З початком повномасштабної війни чимало українців були вимушені втікати за кордон або в безпечніші регіони України, аби врятувати себе й своїх дітей від постійних обстрілів. Водночас у містах залишились літні люди, які не можуть покинути рідну оселю з багатьох причин: чи то через велику прив’язаність до дому, чи фізичні проблеми, які унеможливлюють евакуацію. Вони зостаються сам на сам зі своїми думками та страшними реаліями сьогодення, без рідних і близьких поруч, які могли б їх втішити.
Фонд «Starenki» ще з 2017 року працює в кількох містах України і допомагає літнім людям: забезпечує їх необхідними продуктами, надає моральну підтримку. Вони збирають і передають своїм підопічним великі пакунки з речами, які бабусі й дідусі часто не можуть собі придбати через брак коштів.
За останній рік робота фонду значно зросла в масштабах, адже тепер команді доводиться допомагати великій кількості літніх людей, які залишилися у прифронтових зонах. Волонтери щоразу беруть на себе чималу відповідальність, виконуючи свою роботу. Вони часто розносять пакунки навіть під час повітряних тривог, наражаючи себе на небезпеку. Але всі вмотивовані допомогти тим, хто не в змозі сам про себе подбати.
«На початку повномасштабної війни була досить велика проблема знайти волонтерів, які нікуди не виїхали й були б згодні розвозити продукти. Інколи ми не мали можливості волонтерити, бо містом не можна було пересуватися навіть удень. Але потрохи все стало на свої місця. Усі намагалися працювати настільки, наскільки це було можливо. Наша комунікаційниця, сидячи в окупації в Гостомелі, з підвалу писала тексти для наших соцмереж. Ми намагалися не припиняти нашу роботу, попри всі обставини. Те, що наша допомога важлива, було дуже великим стимулом і мотивацією», — розповіла про роботу під час війни співзасновниця фонду Варвара Тертична.
Про те, як команда «Starenki» допомагає літнім людям у Дніпрі, як волонтери продовжують виконувати свою роботу під час повітряних тривог і як бабусі й дідусі проживають цю війну, розповіла координаторка й менеджерка фонду Катерина Гайдай для The Ukrainians.
§§§
[Цей текст є частиною проєкту «100 вчинків відповідальних громадян» Центру демократії та верховенства права, спрямованого на підвищення рівня відповідальності громадян]
§§§
Ви пам’ятаєте той момент, коли вирішили долучитися до команди фонду? Чому ви обрали саме допомогу стареньким людям?
Я дуже добре пам’ятаю той момент. Це був 2021 рік, я випадково на сторінці подруги в Instagram знайшла репост, що потрібні водії. На той час, здається, не була зайнята і думаю: «Ну спробую». Долучилася до команди, підписала згоду — усе як потрібно — і поїхала як волонтерка розвозити продукти Центральним районом.
На той момент з нами їздила жінка — Наталія Іванівна, і мені так сподобалось те, що вона кожну бабусю й кожного дідуся знає. Ми тоді розвезли 15 пакетів із продуктами по 8-10 кілограмів. З нами була ще одна дівчинка — як волонтерка, а я була водійкою. Саме Наталія Іванівна навчила мене, що потрібно говорити стареньким. Я думала, що ми просто маємо привезти пакунок, але вона до кожного зверталася: «А як ваше здоров’я? А як ваше коліно? А ви завтра до перукаря йдете? А хто до вас повинен прийти?» Мені це надзвичайно сподобалось. Уся робота зайняла, мабуть, години чотири.
Також я тоді зрозуміла, яке добро ми робимо. Коли побачила, як живуть старенькі люди, все виявилось не так добре, як уявляла це собі раніше. Були дещо двоякі перші відчуття: наче і теплота всередині, тому що ти робиш щось хороше, але на душі було неприємно, що у літніх людей такі умови життя. Усі вони самотні, у них нікого немає, і кожного волонтера вони чекають із радістю.
Я потрапила до фонду в розпал пандемії. Якщо раніше волонтери могли сісти поговорити з літніми людьми, запитати про справи, зайти на чай, то під час коронавірусу ми розвозили все в масках і намагались швидше справитись. «Як здоров’я? Як ви? Ось від фонду пакунок, не забуваємо про вас» — і бігти далі, щоб випадково не заразити бабусь і дідусів.
А скільки часу ви вже працюєте з фондом?
У штаті фонду я працюю з 1 квітня 2022-го, а до цього близько року волонтерила. У нас тоді було тільки кілька районів, у яких ми могли розвозити пакунки, і потрібно було додавати й інші, проте не знаходились координатори. Координаторство — це теж було винятково волонтерство, і я сказала команді, що мені дуже подобається робота та що хочу під’єднати ще якийсь район, щоб саме я його координувала. Згодом, через 6-8 розвезень, мені дали Шевченківський район.
Чи важко вам було повертатися до роботи після початку повномасштабного вторгнення? Що вас мотивувало продовжувати займатися волонтерством і допомогою літнім людям?
Навпаки, був більший підйом і мотивація. Я уже точно розуміла, що хочу йти до дівчат у штат. Я постійно всім цікавилася: де ми закуповуємо продукти, що у нас там, а що у нас тут. Мені подобалось працювати з командою.
На початку повномасштабної війни я виїхала до Словаччини (але потім повернулась). У нас були координаторки в інших районах Дніпра, проте так сталося, що всі також були вимушені виїхати або перемкнутися на волонтерство для фронту. Мене постійно просили перехопити роботу, і так сталось, що я залишилася однією координаторкою у Дніпрі на п’яти районах. Мене мотивувало те, що у нас лежать продукти, які мають свій термін придатності, і усе необхідно розвезти.
Я міркувала, що здебільшого з міста виїжджає молодше покоління, а старенькі й так залишаються зовсім самі, тому потрібно розвезти всі продукти.
Тоді у нас був приріст волонтерів, тому що люди самі не знали, куди йти допомагати. Ті, хто раніше взагалі не займався волонтерством, знаходили якусь вивіску чи рекламу й приходили до нас, і так ми роздавали все у швидшому режимі.
На початку березня у нас працював волонтером хлопчик, який брав чотири пакунки та розносив їх сам, без машини та ще й поміж тривогами. Якщо тривог нема — він біжить у соціальний центр, хапає набори та йде туди, де близько живуть літні люди. Для мене це було чимось неймовірним.
Ви координаторка волонтерів у Дніпрі. Чим займаються координатори фонду та як ви організовуєте свою роботу й роботу інших впродовж дня?
Координаторство — це лише один із моїх обов’язків. На плечах координаторів лежить пошук волонтерів, перший контакт із ними, підписування згоди, проведення інструктажу та відправлення на перше розвезення. У нас є правило, що ми зазвичай відправляємо одного новенького волонтера з тим, який уже розвозив, і, звісно ж, разом із соціальним працівником. Якщо немає можливості, щоб відправити на розвезення того, хто вже з досвідом, то найчастіше їду я, щоб показати, що й до чого, аби людина не губилася в процесі.
Також серед обов’язків є контактування із соціальним центром, тому що потрібно зрозуміти, коли вони можуть виділити свого співробітника для поїздки, ну і пошук двох волонтерів — водія і пішого. Ще координатори приймають, перераховують і фасують товар. Зазвичай фасуванням займаються саме волонтери, але зараз це роблю я, оскільки в нас залишилось дуже мало людей. Також я веду статистику, щоб ми розуміли, котра із бабусь скільки разів за рік отримала нашу допомогу. Це для того, аби не було такого, що комусь ми дали набори шість разів, а комусь всього два.
Як змінилась ваша діяльність за цей рік?
На початку повномасштабної війни я займалася лише координаторством районів Дніпра, а зараз я є менеджеркою прямої допомоги. До того ж ми співпрацюємо з фондом «Карітас», тому в мене багато часу також забирає обробка інформації, запитів і збір усіх звітів.
За цей рік робота стала активнішою, систематизованішою. У квітні, коли я лише потрапила до штату фонду, у мене було лише координаторство одного району, згодом займалася усім Дніпром, а потім додалась ще й робота з фондом «Карітас». Моя робота у фонді надзвичайно масштабувалась.
Як це — поєднувати волонтерство й допомогу літнім людям з роботою та іншими обов’язками?
До фонду завжди приходять енергійні люди, усі вони можуть поєднувати волонтерство з чимось іншим. Зазвичай уся моя робота — у телефоні, саме тому я можу поєднувати свої обов’язки у фонді зі звичайним життям. Оскільки зараз у нас дуже мало волонтерів, окрім того, що я працюю у команді, я ще й волонтерю тут. Коли нам потрібно розвезти пакунки, а людей для цього нема, то я сама беру соціального працівника, і ми йдемо все роздавати, щоб продукти не псувались і щоб бабусі й дідусі не залишались голодними, адже деякі з них у дійсно скрутному становищі.
Чи впливають повітряні тривоги на діяльність волонтерів?
Впливали лише на початку повномасштабної війни. Перші два місяці боялись і соціальні працівники, і волонтери, усі запитували, що ж робити, коли тривога. Ми нікого, звісно ж, не змушували, усім казали, що якщо є укриття, то потрібно ховатися. Або якщо ви хочете припинити роботу, то одразу ж припиняємо. У соціального працівника є списки, і в такому випадку вона просто відмітить, що п’ять наборів не довезли. Проте таких людей було дуже мало, зараз навіть ніхто не запитує, що робити під час тривоги.
Усі люди в нас відчайдушні. Лише одного разу, коли були страшенні обстріли, то пам’ятаю, як сама скасувала якусь поїздку, щоб нікого не наражати на небезпеку.
Дніпро часто піддається обстрілам. Ми добре пам’ятаємо трагедію, яка сталась 14 січня, коли безліч людей опинилися під завалами будинку. Чи багато бабусь і дідусів звертаються по допомогу після таких випадків?
Вони зазвичай звертаються не до нас, а до соціальних центрів, і саме там працівники формують списки тих, кому потрібна допомога. Проте з районом, у якому відбувся обстріл, ми не працювали і там не було нашого координатора. Звідти й не могли до нас звернутися, але якби таке сталось, то літні люди насамперед повідомили б до соціального центру. Також у нас є гаряча лінія, куди можна написати.
Особисто до мене зверталася лише одна жінка, яка живе в Болгарії. У неї тут залишилась бабуся. Мені стало так шкода стареньку, що я зателефонувала до соціального центру й передала її дані. Ми допомогли без усіх необхідних процедур і змогли хоча б поставити бабусю на облік.
Варто розуміти, що в соціальному центрі теж є своя допомога: і хліб роздають, і гарячі обіди. Бабусі й дідусі вже перебувають під якоюсь опікою.
Яка історія з бабусями й дідусями, яким ви надавали допомогу, вас найбільше вразила за цей рік?
Ми тепер взяли ще один напрям роботи — розвезення теплих наборів. За весь мій час у фонді я не замислювалася над тим, що літнім людям потрібні ще якісь речі, крім продуктів. Цього разу у наші набори входили ковдра, підковдра, плед, капці. Також у період, коли не було світла, ми додавали до пакунків ліхтарики й термоси.
Бабусі й дідусі розповідали історії, що у них були скляні термоси ще з часів СРСР, які легко розбивались, тому вони дуже раділи цим наборам. Ми навіть спеціально обирали капці трішки більшого розміру, щоб літні люди могли їх носити зі шкарпетками. Вони були до сліз вражені тим, що ми подумали про їхній комфорт.
Окрім виїздів до бабусь і дідусів, ви також влаштовували так звані чаювання, на яких пригощали літніх людей смаколиками та організовували для них розваги. Чи відбуваються такі заходи й досі і як ви проводите їх в умовах воєнного стану?
У Дніпрі ми не настільки часто робили такі заходи, вони більше проходили в Києві. У нашому місті чаювання було минулого літа, а до того влаштовували його у довоєнний час. Я дуже хвилювалась, що ніхто із бабусь і дідусів не прийде.
Ми проводили чаювання в Амур-Нижньодніпровському («АНД») районі. Мені дуже подобається з ними працювати, адже у них неймовірно цікаві заходи. Моїм завданням було лише знайти тих, хто надасть нам якісь смаколики.
Можливо, ці заходи видаються трохи застарілими, але для стареньких усе це надзвичайно важливо.
Навіть я на чаюваннях чомусь завжди плачу. Бабусі й дідусі декламують там вірші, часто співають різні пісні. Я б хотіла проводити більше чаювань, але зараз у Дніпрі кожен соціальний центр розвозить близько 600 теплих обідів за один день, і це забирає дуже багато часу, тому й не залишається вільних соцпрацівників. Вони зараз неймовірну роботу роблять. А щодо бабусь і дідусів, то вони приходять на ці заходи із задоволенням, щоб послухати інших і поспілкуватися. Багато хто навіть не бере смаколиків через діабет або ж інші хвороби, а кажуть, що хочуть просто побути в компанії й поговорити.
Чи виникає більше проблем з організацією чаювань під час війни?
Зовсім ні, єдина проблема зараз — це нестача соціальних працівників. А так ні, тому що бабусі й дідусі ледь не біжать на ці заходи. У нас колись було чаювання, яке ми розраховували максимум на 40 людей, а прийшло близько 60.
Метою праці фонду є «формування відповідального ставлення молодого покоління українців до старості». За вашими спостереженнями, наскільки молодь готова долучатися до волонтерської допомоги літнім людям? Чи багато українців молодого віку серед волонтерів фонду?
У нас в основному всі волонтери молодого віку, 25-35 років. Є лише один «ударнік» Вася, якому 47 років, але він теж приписує себе до молоді. Найчастіше долучається до волонтерства саме молодь, але не студенти, тому що у нас є специфічний запит на водіїв. І більше в команді саме жінок.
Чи почало долучатися до вашої команди більше волонтерів після початку великої війни?
Ні, я думаю, що в Дніпрі саме навпаки.
У нас в місті завжди була проблема з нестачею волонтерів, тому що воно ще з 2014 року вважалось прифронтовою зоною. Коли трапляється щось таке, то люди більше спрямовують сили на допомогу для фронту.
Я навчалася на геолого-географічному факультеті, і на початку повномасштабного вторгнення віддалено зі Словаччини зібрала 30 одногрупників. Вони на своїх машинах забрали всі продукти, довезли до складу, потім два дні фасували та відмірювали все для наборів. Саме тоді був спалах, коли прийшло дуже багато людей. Проте всі вони приходили лише на разові завезення, і потім все пішло на спад. Зараз у нас велика проблема з волонтерами на машинах. До нас звертається чимало дівчат без автівок, але ми ж не будемо їх відправляти носити власноруч по два пакети.
Літнім людям, як і всім нам, може бути важко психологічно проживати страшні події війни. І багато хто з них не має з ким поговорити про це. Чи надаєте ви моральну підтримку вашим підопічним, якщо вони цього потребують? Чи допомагаєте ви їм психологічно?
З самого початку роботи наш фонд спеціалізувався не на розвезенні пакунків із продуктами, а на спілкуванні з літніми людьми. До нас приходили волонтери, у яких вже немає бабусь і дідусів, і вони хотіли не просто занести набори або надіслати гроші, а й запитати, як у них справи, як старенькі переживають ці часи. Це було навіть до початку повномасштабної війни.
Лише під час періоду пандемії ми вирішили зменшити час спілкування, щоб не наражати літніх людей на небезпеку. Проте щоразу, коли ми заходимо до них, то питаємо про їхнє здоров’я, як вони себе почувають. Завжди доводиться чути: «Я пережив одну війну, тепер ще й іншу потрібно проживати». Деякі бабусі й дідусі кажуть, що такої війни вони ще не бачили. Ми, звісно ж, підтримуємо їх, обіймаємо та залишаємось, щоб трішки поговорити.
Про що бабусі й дідусі зазвичай розповідають, коли до них приходять волонтери?
Кожен по-різному. Хтось любить розповідати про своїх котиків, і мене завжди вражає те, що у них наче й невелика пенсія, але для своїх домашніх тварин вони обирають найкращий корм. Це можуть бути єдині живі створіння, з якими старенькі живуть, і вони настільки трепетно про них піклуються. Дехто також розповідає про свою роботу й те, що навіть після багатьох років праці у них дуже маленька пенсія, але потім знаходять сили й усміхаються.
Багато хто говорить про свою сім’ю, тих, кого вони втратили. Але цього не розповідають зі сльозами на очах, а скоріш як досвід. І кожен завжди щось побажає: здоров’я і, найчастіше, — наречених. Хоч я й кажу, що у мене троє дітей і мені вже не потрібно. Також літні люди говорять про те, щоб ми робили все, аби не залишитись наодинці в старості, щоб спілкувались із друзями та не втрачали часу. А є й ті, хто просто пропонує розповісти віршик, заспівати пісню чи пригощає тим, що приготував сьогодні.
