img

Художній репортаж: факт чи вигадка

16.09.2016 Ярина Семчишин

«Література факту», нон-фікшн (non-fiction), художній репортаж. Ці поняття стали предметом дискусії в рамках Форуму видавців у Львові.

Про особливості американської, польської та української документальної літератури розповіли Марія Титаренко, яка досліджувала нон-фікшн в Америці, Лілія Шутяк, яка першою в Україні захистила дисертацію про нон-фікшн, та есеїст і перекладач Андрій Бондар.

 

Трохи з історії жанру

«Я дізналася про «літературу факту» в 2008 році, — розповідає Марія Титаренко, — поїхала в Америку її вивчати — і була вражена. Як виявилося, там уже були цілі інститути, школи з різними напрямами нон-фікшн, типологія, піджанри. Я зрозуміла, що це не terra incognita, а цілий материк із дослідженнями, теоретиками і практиками. І це в той час, коли в нас у цій площині — тиша.

Після повернення додому я почала викладати теорію нон-фікшн в університеті з метою «заразити» цим позитивом інших. І це спрацювало, незважаючи на те, чи займалась я тим, чи ні. З огляду на різноманітні події, в Україні розпочався попит на цей жанр. Потрібно було знайти якийсь новий стиль, щоб описати те, що відбувалось, скажімо, під час Помаранчевої революції чи Євромайдану.

Саме явище «літератури факту» з’явилось у 60-их роках минулого століття. Це помітив Том Вулф, який працював репортером і спостерігав появу абсолютно нестандартних на той час наративів. Він зібрав антологію таких текстів і видав її під назвою «New journalism». Найцікавіше в ній — передмова, в якій автор виклав основні засади нон-фікшн: факт, стенографічність (картинка), далі — деталі, голоси, які ми маємо чути. Саме тому нон-фікшн — не фікція.

Андрій Бондар

Із польським репортажем усе дуже складно і водночас дуже просто. Мій особистий роман із польським репортажем починається в середині 2000-их років. Це абсолютна випадковість. Тому що я знав цих авторів просто як хороших авторів. Я не замислювався, що читав: чи це репортаж, чи література факту, чи нон-фікшн. Я просто знав, що це дуже цікаві книжки. Я кажу про «Pochówek dla rezuna» («Похорон для різуна») Павла Смоленського і «Jakbys kamien jadła» («Ти наче камінь їла») Войцеха Тохмана.

IMG_1438

Потім я почав активно цікавитись польським репортажем у його історичному контексті. Можна вважати, почався він із 50-их років, якщо брати до уваги Капусцінського, 70-ті — це найактивніші роки, коли писалися хіти. І це, як правило, були книжки про інші країни, про досвід, про те, що відбувається не тут.

Капусцінський, наприклад, міг говорити про Іранську революцію, війну в Гондурасі і Сальвадорі, про Африку, латиноамериканський світ. Усе, що завгодно. Він міг говорити ту правду, якої він ніколи не сказав би про свою країну. Це та фігура, якій було дозволено говорити відверто, його ніхто не цензорував.

Художній репортаж — це була певна зона свободи. Польський репортаж і документалістика є такою платформою, де можна говорити про чужу країну і нібито про свою. Капусцінський, коли пише про Ефіопію, натякає на ПНР. Ясна річ, в Україні не було такого, бо правду говорити можна було тільки дозовано і ця правда мала гриф, перевірку, цензорів. Репортажі були прикрашанням тогочасної дійсності. У 90-ті роки в польську журналістику прийшли нові люди, але розквітло явище у 2000-их.

Лілія Шутяк

Коли я почала працювати над темою документальної літератури у 2011 році, це було щось нове, ніхто раніше цього не досліджував. Актуальність роботи — очевидна. Але коли почала шукати українські матеріали для роботи, зізнаюсь відверто, часто їх доводилось притягувати за вуха. Художній репортаж — жанр, який існує на межі літератури та журналістики. Навіть у жанрі авторської колонки мені вдавалось знайти якісь елементи нон-фікшн, чогось такого нетрадиційного.

Треба згадати про наші революції, які справді спровокували нову хвилю текстів. Так, це вже був не просто репортаж, де ти пішов, побачив, написав, а коли ти використовуєш різні засоби: метафоричність, образність, емоції, пряму мову героїв. Лесь Белей з його твором «Ліхіє дев’яності: любов і ненависть в Ужгороді» є яскравим прикладом цього.

Яка межа між фактом та вигадкою?

Позиція Марії Титаренко: «В американській журналістиці немає дискусій про те, чи може нон-фікшн-журналіст дозволити собі вигадку: не може, не має права. Що якісніша робота журналіста у нон-фікшн, то вона правдивіша. Інша річ — у польській традиції, де ми маємо скандал із Ришардом Капусцінським, з його текстами і вигадками.

У Бостоні на Німанській конференції нон-фікшн, де мені пощастило побувати, лауреат Пулітцерівської премії Том Френч висловив одне із золотих правил у полюванні за інформацією для нон-фікшн-тексту: «Не вигадуй нічого. Навіть вигадана травинка — це забагато». Серед інших правил: «запам’ятай усіх, навіть собаку» (можливо, це потім знадобиться), чи то: «подивися, якого кольору оправа окулярів Андрія сьогодні». Тобто максимально багато деталей. Бо вигадують зазвичай те, що проґавили, коли писали текст».

IMG_1401

Натомість Андрій Бондар запевняє: «Немає нічого цілком об’єктивного. Всі ж бачать мої окуляри по-різному, бо по-різному падає світло і т.д. Тому немає однієї правди. Це тільки твій погляд, твоя оптика. І якщо ти написав про травинку, якої не було, це не означає, що її не було. Це означає, що у твоїй уяві потреба авторська народила цю травинку. Це не робить репортаж менш правдивим».

Чому саме нон-фікшн?

«Нон-фікшн дає свободу журналістам писати так, про те, що ви хочете, як ви хочете, незважаючи на традиційні канони, — зазначає  Лілія Шутяк.  Художній репортаж дає можливість самовиразитися».

«Навіщо руйнувати канони? — роздумує Андрій Бондар. — З однієї дуже простої причини: авторської амбіції. Коли людина не може прилаштуватись до існуючих канонів, вона руйнує їх і встановлює свої. Нон-фікшн у широкому його розумінні — прекрасний спосіб зайти в літературу не так, як усі — з чорного входу».

Сучасний український репортаж і оптимістичні погляди

«За останні три роки кількість художніх репортажів активно зростає, з’являється багато перекладних текстів. Але все це ще неоране поле. І це гарна можливість проявити себе і розповісти про себе», — Марія Титаренко.

«Ми живемо в такий час, коли кожна людина може взяти диктофон, вийти в поле і зробити репортаж, — додає Андрій Бондар. — Головне — мати бажання і якусь іскру. Нон-фікшн має багато привабливих сторін. Одна з них — ти не мусиш іти на компроміси зі своєю совістю, не мусиш вигадувати те, до чого в тебе немає схильності. Наприклад, у тебе немає дару фантазувати, зате ти вмієш бачити. Це справді великий карт-бланш, особливо для молодих людей».

Усі фото — авторки.

Ярина Семчишин

Схожі публікації

1550 5

Мінус страх: як говорити з ісламським світом без упереджень

Конспект дискусії про те, як говорити з ісламським світом без упереджень

22.09.2016 Ліза Сівєц
1910 4

Чи може література протистояти насильству?

Нотатки дискусії про те, чи може література протистояти насильству

16.09.2015 Настя Іванців
2510 12

Перше Різдво на віллі «СОВА»

Різдвяні історії: Андрій Бондар

09.01.2017 Андрій Бондар

Популярні публікації

63152 5

Громада в дії

Чому в селі, де з’явився вуличний вай-фай, перестали красти квіти
07.02.2017 Альона Вишницька
30143 8

Анна Косарєва: «В ІТ-індустрії є безліч професій, де потрібні прикладні, гуманітарні чи фінансові знання»

Анна Косарєва про особливості ІТ-освіти в Україні, навчання школярів програмуванню та «Годину коду»
14.11.2016 Павло Кузнєцов
40393 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати