img

Вахтанг Кіпіані: «Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ»

28.07.2016 Ярослав Назар

[П’ять років тому в Українському католицькому університеті у Львові розпочався експеримент. Ідея полягала в тому, що журналіст в українських умовах може поєднувати використання сучасних технологій із етичними стандартами, заснованими на загальнолюдських моральних принципах. І, коли доведеться, витримувати спокуси та удари корумпованої нігілістичної системи. Вже понад сто випускників Школи журналістики УКУ перевіряють це припущення.

До п’ятиріччя проекту десятеро журналістів та експертів, які є для Школи журналістики УКУ моральними орієнтирами, поділилися своїми поглядами на цінності, місію та майбутнє журналістської професії.]

***

Вахтанг Кіпіані дебютував у незалежній українській журналістиці ще до того, як Україна стала незалежною. Він працював у різних ЗМІ та зібрав унікальну колекцію друкованих видань. Будучи інсайдером, глибоко обізнаним із історією і минулим вітчизняної журналістики, він водночас є поза системою — не працює в олігархічних ЗМІ, тож може дозволити собі відверто висловлюватися про хвороби та недоліки української медіаспільноти.

Засновник Музею-архіву преси та онлайн-видання «Історична правда», ведучий програми «Історична правда» на телеканалі ZIK і викладач Школи журналістики УКУ розмірковує про те, чому українські медії такі, які вони є.

 

Медійно окуповані

До кінця дев’яностих практично вся інформація, яку ми споживали, була російською — за інерцією від часів Радянського Союзу. Потім виявилось, що телеканал «1+1» може бути не гіршим за НТВ. Канал ICTV переклав американський комедійний серіал «Альф», і виявилось, що не треба чекати, щоб подивитись цей серіал на російському ОРТ. Купа народу від Донецька до Ужгорода дивилась цей серіал і дивувалась, що існує клична форма.

Кількість українського аудіовізуального продукту, — наприклад, кіно, знятого за всі роки Незалежності, — не є достатньою, щоб забезпечити всі українські канали

Та все ж кількість українського аудіовізуального продукту, — наприклад, кіно, знятого за всі роки Незалежності, — не є достатньою, щоб забезпечити всі українські канали. Це близько півтисячі фільмів, а ви помножте двадцять чотири години на 365 днів і поділіть на двадцять каналів. Тому, коли ми запитуємо «чому вони показують таке кіно?», відповідь — бо нема українського.

IMG_7486xx

Інше питання — чому ми не дивимось європейських фільмів і серіалів? Бо фільм про норвезьку поліцію не викликатиме такої емоційної реакції, як фільм про абстрактну «нашу» міліцію. Натомість, на ринку паперових видань російська преса в принципі зникла, крім розважального сегменту. Який, до слова, міг би бути українізований, але безголова українська держава не створила умов, за яких було би вигідно створювати український глянець.

Але навіть наявність якісного україномовного продукту не означає, що люди почнуть його читати. Є досвід спроби випуску у Львові української версії газети «Теленеделя», яка мала сотні тисяч читачів і заробляла «Українському медіахолдингу» Бориса Ложкіна величезні гроші. У Львові було близько двадцяти тисяч людей, які купували кожен номер. Для них зробили «Телетиждень» — перекладену українською версію «Теленедели». Його не стали купувати.

Локальні, а не глобальні

Це одна з проблем, успадкованих від Радянського Союзу: ми не відкриті світові. З налитими кров’ю очима ми дивимось тільки на своє. Нічого не знаємо про Білорусь, хіба що Лукашенка. Нічого не знаємо навіть про Росію. Я там жив і проїхав як журналіст усю країну від Камчатки, Сахаліна, Владивостока і Хабаровська до Петербурга, Сочі, Туапсе і Соловків. Мені це було цікаво. Але в нас немає Інституту Росії, який би її досліжував, і жодного фахового чи наукового ЗМІ про соціально-економічні процеси там. За великим рахунком ми нічого не знаємо про Польщу, Молдову, Румунію чи Словаччину. Про Туреччину знаємо хіба курорти, але вони ж не є Туреччиною — це вітрина, яка дозволяє заробляти гроші. А про те, чим живе країна, яка там ситуація з курдами, чому там зараз відбуваються теракти, пересічний українець нічого не розуміє. Йому легше визнати, що це або світовий тероризм, або рука Москви.

Питання: що є причиною, а що наслідком? Чи ми знаємо мало, бо нам не розповідають, чи нам не розповідають, бо ми не хочемо цього знати?

Питання: що є причиною, а що наслідком? Чи ми знаємо мало, бо нам не розповідають, чи нам не розповідають, бо ми не хочемо цього знати? Думаю, причина в тому, що народу це не цікаво. Показують по телебаченні бійку у Верховній Раді — сто відсотків переглядів. Включили, що Папа Римський щось там заявив, у якійсь країні щось сталося — переглядів дедалі меншає. А потім показали пандочку, і знову аудиторія зросла.

Канали вміють рахувати гроші й досліджують аудиторію. Якби люди зараз хотіли дивитись бразильські чи мексиканські серіали, їх би показували. Ось серіал «Доктор Хаус» дивляться, але його спеціально ставили так пізно, бо ті, хто захоче, все одно подивляться. А масова аудиторія радше перегляне о восьмій вечора серіал про ментів.

Ось серіал «Доктор Хаус» дивляться, але його спеціально ставили так пізно, бо ті, хто захоче, все одно подивляться. А масова аудиторія радше перегляне о восьмій вечора серіал про ментів

Якби ми хотіли кожен день читати Gazeta Wyborcza, то газета «День» стала би «Виборчою». Але уявімо, що я — газета. Я не маю нічого вкладати у ваші голови, моє завдання — розповісти про те, що відбувається, подавши це в такій формі, щоб ви мене купили. Має розвиватись економіка. Треба, щоб люди жили краще. Вони мають наїстися тією дефіцитною ковбасою. Це призведе до зростання людської свідомості, і тоді людям захочеться знати, що робиться «там». Медіа не є стороною в цьому конфлікті — вони відображають реальність.

Меншовартісна й не самодостатня

Українську журналістику можна порівняти з автомобілем ЗАЗ, який випускають, але на ньому ніхто не їздить. І це співвідноситься з тим, що за останні роки наша робота стає все менш потрібною. Колись біля кіосків стояли черги охочих купити газету, а держава обмежувала передплату, бо паперу не вистачало на всіх охочих передплатити «Юный следопыт», «Технику — молодёжи» і так далі. Зараз навпаки — пропозиція набагато переважає попит. Люди почали брати розважальне, а все серйозне, аналітичне чи міжнародне просто провалилось.

Українська журналістика — це щось неусвідомлене. З одного боку, інституційно вона існує, бо існують газети, телебачення та радіо, але вони не відповідають масштабам країни. Наклади маленькі, люди швидше дивляться і шукають американське або російське, ніж своє. Здебільшого українська журналістика й не намагалась бути самодостатньою. Вона дуже меншовартісна — це витікає з історії країни і з того, що ми своєї історії не знаємо.

IMG_7371IMG_7333

Читання — в широкому сенсі слова — вимагає праці, а споглядання телевізора не вимагає нічого, крім перемикання телеканалів

Українська журналістика тихо жевріє, хоча півтора десятиліття тому я сказав би, що вона розвивається: масово виникали приватні газети, в кожному місті запускались телеканали. Але цьому розвитку перешкодили соціально-економічні проблеми та психологічні комплекси, пов’язані із крахом Союзу. Та й читання — в широкому сенсі слова — вимагає праці, а споглядання телевізора не вимагає нічого, крім перемикання телеканалів.

У 1990 році мало в кого з моїх знайомих був автомобіль. Зараз автомобілі є в усіх, крім мене. Тоді люди жили у старих убитих «хрущовках», але за цей час багато хто купив собі нове житло чи збудував будинок за містом. Тоді ми не уявляли, як це — поїхати до Америки чи Європи, а зараз у моєму колі важко знайти людей, які не об’їхали світ. Гроші й зусилля все більше і більше йдуть на задоволення базових потреб піраміди Маслоу: ми, в принципі, наїлись, але продовжуємо їсти, ніби завтра знов голод.

Принципи, цінності й нерукоподавання

Усі чудово знають, хто такий Коломойський. Якщо хтось на «1+1» думає, що він разом із Коломойським — одна команда, то він просто ідіот. Думаю, насправді ніхто так не думає, це просто форма лояльності.

До початку Майдану «1+1» був чорнушним каналом. Вони виїжджали на трасу й розповідали, що тут ось автомобіль переїхав бабусю і п’ятнадцять качок, кричали «ай-ай-ай!» і показували плями крові. Щойно в Коломойського виникли інші пріоритети, думаю, радше пов’язані з економікою, аніж із громадянським вибором, канал включився й відіграв визначну роль у Майдані, за що ми йому вдячні. Але він так само потім переключився на «мочилово» Саакашвілі.

Відсутність серед журналістів практики нерукоподавання пояснюється максимою «а судді хто?» Напевно, 90% колег, які мали б не подати руки конкретному журналісту, в інших ситуаціях самі вчиняли так, як він. Цього міг ніхто не зафіксувати, але їх могли попросити зробити сюжетик про фірмочку Х або мера з міста Y. Вони десь і колись також опускали голову і начитували якусь какашку. Це життя, ніхто не ідеальний.

Є люди, з якими я особисто не спілкуюсь. Публічно я оголошень про це не робив. Але два роки тому я йду вулицею, а назустріч мені йде Піховшек. Я з ним працював роки три-чотири і знаю про нього все. Він підходить до мене, простягає руку. І я дивлюся на цю людину, що мала мерседес і завжди була така крута, а тепер має геть побитий життям вигляд. Я йому потиснув цю руку. По-людськи мені було його дуже шкода: він не має родини, роботи, репутації. Мені на нього було важко дивитись.

