Упродовж перших десятиліть ХХ віку, а особливо в постуенерівську добу, Київ швидко перетворювався в центр українського мистецького життя.
І, хоча речники радянської влади були певні, що в проголошеній тоді з високих комуністичних трибун «боротьбі двох культур», української та російської, перша приречена на поразку самими обставинами, адже дуже довго розвивалася як підпорядкована, без жодної державної підтримки, насправді російська література досить швидко була витіснена на маргінес.
Попри воєнні злигодні, голод і руйновище, витворювались нові форми літературного побуту, з’являлись українські журнали, видавництва, виокремлювалися художні школи й угруповання. А що доводилося надолужувати втрати, спричинені цензурними заборонами в попередні роки, то водночас заявили про себе мистецькі стилі та прямування, які за нормальніших умов мали би послідовно змінювати одне одного.
Символісти-музагетівці, авангардисти-аспанфутівці, неокласики творили модерну українську поезію. Щойно в середині десятиліття з’явилися перші серйозні модерністські заявки на великі прозові жанри.
1923 року Валер’ян Підмогильний виводить групу молодих амбітних авторів з аморфної київської Асоціації письменників — і так постає знаменита «Ланка».
Спільнота небагатьох, але вибраних: однодумцями Підмогильного стали Євген Плужник, Григорій Косинка, Тодось Осьмачка (їх називали спільним ім’ям Косьмачка), Борис Антоненко-Давидович.
Згодом, аби трохи приспати пильність цензорів і зоїлів, «Ланку» перейменували в МАРС — Майстерню революційного слова. Тож марсіани в двадцяті роки у Києві були таки дуже помітними.
Тамара Мороз-Стрілець, дружина Григорія Косинки, залишила чимало вимовних свідчень про київський ренесанс двадцятих, про тодішній літературний побут та взаємини членів Ланки — МАРСу:
«Концертів ми майже не пропускали, а особливо виступів прославленої тоді капели “Думка”. До театру ходили часто, особливо на прем’єри нових п’єс у постановці Леся Курбаса: “Джіммі Хіггінс” за Сінклером з участю А. Бучми, “Гайдамаки”, “Іван Гус” за Т. Шевченком. Або на вистави франківців під керівництвом Гната Юри».
Це якраз роки українізації опери (Тамара Мороз-Стрілець згадувала, що Григорій і познайомив її з Валер’яном Підмогильним у фоє київської опери, в день закриття сезону 1924 року).
Вони й жили всі у театральному кварталі, могли зустрічатися по-сусідськи. Знамените фото «Ланки» (з невідомим хлопчиком) зроблене на Володимирській, 49, де мешкали тоді Підмогильний та Антоненко-Давидович. Григорій Косинка — в будинку на території Софійського заповідника. І була неподалік іще одна «ланківська» адреса, своєрідний творчий клуб, який охоче відвідували. На Прорізну, в «дохідний будинок» Іващенка, забігали до Євгена Плужника.
Тут читалися вірші, обговорювались новини. А коли загострення хвороби стало таким загрозливим, що труський транспорт міг спричинити непоправне, друзі на руках перенесли Євгена до ворзельського потяга і санаторій у сосновому бору повернув поета до життя.
Майже всі тоді старалися завершити освіту. Підмогильний після недовгого навчання в Катеринославському університеті пробував слухати лекції в інституті народного господарства.
Тодось Осьмачка, Борис Антоненко-Давидович та Григорій Косинка стали студентами-філологами КІНО, тобто університету, перейменованого в київський інститут народної освіти. Останньому так і не вдалося скласти екзамен колезі по перу.
На іспиті у професора Миколи Зерова мусив розповідати про специфіку жанру «новелі». А що сам почувався творцем малої прози, то теорію вважав зайвою й марною. Тож і почав говорити про різницю між «новелями» і архаїчними «старелями» та про необхідність писати по-новому. Щодо жанрового новаторства неокласик із ланківцем домовитися тоді не змогли.
У дебютному романі Підмогильного «Місто» (1928) Київ уже представлено питомим українським культурним середовищем.
У добу нової економічної політики, яка почасти узаконила приватне підприємництво, місто оживає після виморочних років «військового комунізму», поступово «м’які кольори заступали гострі фарби революції на будинках, плакатах та обкладинках журналів».
Про це якраз і роздумує головний герой роману «Місто»:
«Література складається з творчості, життя літературне — з розмов літераторів. І на їхніх устах кожен факт з життя письменника чудесно стає літературним фактом, анекдот про нього — літературним анекдотом, галоші його — літературними галошами, як ніби всі члени їхнього тіла мають чарівну властивість надавати речам своїм дотиком літературної вартості. І хоч яке нудне та нудотне оте життя, оте розмотування бинди літературних новин — хто що пише, хто що думає писати, хто що про кого сказав, хто кого збирається гудити чи хвалити, куди хто їде спочивати й скільки хто заробляє, — саме від шуршання її створюється питомий дух справжньої, не кустарницької літератури».
Топографія середмістя означена якраз літературними осередками. Ще не знаючи тут нічого, Степан Радченко шукає якогось заробітку і знічев’я заходить у ДВУ, де його сприймають за графомана з торбою віршів.
Згодом із Державним видавництвом України будуть пов’язані Радченкові творчі проєкти. Далі наш герой потрапляє на вечірку ВУАН — і письменство звабило його назавжди.
Цей феномен київських літературних вечірок постав через неймовірний брак паперу та занепад видавничої сфери в роки війни й революції, тож перша половина двадцятих стала часом нової усної культури, коли автори мусили читати написане у переповнених залах. Юрій Клен завважував у спогадах, що сучасники впізнавали чи не всіх прототипів персонажів «Міста».
Пізніші катастрофічні погроми на цілі десятиліття позбавили нас культурної притомности, і збирати окрушини втраченого часу і втраченої пам’яти нині таки дуже складно.
Автобіографізм численних епізодів усе ж можна верифікувати. Читачеві «Міста» легко уявити, що в бібліотеці ВУАН на бульварі Шевченка Степан Радченко може зустрітися, скажімо, з персонажами Домонтовича, чи то з Вер Ельснер, чи то із закоханим у неї художником Корвином. Так само завсідниками вечірок були Підмогильний та його друзі з «Ланки».
Ось спогад Таїсії Коваленко з року 1924 про зустріч у ВУАН:
«На розі Володимирської була тоді бібліотека (кияни знають — колишня Перша гімназія), великий жовтий будинок. Там був великий гімназіяльний актовий зал. І письменники, читаючи свої недруковані твори, дуже часто там виступали.
Звичайно, я бувала на тих вечірках. А Валер’ян Петрович був дуже короткозорий. Дуже. Моя сестра колись говорила своєму чоловікові Євгену Плужнику: “Що ти мене з Валер’яном зазнайомив, який зі мною не вітається? Він же нічого не бачить. Мені не випадає першій як жінці з ним вітатися. Я тільки відкрию рот сказати: “Здрастуйте!”, а він пробігає мимо».
Євген Павлович, звичайно, сказав про це Валер’яну Петровичу. І от на одній з вечірок я тільки роздяглась і піднімаюсь нагору. А зверху біжить Валер’ян Петрович, подивися і каже: “О! Я дуже радий. Нарешті я Вас пізнав!” “Я не я, — кажу йому, — я її сестра”. Отак ми познайомилися».
Найбільшої слави у цьому жанрі усного виконання зажив таки Григорій Косинка. Він читав свої короткі тексти з пам’яти, надзвичайно артистично.
Павло Филипович навіть написав тоді популярну епіграму, згадавши знамениту Косинчину новелу «В житах», яка починалася рядком: «Це все було просто до дрібниць: і я, і заспаний ранок, і сивий степ». От із цієї «простоти» і кпить автор-неокласик: «Це все було страшенно просто: // Жита і дизиків екстаз. // Читав про це разів ти зо сто, // Та не читай сто перший раз».
Коли Підмогильний почав працювати в журналі «Життя й революція», його редакція на тодішній Карла Маркса, 2 стала місцем і ділових, і дружніх зустрічей. А що навпроти, під п’ятим номером, розташовувався готель «Континенталь» із письменницьким клубом, то під егідою вождя світового пролетаріату відбувалося безліч цікавих літературних подій.
Коли Ланку перейменували на МАРС, вже у першому січневому числі журналу «Молодняк» за 1927 рік з’явився фейлетон Юрія Вухналя «Марс». Про появу «нової літпланети» повідомлено із застереженням, що її атмосфера блимає «невиразним не то рожевим, не то блакитним, не то жовтим світлом». «По своєму віддаленню “Марс” стоїть близько від “Вапліте” й далеко від “Плугу”».
Тамара Мороз-Стрілець згадує, як, прочитавши цей фейлетон друзям, Григорій Косинка запропонував послати телеграми Юрію Вухналю — в подяку за розвагу — та Семенкові.
Семенко писав: «Що мені за діло до Києва та родичів, // Коли про Семенка мусять марсіяни знать!» З огляду на те, що вони тепер офіційно звуться марсіянами, пропонувалося послати Семенкові запрошення пристати до групи із запевненням, що марсіяни його вже знають.
В урбаністичному романі двадцятих років Київ нарешті означився як певна культурна цілісність; було виведено на поверхню, оприявнено його питомий український спадок, відбулося маркування простору. Цю розмітку по тому цілі десятиліття затоптували, затирали, руйнували, намагаючись повернути українську літературу до прийнятної для метрополії рустикальної «невинности».
Але спогад про марсіан та неокласиків на Хрещатику, про всю ту багатющу міфологію, множинність символів, емблем, імен, текстів, інтерпретацій годі було викоренити. Пам’ять була вкарбована в камінь, вона змінила саме місто, цей блискучий осередок українського модерного мистецтва.
Тепер Золотоворітський сквер завжди асоціюватиметься з епізодами роману «Місто», вулиця Городецького — із зібраннями марсіан у «Континенталі», а широкі металеві сходи університетського корпусу на бульварі Шевченка десь відлунюватимуть нам кроками славетних учасників літературних вечірок.
Це потужне культурне піднесення, уможливлене, серед іншого, і відновленням державности, більшовикам вдалося зупинити лише масовим терором.
Усі розмови провладних агітаторів про вищість імперської культури й безперспективність «малоросійської» нічого не значили: російська література на наших теренах остаточно марґіналізувалася, відбувалося навернення талановитих дебютантів, котрі змінювали культурну тожсамість і мову.
Згадати бодай Павла Филиповича чи Володимира Сосюру. Тож для утвердження пріоритету «великої російської» зоставалося хіба фізично усунути поетів і романістів. І машина нищення запрацювала повним ходом. Свою приреченість вони добре усвідомлювали. Підмогильний ще встиг зафіксувати кінецьсвітні настрої початку тридцятих у «Повісті без назви» — від роботи над нею автора й відірвав арешт.
Плужник вдавався до трагічної іронії: «Та це ж розмова лиш! — Але розмова довга: почнеш у Києві, кінчиш на Соловках!»
Євген Плужник помер на Соловках 2 лютого 1936-го. Валер’яна Підмогильного розстріляли в Сандармоху 3 листопада 1937-го. Вбивство української еліти на ознаменування ювілею російської революції якраз і розкриває сутність радянської імперської ідеології: Україна мусила зникнути з політичної карти.
До цього сюжету додався ще один трагічний постскриптум. За відмову співпрацювати у жовтні 2022-го окупанти розстріляли головного диригента Херсонського музично-драматичного театру Юрія Керпатенка. Театр носить ім’я вбитого в Сандармоху геніального драматурга Миколи Куліша. Російська людиноненависницька ідеологія не змінилася, терор триває. І ми мусимо вистояти попри все.
Віра Агеєва, літературознавиця, докторка філологічних наук, авторка книжок «За лаштунками імперії», «Марсіани на Хрещатику. Літературний Київ XX століття», лауреатка Шевченківської премії, професорка Києво-Могилянської академії.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — opinions@theukrainians.org.
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції. Головне зображення створене за допомогою технології штучного інтелекту у нейромережі Midjourney.
