скільки кава. Я дуже довго планувала цей маршрут.
У вас завжди із собою подаруночки для гостей екскурсії. Що саме ви даруєте?
Значки із символікою скульптурок або щось смачненьке: київське сухе варення, горішки, «Равлик Боб» для дітей. У мене є колаборації з різними брендами. На пакуванні вказано, що це виготовлено спеціально для гостей екскурсії Юлії Бевзенко.
Хочу розпитати про ваше волосся. Довге, пряме, завжди однаково вкладене. Це частина особистого бренду?
До 2015 року воно не було таким. Якось моя подруга-стилістка сказала: Юлю, твоє волосся — це частина твого стилю, ти можеш бути вбрана в джинси і білу футболку, але твоє волосся одразу робить тебе впізнаваною. Я завжди його соромилася, через нього до мене було прикуто багато уваги. Але щойно я зрозуміла, що люблю увагу, то почала його відрощувати, отримувати компліменти, підсилювати це.
А що ще є частиною вашого стилю?
Якщо йдеться про одяг, то діловий кежуал або інтелігентний мінімалізм. А якщо поведінку — ввічливість, попри все, позитив, оптимізм, професійність.
Що ви вкладаєте у «професійність»?
Ніхто, крім мене, нічого у моєму житті не зробить. Журналісти й блогери самі не прийдуть, якщо я не буду до них писати. Меценати не звернуться, якщо я не розповідатиму про їхню вагу і значимість для скульптурки. Тому «професійність» про те, що якщо я буду профі, то завжди буду при грошах і матиму гарну роботу. І під час війни, і під час ковіду, і під час Революції Гідності, коли я починала.
Наразі у Києві — 51 скульптура «Шукай!». Їх можна групувати за різними принципами — географічно по районах чи за часом створення (до 2022-го і після). А як ви їх групуєте тематично?
Проєкт «Шукай!» спершу мав дисклеймер: історія Києва у бронзових мініскульптурах. Але потім я його змінила на «історії Києва», бо якщо ми показуємо енергетиків — то поруч із першою електростанцією, якщо силу слова — то на будівлі, яка має відповідну історію.
Жінки в історії — Галшка Гулевичівна або княгиня Ольга. Їстівні символи — котлета по-київськи, київське сухе варення, цукровий бурячок. Хоча водночас це і лінія меценатів, бо от, наприклад, Zagoriy Foundation подарували місту відразу п’ять скульптур. Окрема лінія — локації, які працюють тут і зараз. Наприклад, київські шахи, бо це легенда Києва, але вона жива і функціонує. Тут же — київська перепічка та київський велотрек. Символи винаходів — гелікоптер, грамофон, київська пектораль. Сама пектораль — скіфська, але ж є премія «Київська пектораль», і сама пектораль зберігається у київському музеї, тому в проєкті я можу назвати скульптуру як хочу і закладати в неї відповідні сенси.
Що насправді відбувається за лаштунками придумування скульптури? Я запитую не про технології виготовлення, а про креатив.
Отож, приходить меценат, який чимось займається. І я починаю думати. У мене є нотатки, де я фіксую ідеї. Наприклад, коли прийшла книгарня «Сенс», то всі очікували, напевно, якусь скульптурку-книгу чи газетку, але я почала міркувати про слова. І так виникло «прочитано» — статус, якого ми чи не найбільше чекаємо від рідних і близьких сьогодні.
Над скульптурою енергетикам ми працювали дуже довго. Тут і штучний інтелект задіювали, і до вивчення історії електрифікації Києва зверталися. Найвідоміша людина галузі — Аманд Струве, який електрифікував місто і запустив трамвай. Це хороша історія, проте складна. Мене як авторку має торкати те, що ми робимо, бо я повинна потім про це розповісти, пишатися тим, що це частина історії міста.
Тож важливо знайти цей підхід, щоб торкало і мене, і мецената — тоді торкне і аудиторію. Я тестую ідеї і дослухаюся до думок інших. Коли ми робили скульптуру воїна «Герої», то хотіли, щоб одне коліно перед прапором прихилив генерал. Ми взяли за основу фото Валерія Залужного, який прихилив коліно перед Да Вінчі. І всі, з ким я обговорювала ідею, запропонували мені замінити генерала на військового, який безпосередньо на фронті. А для мене важливо звіритися, налаштувати камертон, протестувати креатив. Іноді я навіть виділяю собі час у календарі на «подумати про ідею». Ми прийняли ідею військового і поцілили в серця людей.
Якщо розповідати про «Київські контракти», то коли прийшла компанія Prom, я міркувала, що для них найважливіше. Вони сказали відразу: ми — маркетплейс. А перші маркетплейси міста — Київський контракт та Євбаз.
Зі скульптурою материнства «Крапля молока» було складно. З меценаткою Юлією Монастирук ми цілий рік обмірковували ідею, адже вона хотіла щось на жіночу тему. Також ми міркували про встановлення скульптури на одній локації, але локація вирішила втрутитися в ескіз скульптури. Але це не так працює! Створення проєкту — це діалог, у якому символ може не підійти чи не сподобатись місцю, тоді ми шукатимемо інше.
Усе починається з поваги та ввічливості.
Я не з тих людей, які кажуть, що неможливого не існує, але інколи маємо справу з дирекцією локації чи культурною спадщиною, з якими складно взаємодіяти, то шукаємо інші варіанти. Зрештою я взяла ідею про організацію «Крапля молока», яка існувала в Києві і рятувала дітей та їхніх матерів, Юлії ідея сподобалася. За час роботи над скульптурою і Юлія, і я завагітніли і народили своїх дітей. Скульптуру встановили на головному фасаді Перинатального центру на вулиці Предславинській. Магія.
Ну і ще важливо: я працюю не з усіма меценатами. Звісно, я розумію: якщо людина або компанія дарує місту скульптуру, то для неї, поміж іншого, це й піар-привід. Але багатьом меценатам, які хочуть винятково піар-приводу, я відмовляю, бо тоді вони диктують, який саме символ хотіли б. Умовно кажучи: ми компанія, яка виготовляє стільці, тому встановімо стілець! Є там щось в історії Києва про когось, хто виготовляв стільці? Для мене важливо, хто заходить у проєкт, що саме ми робимо, бо на скульптурці написано, що її встановили менеджерка Києва Юлія Бевзенко і меценат. Там моє імʼя, тож не можу зробити погано.
Насправді не лише у Києві є скульптурки. Для вас усе почалося з Ужгорода, але так само по Маріуполю розкидані архітектори Нільсени, по Дніпру — «Відчуй Дніпро». Якщо виходити за межі Києва, то у яке місто ви би пішли з проєктом?
Спойлер: наступного року в нас буде інша країна. І я сподіваюся, що все вийде. А якщо казати про інше місто в Україні, то ніколи не кажи ніколи, але я розповідаю передовсім про Київ. Чи може щось з історії Києва перекочувати в інше місто? Звісно! Я би хотіла, до речі, зробити колаборацію з Ужгородом, з якого для мене все почалося (переказую вітання прекрасному гіду Віктору Опаленику, він — хрещений тато проєкту «Шукай!»). Було би класно зробити скульптурку в Ужгороді про Київ і навпаки. Або у Харкові як у ще одному місті зі статусом столиці.
Насамкінець хочу спитати про ваш блог, сторінку в інстаграмі, яка є потужним каналом комунікації вашого бренду. Про що ваш блог сьогодні?
Мій блог переживає важкі часи, він трансформується. У мене народилась дитина, я живу життя і транслюю його у блозі, але не підлаштовую життя під блог. Щирість від самого початку була зі мною, я стараюся її витримати, тому втратила частину аудиторії, яка відписалася. Це жінки, які хотіли б мати дітей, але не можуть, а ще ті, кому нецікаві діти. Бо мій блог не про Київ: у мене немає добірок історичних дописів, саме тому мій блог про мене — про жінку, про Юлю, яка живе в Києві, яка має професію менеджерки Києва, культурно-історичні проєкти, екскурсії, співпраці. Він про те, як я роблю свою роботу, щоденно встаю і живу, мию і вкладаю волосся. Тому мій блог переживає важкий час, мені потрібно переосмислити, що публікувати.
Але ви все одно закладаєте туди і натхнення.
Так, у мене це виходить природно: давати людям натхнення жити далі попри все. І я отримую вдячний фідбек у відповідь.
