Ангел поверхом нижче

Різдвяні історії: Мар’яна Савка

07.01.2017 Мар'яна Савка

«Тиха моя, світла моя, світ справедливий», — каже ангел, невпинно наближаючись до неї. Він уже зовсім близько, його очі на рівні її очей. «Ти мене впізнаєш», — несподівано цілує її і так швидко віддаляється, що за мить стає просто білою цяткою на небі.

Якось так почалася ця історія. З дивного сну. Ліда прокинулася від того, що серце голосно калатало, і відразу все згадала. Ліхтар за вікном похитувався від подиху вітру, тому тіні у кімнаті мерехтіли на стіні, ніби ледь-ледь розгорталися крила. І Ліда довго вдивлялася, напружуючи зір, чи там бува дійсно хтось не стоїть. Але коли контур світляної плями став чітким, залишки сну відлетіли. Ліда була цілком сама. У цій кімнаті. І в житті. Осамотіла так несподівано, що не встигла придумати, куди себе подіти на Святвечір. Батьки далеко, на іншому континенті, щорік надсилають їй на свята посилку з подарунком. Отож учора, коли по всій країні родини збиралися до святвечірнього столу, щоб у мирі спожити дванадцять страв, Ліда сиділа перед телевізором, їла маринований оселедець просто з банки, з чорним хлібом, і запивала свою гіркоту пересолодженим чаєм.  

Насправді їй завжди хотілося влаштувати різдвяні свята у власному домі. Щоб тато з мамою приїхали, щоб зійшлися родичі і друзі — галасливо, весело, яскраво. Насмажити пампушків на олії, втушкувати грибів, накрутити голубців. Зрештою, своїми руками зготувати кутю. І холодець. Нехай навіть він не буде таким досконалим, як у свекрухи. І запросити колядників до хати. Але щороку сценарій повторювався: треба було їхати до чоловікової родини, бо Мирослав дуже шанував свою маму, тож ніколи ані в чому не перечив. А що дітей у них з Лідою не було — то дійсно, який резон лишатися вдома? Для кого готувати тих дванадцять страв? Скільки їм двом потрібно? А так поїдуть до родичів — привезуть усього в слоїчках і пластикових коробках. І куті, і пампухів, і шинок з ковбасами, ще й тарілку холодцю та баночку бурячка з хроном. Жодного свята в себе за оті десять років не справляли. Ні Паски, ні Різдва. Дні народження — в ресторані. Зустрічі з друзями… Мирослав не любив, щоб у домі товклися люди.

Лежала ось зараз сама на ліжку і чомусь намагалася в голові укласти рецептуру правильного холодцю. «Треба взяти когутика, і обов’язково ратичку, і свинячі шкірки», — повторювала це майже вголос, аж поки знову не заснула.

Розбудив її дзвінок на домашній телефон.

— Мені потрібен Мирослав, — сповістив низький чоловічий голос.

— Мирослав тут більше не живе, — відповіла стримано.

— Як це — не живе? Він телефонував мені з цього номера, — обурився голос.

— І вам веселого Різдва, — кинула слухавку і розревілася.

Така солона-солона хвиля накотилася, накрила, розбудила найглибші жалі та образи. На нього, на себе, на ту іншу жінку, якій віддала його без бою, без найменшого спротиву — бо якось не було сили воювати, і не було певності, що варто.

За вікном сірів ранок. Ліда визирнула у вікно: місто ще спало, загорнувшись у снігову ковдру. Лиш де-не-де світилися віконця: може, то хтось устав до дитини, що прокинулась несподівано рано, чи, може, збирався на роботу — на ранній ефір, на заводську зміну, на чергування в лікарні. А вона… Їй нікуди поспішати і не треба кимось клопотатися. Їй навіть в офіс не треба ходити, бо всю роботу бере додому. Але ж і відчуття дому не було… Ліда знову пірнула під ковдру. Сон відлетів, і вона, підмостивши подушку під спину, вмостилася на ліжку й стала роззиратися по кімнаті, яка поволі наповнювалася приглушеним світлом.

Ліда ніби вперше бачила цю кімнату, яка служила їм із Мирославом спальнею всі ці десять років. Чому вона не помічала раніше, що інтер’єр кімнати не просто стандартний, а ще й страшенно нудний. Жодної  яскравої плями. Бежеві шпалери, кремові штори, світлі меблі, все якесь готельне, казенне, нема в ньому життя. Нема оку за що зачепитися і серцю порадіти. Навіть картина на стіні, якась геометрична абстракція — так само блякла, невиразного тону. «Ось такими фарбами намалювали ми собі життя», — міркувала Ліда.

Може, вона б іще раз заплакала, але в ній раптом оселився такий дивно приємний неспокій, який віщував, вона це знала, великі зміни. І Ліда рвучко підвелася з ліжка.

…Кава! Джаз! Хрумкі тости з сиром! Нині Різдво! «Може, нормальні люди в перший день Різдва ідуть до церкви, а потім сідають за стіл. А я почну з пампушків», — сказала собі Ліда, і взялася місити тісто під різдвяні мелодії з Інтернет-радіо. Поки тісто підходило, вона відкрутила у ванні кран з теплою водою і влила до ванни з третину кокосової піни. Потім знову пішла на кухню, знайшла у шафці сушені гриби, взялася варити юшку, смажити котлети, тушкувати капусту. Виявляється, на Різдво прокидається шалений апетит! За якийсь час на вогні вже шкварчала олія, а Ліда з таким азартом, ніби до неї має прийти у гості королівська родина, смажила пампухи, які швидко розбухали і ставали великими, пухкими і золотистими. І коли виловила з киплячої олії останній пампух, у двері подзвонили.

Ліда метнулася витирати руки від тіста-муки-жиру, бо в двері дзвонили дуже наполегливо. «Колядники!» — зринула щаслива думка.

Але на порозі стояв незнайомий чоловік, і вираз його обличчя не мав нічого спільного з різдвяною радістю.

— Ви вдома? — він чомусь дуже здивувався, що йому відчинили двері.

— Вдома, а де ж іще… — розгубилася Ліда.

— Якщо ви вдома, то чому в мене зі стелі тече?

— Що?

— Що? Вода!

Ліда голосно зойкнулася і побігла до ванної. Води, яка ринула з дверей у коридор, було там по кісточки. Пахуча кокосова піна обліпила стінки, кучугурилася, як сніг. Чоловік, не роздумуючи, ступив у глибоченьку калюжу і закрутив крани. Вони удвох кинулись на ліквідацію потопу, черпаючи воду всім, що траплялося під руку. Коли на долівці залишилися лише мокрі плями, розігнули спини і глянули одне на одного.

— Тепер треба йти до мене і висушувати мою ванну, — сказав чоловік, підкочуючи мокрі штанини.

В іншій ситуації Ліда б, напевне, просто вибачилася і запропонувала відшкодування. Але залишитися самій на Різдво, і випадково зробити таку прикрість іншій людині — це вже занадто.

— Вибачте, будь ласка, я не хотіла… — Ліда розплакалась від досади, чого чоловік взагалі не сподівався.

— Та не треба так реагувати. Хата не згоріла. Тільки трохи підмокла. Висохне. Ходіть, глянете.

Вона перезулася в сухе і подалася за ним у квартиру поверхом нижче.

Сусідова квартира була точнісінько такою ж, як її, але здавалася чи не вдвічі меншою. Бо скрізь було наставлено величезних коробок, з яких виглядали якісь речі. Схоже на те, що сусід нещодавно сюди переїхав.

— Не звертайте уваги на безлад. Ще не встиг порозкладати речі. Переїхали сюди два тижні тому. А часу розгребтися нема, — чоловік трохи знітився.

Вони зайшли до ванної. На щастя, вода пройшла між панелями перекриття і стеля майже не намокла.

— Ну от, бачите, нічого серйозного, — підбадьорив він Ліду, яка все ще стояла з винуватим обличчям.

І тут прочинилися кімнатні двері і в шпарину визирнула дитяча голівка зі світлими скуйовдженими кучерями.

— Дарино, ти чого не в ліжку? — гримнув на неї. — Ти боса? Ану бігом під ковдру.

Дівчинка затупотіла босими ноженятами углиб кімнати і заплигнула у свою розбурхану постіль.

— Та от, така мені гризота: на Різдво в садочок не поведеш, а вона ще й кашляє.

— Я взе не касляю, — обізвалося з кімнати кучеряве диво.

Ліду ніби хтось штовхнув у спину. Не чекаючи дозволу, вона зайшли до дівчинки в кімнату і присіла коло неї скраєчку ліжка. Мала лежала, накрившись ковдрою по самі хитрі оченята. Лідина долоня потягнулася до її чола і торкнула вологе золотаве волоссячко.

— Ти хто? — спитала дівчинка. — Лікалка?

— Ні, я просто Ліда, ваша сусідка.

— А в мене випав зуб, — і Даринка смішно випнула губу, щоб показати дірку в роті. — То миска заблала.

Чоловік стояв у порозі.

— То вас Лідою звати? А мене — Андрієм.

— Тату, я хоцу їсти, — заявила мала. І Ліда помітила, як він знітився.

— Трошки почекай, спершу сходжу за продуктами.

— Навіщо? — Ліда стрепенулася. — Не треба нікуди йти. В мене все є! Я нині всього наварила. І грибової юшки, і котлет насмажила, і пампушків! Та я сама того всього не з’їм. І мені буде так приємно мати гостей!

— Пампуски! — зраділа дівчинка. — Тату, хоцу пампуски!