А є відомий журналіст Андрій Цаплієнко. Він героїчно висвітлює війну на Донбасі, я сам дивлюся його сюжети. А ще він орденоносець за війну проти Грузії. Український журналіст, який отримав орден за чесне висвітлення окупації Грузії. Я йому цього не пробачу. Прийняти нагороду з рук військового злочинця — це ненормально. Південна Осетія, яка дала йому орден, визнала Донецьку народну республіку. Якщо Андрій зробив помилку, то 2014 він міг повернути цей орден. Запакувати в бандероль і відіслати назад.

IMG_7450

Під час війни деякі журналісти «Інтера» робили сюжети нібито з балансом: там була точка зору номер один, точка зору номер два і експерт. Супер, баланс є! Тільки одна точка зору — менти, які кажуть, що на Майдані повії, друга — якийсь діяч, який каже, що Майдан зіпсував киянам життя, а незалежний експерт, медик, стверджує, що під час цих подій зросла захворюваність. Формально точок зору три, але всі вони про одне. Формальний баланс у тисячі разів страшніший, ніж назвати людей, загиблих на Майдані чи на Донбасі, нашими героями. Якщо це сюжет про війну, людина, що розповідає про історію своєї країни, не може не співпереживати, бути байдужою до цих подій.

Журналістська освіта

В СРСР уважалося, що вища освіта має бути такою ж всеохопною, як середня. Неймовірна кількість людей вступала до вишів і отримувала спеціальності, за якими не планувала працювати. Наприклад, я вчився в педагогічному інституті; думаю, відсотків десять людей, які зі мною вчились, потім пішли працювати до школи — та й ті не певен, що надовго. Зазвичай до вишів вступали для того, щоб відбути там кілька років і не потрапити до армії. Я зустрічав свою однокурсницю, яка продавала ковбасу в магазині; для чого вона вивчала історію стародавнього світу, я  не розумію.

В Україні здобуття вищої освіти — це змога продовжити роздуми про те, чим займатись у дорослому житті. На Заході це зовсім не так

В Україні здобуття вищої освіти — це змога продовжити роздуми про те, чим займатись у дорослому житті. На Заході це зовсім не так. Людина платить за вищу освіту. Вступаючи на політологію чи музикознавство, вона збирається бути спеціалістом саме в цій сфері та присвятити цьому життя. В США набагато менше людей мають вищу освіту, проте якість цієї освіти набагато вища.

Україна потребує меншої кількості вишів. А ті, що залишаться, мають боротися за свого абітурієнта, надаючи якісніші послуги й конкуруючи між собою, показуючи, де працюють їхні випускники. Люди мають розуміти, що навіть невеликі ресурси, які вони вкладають в освіту, можна використовувати ефективніше у кращому виші.

Треба розвертати ситуацію й переконувати суспільство, що час, який піде на висиджування не потрібного ні вам, ні роботодавцеві диплома, можна витратити на здобуття практичних навичок. Щоб бути журналістом у Німеччині, достатньо провчитись у школі журналістики рік — а не п’ять, як у нас. Протягом року або двох ти отримуєш достатній обсяг практичних знань: як робити новини, телепрограми, писати авторські колонки. Нам не потрібно вигадувати велосипед: достатньо подивитись, як країни, де освіта більш розвинена, вирішили це питання.

Університети мусять вимагати від студентів-журналістів присвячувати максимальну кількість вільного часу написанню текстів, зніманню сюжетів тощо — аби по завершенні навчання людина могла прийти до роботодавця з поважним доробком

Журналіст має бути досить ерудованою людиною. Хоч би де він учився, має багато знати про навколишній світ, любити і вміти читати. Але у жодній книжці не прочитаєш, як працює ньюзрум. Навіть якщо там це спробували описати — такий опис не спрацює: коли тобі розповідають про роботу ньюзрума журналісти, редактори, оператори, це і є безцінний досвід, який можна отримати під час навчання. Та, звісно ж, університети мусять вимагати від студентів-журналістів присвячувати максимальну кількість вільного часу написанню текстів, зніманню сюжетів тощо — аби по завершенні навчання людина могла прийти до роботодавця з поважним доробком.

Універсальність — це вміння працювати в різних видах медіа. Раніше на зйомку події ходили журналіст із фотокореспондентом чи оператором. Зараз усі редакції заощаджують, тому ти мусиш бути універсальним: якщо ти можеш тільки написати, але не можеш зняти, а поруч сидить людина, яка може і те, й інше, то кого я радше візьму на роботу? Це лише прагнення вижити в конкурентному середовищі.

Ярослав Назар Максим Баландюх

Схожі публікації

12069 12

Мирослава Гонгадзе

Розмова із відомою українською журналісткою і юристкою

16.07.2014 Інна Березніцька
3023 9

Катерина Горчинська: «Журналістам важко вийти з полум’яної риторики»

Виконавчий директор «Громадського телебачення» Катерина Горчинська про цінності професії

13.07.2016 Оксана Мамченкова
1773 5

МедіаПрактики

МедіаПрактики — перший подкаст про українські медіа

01.05.2018 The Ukrainians

Популярні публікації

61877 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
47043 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
29265 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати