[Ця колонка створена завдяки читачам і читачкам The Ukrainians Media, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся, щоб таких матеріалів було ще більше!]
§§§
Я написала чимало текстів про Бучу, в якій живу із 2017 року, про мою оселю, де в березні 2022-го жили російські окупанти, про культурні практики та історію регіону. Про те, за що я її люблю і чому повернулася, про розкішний доглянутий парк, моє місце сили, у кав’ярні якого я вкотре пишу свій текст. Складно не повторюватися, — і без різниці, чи ти пишеш для закордонної аудиторії, чи української, — але сьогоднішня ніч укотре показала, що звільнення містечка — це не якась кінцева точка (хоч багато людей тут мимоволі вживають для цього таке, здавалося б, дивне означення, як «після війни», в значенні «після окупації та боїв»). Небезпека триває, хоч повітряна, як мені здається, — це «менше зло» за наземну, вона менш тотальна, це, погодьтеся, не росіяни, що п’ють у вас удома чай.
Отож, сьогоднішня атака, на мою думку, була безпрецедентна за кількістю вибухів і хвиль від них, звуків збитих шахедів, що падають на видимій відстані, тож я вперше за весь цей «доооовгий день» війни спустилася в підвал-укриття будинку, і, мабуть, уперше побачила стільки сусідів. Кіт у переносці стоїчно витримував компанію песика поруч.
«Десь так тут мало б виглядати 24 лютого, — подумала я, — коли атакували поближній аеропорт у Гостомелі й де була знищена “Мрія” й змінилися мрії багатьох. Змінилися, але не зникли».
На щастя, я так слідкувала за новинами й боялася вторгнення, розуміючи, біля якого стратегічного летовища я живу, що поїхала з Бучі з сім’єю 21 лютого 2022 року, якось дуже імпульсивно, тож вважаймо це енним чуттям. Мої ж сусіди тоді хто як міг залишали район біля аеропорту: в декого в авто були проколоті шини й вони не змогли виїхати на своїх машинах, хтось перебрався в більш безпечний район міста й застряг там в окупації, комусь вдалося виїхати одразу в Київ чи далі, але їх об’єднує наразі одне — більшість повернулася. І намагаються зберегти тут свій хиткий життєвий status quo. А багато хто й приїхав із більш небезпечних кінців країни — у класі моєї дочки чимало харків’ян і з’явилася подружка із Запоріжжя.
Бо, як це часто буває в центрі циклона, там зберігається певна рівновага. Наш район майже не постраждав, а зруйновану мансарду на десятому поверсі одного з під’їздів, завдяки збору, мешканці швидко відновили.
«То що там у вас насправді сталося?» — часто запитують мене за кордоном, коли не можуть повірити, що я живу «в тій самій Бучі», серед «отруєних», за Мартіном Поллаком, пейзажів.
І мені вкотре доводиться все пояснювати, що це була окупація, під час якої загинуло багато людей, і місто не в руїнах, хоч у всіх в уяві залишилася тільки картинка зі знищеною колоною на вулиці Вокзальній, де тепер серед нових котеджів і зелених газонів майже нема й сліду тих подій, майже. Як і багато де тут, бо темпи відновлення саме Бучі (не пишу за весь регіон і поближні місцини), через її трагедію, були стрімкими. І з моїх фото з алейок і тисового лабіринту в парку, столітніх дерев, затишних вулиць, добудованих будинків, що виросли вже після 2022-го, різноманітних подій, повних майданчиків дітей — іноземцям (а часто й українцям) складно скласти пазл, що це одне й те саме місто. І пам’ять тут сконцентрована в кількох місцях, вона стала частиною міського ландшафту — стенди на Алеї Героїв, стела біля церкви з іменами загиблих, де особливо боляче бачити імена дітей.
Як ти перекажеш комусь цю втрату?
Адже вона в прямому сенсі рухома (фізично все це легко пересунути, прибрати), але найголовніше — вона жива, хоч часто й не акцентована. Тут ходять свідки і родичі тих, хто, наприклад, давав перший бій на перехресті Варшавської траси й вулиці Вокзальної біля «Новуса», — але чи є там хоч один пам’ятний знак?
Я днями повернулася з нетривалої письменницької резиденції в австрійському Ґраці. І так розслабилася від відсутності тривог (там вони, до речі, є щосуботи, тільки навчальні), що якось цей контраст із атакою на Бучу був дуже разючим. Там у рамках резиденції я мала спільні поетичні читання, відвідала кілька подій, поміж яких була виставка «Чому тебе нема?» (ŠTO TE NEMA), присвячена трагедії в Сребрениці. Ні-ні, жодних причинних паралелей, вони тут недоречні, зрештою, це не конкурс чи змагання трагедій. Тут про інше. Ця виставка — дуже своєрідний «меморіал», зібрання боснійських кавових піал.
Архітекторка Арна Мачкіч і художниця Аїда Шехович збирали піали у боснійських родин, котрі втратили під час геноциду своїх рідних.
І ця колекція — символічна конкретна пам’ять про тих, хто з них пив, тому в одній із версій виставки ці піали розставляють на підлозі та до кожної наливають кави. З відстані ця практика ніби перегукується із традицією поминок, живі згадують померлих, межа чітка, минуле служить і товщею, й лінзою водночас. У випадку з українським контекстом цієї відстані нема, ми в процесі небезпеки, в багатьох просто немає часу озирнутися і стати таким собі соляним стовпом пам’яті, тому, мені здається, й мистецький підхід у нас до такої динамічної меморіалізації є інший. Ми намагаємося вкласти його в якісь уже намацальні нам рамки. Так я згадую ідею ілюстраторського проєкту Ірини Озаринської «Биківня, Бабин Яр, Буча» — серію робіт, що написана ґрунтом із відповідних місць трагедій, проєкту, який намагається зв’язати і підтягнути історичний контекст, а менше працює з індивідуальною пам’яттю.
Якщо ж повернутися до практик щоденності, то наші людські реакції такі самі — швидко відновити хоч і хитку, але рівновагу. Скло із розбитих вікон уже вийняте, міські служби лагодять пошкоджене, інтернет, біля квіткового кіоску знову стоять букети, сьогодні — із соняшників. Я безмежно вдячна всім цим людям, що продовжують працювати й відновлювати і навіть сьогодні поливають газони, хоч багатьом останнє може здатися недоречним, але тільки не мені, котра бачить у цьому особливу рутинність стійкості. Бо це, як ми вже всі побачили, не спринт, а марафон. Безперечно, у кожного в ньому свій ресурс, дистанція й мета.
Вечоріє, цокочуть цвіркуни. Машинерія літа — велики, ролики, самокати. Вереск незадоволеної дитини, що не хоче йти з майданчика додому. Неспішна бігунка. Лаунж на терасі ресторану біля галереї, де скоро, мабуть, буде нова виставка. Вервечки авто, що повертаються з Києва за місто. Афіша про концерт і оголошення про зниклого кота. Стигла алича біля місця колишньої дачі Булгакова, зі стели якої позбивали написи. Будівництво нової школи. Стара дача з дерев’яним мереживом веранди, дуже схожої на ту, що на картині «Благовіщення» Олександра Мурашка, адже родина його дядька, художника Миколи Мурашка, також мала в Бучі дачу. Ні, це не ілюзія, не токсичний позитив чи винятково інерція, — це все справжнє, воно тут і зараз, намагається втримати рівновагу.
Юлія Стахівська, поетка, журналістка.
Ілюстрація — Вадима Блонського.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
