Катя вчиться читати між рядків

Катя хотіла б показати, як виглядав її брат до війни, але в неї немає таких знімків, бо вони майже не фотографувалися.

— Він у мене дужий, дев’яносто кілограмів важить. А на фото з СІЗО — такий худий, я аж злякалася.

Дівчина має фотографію із судилища, і на ній її брат усміхається крізь скло «акваріума» у ростовському суді. Катя гадає, що ця усмішка — для неї, аби вона не хвилювалася.

Катя має листи від брата. В одному хлопець написав так: «Я знаю, ти бачила мої фото. Я там уже такий старий, не звертай уваги». Цього липня Олександрові Таранцю виповнилося 24 роки.

Усупереч міжнародному праву, яке забороняє переслідувати військовополонених за службу та участь у боях, російські суди штампують вироки чоловікам та жінкам із регулярних підрозділів Сил оборони України, як-от «Азову», «Айдару», «Донбасу». Нині тривають десятки «судових процесів», відомо про кількасот «вироків». Історія Олександра Таранця — одна з багатьох історій наших захисників, які опинилися в лещатах російського полону.

Пошуки брата

У двадцятирічної Каті із собою прапор 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар». Під курткою — її улюблена фліска, кольору хакі, на рукаві маленький український прапорець. Куртка належить Катиному хлопцю-військовому.

Катя й Сашко — рідні брат і сестра. Спершу їхню маму позбавили батьківських прав на Олександра — так хлопець опинився в районному притулку. Через рік їхня мама померла і Катя опинилася в притулку також. Це був 2017-й. Сашко вже навчався в коледжі й навідував сестру. Згодом Катю вдочерили, а Сашко у 18 років пішов на строкову службу й у 2020-му підписав контракт з «Айдаром».

Спочатку, щойно почалася повномасштабна війна, Сашко старався виходити на зв’язок кілька разів на день. У березні 2022-го написав: підрозділ передислоковується з Донеччини на Запоріжжя. Відтак — нічого: ні дзвінка, ні повідомлення. Катя шукала бодай якийсь слід у соцмережах, аж поки натрапила на російське відео, де українські військові, серед яких і Сашко, називають ім’я та прізвище… Вони потрапили в полон.

— Я знала, він говорить під дулом автомата. Бо він сказав: «Нас кинули».

Насправді ні Сашка, ні його побратимів не «кидали». Снаряд влучив у їхнє авто — командир загинув. Уцілілі зібрали речі й спробували прорватися до своїх, але натрапили на російські позиції.

Катя розуміла: просто чекати — не вихід.

Подбати про солдата 24-го окремого штурмового батальйону «Айдар» Олександра Таранця на позивний Гайка більше нікому: якщо Катя принаймні мала підтримку названої родини, то в Сашка є лише менша сестра. Дівчина почала збирати документи, писати в частину, шукати контакти Червоного Хреста, позаяк лише вони мають доступ до полонених на території, що її контролює ворог.

Через місяць Сашко зателефонував із полону. Він і гадки не мав, де його тримають. Згодом написав коротку записку. Виявилося, що в донецькому СІЗО. У записці запитував про навдивовижу прості речі, як-от про погоду, тож Катя вчиться читати братові листи між рядків:

— Я зрозуміла, що він у закритому просторі, навіть не бачить сонця.

У Донецьку Олександра Таранця утримували в темному вогкому підвалі — двадцять людей в одній камері. Їх били, мордували голодом.

Через півтора року Каті зателефонувала адвокатка Марія Ейсмонт, відома у вузьких колах російської опозиції. Від неї Катя й дізналася: 10 липня 2023 року Росія звинуватила її брата в «тероризмі» й збирається судити. Ейсмонт узялася представляти його в суді. Сашко тої миті вже був у ростовському СІЗО № 1.

«Це все, що я знаю», — каже дівчина. Інформації в неї справді обмаль: ні про братове перебування на окупованих, ні на території РФ, ні про те, що йому доводиться переживати. Усе, що вона знає, — хіба з російських пабліків.

У невеликій теці Катя збирає тонкі аркуші: видрукувані листи й фото брата за склом. Вона б хотіла, звісно, показати, як він виглядав до війни, але має тільки це фото із «суду».

Медикиня — «терористка»

Коли Лілія підписувала відмову від адвоката, одну її руку росіяни прикували кайданками до столу, а другу лишили вільною, аби взяла ручку й поставила підпис. У кабінеті тримали собаку, що його могли нацькувати щомиті, і пес розривався гавкотом аж до хрипу.

Росіяни назвали їх «організованою злочинною групою» — вісімнадцятеро людей. Усіх звинуватили за статтями так званого «кримінального кодексу ДНР»: участь у терористичній організації та спроба насильницької зміни конституційного ладу. Одинадцятьом додали ще одне звинувачення — «навчання для здійснення терористичної діяльності».

Усі 18 — українські військовослужбовці, які потрапили в полон, обороняючи Україну, дехто звільнився з війська і вже давно жив цивільним життям, але їхні домівки надто швидко опинилися під російською окупацією. Навчання тероризму — це військові навчання на полігоні в Яворові.

Серед звинувачених — Лілія, медикиня з «Айдару», яка потрапила в полон разом з Олександром Таранцем та іншими побратимами. У середині квітня Лілію привезли в донецьке СІЗО й одразу повели на допит.

— Мене посадили в так звану «стаканну» камеру — дуже маленьке приміщення на одну людину, — згадує вона. — Заходить росіянин і каже російською: «Який ти медик, ти снайперка. Скількох завалила чи всіх вилікувала?». На голову натягнули мішок і, б’ючи дубинками, змусили повзти вниз. Нестерпно боляче — я кричала.

Про обвинувачення Лілії спочатку ніхто нічого не пояснював, лише возили з допиту на допит.

— Нас із моєю посестрою з «Айдару» Мариною кидали на коліна в прокуратурі, на голови одягали мішки. Знімали їх лише перед слідчим. Захистити нас було нікому.

Зрештою у справі з’явився російський адвокат — Лілія бачила його лише один раз. Він одразу сказав: «Я в ці справи не лізу. На слуханні не буду. Підпишу документи — і все. Політичними справами не займаюся». Потім додав: «Вас тут за людей не вважають».

— Я розридалася й не могла зупинитися. Згодом зрозуміла, що таких «адвокатів» РФ надала всім.

На першому засіданні в Донецьку більшість обвинувачених українських військових побачилися вперше. Окрім Олександра Таранця, Лілії Прутян та Марини Міщенко, там були ще п’ятнадцятеро чоловіків. Серед них — Віталій Грузинов, український журналіст під псевдонімом Козак Ведменко і гранатометник «Айдару», а також Ігор Гайоха, Володимир Макаренко, Тарас Радченко, Сергій Калінченко, Сергій Нікітюк, Владислав Єрмолінський, Семен Забайрачний, Микола Чуприна, В’ячеслав Байдюк, Андрій Шолік, Роман Недоступ, Євген П’ятигорець, Дмитро Федченко, Віталій Крохальов.

— Ми всі сиділи в одній клітці, — згадує Лілія. — Прокурор зачитував обвинувачення, а ми називали свої дані, місце народження. Почались допити. Нас охороняв спецназ зі зброєю. Нам наказали: голови не підіймати, нічого не говорити.

«Суд» у Донецьку забуксував уже на старті. Восени 2022-го росіяни влаштували на окупованих територіях показовий «референдум», а після змін до конституції РФ місцеве — й без того незаконне — «законодавство» втратило чинність. Справу перекваліфікували за російськими законами. Українським військовим просто оголосили: їх усіх вивозять до Росії.

За відсутності

У липні 2023 року наших військових перевезли до СІЗО № 1 Ростова-на-Дону. На першому засіданні головував суддя Кірілл Крівцов. Про нього говорять як про колишнього співробітника слідчих органів — жорсткого й прискіпливого.

— Часто під час засідань Крівцов навіть не дає голову підняти чи поставити питання — одразу погрожує видаленням із зали суду до кінця процесу. Він поспішає: робить усе, аби й дотриматися процедури формально, і швидше винести вирок, — розповів один зі свідків, який бував на слуханнях і чиє ім’я не називаємо з міркувань безпеки.

У судді Крівцова за спиною не один процес над українцями. Спершу він розглядав справи кримських активістів, серед них — обвинувачених у тероризмі членів організації «Хізб ут-Тахрір». Росія — єдина країна в Європі, що визнала цю організацію терористичною і відтоді використовує це як підставу для політичних переслідувань кримських татар в окупованому Криму. Після повномасштабного вторгнення РФ Кірілла Крівцова почали призначати на резонансні справи і щодо цивільних (зокрема він судив так звану «херсонську дев’ятку» — жителів Херсону, затриманих у 2022 році за протидію окупації), і щодо військових, і щодо наших військових.

Обвинувачення айдарівцям зачитував російський прокурор Сєрґєй Айдінов. Як і Крівцов, він давно працює з політичними справами щодо українців. Часто Крівцов і Айдінов з’являються разом в одних і тих самих справах, зокрема щодо інших айдарівців, які у Ростові ведуть по кількадесят одночасно.

— Прокурор згадував обстріли 2017–2018 років, а я сиділа і думала: що він має на увазі, чому це стосується мене? Чому згадують терористів? «Айдар» — це регулярний підрозділ ЗСУ, — знизує плечима Лілія.

Жодних відповідей, звісно, не було. Ані прокурор, ані суд не квапилися пояснювати деталі. А тоді суддя узагалі вирішив відпочити — засідання зупинили аж до осені. Втім, допити тривали. У деяких айдарівців з’явились умовно незалежні російські адвокати, які й зв’язалися з рідними в Україні.

— Хлопці трималися добре. Обстоювали себе, на все відповідали чітко. Ми стояли поруч, підтримували морально одне одного. Це все, що в нас залишалося, — гідність. Навіть у полоні не можна зламатися.

Свідками у справі були місцеві жителі, яких суддя називав водночас і потерпілими. Їх підключали з Донецька по відеоконференції. Вони згадували про обстріли міста й околиць, переконували, що це робила українська армія ще до повномасштабного вторгнення, розповідали про цивільних жертв та руйнування, але зрештою жодного з айдарівців із лави підсудних — не впізнали.

— Нам намагалися приписати обстріли, які ми навіть не могли контролювати. Говорили про 53-тю бригаду, яка начебто обстріляла Донецьк, якісь події в Гранітному. Ми не стояли в Гранітному в той час. Тарас Радченко дуже грамотно відповів: у Гранітному був наш штаб, і звідти ніхто б не стріляв — це ж очевидно, адже одразу прилетіло б у відповідь, — каже Лілія.

На лаві підсудних жінки — Лілія та Марина — перебували ще майже рік, до осені 2024 року. Тоді ж їх раптово забрали із СІЗО й повідомили: справу повертають на дорозслідування.

— Слідчі додали нам іще одне обвинувачення: мовляв, ми вели бої, що не відповідають Женевським конвенціям, і використовували заборонену зброю! Абсурд! Повне божевілля!

Лілію та Марину перевезли до іншої в’язниці кудись на територію РФ і тепер уже їх приєднали до засідання по відеоконференції. Суддя офіційно оголосив, що їхні справи відокремлюють. Коли він пішов виписувати рішення у нарадчу, а секретарка в залі суду у Ростові повернула екран з Мариною та Лілією на хлопців, усі вже розуміли: жінок передають на обмін, а чоловіків залишають у полоні.

13 вересня 2024 року під час чергового обміну Лілія Прутян і Марина Міщенко повернулися в Україну.

У закритому режимі

Суд постановив слухати справу «Айдару» в закритому режимі в останній день жовтня 2024 року. Прокурор оголосив, що процес має «суспільний резонанс» і нібито «небезпеку для всіх його учасників та їхніх близьких». Далі процитував пост із соцмереж Дмитра Гордона, українського журналіста: «Ми багато знаємо про всіх цих і інших рашистських суддів. Судді Путіна вже не вперше влаштовують судилище над українцями. Всі вони понесуть покарання за це. В нас уже є всі дані про суддів, які виносили вироки захисникам “Азовсталі” та іншим захопленим громадянам України».

Обвинувачені військові та їхній захист заперечували. Звісно, ніхто на ці заперечення не зважав. Свідки кажуть, що слухання закрили не через допис Гордона, а радше тому, що до суду приїхали журналісти New York Times й попросили акредитацію на засідання.

Відтоді про те, що діється у суді, знають лише ті, хто буває у залі. Судді й прокурор — нічого не розповідають публічно. Умовний захист коментувати нічого не може. Журналістів, які й без того зрідка бували на подібних процесах, тепер не пускають, тож вони й не висвітлюють процесуальні порушення, заяви про тортури й незгоди підсудних зі звинуваченнями.

Нічого з цього тепер не може стати публічним, як-от слова азовця Олександра Максимчука, який у залі судового засідання розповів російській журналістці на диктофон обставини його перебування у СІЗО № 2 Таганрога й катування електричним струмом.

Процес над айдарівцями триває вже понад два роки. Рідні знають, що нині прокурор уже запросив для хлопців від 20 до 24 років ув’язнення.