І хоч батько Даринки переминався з ноги на ногу і казав, що це незручно, Ліда бачила, що він насправді дуже втішився, а погляд його потеплів. Отож, Андрій одягнув Даринку, і за півгодини вони всі вже сиділи у Ліди на кухні за столом, накритим святковою червоною скатертиною з білим мереживом. Даринку посадили посередині на окремий стілець, підмостивши диванну подушку. Ліда виставила на стіл, здається, все, що мала в домі. Крім грибової юшки, вареної картоплі, котлеток, тушкованої капусти, подала ще квашені огірки з помідорами, салат з маринованих опеньок, пляшку вина  і, звичайно, пампушки. Чотирирічна Даринка досить вправно орудувала ложкою. Андрій нахвалював страви і просив добавки. Ліда клопоталася своїми несподіваними гостями, поглядала то на маленьку кучеряву дівчинку, то на її широкоплечого неголеного тата, і відчувала всередині солодкий щем. Потроху розговорилися про все. Ліда дізналася, що Андрій два роки тому овдовів, а сюди переїхав зовсім недавно, бо в цьому районі вдалося влаштувати Даринку в садочок. Ліді не хотілося розповідати своєї історії. Тож вона просто сказала, що живе тут сама.

— До речі, — промовив Андрій. — Нині Різдво. — Як би там не було в житті, а воно всяко буває — і добре, і хижо, — але є свято, яке всіх робить рівними. І ми маємо бути вдячними Богу за те, що в нас є. Христос народився! — підняв свій келих.

— Славімо його! — відповіла Ліда, і горло перехопило від непрошених сліз.

Раптом у двері подзвонили. Цього разу — колядники. Цілий вертеп — галасливий, пістрявий. Андрій узяв Даринку на руки, бо вона боялася Ірода і Смерті, але коли побачила, що то перебрані хлопчики, засміялася разом з усіма. А під кінець вертепної вистави ангел віншував:

Віншуємо вас, господарю, і вас, господине,
щоби радість не минала вашої родини.
І достатку, і добра була повна хата,
І щоб в хаті діточок теж було багато.

Ліда відчула, як гаряча сльоза котиться щокою, і крадькома її втерла.

Коли вертеп пішов, Даринка обійняла Лідині коліна:

— Ти мене заколисаєш?

— Ну Даринко… — почав було Андрій. Але Ліда зупинила його жестом.

— Заколисаю, сонечко. Іди до мене.

Вона взяла дитину на руки, занесла до себе в кімнату і вклала в своє ліжко. Даринка,сита і стомлена враженнями, заснула миттєво. Андрій винувато глянув на Ліду:

— Ну… Ну якщо вона у вас заснула… Може, я залишу її до завтра? Мені дуже треба заступити на нічну зміну. Не знав, з ким її лишити. А тут…

— Та звичайно. Нехай буде до ранку. Чи… скільки захоче.

Замкнула двері за Андрієм і навшпиньки повернулася до кімнати. Даринка спала, розкинувши рученята. Ліда сіла на край ліжка і підгорнула їй ковдру. Дівчинка розплющила оченята і спитала крізь сон: «А де твоя ялинка з ангелом?»

— Спи, мій янголе, — прошепотіла Ліда. — Завтра ми вберемо ялинку. Бо в нас Різдво.

 

Більше історій читайте у книзі «13 різдвяних історій».

Про книгу: Ці 13 різдвяних історій від сучасних українських письменників насправді дуже різні, і водночас вони взаємно доповнюють одна одну, як пазли великого полотна. Як саме життя. Як, зрештою, Різдво для кожного з нас, яке містить у собі значно більше сенсів, аніж традиційна картинка родинної ідилії — довкола столу з дванадцятьма стравами. Тут реальність і містика, гумор та іронія, філософське осмислення буття і трепетне світло любові, яка є істинним проводирем, як Вифлеємська зірка — крізь темінь різдвяної ночі.

Мар'яна Савка

Мар'яна Савка

Поетеса, дитяча письменниця, публіцистка, головна редакторка і співзасновниця «Видавництва Старого Лева»

Схожі публікації

3237 5

Деокупація. Три історії зі звільненого Донбасу

Чому в місті, яке залишила війна, мир так і не настав

03.08.2016 Роман Губа
1941 15

Коли падають стіни

Як Грузія виривається із радянськості і вчиться бачити

10.10.2017 Надія Швадчак
1279 10

Сирітство має бути винятком

Директор «СОС Дитячі Містечка» Україна Андрій Чупріков — про те, як запобігти сирітству в Україні

03.04.2018 Вікторія Ейсмунт

Популярні публікації

60433 10

Сектант своєї справи

Як 16-річному українцеві вдалося заснувати стартап на півмільйона доларів і розпочати роботу у «вищій лізі» маркетингу
12.10.2016 Ярослав Назар
47803 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
41005 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати