У сімнадцять років Юлія Лемеш вагалася, чи має право подаватися в університет, який їй найбільше подобався. Здавалося, що вона «не з того середовища» і говорить «не тією мовою». Ба більше — не належить до кола людей, яких вважає українською інтелігенцією.
Відчуття буття «між» — культурами, мовами та світами — залишилося з нею надовго. Але з часом вона зрозуміє: саме цей сумнів і стане її точкою росту, а досвід — підмурівком того, що вона будуватиме для інших.
Завдяки організації, яку Юлія очолює зараз, понад 350 талановитих українців й українок вступили до престижних шкіл-пансіонів і коледжів, здобувши 94 мільйони доларів у стипендіях і грантах.
§§§
[Це інтерв’ю створене завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Кишинів — Одеса
Юлія Лемеш народилася в Кишиневі — місті, де перетинаються культури та мови. Її батько родом із півночі Молдови, містечка Бричани, що майже біля українського кордону. Мамина ж родина переїхала до Кишинева тому, що діда, військового льотчика, перевели сюди на службу. Там і познайомилися її батьки. І, каже Юлія, почало формуватися її «я».
Чи не кожне літо дівчинка проводила у Бричанах. Її дитинство пахло молдовськими стравами, виноградом і гарячим асфальтом, а звучало кількома мовами. У містечку жили українці, євреї, поляки, молдавани.
«Це дуже сонячна, усміхнена країна з великою кількістю різних народів. Я постійно чула різні мови. Тато вільно говорив румунською, хоча вивчив її вже дорослим. А в родині ми спілкувалися російською».
Юлин батько, Борис, почав займатися бізнесом у бурхливі дев’яності. Він навчався в лісотехнічному інституті у Воронежі, добре розумівся на рослинах. Уся його кар’єра так чи інакше була пов’язана з цим, зокрема він займався озелененням Кишинева.
«Мені здається, у кожної людини, яку я зустрічала, була своя історія про мого батька. Для кожного він устиг зробити щось важливе. Я особливо гостро це відчула за ковіду. Коли діяли всі обмеження і люди боялися виходити з дому, на татів похорон прийшло понад триста людей. Вони тримали дистанцію, але не могли не прийти.
Саме тоді я остаточно зрозуміла головний урок мого тата: репутація будується роками, а зруйнувати її можна за п’ять хвилин.
І це найцінніший актив, який у тебе є».
Юлія часто цитує батька: він казав, що дорослий світ тримається на двох речах — відповідальності й репутації. «До нього безперервно дзвонили, до нас постійно приходили люди — хата ніколи не зачинялася».
Іншим прикладом сильної особистості для Юлії була мама, Ельвіра, колишня спортсменка. У юності вона професійно займалася гімнастикою: навчалася у спортивному інтернаті й тренувалася разом з гімнастками легендарної тренерки Ірини Дерюгіної — дворазової абсолютної чемпіонки світу.
«Мамина родина жила в Білій Церкві, а потім мама навчалася в Києві — у спортінтернаті Дерюгіної. Усе її життя було про спорт. Завершивши кар’єру, вона почала викладати: перша в Молдові — ритмічну гімнастику».
У Молдові минули перші дев’ять років Юлиного життя. Пізніше вона разом з мамою повернулася в Україну — в Одесу. Саме там почалося її нове дитинство.
«Знову — безліч культур. Моя найкраща подруга була напівгречанкою, я знову чула багато мов, але спілкувалися ми російською».
Вона навчалася в одеському приватному ліцеї «Чорноморський», де як відмінниця виборола повну стипендію. Тут учні вивчали не одну універсальну «англійську», а кілька її різновидів — бізнесову, літературну, прикладну, працювали навіть із театральними постановками.
Цей досвід навчив Юлію не боятися мов і обставин, уміти змінюватися разом з ними. Окрім англійської, дівчина вивчала ще й турецьку і українську з нуля.
«Я чула українську від бабусі ще в Молдові, але це були окремі слова — суржик, українсько-російсько-молдавська суміш. А тут — уже літературна мова, і я почала вивчати її з дев’яти років», — розповідає Юлія.
Підліткові роки минали в подорожах до Туреччини. Юлія не лише вивчала мову, а й знайомилася з культурою країни, бувала в містах, куди рідко їздять туристи, зокрема в Ізмірі та Бурсі. У чотирнадцять–п’ятнадцять років брала участь в олімпіадах з історії та турецької мови.
«У сімнадцять років, коли я закінчила школу, переді мною постало питання, куди рухатись далі. Я зрозуміла, що Одеса для мене замала, і вирішила їхати навчатися в Київ».
Вибір вишу
У сімнадцять років перед Юлією постав вибір між двома київськими університетами — Києво-Могилянською академією і Київським національним університетом імені Тараса Шевченка. До Могилянки її тягнуло давно: вона вважала її студентів найбільш ерудованими та інтелігентними. Але їй здавалося, що це не зовсім її середовище.
«Моя основна мова тоді була не українська. Я виросла на Бесарабії й уявляла Могилянку як простір справжніх українських інтелігентів, до яких себе не залічувала», — пояснює Юлія.
Згодом вона визнає: у сімнадцять років просто недооцінила себе і навіть побоялася подаватися. Уже пізніше зрозуміла, що майже всі люди, з якими вона сьогодні працює, партнериться і які багато чого досягли, мають бекґраунд Києво-Могилянської академії. «Це абсолютно моя тусівка», — каже вона тепер.
Тоді ж Юлія обрала Київський національний університет імені Тараса Шевченка і вступила на юридичний факультет. Бакалаврат опановувала на контракті, магістратуру — вже на бюджеті. Університет дався їй легко, але бракувало відчуття сенсу. Сам принцип навчання — відтворювати те, що в тебе вклали, — був не до душі.
«Мені здавалося, що це дуже застарілий підхід: тобі дають інформацію, а потім ти маєш її відтворити, щоб отримати п’ятірку. Я грала за цими правилами й легко в них вписувалася, але мені катастрофічно бракувало місця для власної думки».
Потайки Юлія ходила до Києво-Могилянської академії.
Уже у 2004–2005 роках у департаменті міжнародної співпраці там допомагали студентам готувати документи для закордонних університетів, безкоштовно перекладали оцінки англійською, консультували щодо програм і стипендій.
«Це було щось неймовірне. У Шевченка я мала бігати по перекладачах і нотаріусах, а тут університет усе робив для своїх студентів. Безкоштовно. Я приходила до них знову і знову — і ми багато говорили про можливості за кордоном».
Уся інформація передавалася з рук у руки — через флаєри, роздруківки, уривчасті розмови в коридорах із тими, хто знав трохи більше. Юлія збирала ці знання по крихтах: дізнавалася про стипендії Chevening і Edmund S. Muskie, ретельно занотовувала деталі й подавалася всюди, де бачила бодай мінімальний шанс.
«Я самостійно подалася до Оксфорду, дістала відмову — і це було дуже боляче. Паралельно брала участь у конкурсах від юридичних фірм. У DLA Piper я здобула призове місце, і їхня стипендія стала для мене важливою підтримкою».
Київ — Лондон
Перша робота Юлії — в Асоціації правників України, у будівлі на Контрактовій площі, де відбувалися засідання комітетів і формувалися рішення, важливі для всієї юридичної спільноти. Дівчина працювала прессекретаркою. Це була добра школа, але мрія про навчання за кордоном не відпускала її.
«Ігор Шевченко, тодішній президент АПУ, навчався на лідерській програмі в Єлі. Для мене це здавалося апогеєм того, що може досягти людина. Скільки ж ти мусиш зробити в житті, щоб тебе прийняв такий університет, і скільки там можна навчитися від інших».
Після кількох невдалих спроб Юлія таки вступила до Лондонського університету королеви Марії. Абсолютно щиро зізнається: «Для мене це було світло в кінці тунелю, до якого я йшла».
Усі документи вона готувала самостійно. Уже після вступу отримала стипендію від «Всесвітніх студій», яка покривала 60 відсотків витрат на навчання й проживання, а решту 40 відсотків — власні кошти й батькова підтримка. Це 2010–2011 роки. Різниця між українською та західною системами освіти виявилася разючою.
«Я дуже добре пам’ятаю свій перший досвід. Приходжу на лекцію як звикла: з олівцем і нотатником, сідаю й чекаю. Заходить викладачка й запитує: “Отже, що ви думаєте про статтю у Financial Times, яка сьогодні на головній?” І я ловлю себе на думці: а нам це задавали? Як так? Я ж не знаю, що сказати. Тоді стало зрозуміло: тут зовсім інша логіка навчання.
На лекцію потрібно приходити вже підготовленою — з прочитаними текстами, з власною позицією, з питаннями. Ця година існує не для того, щоб тобі дали базу, а для того, щоб ти її випробувала: у дискусії, в суперечці.
Один думає так, інший — інакше. І це нормально. Ніхто не буде вкладати у тебе знання. Ти маєш тексти, очі й відповідальність. А базу створюєш сама — вдома. І на лекцію приходиш уже по інше. Це була справжня прірва».