Переслідування

Після початку повномасштабного вторгнення Росія взяла в полон тисячі українських військових. Скільки саме — не знає ніхто. Реальні цифри не озвучують, а правозахисники можуть лише здогадуватися. За їхніми оцінками, нині в полоні перебуває понад 15 тисяч українців, щонайменше 850 з яких Росія намагається незаконно засудити.

Частину військових вивозять до РФ і таврують «терористами» — достатньо лише того, що вони служили в одному з відомих підрозділів, які починали як добровольчі: «Азов», «Донбас», кримськотатарський батальйон імені Номана Челебіджіхана або, як у випадку Олександра Таранця та Лілії Прутян, — «Айдар».

Інших судять на окупованих територіях Донеччини та Луганщини — уже не за вигаданий «тероризм», а за кримінальними статтями: «вбивство», «зґвалтування», «напади на інфраструктуру». Особливою мішенню для росіян стали оборонці Маріуполя: зруйнувавши місто, Росія прагне перекласти провину за воєнні злочини на тих, хто місто захищав. Показовий суд над азовцями вони намагалися провести прямісінько в напівзруйнованому російськими бомбами драмтеатрі: для цього на сцені встановили клітки, а у Верховному суді РФ приготували потрібні рішення.

У кожному з цих випадків Росія грубо порушує міжнародне право, яке забороняє судити військових за участь у війні. Натомість Росія, по-перше, під тортурами змушує людей зізнаватися в убивствах мирних жителів — злочинах, яких не було. По-друге, відмовляється визнавати українських військових комбатантами й узагалі заперечує сам факт міжнародного збройного конфлікту. Для Росії війна — не війна, а «спеціальна воєнна операція». Українські військові — не оборонці, а «вбивці» й «терористи».

Кожне таке «зізнання» і кожен «вирок» російська влада використовує не лише для телевізійної картинки. Вони стають цеглинами в альтернативній реальності, де Росія — не агресорка, а жертва, а українські захисники — не герої спротиву, а «терористи». Ця риторика не лишається на рівні пропаганди — вона закріплюється в офіційних рішеннях російських судів. І це вже не випадковість, а продумана політика. Її наслідки, ймовірно, стануть помітними невдовзі, коли Росія почне вимагати виконувати рішення «цілком легальних» російських судів в інших країнах. Тоді ми почуємо і про розшук засуджених, зокрема за терористичними статтями, через систему Інтерпол, частиною якої є Росія, і про затримання у третіх країнах українських військових, яких у Росії засудили, а згодом повернули додому під час обмінів.

Провину визнавати не збираюсь

— Мій брат досі у Ростові. Він втрачає віру, — тихо каже Катерина, сестра Олександра Таранця. — Розумію, він не може писати в листах усе, але три з половиною роки полону — це страшно.

Вона розкладає на столі надруковані на принтері фотокопії його листів. На аркушах — рівний красивий почерк.

— Мені здається, вони з глибшим смислом — треба читати між рядків.

Тож Катя читає. Читає російською, інакше цього листа вона не отримала б:

«Вирішив тобі написати. Якщо чесно, то хотів би почути твій голос, але немає можливості, на жаль. Я у в’язниці. За мене не переживай. Ти у мене одна, нікому не вір, і ні на кого не надійся, окрім себе. Я сподіваюся, що колись усе закінчиться і я повернусь додому».

Відкладає аркуш, бере інший: «Зараз ідуть судові процеси. Росія представляє нас терористами. Чутки ходять: що швидше нас засудять, то швидше поміняють. Але я в це не вірю й провину визнавати не збираюсь. Буду тягнути довше, потім подавати на апеляцію, а там буде видно. У табір їхати не хочеться через те, що там зовсім не солодко… — Катин голос зривається, та вона, попри клубок у горлі, читає далі. — Сподіваюсь, Україна про нас не забула. І найближчим часом, тобто впродовж року, поміняють.

***

Обміни між Україною та Росією відбуваються регулярно. Від початку 2022 року українській стороні вдалося повернути близько семи тисяч полонених, зокрема «засуджених» у Росії. Перемовини щодо звільнення й інших «засуджених» тривають. У Координаційному штабі з питань поводження з військовополоненими зізнаються: ця група потребує окремих домовленостей, адже Росія неохоче погоджується віддавати тих, кого оголосила «терористами».Під час підготовки до друку цього номеру російський суд оголосив «вироки» нашим військовим. Олександру Таранцю присудили 20 років. Усім іншим військовим у цій справі — від 15 до 21 року в колонії суворого режиму.