Два роки тому, 15 лютого 2024 року, бійці протитанкового батальйону тримали позиції поблизу селища Ласточкине (Криничне). Це був один із останніх логістичних шляхів до Авдіївки. Тоді оборону міста тримали підрозділи 3-ї окремої штурмової бригади. Від кулі ворожого снайпера загинув молодший сержант Кирило Ульман із позивним «Німець», який служив у протитанковому батальйоні. Йому було 36 років. Полеглим Кирилу «Німцю»Ульману і його побратиму Максиму «Крюку» Крюкову присвятили короткометражний фільм «Бій під Ласточкиним». Цю колонку у пам’ять про Кирила написала його дружина Дар’я.
***
Світ знав його як талановиту, творчу людину у постійному пошуку. Ще за два роки до повномасштабного вторгнення Кирило відчував, що його тягне тримати зброю, але не міг пояснити чому. Він мріяв про полігон і щонайменше про двох дітей. Я ж хотіла дітей, які матимуть його очі. Натомість створила проєкт із його цінностями — заснувала на честь чоловіка спільноту Community Ulman: це жіноче обʼєднання спітворить культуру пам’яті через дію. Ми проводимо тренування на полігоні, вчимо опановувати зброю й тактичну медицину, разом відвідуємо меморіальне кладовище та прощаємося з героями.
Ми з Кирилом мали стрімке знайомство — чай, вечеря, поцілунок. Три дні знадобилось, аби зрозуміти, що хочемо бути разом. Тілом бігали «мурашки», коли ми торкалися одне одного. З ним можна було поговорити про все, що завгодно. Ми любили всістися на літній майданчик і пліткувати про людей навколо. Нам було легко й весело разом. Вже на першому побаченні виявилося, що ми напрочуд схожі.
Побратими казали про Кирила: «Він як швейцарський ножик». Усе вмів і в усьому прагнув розібратися до дрібниць.
Він докладно досліджував амуніцію, вивчав культуру американських військових угрупувань і полював за їхніми дропами. Саме тоді народилась ідея створити полігон і лінію мілітарі-кежуального одягу — такого, що пасував би для міста, але якщо вулиця раптом переходить у полігон, то і там було б зручно.
Кирило мріяв підбити танк і отримати нагородну зброю. Я підтримувала його в усьому. Якось він сказав мені: «Коли закінчиться ця війна, я поїду на закордонні (військові — авт.) контракти». Я відповіла: «Ми поїдемо».
До повномасштабного вторгнення Кирило мав власний ресторан — без перебільшення, проєкт, що випереджав свій час — кухнею, поєднанням смаків, сміливістю концепції. Україна знала його як засновника комбучі Godzyki Kombucha. Коли ми були вже разом, я запитала, як він став військовим. Кирило відповів просто: «Я знав, що буде війна. Я готувався. Ми з партнером приїхали на виробництво, розділили гроші навпіл — і все. Я зібрав речі й пішов шукати, як можна доєднатися до ЗСУ».
У нього було невелике крафтове виробництво, і навіть перебуваючи на позиціях, він вступав у дискусії в чатах «знавців» чайного гриба.
На його документі була печатка: непридатний і тільки він міг, кажу жартуючи, давати хабаря, щоби приєднатись до армії. До війська він пішов свідомо — добровольцем. До цього рішення готувався, шукав, як бути максимально ефективним й зрештою став командиром відділення, а згодом ще й головним сержантом роти.
Його шлях почався з ТрО, а за пів року від долучився до 3-ї окремої штурмової бригади. Попри складні напрямки й операції, назв яких навіть не хочеться вимовляти, Кирило завжди знаходив час для розвитку. Він стрімко прогресував як військовий і щиро був переконаний: кожен без винятку військовий має опанувати всю зброю, яка є на балансі частини. Що він і зробив. Він був творчим навіть у війні. Управлінський досвід дав йому змогу рухатися військовою кар’єрою. Думаю, у цьому і є секрет успіху: досвід життя плюс пристрасна любов до того, чим живеш тепер. Мені здається, саме такі люди — найкращі люди на війні.
Кирило невтомно цікавився життям. Він міг щоразу захоплено переказувати лекції з історії України, детально пояснювати калібри й різницю між ними — і все це вже через десять хвилин після того, як зробив мені пропозицію. Я не мала жодного шансу не полюбити зброю.
Весілля гуляли у Києві, в колі найближчих друзів і побратимів. На відкритому даху шестиповерхової будівлі.
Унизу гуділо місто, а поруч стояли чоловіки у формі й цивільні друзі. Запрошений ведучий тоді пожартував: «Ви серйозно хочете, щоб цивільні й військові святкували на відкритому даху? Ви збожеволіли». І в цій відкритості було все наше життя.
За пів року Кирило загине. Ще за пів року Президент України присвоїть йому звання Героя України. Мій чоловік дасть змогу евакуюватися побратимам, утримуючи позицію до останнього. Якби не цей крок, котел би замкнувся — і всі залишились би в Авдіївці. Коли йому сказали їхати туди, то він не вагався і просто сказав: «Сонечко, я їду».
Я заснувала проєкт на честь чоловіка. Для мене дуже важливо, щоб жінки опанували зброю і з гордо піднятою головою промовляли прізвище мого чоловіка. Мій чоловік чинить національний спротив і зараз. Він присутній у бою, бо його спільнота переказує донати від тренувань та інших подій у підрозділ. Наразі Community Ulman налічує понад сто людей. Головна ідея — сформувати позитивний досвід пам’яті, щоб у жодному разі не асоціювати Кирила лише зі смутком та скорботою. Хочу, щоб згадка про нього жила, щоб його проєкти жили і щоб нові люди знаходили в ньому приклад.
Ти вписаний в історію, любий!
Ти і є історія!
Дизайн — Вадима Блонського. Колаж створений на основі архівних світлин.