Досить швидко Юлія зрозуміла: освіта за кордоном — не лише про тексти й бібліотеки, а й про людей. Про зв’язки, які можуть знадобитися згодом. Вона ходила на вечірки, коли бачила в цьому сенс, і так само могла годинами сидіти в бібліотеці, коли цього вимагали обставини. Цей баланс став однією з найважливіших частин її лондонського досвіду.
«Важливо тримати баланс. Бо самі книжки — теж не вихід. Коли я повернуся в Україну, мені має бути кому подзвонити. У мене постійно виникатимуть питання: як це працює в Канаді, як — в Індії. І поруч є живі люди з цих країн — з ними потрібно говорити, їх розпитувати».
За Юлиними словами, адаптуватися до навчання в Лондоні їй було не так уже й складно. Вона сприймала цей досвід як логічне продовження попереднього — життя між культурами, мовами й освітніми системами, досвід, який почався іще в дитинстві.
«Кілька разів на рік я літала додому, до Києва, оскільки це всього кілька годин із Лондона. А весь інший час намагалася жити максимально насичено: слухала історії колег і коліжанок, знайомилася з культурами через їжу, розмови, деталі. У мене завжди був мільйон питань».
Ця звичка питати супроводжувала її з дитинства. Юлія ніколи не була «зразковою ученицею» у звичному сенсі: не прагнула сидіти на першій парті й не демонструвала знання напоказ. Її рушієм була цікавість. «Вчителі і в Кишиневі, і в Одесі зізнавалися моїй мамі, що готуються до уроків уважніше, бо знають, що Юля Кондрацька (дівоче прізвище Юлії. — Авт.) поставить питання, на яке вони не завжди мають готову відповідь. Я справді завжди питала. Навіть пам’ятаю молоду вчительку з хімії, яка хвилювалася, що не знатиме, що мені відповісти».
Саме ця цікавість зрештою й привела Юлію не лише до Лондона.
Ukraine Global Scholars. Are you in?
Питання, що далі, не відпускало після повернення. Формально все, до чого Юлія так довго йшла, вже сталося і виникла порожнеча.
«Це часи Януковича — дуже важкі. Було відчуття, що все вже куплено й прораховано, а молодь відсунута від будь-яких рішень. На папері ти — молодий лідер, а в реальності не можеш нічого змінити. У мене була дуже сильна депресія. Я шукала себе всюди: що робити, де працювати. Разом з подругою я працювала партнером у невеликій юридичній фірмі “Москаленко і Партнери”, потім поверталася туди ще раз — і знову шукала. Бо здавалося, що я вже досягла всього, про що мріяла. Освіта за кордоном була моєю червоною лінією. А що далі?»
Згодом Юлія сформулює для себе принцип, яким тепер ділиться з дітьми, що їх готує до навчання за кордоном: диплом — це лише цеглинка. Один з багатьох елементів довгого маршруту. Освіта не має бути освітою заради освіти. Вона має сенс лише тоді, коли стає інструментом змін.
«Кому взагалі потрібні всі твої дипломи?
Важливо не мати диплом, а зробити з ним щось.
Змінити життя людей навколо себе завдяки цій освіті, завдяки тому, що ти отримав, а не просто ходити й хизуватися, що він у тебе є».
Що я можу зробити для держави? Що я знаю найкраще? 2014 року Юлія стояла на зимовому Майдані. Питання, які тоді ставили собі тисячі людей, були простими та зрозумілими.
У Юлиному близькому колі — серед друзів і партнерів, зокрема Юлії Сичікової, Михайла Лемеша, Наталі Бугайової, був спільний досвід: навчання за кордоном. Була й інша спільна річ — постійні запити від українських підлітків. «Найкраще ми знали, як навчатися за кордоном. Бо всі через це пройшли, і це дуже змінило наш кар’єрний шлях. Ми знали, що в умовному Гарварді можна вчитися безкоштовно. Але чи знають про це українські підлітки».
Завдяки програмі USA USA Юлія Сичікова, майбутня співзасновниця Ukraine Global Scholars, навчалася безкоштовно в Пенсильванському університеті — одному з найпрестижніших у США. До неї дедалі частіше зверталися з конкретними запитаннями: як заповнити заявку, як написати есе. Майже кожен студент, із яким вона працювала, вступав і отримував фінансову підтримку.
«У якийсь момент з’явилась ідея, — згадує Юлія Сичікова. — Якщо це працює, якщо є такий інтерес і такий високий відсоток успіху, то чому б не масштабувати цей процес і не зробити з нього справжню організацію?»
Юлія Сичікова написала Михайлові Лемешу — давньому другові, який пройшов подібний шлях. Вона запропонувала створити ініціативу, що допомагатиме талановитим українським підліткам безкоштовно вступати до провідних університетів світу. Невдовзі Юлія надіслала Михайлові посилання на готовий сайт. Він називався Ukraine Global Scholars. У листі було одне запитання: Are you in? Відповідь звучала коротко: Yes. Так вони обоє стали співзасновниками UGS.
У 2015 році відбувся перший набір. На початку засновники навіть вкладали власні кошти: оплачували SAT і TOEFL, закривали інші необхідні витрати. Програма росла рік за роком — до масштабів, про які вони спершу навіть не думали.
«Чесно кажучи, ми не уявляли, що колись вийдемо на той рівень, на якому є зараз, — згадує Юлія Сичікова. — Чому саме допомагати? Я не знаю. У мене немає раціональної відповіді. Це радше відчуття поклику».
Згодом Михайло Лемеш попросив долучитися до проєкту іншу Юлію — на той час уже свою дружину. Потрібна була допомога з юридичними питаннями: зареєструвати організацію в Україні, а згодом — і у США.
«Він просто запитав: ти допоможеш це все зробити? Міша тоді працював у McKinsey і майже не мав часу. Ми жили у Британії: він — у Лондоні, а я — у Бристолі. Я сказала: так, допоможу. І взяла на себе юридичну частину, а ще зробила перший фандрейзинг».
Наприкінці 2015-го — на початку 2016 року Михайло вступив на MBA у Wharton і Лемеші переїхали до США. Юлія жартує, що тоді почалося їхнє кочове життя: Філадельфія, Флорида, Бостон. Де б вони не опинялися, вона й далі працювала з Ukraine Global Scholars як юристка, фандрейзерка, комунікаторка, людина, яка пояснює головну ідею й говорить із донорами. У 2019 році Юлія очолила UGS.
«Моє завдання — побудувати інституцію так, щоб вона рухалася вперед незалежно від того, хто нею керує, — каже вона. — Щоб усе, що ми створили, примножувалося, організація була стійкою сама по собі, не зав’язаною на одній людині. Ми поступово виходимо на цей рівень, можливо, не так швидко, як хотілося б, але крок за кроком. І це стало можливим завдяки дуже сильній команді. Вона неймовірна, і я справді нею пишаюся».
Кого ведуть за руку
Який типовий портрет учня в UGS? Його, за Юлиними словами, не існує.
Немає і «середньостатистичної української родини», з якої приходять діти: у більшості з них у сім’ї ніхто ніколи не навчався за кордоном і часто навіть не уявляв, що це можливо.
«Неважливо, звідки дитина. Якщо вона хоче вчитися за кордоном, має український паспорт, поділяє наші цінності, патріотична й планує повертатися, щоб розбудовувати Україну, — вона може подаватися в Ukraine Global Scholars. Важливо також, щоб дитина була академічно здібною і мала достатній рівень англійської. До нас приходять діти з абсолютно різних міст і з дуже різними історіями. І принципово — ми фокусуємося на підлітках із незаможних родин, з маленьких сіл і містечок. Приблизно сорок відсотків наших учнів — якраз із такого середовища».
Самого бажання замало, пояснює Юлія. Хоча без нього нічого не працює — дитина має буквально горіти цією ідеєю. Якщо зводити вимоги до мінімуму, то їх три: англійська мова, математика і вміння писати сильне есе. Важливо вміло і точно оповідати про себе, а також обов’язковий тест SAT, у ньому є і мовна, і математична частини.
«Проблема в тому, що в Україні до SAT майже не готують: дітям потрібно пояснювати не лише як складати тест, а що це за система. Підготовка відбувається онлайн, а потім ми зустрічаємося на десятиденному кемпі — це дуже інтенсивна робота. Її ведуть наші випускники, які вже навчаються за кордоном. Це обмін досвідом, який працює надзвичайно ефективно: дев’ятнадцятирічна студентка MIT говорить із чотирнадцятирічним школярем його мовою про вступ, платформи, страхи й запитання».
Протягом цих днів студенти вчаться писати есе: відразу отримують зворотний зв’язок, переписують, подають нові версії — і так щодня, у безперервному циклі правок і вдосконалень. Після табору фіналісти мають перший відпрацьований пакет документів на руках. Далі кожного студента поєднують із ментором — людиною, яка вже пройшла цей шлях і самостійно вступила за кордон. Приблизно 60% менторів — випускники UGS, інші 40% — українці, які колись звернулися до організації, а згодом самі стали її підтримувати.
«Наше завдання — працювати не з окремими вступниками, а з цілою когортою. Це не лише сорок–п’ятдесят дітей, відібраних в Україні, а й ті, хто закінчує школи-пансіони, куди ми допомогли їм вступити, а також студенти, які не вступили з першого разу й повертаються наступного року. Загалом це близько вісімдесяти людей щороку.
Важливо, щоб вони не подалися всі в один університет — інакше виникає внутрішня конкуренція, якої не зрозуміє й сам виш.
Тому ми аналізуємо результати SAT, есе, мотивацію й очікування кожного студента і стратегічно розподіляємо школи-пансіони та університети. Ці рекомендації ми передаємо менторам, і вони працюють із кожним індивідуально».
Навіть після успішного вступу історія не завжди має хепі-енд. Буває, що університет надає «повну» стипендію, але за її межами залишаються кілька тисяч доларів: на переліт, візу, медичну страховку. Для багатьох українських родин саме ці п’ять тисяч стають причиною, чому дитина так і не сідає в літак.
«У таких випадках ми підхоплюємо. Маємо Last Mile Fund, із якого можемо дофінансувати дорогу на навчання, а за потреби — підтримати родину мікрофінансуванням. Є й Emergency Fund — для ситуацій, коли через війну раптово з’являються витрати на житло, переїзд або лікування. Тому й виходить, що ми не просто консультуємо — ми ведемо за руку. За ці роки ми знаємо не лише студентів, а і їхні родини. Бо дуже часто проходимо цей шлях разом».
Олена Руккас із Харкова, фіналістка когорти 2021 року, потрапила в UGS не з першої спроби — вона подавалася два роки поспіль. Після десяти класів української школи разом з UGS вступила до приватної школи-пансіону Taft у Коннектикуті, а вже звідти — до одного з найпрестижніших університетів світу. В нашій онлайн-розмові Олена зізнається: може просто подзвонити Юлії чи Михайлові, які живуть неподалік у Бостоні, і покликати їх на каву — поговорити, порадитися, щось запитати.
«Коли я подавалася до UGS, не дуже розуміла, що саме хочу вивчати в університеті. В Україні ж потрібно відразу обирати спеціальність — економіку, психологію, освіту. У мене цього розуміння не було. Два роки в Taft дали мені час і простір для вибору: я могла пробувати різні предмети — від психології й економіки до програмування — і водночас зберігати інтерес до історії та політики. Саме тоді фокус почав звужуватися», — розповідає Олена.
Зараз Олена Руккас вивчає статистику й економіку в Гарварді. Її цікавить, як точні науки й нові технології можуть працювати на відбудову України через економічні рішення, аналітику та залучення інвестицій.
Щороку на програму подається близько п’ятисот кандидатів, але фіналістом стає лише приблизно кожен десятий. Найчастіше на заваді не мотивація чи здібності, а англійська мова — головний бар’єр навіть для найталановитіших дітей, особливо з малих міст і сіл.
«У нас дуже багато справжніх діамантів. Вони могли б навчатися в Гарварді вже завтра, але просто не знають мови. А готувати з нуля ми не маємо часу. Тому англійську потрібно починати з першого класу — регулярно й системно. Українські діти — це гарвардський матеріал: резилієнтні, загартовані складним досвідом і здатні швидко адаптуватися», — каже Юлія.
Для UGS питання повернення — не теоретичне. З кожним фіналістом і його родиною підписують контракт: після навчання студент має повернутися в Україну й відпрацювати тут щонайменше п’ять років, інакше — компенсація у двадцять п’ять тисяч доларів. Юлія наголошує: це не штраф, а мінімальний еквівалент вкладених ресурсів.
«Цього року ми змінили умови: повертатися потрібно відразу після випуску. Ми не можемо чекати — в Україні гострий дефіцит людського капіталу. І результати вже є: перші когорти за старими правилами завершать свій термін лише у 2027 році, але восьмеро наших студентів повернулися додому раніше, ніж вимагав контракт».
Коли почалася війна
Юлія добре пам’ятає той ранок. Вона була вдруге вагітна, сином Борисом. Родина жила в Маямі — вони переїхали туди з Кембриджа під час пандемії, коли вся робота й навчання перейшли в онлайн. Михайло був у відрядженні в іншому штаті, Юлія спала — вагітність змушувала лягати рано.
Прокинулася від тривожного невловимого відчуття. Взяла телефон — на екрані було кілька пропущених від чоловіка. Передзвонила, навіть не відкривши новин. Від Міші почула одне речення: почалася війна.
«Був шок, але я не з тих, хто в такі моменти плаче.
У мене миттєво перемикається думка: що я можу зробити? Як допомогти?
Перше, що я зробила, — написала пост у фейсбуці. Затегала посольство України в США, пані Оксану Маркарову, Любу Шипович, усіх активістів, яких знала. Написала, що ми — і я, і наші студенти — готові допомагати всім, чим можемо».
Посеред ночі їй подзвонила Люба й сказала, що робити далі. Посольство залучило їх до роботи. Перші місяці вони працювали фактично без зупинки: перекладали тексти, робили субтитри, готували інформаційні матеріали різними мовами.
«Наші студенти стали дипломатичним фронтом. У когось була ідеальна французька, у всіх — сильна англійська. І, чесно, вони дуже виручили дипломатів, які тоді теж не спали добами».
Наступного дня Юлія була на ралі в Маямі. За кілька тижнів — уже серед співзасновників Florida for Ukraine. З лютого по квітень прожила в режимі абсолютної мобілізації. Працювала у дві зміни: зранку відводила старшого сина Женю до садка, о 9:30 сідала за комп’ютер до вечора, а потім, ночами, знов працювала.
«Паралельно ми запускали Ukrainian Global University разом із Київською школою економіки, Фондом Президента та Professional Government Association. Університети надсилали нам пропозиції одна за одною, і щодня ми мали координаційні дзвінки з Тимофієм Бріком та Олександром Акименком. Через цю ініціативу сотні українських студентів отримали змогу навчатися за кордоном в партнерських університетах».
Так у тривозі, але з чітким відчуттям користі й співпричетності минули перші місяці війни.
Гарвард із немовлям на руках
У 2022–2023 роках Юлія стала не лише мамою втретє, а й студенткою Harvard Kennedy School. Дитині було три місяці — і вона пішла навчатися. «Чи було важко? Дуже.
Гламурні фото — це одне, а реальність — безсонні ночі, ранкові лекції і мрія про літр кави.
Це багато пропущених івентів і вечори, коли ти просто не виходиш із дому».
Із часом Юлія зрозуміла: правильного моменту не існує — ні для родини, ні для кар’єри. Рішення мати трьох дітей вони з Михайлом ухвалили свідомо. «Ми до цього доросли», — каже вона.
Гарвард став для неї не лише навчанням, а й інструментом розвитку організації. Юлія зрозуміла, що ідеї не досить — її треба вміти чітко презентувати. Курси з управління неприбутковими організаціями й elevator pitch допомогли відточити короткі презентації — ті самі хвилини в ліфті поруч із потенційним донором.
«Я багато над цим працювала. Навіть брала участь у Harvard Social Impact Fellowship Fund — і ми увійшли до восьми переможців та отримали донейшн від Гарварду. Це був бонус. Головне — навчитися краще вибудовувати фандрейзинг і говорити про свою роботу мовою, яку чують».
Як зробити Ukraine Global Scholars доступнішим не лише для фіналістів програми — питання, над яким організація працює вже зараз. Є діти з потенціалом, але зі слабшою англійською чи математикою. Як допомогти їм? Юлія хоче, щоб UGS став центром для всіх українських студентів за кордоном, які прагнуть повернутись, але не знають, із чого почати: де в Україні шукати стажування, першу роботу, як вибудувати свій шлях. Юлина мета — дати їм ті самі інструменти, які отримують учасники програми, і масштабувати вплив організації.
«Гарвард — це про лідерство і розширення впливу, дієвості.
Ти думаєш: вау, я вже стільки зробила, а потім дивишся на інших — і розумієш, що можна в десять разів більше.
Це страшенно мотивує».
Саме там, у Гарварді, один з її професорів, Річард Вайсборд, погодився стати радником UGS. Дорадча рада організації регулярно збирається на дзвінки. У ній є, зокрема, Адріан Сливоцький, Аліція Шендюк, Катерина Ющенко та інші.
Сливоцького Юлія називає людиною, яка мала вирішальний вплив на її спосіб мислення. Бізнес-мислитель і стратег, він є радником і підтримує Ukraine Global Scholars разом з родиною. «Я дуже часто дослухаюся до його порад і навіть спеціально прошу зустрітися на каву, щоб поговорити не лише про роботу, а й про особисте», — каже вона.
Сам Адріан Сливоцький, автор світових бестселерів зі стратегічного управління й радник глобальних компаній, вважає Ukraine Global Scholars однією з найважливіших ініціатив в Україні. Її місія, на перший погляд, проста, але насправді унікальна: знаходити найбільш талановитих і відданих молодих людей, допомагати їм здобути освіту в найкращих університетах світу — і повертати цих фахівців працювати в Україну.
«Моя єдина печаль у тому, що це неможливо помножити на сотні чи тисячі студентів, — каже Сливоцький. — Бо якби так було, кожен сектор став би сильнішим: від військового до бізнесового, від мистецького до освітнього. Але це надзвичайно сильний початок і дуже своєрідна організація. Юля — прагматична і стратегічна. І водночас людина з глибокою, майже сімейною любов’ю до своїх студентів. Я не знаю, як можна витримувати таку інтенсивність, але вона це робить — і передає ці цінності команді, студентам і випускникам UGS».
За словами Сливоцького, те, що зовні може здаватися невеликим явищем, насправді має «супер’якісний» характер і демонструє разючу динаміку. UGS, каже він, рухається траєкторією здорового зростання, такого, що не жертвує якістю. «Зростання без якості створює масу, але, може, не корисну. А коли ви якість зберігаєте і зростаєте — це супер’явище на майбутнє».
А що думаєш ти?
Досвід Гарварду Юлія описує як професійний світ, що вражає своєю відкритістю. Більшість професорів — це люди, що написали десятки книжок, отримали престижні нагороди, інколи це й нобелівські лауреати. Але водночас — абсолютно доступні. Якщо студент приходить із чіткою ідеєю та коротким, переконливим пітчем, професор знайде час. Так система працює за замовчуванням.
«Для мене дуже важливо, коли людина, попри свій статус, залишається відкритою, без дистанції в спілкуванні. Це, до речі, одна з ключових відмінностей між освітою за кордоном і в Україні. В Україні сильна академічна база, але до самої системи викладання часто є питання.
Тут ти не відчуваєш бар’єру між собою і професором: ви можете піти на каву, випадково зустрітися десь у спортивному залі й говорити про складні інтелектуальні речі.
Це теж показник».
Про те, як зробити українську освіту кращою, Юлія говорить обережно, але впевнено. Україна, каже вона, цілком здатна побудувати сучасну, сильну школу — на рівні найкращих приватних американських. Навіть попри війну. «Якщо назвати одне першочергове завдання — починайте англійську з першого класу. І давайте це навантаження п’ять разів на тиждень. Без цього ніяк».
Ще одна принципова різниця — у методах навчання. Наприклад, у західних університетах критичне мислення є базовою цінністю. В Україні ж донедавна домінував підхід, у якому «викладач завжди правий», а студент має лише відтворити почуте.
«Це не новина: у західних університетах критичне мислення — основа. Там навчають інакше. Запрошують сильних професорів, будують дискусії, дають проєктні роботи. Не працює логіка: я так сказав, отже, так правильно. Навчання йде через досвід: читання, дебати, групову роботу, глибоку індивідуальну підготовку. І саме це за кілька років формує нові навички».
В Україні, додає вона, вже є університети, що працюють у цьому форматі. Серед них Юлія називає Київську школу економіки, Український католицький університет і Києво-Могилянську академію.
«Я дуже сподіваюся, що інші підуть цим шляхом. Бо найголовніше — зі студентами слід розмовляти. Залучати їх до дискусій, чути їхні думки. Навіть якщо ця точка зору ще не сформована, вона має простір для розвитку. Бо як вона розвиватиметься, якщо студента ніколи не запитують: а що думаєш ти?»
Не встигнути все
Останнім часом, каже Юлія, вона дедалі чіткіше формулює для себе: їй замало образу жінки, успішної лише у кар’єрі. Її рольова модель — та, що поєднує професійну реалізацію з материнством і не зникає в жодній із цих ролей.
«Питання балансу болісне. Ідеальної рівноваги, мабуть, не існує.
Якщо зосереджуєшся на роботі — компенсуєш це вдома. Якщо робиш акцент на родині — з’являється відчуття нереалізованості.
Тому я дуже уважно дивлюся на жінок, які рухаються кар’єрною драбиною і водночас виховують дітей. Для мене це важливо».
Серед її орієнтирів — Мішель Обама, а в Україні — Олена Кошарна й Оксана Маркарова. Юлію вражає не масштаб їхніх посад, а вміння розставляти пріоритети й бути по-справжньому присутніми поруч із дітьми.
«Мені важливо бачити жінку, яка реалізувалася поза родиною. Я читала Оленине інтерв’ю,— згадує Юлія.— Вона повністю вимикає телефон, коли проводить час із родиною. Інакше ніяк: повідомлення завжди будуть важливими, на них завжди треба реагувати, ми ж не в епоху голубиної пошти живемо».
Юлія не приховує: ідеального балансу вона ще не знайшла. Поруч зараз мама й бабуся, яких родина вивезла з України через війну. Їхня допомога створює відчуття опори, але не скасовує пропущених подій, поїздок і можливостей, на які доводиться відповідати «ні». «Я, можливо, не охоплюю сто відсотків того, що хотіла б, але охоплюю п’ятдесят».
Вона звикла дивитися на життя як справжня юристка — ретроспективно і стратегічно. Якщо мислити десятирічними відрізками, каже вона, навіть ці «п’ятдесят відсотків» дають відчутний прогрес. За десять років діти підростуть — і з’явиться більше простору для кар’єри. У 48 Юлія й досі бачить себе активною й амбітною, але тоді Ліні буде десять, Борисові — п’ятнадцять, а Жені — вісімнадцять.
«Озираючись назад, я розумію: багато чого я встигла. Так, не все. Але питання завжди в тому, як ти дивишся на цю склянку. Можливо, я не зробила ста відсотків кар’єри, але в мене є діти, які виросли. І це теж результат».
Їхня родина живе між двома культурами, але українське залишається базою — в мові, традиціях, щоденному побуті. Старший син Євген називає себе «українським американцем» й добре знає, чим займається мама. У домі співіснують і Святий Миколай, і Санта-Клаус — родина святкує і українські, і американські свята.
«Женя народився тут і це знає. Але так само знає, що його корені — в Україні: і мама, і тато звідти. Тому він каже про себе просто: я український американець. Удома він постійно чує українську, ходить до «Рідної школи» — онлайн й офлайн».
Для Юлії розбудова контактів не інструмент, а спосіб мислення. Вона зводить між собою донорів, студентів, активістів — і робить це залюбки. У Бостоні вона долучилася до створення жіночого клубу, що об’єднує жінок, які підтримують Україну й хочуть бути корисними у відбудові, незалежно від того, де вони народилися.
«Я часто стаю містком.
Люди навіть не здогадуються, що їм потрібно познайомитися, а я це вже бачу.
Те саме кажу й нашим студентам: моє мережування — це ваше мережування».
Переломним досвідом для Юлії стала поїздка до Індії — не як подорож, а як зіткнення з іншим масштабом освіти. «Я ходила з відкритим ротом, — згадує вона. — Кампус Kalinga Institute of Social Sciences, де 30 тисяч дітей з бідних родин. Їх годують, вони там живуть, навчаються. А потім приїжджають додому на канікули — і хочуть назад у школу. Бо там є інфраструктура. Там є можливість».
Там Юлія побачила: освіта працює не як індивідуальний ліфт, а ланцюгова реакція всередині громад. У місцях, де дитинство часто обривається ранніми шлюбами не з традиції, а з бідності, навчання стає єдиною альтернативою. Діти поверталися у свої громади і починали змінювати їх ізсередини — розповідали матерям про здоров’я, пояснювали сестрам речі, про які вдома ніколи не говорили.
Саме так Юлія сьогодні дивиться і на UGS. За десять років програма допомогла сотням підлітків вступити за кордон і ще тисячам — скористатися знаннями самотужки завдяки курсу на Prometheus.
«Нас надихає не лише кількість історій, а їхній ефект. Ми бачимо, що наш вплив значно ширший за цифри: йдеться не про змінені окремі долі, а про ефект хвилі, коли ці діти згодом змінюють інших, будують Україну і допомагають їй перемагати».
Юлія читає кілька книжок паралельно: може повертатися до поезії Ліни Костенко й водночас — до Девіда Брукса чи Салмана Хана про майбутнє освіти. Але для неї навчання — не про список прочитаного, а про те, що ти робиш із цими знаннями далі.
«Коли я кажу, що ми змінили життя тисячі людей, це звучить сильно, — каже вона. — А потім я приїжджаю в Індію і бачу школи, де навчаються 30 чи 40 тисяч дітей разом з цілими громадами. І повертаєшся до дуже простого принципу: просто будь допитливим. Завжди є куди рости. І завжди є чого вчитись».
Колись освіта за кордоном була для Юлії світлом у кінці власного тунелю. Сьогодні це світло для сотень українських підлітків, які вперше чують, що Гарвард чи MIT — реальна можливість. Різниця лише в тому, що тепер у кінці цього тунелю хтось стоїть і тримає світло.
