Юрій Макаров — український журналіст, документаліст, письменник. Член правління Суспільного в перші роки реформи й створення мовника 2017 року. Брав участь у роботі комітету Шевченківської премії, з 2019-го до 2023-го очолював комітет.
Телеглядачі 1990-х і початку 2000-х пригадають його «Імперію кіно» та «Мого Шевченка». Читачі 2000-х — три романи з виразними київськими ландшафтами. Глядачі Суспільного легко знайдуть на ютубі ефіри програми «Війна і мир» із Юрієм Макаровим та Євгеном Степаненком, а також документальні фільми, створені суспільним мовником. Цього року вийшла друком нова книжка есеїв Макарова «Та невже! Книга особистих відкриттів» (видавництво «Дух і літера»).
Та ця розмова — не про твори. Ця розмова — про рух людини від російського сімейного спадку до усвідомлення себе українцем.
§§§
[Ця історія створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians — людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Приєднуйтеся!]
§§§
Музика
Маленьким Юрій Макаров мешкав у Києві просто навпроти філармонії — в будинках, яких більше немає. На їхньому місці збудували «музей Леніна», тепер це Український дім.
З якого віку почав ходити до філармонії? «З шести — до київської, до того ходив до луганської». Інакшого сценарію бути не могло, здається:
«В ситуації, коли мама — камерна співачка, зрозуміло, що вона мене брала на свої репетиції та уроки. Мамин старший брат теж був музикантом-співаком, мамин молодший брат був музикантом-хормейстером. Не поставало питання про те, чи мені заходить чи не заходить світ музики. Зі світу музики я не виходив. Про той час мама розповідає те, чого я не пам’ятаю. Каже, коли йшли з нею після репетиції, то я співав усе, що щойно звучало, і дуже точно інтонував».
Вдома стояла радіола, Юрій Макаров називає платівки, які пам’ятає з дитинства: Моцарт, Шуберт, Бах, Бетховен, Гайдн. І додає: «Так звана “легка музика” в моєму житті з’явилася лише після переїзду до Києва. Володимирська гірка і каскад парків навпроти, і всі інші публічні місця мали репродуктори, з яких лилася радянська пісня — частково радянська-радянська, частково радянсько-українська».
Як за таких умов Юрій не став музикантом? Згадує, спершу його хотіли віддати в музичну десятирічку, але відправили просто до музичної школи: «Звичайно, на фортепіано. А далі з’ясувалося, що в мене немає ні характеру, ні обдарованості. Я мучився. Лише під кінець школи міг щось виконати, мені вже ніби починало подобатися. Але все одно це каторга».
Сьогодні Юрій Макаров говорить про комфортне життя в ніші «більш-менш освіченого меломана-дилетанта» та не вважає, що музика в його особі щось втратила.
Не зовсім типова біографія
Якщо чесно, наша розмова починається з міркувань про подібні портретні формати й те, кого можна вважати «визначною постаттю». Один із висновків — що цікавими стають історії з «не зовсім типовими біографіями», як це назвав Юрій Макаров.
Що ж, його біографія справді нетипова. Одна з її сюжетних ліній — про вибір ідентичності. Яким чином хлопець, чий родовід ніби приписував стати «імперцем», стає українцем, який ідентифікує себе як «переконаного українського націоналіста»?
Родина має розгалужене коріння: «Татові предки — з Петербурга та Ярославської губернії. Тут усе як годиться: в Петербурзі робили кар’єру, а маєток мали в губернії, деревня Соболєво. Мамин батько із Запоріжжя — Олександрівське. Якщо колупатися, то прізвище Майдачевські означає, що вони колись були Майдаченками, а потім додали польське закінчення. Такою була інтелектуальна побутова мода — намагалися прибрати польської мови, польського побуту. Про польське коріння й походження не йшлося. Так само в часи СРСР деякі люди намагалися закосити під іноземців», — пояснює Юрій Макаров.
Його прадід — батько діда з боку матері — свою майбутню дружину вкрав: «Вона буквально з ним втекла. Була з родини дуже русифікованих шведів».
В Олександрівському, що на Запоріжжі, осіло двоє Майдачевських — прадід і його рідний брат: «Обидва були юристами. Один став судовим слідчим, а другий теж певний час був прокурором десь у провінції, а потім перейшов на роботу в банк. Один брат був затятим русофілом — цей мій прадід. А другий — мав відчутний український сентимент, наскільки це було можливо в імперії. Виявляється, він заснував у Запоріжжі краєзнавчий музей та бібліотеку — тепер це Запорізька обласна універсальна наукова бібліотека, яка щойно відзначила своє 120-річчя».
Брати між собою не сварилися. Проте долі їхні розходилися все далі: «Мій прадід був засновником і очільником місцевого запорізького осередку “Союзу русского народа”. Тобто таким жирним не просто ватником, а чорносотенцем».
Його вбили після так званої революції 1905 року: «Його стратили, власне, революціонери. Він розслідував заворушення в залізничних майстернях. Це було сімейною таємницею. Якби я не почав у цьому колупатися, то досі б нічого не знав».
Болгарія
Син страченого — дід Юрія Макарова — з десяти років навчався в кадетському корпусі в Нижньому Новгороді: «Там його доіндоктринували. Він пішов воювати у шістнадцять — у Першу світову отримав кілька важких поранень. У революцію 1917 року він уже не дуже й боєць. Потім — евакуація, Константинополь, Галліполі, де рештки армії Врангеля були на військовому положенні близько року».
По тому — Сербія, Болгарія, далі — власна родина: «Він одружується з дуже гарною дівчиною, болгаркою-сиротою. Вони їдуть на заробітки у Францію. Там народжують чотирьох дітей».
Одна з тих дітей — Марія Майдачевська, Юрієва мати.
Дід із часом став дияконом: «У Болгарії він закінчив семінарію і поїхав у Францію вже як диякон. Служив в одній з російських православних церков. Вони з бабою жили в містечку Ле-Крезо — це серце промислового району в Бургундії. Та завод там був не простий. На ньому свого часу виробили всі деталі Ейфелевої вежі. Там же створювали перші швидкісні потяги TGV (Train à Grande Vitesse — «швидкісний поїзд», — Авт.)».
Родина згодом повертається з Франції в Болгарію — як виявилося, буквально перед початком Другої світової. Юрій Макаров міркує, що для повернення мали бути якісь об’єктивні причини… проте бабуся ніяк не могла вибачити, що вони залишили Францію: «Їй там було добре».
В Болгарії опинилася й інша гілка родоводу: «Мій дід — це все те саме. Петербург, Семенівський полк. Дорогою встиг повчитися на дипломата, вивчив перську мову й трохи повчив турецької. Послужив у посольстві в Тегерані».
В Першу світову повернувся у свій полк, був двічі поранений. Юрій Макаров описує подальші перипетії: «Потім вони поїхали до свого Ярославля, де дідового брата розстріляло ЧК. Решта родини пішла на авантюру й успішно спробувала евакуюватися пароплавом до Астрахані — і теж у результаті опинилися в Константинополі. Це природний маршрут так званих «бывших людей», які вижили в тій революції. Решту або відразу постріляли, або стріляли протягом наступних двадцяти років».
Отож, і батькова родина опиняється в Болгарії. Юрій Макаров пояснює, що батько довго навчався — ніяк не міг закінчити університет: «Почав працювати. Заробляв — і закінчував іще курс. І знов працював, заробляв — і закінчував іще курс. Потім — війна. Він довчився десь майже в сорок років. Починав працювати в хімічній лабораторії, в інституті геології. Не думаю, що він за всіх сприятливих обставин зробив би якусь кар’єру. Був пересічним хіміком, але ну дуже акуратним, прискіпливим до занудства, його цінували».
Солодка парочка
Батька Юрій характеризує як «харизматичного, надзвичайно красивого, маскулінного й освіченого». Шлюб Володимира й Марії протривав усього три з половиною роки. Чому? «Батько не хотів, щоб його дружина робила музичну кар’єру».
Нині важко собі уявити щось подібне. Що сталось насправді? Юрій Макаров називає цей поворот «російською літературщиною»: «Кожен другий чоловік почувався Андрєєм Болконським… а Болконського з радянського фільму “Війна і мир” грав В’ячеслав Тіхонов, дуже схожий на батька, — і зовні, і манерою розмовляти, якісь інтонації, жести. Пригадую, маму просто тіпало, коли вона дивилася цей фільм».
До чого тут Болконський? «Андрєй Болконський дуже добре пам’ятав, що Наташа Ростова після того, як вийшла заміж, припинила співати, а почала народжувати дітей. І тут ти — в Болгарії, в комуналці, на пташиних правах — але уявляєш свою родину такою ж, як у Толстого».
За таких обставин Марія Майдачевська пристає на пропозицію власного батька — і разом з ним та одним із братів вирушає в дорогу: «Дід усіх закликав повернутись назад, “на родину”.
Він себе відчував і всіх своїх дітей навчав, що “вы — русские, ваш язык — русский”. І коли діти у Франції починали між собою розмовляти французькою, їх били по губах».
Юріїв батько залишився в Софії. Потім його посадили на п’ять років — за заборонену літературу. Після тюрми він переїхав до Франції, вдруге одружився та прожив іще зо три десятки років.
Луганськ — Київ
Повернення «на родину» приводить родину в Луганськ: «Якась раціональна складова в цьому рішенні була абсолютно відсутня. Нікому вони там, “на родине”, не були потрібні, не були цікаві. Ніхто не розумів, що з ними робити».
Дід трохи послужив у Луганську в місцевому соборі: «Церкви працювали з 1943-го року, зі сталінського перезапуску. А потім Хрущов, якраз у розпал “відлиги”, прикрутив гайки церкві так, що мало не здалося. Церква була філією КГБ, і там, вочевидь, діда намагалися схилити до співпраці, але він не дуже схилявся. Так у діда зіпсувалися стосунки з КГБ, почалися неприємності».
Ситуація змінилася після прослуховування пані Марії: «Мама поїхала прослуховуватися і в Москву, і в Київ. Її взяли і в Москві, і в Києві. Чому вона обрала Київ? Я не до кінця розумію. Ми багато разів на цю тему говорили, і вона розповідає щоразу те саме, але я маю відчуття, що вона сама не до кінця це усвідомлює».
Офіційна причина — що в Києві давали квартиру. Макаров згадує, що це була кімната в комуналці на пів сотні родин. По тому — квартира на 45 «квадратів» на Дарниці.
Російський багаж
Чи залишається в житті дотепер щось із російського багажу, успадкованого від родини, де дідусь виховував дітей як «русских»? Юрій починає відповідь з опису свого буденного життя:
«Зараз я живу сам. До моїх послуг є ютуб, який на нормальному телевізорі, як на мене-дилетанта, дає нормальний звук. Удома я можу слухати все що завгодно, будь-що зі світового музичного репертуару. І я не можу дозволити собі, не можу змусити себе пошукати й послухати Чайковського. Водночас, хоча це дуже смішно, мені досі боляче за другий і третій концерт Рахманінова — це протягом тривалого часу було моєю внутрішньою мелодією».
Так само не може змусити себе взяти до рук «Анну Карєніну», роман, який раніше дуже любив: «Я з ним прожив пів життя. Що мене в ньому приваблювало? Історія жінки, яка хоче бути вільною, але її культура, виховання не дають їй арсеналу для цього. Хоча вона доросліша, розумніша, гідніша, природніша за всіх, хто навколо неї, в неї немає м’язів, аби звільнитися».
У відповідь я жартую, що Толстой, як і Достоєвський, — мізогіни, котрі не можуть не вбивати своїх героїнь, і щоразу, як вони у своєму звільненні відходять кудись задалеко, автори штовхають їх під поїзд. А затим уже всерйоз ми далі говоримо про російський культурний багаж. Юрію Макарову нині його геть не бракує:
«Мені не бракує всього, чим я жив до своїх 22 років. Мені не бракує Пастернака, з яким у мене тепер майже комічні стосунки — те, що я раніше сприймав із ледве не релігійним трепетом, тепер має вигляд незручного та смішного. Там є геніальні рядки, але воно все поморочене та несправжнє — це брехня».
Згадує, що колись міг годину цитувати Гумільова напам’ять і що раніше читав Платонова як геніальну прозу: «Він був робітником. Він у цій великій російській літературі — єдиний пролетар, ще й правовірний комуніст. Його геній доводить, що ця доктрина не просто убивча, а ще й є нісенітницею».
І додає, що залишаються хіба Стругацкіє: «Це еволюція протверезіння. Вони починали як полум’яні ентузіасти цієї типу очищеної концепції комунізму — без Сталіна, з чистого аркуша, зі світлою архітектурою, світлим живописом, “відлигою”. І потроху, силою свого таланту, вони приходять до відчуття повної безнадьоги. Усвідомлення, що ця епістема не тільки не життєздатна, а й отруйна».
1960-70: зайти в українську свідомість із чорного ходу
«Я заходив в українську свідомість із чорного ходу — це було протидією моєму привілейованому статусу», — міркує Юрій Макаров, коли ми починаємо розмову про 1960-70-ті в київських школах.
У той час батьки легко могли написати заяву з проханням звільнити дитину від уроків української мови. Проте Юрій навчався українською мовою. Згадує своїх учительок як важливий фактор: «Вони змогли прищепити мені ніжну увагу до української».
Чому дідусь, який ідентифікував родину як російську, не наполіг на звільненні онука від української? Макаров міркує, що рідні, напевно, підсвідомо все ж відчували, що так не слід робити: «В них не було ні на йоту отого великодержавного хамства. Не могли вони написати таку заяву. Та і я вже мав право голосу. Не пам’ятаю, що я там собі думав, але для мене це теж було неприйнятно».
Певну роль могли зіграти й дідусеві дитячі спогади про Запоріжжя: «Можливо, в діда були якісь сентименти з дитинства, їх не могло не бути.
Єдиний раз, коли мене в дитинстві відшмагали, бо дід буквально оскаженів і мені дісталося, — це той раз, коли я приніс двійку з української.
Наша вчителька була ідіотка, ніяких знань не давала, а лише співала з нами якихось дитячих пісень. На щастя, невдовзі з тієї школи мене забрали».
Важливим був і вплив матері: «Мама була занурена в український контекст: співала Лисенка, Лятошинського. Вона багато разів мені казала, що хотіла б вивчити мову. Але тоді, звісно, не було ні підручників для дорослих, ані курсів. До слова, я мрію скласти нормальний посібник української мови “з нуля” для російськомовних дорослих».
Школу Макаров закінчив україномовною людиною. І це неабияк уплинуло на подальшу кар’єру: «Я став настільки україномовним, що абітурієнтом в університет пішов складати іспит з української мови. Можна було здавати російську, але я вирішив, що хочу іспит саме з української. Чому? Не знаю, я тоді й сам для себе не до кінця це сформулював».
Той досвід запам’ятався. «Я здавав українську, і раптом голова комісії встає, виходить з-за столу, потискає руку і ставить мені п’ятірку. І я розумію, що він усе правильно зрозумів. Сімнадцятирічний хлопчик з прізвищем Макаров свідомо прийшов здавати українську, яка навіть не є його першою, рідною мовою».
Юрій Макаров наголошує, що сам до кінця не розумів цього жесту, проте міркує про роль і вплив батька в цьому контексті: «Ні, він був абсолютно російськокультурною людиною, жодних сентиментів до українського. Ми бачилися лічені рази, переважно влітку під час канікул. Але за ці лічені рази він встиг мене зарядити інтелектуальною чесністю, прищепити те, що сам цінував як інтелектуально вільний і безстрашний чоловік».
Коли Юрій вчився на першому курсі, батька посадили. Ця подія справила на юнака велике враження: «Я не містична людина, але, принаймні постфактум, сприймаю це так, що батько цим арештом і зоною приніс себе в жертву заради мене. Таким чином він убезпечив мене від спокуси робити радянську кар’єру».
Українське як внутрішній протест
Сьогодні свою українську мову та набуття української ідентичності Юрій Макаров називає проявом внутрішнього протесту: «Я намагався з україномовними однокурсниками розмовляти українською. Це для мене було знаком інтелігентності, чемності. Так уже на першому курсі я зрозумів, що бути українцем, бути україномовним — це підозріло. Буквально з першого курсу мене почали викликати на бесіди».
Але не як неблагонадійного: «Я тепер уже розумію, що це не були “профілактичні бесіди”, а радше вербовка. Пам’ятаю ті запитання дослівно. Мовляв, “а по нашей части” ви нічого не можете розповісти про “проявления национализма”? Мені було дуже просто прикинутися шлангом, бо я не розумів, що таке націоналізм».
Натомість Юрій Макаров зрозумів, що бути українцем у радянській Україні означало жити у спектрі від «некомфортно» до «небезпечно».
Тоді ж усвідомив власні привілеї як російськомовного: «Я зрозумів, що хлопці, які вперто розмовляють українською, не матимуть кар’єри, якщо не демонструватимуть подвійну, потрійну лояльність. А мої друзі-євреї не матимуть кар’єри в жодному разі — їм треба було або послужити в армії, або поміняти графу “національність”, або знайти інші складні нички, про які мали подбати ще батьки. А у мене, навіть при тому, що батько сидить, перед ними всіма була перевага».
Якої миті вдається подумати про себе як про українця, як про людину з українською ідентичністю? Макаров говорить, що це сталося «дуже пізно», в кінці 1980-х:
«Це сталося тоді, коли постав Рух. І я почав себе запитувати, ким я є. І раптом усвідомив: єдина ідентифікація, за якою у мене ґрунт під ногами не хитається, — це усвідомлення та відчуття себе українцем».
Це історія про відчуття себе українцем, приналежність до політичної нації. Філософ Вахтанґ Кебуладзе міркує, що бути українцями, громадянами України зараз означає бути громадянами вільного світу: «На відміну від багатьох інших громадян вільного світу, громадяни України розуміють, що за свободу треба боротися».
Філософ додає, що в розмові про політичну націю важливою є ідея Бенедикта Андерсона в книжці «Уявлені спільноти»: «Політичні нації — це продукти суспільної уяви, але це не “повітряні замки”, а доволі потужні інструменти історичного розвитку людства. Нації — це нарації. Оскільки нації — це оповідки, то важливу роль у формуванні будь-якої нації відіграє мова. Тож на питання про те, де існувала Україна до виникнення в 1991 році незалежної української держави, відповідь проста: насамперед в українській мові та літературі.
Україна жила не в ДНК Шевченка, а в його слові.
Це важливо, бо руйнує ілюзію можливості побудови України з російською мовою, мовою нашого одвічного ворога, а зрештою ворога людства — росії».
РАТАУ
Роботу в РАТАУ Юрій Макаров називає цілковитою випадковістю: «Це сталося завдяки Жені Назаренку, моєму другові, котрий двічі влаштував мене на роботу. Вперше — саме в РАТАУ, куди він привів мене на своє місце в іноземну редакцію як людину з двома іноземними мовами».
Що таке РАТАУ? Це Радіотелеграфне агентство України, що надсилало замітки та статті в інші українські радянські редакції. Така собі величезна розсилка дозволеної до поширення в УРСР інформації. В 1990 році РАТАУ перейменували на «Укрінформ».
Юрій Макаров говорить про іноземну редакцію як специфічну: «Там треба було головним чином бігати з уже готовим матеріалом по різних конторах і затверджувати. У так званий Комітет захисту миру або в болгарське консульство, або на зустріч із якоюсь іноземною делегацією треба було прийти й засвідчити, що відбулася подія — наприклад, урочистий вечір радянсько-пакистанської дружби в палаці культури імені Корольова». Цю роботу називає зовсім не журналістською, порівнюючи радше з роботою посильним.
Але раптом щось змінилося:
«Минув лише один місяць, і раптом до мене якось радикально змінюється ставлення. Думаю, вони мене взяли для того, щоб не згоріла ставка… аж тут дійшли мої папери. Мені починають влаштовувати “п’ятий кут”. Ні, не виганяють відкрито, але роблять усе, щоб я пішов сам. Але мені не було куди йти. Тому я пішов до заступника директора та прикинувся “шлангом” — мовляв, не розумію, де з мого боку стався прокол».
У верхніх шарах радянської стратосфери була своя логіка, тому Макарова таки не звільнили, але зняли з роботи з іноземцями: «Мене перекинули у редакцію промислово-економічної інформації».
Чи стає журналістика пристрастю? Чи виникає розуміння, що це робота на все життя? Ще ні, згадує Юрій, проте ця праця принесла цікаві наслідки: «Я зрозумів, як влаштовано світ — побачив його матеріальну сторону, реальні виробництва. За шість-сім років роботи я остаточно зрозумів, як влаштовано СРСР. Я пішов із РАТАУ, коли мені запропонували вступити в партію. Панічно втік, бо зрозумів, що після відмови мені вже роботи не буде».
І підсумовує, що пішов звідти вже не просто стихійним фрондером, а свідомо антирадянським.
Незалежність
«Я побіг на Майдан», — згадує Юрій Макаров 24 серпня.
І додає, що зробив так само і 19 серпня 1991 року: «Там було кількадесят людей. Я сподівався, що буде більше, — ми ж пам’ятаємо, які були демонстрації в Москві. Тут треба сказати важливу річ — я та люди мого кола друзів усе ж таки живилися переважно московською пресою і московським телебаченням».
Тобто ті, хто не мали безпосередніх зв’язків, знайомих і друзів у русі за незалежність, були поза процесом. Саме тому, наприклад, Революція на граніті пройшла повз.
Тоді звідки рефлекс виходити на Майдан?
«Вочевидь, Революція на граніті якимось опосередкованим чином все ж таки була фактом нашого життя. Але не магістральним. Ця подія позначила Майдан як місце, куди можна виходити, де можна збиратися разом», міркує Макаров і підсумовує:
«Для людей, не залучених у політичний процес, це було навіть важливіше за факт протесту чи політичну програму.
Важливою виявилася передусім точка збереження, точка зібрання.
Це маркує навіть і те, що місце почали називати майданом, а не площею».
Український націоналіст
Це словосполучення, залежно від того, хто і про кого говорить, має широкий і довгий шлейф. Воно не нейтральне, може мати і негативне, і позитивне забарвлення, дуже різні тлумачення.
Юрій Макаров згадує свої перші рефлексії щодо цих слів: «Коли ти розумієш, що вкладалося в це поняття всією логікою радянського життя, то просто на знак протесту говориш про себе як про націоналіста. Просто вам, сукам, на зло».
Згадує початок роботи в Київнаукфільмі та перший власний фільм — про український художній музей, тепер НХМУ: «Це була моя декларація внутрішнього українства. У фільмі видно нерухомі картини всередині музею, але на вулиці я організував масовку і в кадрі з вікна видно, як вулицею Грушевського йде невеличка демонстрація з синьо-жовтими прапорами. Це була фронда».
Другий важливий фактор — досвід подорожей до Франції, в гості до батька: «Там я зрозумів, що таке француз. Це не етнічний француз, а той, у кого французький паспорт, хто розмовляє французькою та вважає себе французом. Це стало зрозумілим поясненням, як мені далі поводитися».
Медіа
1990-ті — час, коли Юрій Макаров уже усвідомлює роботу в медіа як свою кар’єру. Після Київнаукфільму — контраст, стажування в Канаді на CBC: «І я розумію, як воно має працювати. Розумію, що маю всі навички для того, щоб у чомусь такому працювати, щоби створити нове телебачення».
Що залишилося в нотатнику з того стажування? «Я нотував, як побудований документальний фільм. Яка в ньому роль і присутність, видимість автора, глядача, героя. Також дивився на нові телеформати. Вивчав, як побудована програма новин, як працює реклама, як в ефірі представляють кіно та взагалі працюють із культурною тематикою».
Той час — період виходу за межі «бульбашки». Юрій Макаров згадує україномовних колег, які у відповідь на його українську просили далі говорити російською: «Я не можу до кінця інтерпретувати, що це було. Ймовірно, внутрішнє відчуття своєї мушлі, всередині якої вони між собою разом, але нікого не пускають іззовні».
Минуло двадцять сім років. 2017-го створено Суспільне мовлення. Юрій Макаров — один із тих, хто починав втілення цієї реформи. Тодішній голова правління Суспільного Зураб Аласанія згадує, чому в «першому скликанні» лідерів мовника побачив саме Макарова: «Запрошуючи його, я хотів, щоб навіть у найбільш буремні часи в нашій компанії були орієнтири — спокійні величні патріархи з непохитною репутацією, до яких можна були би звернутися не по управлінську пораду, а з етичних міркувань».
Як це було? Зураб описує початок спільної праці: «Спрацював всесвітній закон парних випадків. Спершу 2014 року в “Останній барикаді” я побачив Анатолія Борсюка. Ми не були знайомі, але пару ведучих Борсюк+Макаров я пам’ятав і любив іще з середини 1990-х. Дивився всі їхні фільми, програми та спецпроєкти — тоді вони творили історію. А невдовзі Дарія Юровська, тодішня генпродюсерка “Першого”, запитала, чи не хочемо ми запросити на канал Юрія Макарова. Я не міг повірити, що Юра прийшов на розмову. Я думав, такі легенди не можуть працювати як прості люди. Він погодився на мою пропозицію, досі не розумію чому».
Мовний перехід
«Я намагався говорити українською», — згадує Юрій Макаров. Які перепони виникали в процесі переходу?
Першу описано вище — україномовне середовище на межі 1980-90-х після всіх пережитих радянських травм не завжди довіряло новим людям, не завжди охоче впускало в своє коло.
«Друга перепона — це бідний арсенал мого вокабуляру. Мені бракувало знання фразеології та розуміння валентності всередині мовної системи. Я не розумів, яке слово з яким словом сполучається, в який спосіб, яке керування. Коротше, різноманітні лексикографічні радості».
Урок? Цю перепону легко подолати — достатньо почати читати якісну літературу українською, вважає Макаров: «Читати “Прапороносців” Гончара — невелика радість. Але була величезна кількість якісної перекладної літератури — Сент-Екзюпері, Гемінгвей, Лем… та навіть легкі шпигунські детективи. Це вже потім почали друкувати Андруховича, Забужко, Жадана, заборонене до того Розстріляне відродження».
«Третя перепона — російськомовний снобізм. Тобто якщо ти раптом переходив на українську, то це викликало подив, мало чи не осуд».
Подолати це допоміг харизматичний викладач Університету — вже покійний Костянтин Миколайович Тищенко. «Він два роки був нашим основним викладачем французької мови, потім був у мене керівником диплому. Він просто зарядив нас любов’ю до української мови через нормальну універсальну лінгвістичну культуру. Тобто йшлося не про етнографізм, не про сентименти, а про світ філологічного знання».
Світла сторона сили
Юрій Макаров говорить про внутрішню логіку пізнання кожною людиною себе: «Якщо вона йде неправильним шляхом, то їй воздається. Наприклад, знаю українців, які раптом відмовилися визнавати свою українськість — і це призвело до їхнього особистого занепаду. Карма працює — і це не містична логіка, а закономірності, що проявляються в кожній конкретній ситуації».
Мірилом журналіст вважає чуття смаку та правди: «Потрібна просто чуйка на правду, органічність, справедливість, брехню, естетику. За цим критерієм ти ніколи не приймеш “русский мир” — тут вистачить елементарної естетичної логіки».
І закінчує нашу розмову квазіцитата за мотивами «Зоряних війн» — саги, яку Юрій Макаров частенько згадує: «Якщо намагаєшся дотримуватися світлого боку сили, бути правдивим і природним, то воно тебе вивозить потрібним маршрутом у потрібну точку».
