Історія доводить: коли будівельники говорять різними мовами, важко звести міцну споруду. А надто — коли не знати із чого. Свого часу Ларисі Самсоновій, у минулому інженерці, довелось ремонтувати крихку конструкцію системи інклюзивної освіти, яка в Україні тільки зароджувалась. Активні мами хотіли одного, чиновники закривали вуха.
Жінка була по обидва боки барикад та скрізь започаткувала свій маленький майдан. А одним із наслідків великого всеукраїнського стало те, що від вересня минулого року кожна загальноосвітня школа зобов’язана відчинити свої двері для дитини з особливими потребами.
Перейшовши з активістів у чиновники та відтепер з висоти своєї посади — керівниці директорату інклюзивної та позашкільної освіти при Міністерстві освіти та науки — Лариса Самсонова пояснює, чому тим й іншим так важко порозумітися і що робити, щоби не втратити контакту.
[Текст створений у партнерстві з Інститутом лідерства та управління УКУ — лідером у сфері освіти для представників неприбуткового сектору в Україні. Разом ми розповідаємо історії випускників ІЛУ УКУ, які підтверджують важливість професіоналізації громадського сектору.]
Кажуть, що в часи СРСР люди з особливими потребами були невидимими. На початку 90-х, коли ви почали цікавитись проблемами інклюзивної освіти, Україна ще була цілком радянською. Що вас так вразило у тій системі, що ви вирішили опанувати нову професію?
Я ніколи в житті не обрала б цієї професії, якби не особиста історія. Тоді в суспільстві існували міфи, що діти з інвалідністю народжуються тільки в наркоманів та алкоголіків. Тож я не думала, що подібне може коли-небудь статися зі мною. Міфи не давали шансів нормально жити, я мала серйозний стрес. Почала думати: а як узагалі людина з цим справляється?
Після здобуття незалежності в Україні почався доволі прогресивний період. Якось навіть на телебаченні влаштували 24-годинний марафон, де в різних регіонах висвітлювали тему людей з інвалідністю та пов’язані із цим проблеми. Так я дізналась телефон київської громадської організації, яка працювала над цією проблематикою. Я подзвонила до них, вони направили мене до інших, і так я почала вивчати, що взагалі є. Прибилась до приватної організації «Школа життя», яку підтримували англійці. Тоді в мене більш-менш настало прийняття — зрозуміла, що не сама така зі своїми проблемами.
Коли почала відвідувати громадську організацію, то побачила, наскільки різними є батьки та проблеми, зрозуміла, що мені бракує знань у цій сфері. Взялася вивчати систему: тинялась по тодішніх дитячих садочках, де мені весь час давали заповнити протокол — написати, що у мене є ось така дитина і треба віддати її в інтернат. Ці інтернати — просто карма мого життя. (Усміхається)
Їх мало і вони дуже розкидані по країні?
Їх дуже багато. Вся система від початку була побудована на інтернатах, яких і зараз д-у-у-уже багато. У різних сферах нашого життя взагалі надто багато закладів. Але зараз справа не в них, а в тому, що людина безпорадна. Людину, яка мала до того професію та коло спілкування, просто вилучають з усіх суспільних процесів. Вона раптово опиняється у вакуумі — ніякої професійної допомоги ні дитині, ні сім’ї ніхто не надає.
Коли я почала контактувати із соціальними службами, там одразу записували мене у категорію «бідних» — видавали пайок. Я їм казала, що мені потрібна підтримка, а вони ображалися. Дитячий садок був тільки для тих малюків, які могли про себе подбати, а моя дитина — не могла. Інших сервісів не було.
І коли я знайшла приватну організацію, при якій була школа, то мене вже ніхто не міг зупинити: щодня їздила туди з іншого кінця міста чи ходила пішки з неходячою дитиною на руках. Так я познайомилась з англійцями, які згодом організували мені приватну поїздку до Англії, де допомогли з обстеженням та народженням другої дитини.
У Лондоні я й побачила, як система працює по-іншому. Звідтоді, накопичуючи досвід — зокрема дуже негативний, я вчилась. І збагнула — так, як є, я не хочу.
І якими були ваші дії?
Спочатку це було навчання у «Школі соціальної роботи» при Києво-Могилянській академії. Там мене підштовхнули зробити це професією.
Як на кінець 90-х, це був дуже прогресивний курс: там об’єднали чиновників, мам, громадських діячів. Вчителі-англійці пояснювали чиновникам потреби людей, а тих вчили розмовляти з чиновниками. Було цікаво.
На навчання запрошували людей з проектами. Мій мав назву «Соціальний сектор сервісу». Я уявляла, що буде така собі диспетчерська, куди приходитимуть та дзвонитимуть батьки, а кваліфікований соціальний працівник буде відповідати: «Так, ми вас записуємо і ось таку послугу надаємо». (Сміється) Була така смішна ідея. Але англійці звузили її та запропонували об’єднатися з іншими батьками в громадську організацію і почати з маленького.
На той час я перебралася в інший район Києва, почала знайомитись з батьками дітей. Спочатку нас було троє. І англійці сказали — бачиш, як класно? Тепер ви можете стати громадською організацією.
Так народилась ваша громадська організація «Родина»?
З навчання у Могилянці вийшла «Родина». Тоді на курсі мені дали дуже багато. Передусім, розповіли, що таке складна життєва обставина, як із неї вийти, хто може втручатись, а хто ні. Вивчаючи соціальну систему захисту, я зрозуміла, що у нас немає тих, хто професійно надавав би соціальну послугу та вирішував складну життєву обставину.
Є служби, які діють кардинально, — забирають дитину з сім’ї, що ще гірше. Або ж просто консультують. Єдине, що тоді ефективно запрацювало, — це батьківські групи взаємодопомоги.
Спочатку наша громадська організація працювала з Центром соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді міста. На той час ця соціальна служба теж тільки ставала на ноги, співпраця з громадськістю була активною. У нас був договір про співпрацю, і я віддавала увесь свій час на розбудову денного центру для дітей з інвалідністю. Громадська організація виконувала основну частину справи, соціальна служба не втручалася — мовляв, робіть, що хочете, все добре. Це була класна робота. Ми «з нуля» будували сервіс, який був дуже необхідним для батьків. Тоді ж, коли ми розвинули цю тему так сильно, що вона опинилася у всіх на слуху, від нас відмовились.
Відмовились?
Просто у них була своя програма із назвою «Заходи соціального супроводу дітей з функціональними обмеженнями». Ми з цієї програми зробили денний центр соціально-психологічної реабілітації.
У 2007 році Кабмін ухвалив Постанову про типове положення центрів соціально-психологічної реабілітації для дітей та молоді з функціональними обмеженнями, де допускалась організація закладів денного перебування. Та водночас основною метою лишалось виявлення сімей, надання інформаційних та реабілітаційних послуг тощо.
Соціальні служби сконцентрувались на тому. Послуг денного догляду вони надавати не хотіли — а надто в Києві. Такий сервіс — лише для певної кількості людей, а вони звикли звітувати масовістю. Якщо ви проглянете звіт Центру соціальних служб для сім’ї, дітей та молоді, то побачите, що вони надали 400 тисяч послуг. Яким чином? Ще й з колективом у 100 людей. Це нереально.
Зараз система також працює за такими принципами?
Вже менше. Зараз соціальні служби змінюються, настав час їх інтенсивно розвивати, вони переходять на карткування і вивчення кожної життєвої ситуації дитини. Та насправді зі змістом послуги досі плутанина. Має бути єдиний стандарт допомоги конкретній людині в конкретній ситуації. Працівники ж часто не розуміють, як це робити, навіщо це треба. Часто їм важливий процес, без вимірювання результатів.
Тим не менш, їхнє основне завдання — втрутитись і вирішити складну життєву ситуацію в родині. Послуги денного догляду — це інструмент. Сім’я, яка потрапила в скруту внаслідок того, що народилася дитина з тяжкими порушеннями розвитку, втрачає функціональність. Дитина прив’язана до дому — мама навколо неї крутиться, догляд 24/7. За умови існування сервісу батьки можуть залишати там дитину до вечора, фахівці її навчатимуть навичок самостійності, самообслуговування, займатимуться її розвитком і соціалізацією. Батьки ж зможуть працювати та вирішувати — хоч і не до кінця — складну обставину.
Послуга денного догляду може вирішити проблему. Та передусім потребу у цій послузі мають визначити соціальні працівники. Самі родини не завжди розуміють, що їм треба: мама і тато зосереджуються на лікуванні та шаленіють від того, що дитину треба нормалізувати.
Відпрацювавши в громадській організації 12 років та співпрацюючи з соціальними службами, мені вдалось створити справді сервіс. І як тільки ми до цього дійшли — у Центрі нас відштовхнули. Постав вибір: знищити створену послугу чи надавати її самостійно.
Чим є ваш сервіс? Це було конкретне приміщення?
Так, ми самі його знайшли, все відремонтували, хоч це і була власність Центру соціальної служби для сім’ї, дітей та молоді. Це була одна групова кімната дитячого садочка, і ми просили, якщо соціальна служба з нами співпрацює, то сервіс має стати закладом — з постійним бюджетом. Хотілось стабільності — чогось конкретного, що вирішувало б проблему людей.
А вони відмовились. Створили заклад, але повністю забрали ключі в батьків з організації. Сказали — ніяких послуг, тільки консультації. І батькам не заходити — дитину віддали та чекайте. Скажімо, півгодини прийому у психолога в понеділок та півгодини у логопеда — у вівторок.
Тільки тоді я зрозуміла, що фінансування закладів не означає вирішення проблем. Під кожну проблему закладу не створиш. Треба орієнтуватися на послуги і шукати недержавних надавачів, які ці послуги забезпечать. Завдання держави — гарантувати, що послугу надаватимуть відповідно до потреб.
Тобто вийшов такий собі заклад з обмеженими можливостями.
Саме так. (Сміється) Це був дуже складний період. Хтось сміливіший завжди бере на себе весь вогонь. Так і сталось: я взяла на себе весь вогонь негативу від невдоволених керівників міста, району. Мене звинувачували, що я все це сама для себе організовую і що за посади борюсь. Просто коли немає аргументів, люди переходять на особистості.
На той час організація мала 150 членів, і нас усіх тоді сильно перевіряли. Мене навіть в прокуратуру викликали, там копіювали заяви батьків щодо членства в організації та надзвонювали їм із питанням, мовляв, який стосунок вони мають до організації. Деякі з батьків злякалися і спробували відхрещуватись.
Згодом ми узгодили позиції з адміністрацією — і ті погодились припинити конфлікт. Поставили умову — приміщення віддають нашій громадській організації в оренду на п’ять років (потім дали на один), але без грошової підтримки. Мовляв, як хочете, так і виживайте.
Я тоді так розгнівалася. Уже втомилась страшенно. І сказала, що з мене досить і я йду з «Родини». Головою мене не переобрали — нехай самі розбираються.
Це був 2013 рік, передреволюційний. Тож перший «майдан» стався у нас.
І чим закінчилось?
Забула один момент: «революції» б не сталось, якби я не пішла навчатися в Інститут лідерства та управління УКУ на курс «Управління неприбутковими організаціями». Я зрозуміла, що застрягла, що ми продовжуємо топтатися на одному місці: соціальна служба затягує у вир 400 тисяч послуг, а проблем батьків не вирішує.
Мені бракувало знань про громадську організацію як таку. На той момент я собі уявляла все так: ми сигналимо про проблеми, кажемо про них державі, а вона має їх вирішувати. Але ми сигналимо-сигналимо, а держава нічого не бачить. Отже, ми щось не те робимо?
Цінності з УКУ, знання зі США, досвід роботи соціальної служби — все тоді наче в пазл склалося
Депресія була страшна. Та я побачила оголошення від ІЛУ УКУ, а через рік мені подзвонили та запросили на курс «Управління неприбутковими організаціями».
І все… пропала. На першу сесію я поїхала у свій день народження — настільки цікавим було навчання. До того я теж навчалась — отримувала другу вищу освіту в КПІ на факультеті адміністративного менеджменту. Там мені хотілося сказати, мовляв, послухайте, давайте я вам відразу заплачу за диплом. На той час навчання там було таким несучасним, викладачі надиктовують лекції, бо не вміють користуватися комп’ютером, величезна кількість предметів, які не мають стосунку до реального управління, тощо.
ІЛУ УКУ — це було саме те, що потрібно. Там мені розповіли про візію, цінності, значення. Про цикли управління, про комунікацію, про управління змінами. І що, головне, надавати послуги силами НГО — це нормально, і що робота в НГО — непроста і важлива. Базована вона на бізнес-підходах, тож це не жебракування на зразок «дайте грошей — і ми їх проїмо».
Після кожної навчальної сесії я приїжджала в громадську організацію і все це проговорювала на місці. Батьки ж також не розуміли, куди вони ходять. Ну є соціальна служба, а там ще є громадська організація. А що є що — не могли збагнути. Тож ми почали з ними із візії, малювали картинки. Так все і закрутилось.
Я закінчила навчання в 2012 році. Моя дипломна робота мала назву «Будинок підтриманого проживання для дітей з особливими потребами». За цю ідею я отримала гран-прі, але без коштів. В Інституті лідерства та управління УКУ мені порадили ще поїхати кудись подивитись на подібні проекти.
Потім я три тижні провела в США за програмою Громадські зв’язки USAID. Там я побачила систему підтримки — від народження дитини до підтриманого проживання. Цінності з УКУ, знання зі США, досвід роботи в соціальній службі — все тоді наче у пазл склалося. Я отримала знання, але не вистачало батьківської позиції.
Мене не було в «Родині» дев’ять місяців. Приміщення саме собою без людей не працює. А їх ніхто не фінансував. Була держава, а тепер нікого. Батьки приходили туди суто поспілкуватися — в результаті пересварились. Зрештою гуртом прийшли на мою нову роботу та попросили повернутися.
І я прийшла назад — у пусте приміщення.
І зробили там свою «революцію»?
Почала використовувати знання. Питала — чого ми хочемо? Нам потрібен педагог! Так ми почали з маленького: найняли людину та між собою домовилися, що кожен платитиме йому 10 гривень за дитину та асистуватиме на заняттях.
Місяць попрацювали — виснажились. Що ж, малюємо далі.
Чого ми хочемо? Нам потрібен професіонал! Погодились, що будемо виділяти йому зарплату з грошей на соціальну підтримку на розвиток дитини. Та потім за оренду приміщення нам призначили таку суму, що вже не вистачало. На той час батьки вже так втомилися від своїх дітей, що погодились раз на тиждень запрошувати волонтерів. Дитина півдня з ними, тож батьки вільні. Та волонтери ж такі нестабільні: то вони є, то їх немає. Батьки почали казати, що півдня надто мало, потрібен хоча б день.
Так ми перейшли до послуг платного працівника — 200 гривень за дитину, — який приходив раз у тиждень. «Та що нам день? Ми погоджуємося платити більше!»
Однак після розрахунків зрозуміли, що сума стала б для батьків непосильною.
Так почали працювати з бізнесом, і з часом бюджет «Родини» виріс до того, що ми змогли офіційно працевлаштувати педагогів. Ми поєднали всі можливі ресурси — з боку бізнесу, з боку держави, з боку батьків. Ну і постійна робота над розвитком.
Тобто в ІЛУ УКУ вас навчили професійно комунікувати?
Так, все поєдналось. Але не все так гладко. У «Родині» з’явились гроші з абсолютно різних джерел — фандрейзинг, корпоративна соціальна відповідальність. Вирішили, що точно не братимемо на розвиток грошей у батьків. Вони самі так вирішили: бо якщо платиш, то впливаєш.
Якийсь час у нас все було добре, мирно і логічно: проекти писали, цілей досягали. Та згодом з’явився проект ЄС, який фінансував винятково послуги. І коли батьки цілий рік платили менше, то почали пред’являти претензії — а чому, мовляв, узагалі не безкоштовно?
Я опинилась по інший бік барикад: спочатку з державою намагалася комунікувати, а потім довелось із батьками. І це виявилося складніше.
Як вирішився конфлікт?
Я зрозуміла: батькам дуже зручно, що є я, — всі питання вирішую, та ще і невдоволення можна висловлювати.
Почали спочатку. Чого ви хочете? Щоб все було безкоштовно? Тоді питання до влади. Нам знову допомогли в ІЛУ УКУ — дали гроші на адвокаційну кампанію. Завдяки цьому я розібралась у роботі з владою, почала розумітися на аналітиці. Зрозуміла, що є дві сторони. Перша — громадськість, яка подекуди має дуже хороші ідеї, раціонально використовує кошти, доносить за допомогою адвокаційних кампаній ідеї владі. Друга — влада, яка в принципі не розуміє, навіщо це все.
Батьки не можуть чітко сформулювати своїх бажань. Отримали трошки допомоги і думають — а чому не можемо взяти все? І взагалі — чому мені постійно треба чогось вимагати, добиватись?
Приходить час, коли організація починає залежати від лідера. Тобто ти вже все знаєш, пішов уперед і не можеш щоразу пояснювати новоприбулим усе від початку. Батьки мають взяти відповідальність — за себе, своє життя, дитину. Так, вам мають надавати послугу, але не ту, що прив’язує, а ту, що допомагає жити краще. Та ви не хочете жити краще — ви хочете бути вічним користувачем, не справляєтесь із своєю ситуацією. Справляйтесь.
Я розуміла, що працюю 18 років у НГО, посада голови правління виборна, але переобирати мене не дуже хочуть. Мені допомогла нова реформа державної служби, про яку я ніколи навіть і не думала раніше. Побачила оголошення у ЗМІ. Чому б не спробувати? А державна служба передбачає, що я не можу бути керівником громадської організації — можу бути її членом, членом правління, ким завгодно іншим.
Зараз маємо нові складні часи — самостійне становлення громадської організації. Я її залишила успішною, з фінансовими механізмами.
Знайшли вам заміну?
Не одразу, із другої спроби. Тепер в організації є дві посади — голова правління і виконавчий директор. Я ж вирішила піти на держслужбу і спробувати себе там, спочатку на посаді генерального директора директорату з питань інклюзивної та позашкільної освіти Міністерства освіти і науки, а тепер, із певних об’єктивних причин, від грудня працюю керівником експертної групи з питань інклюзивної освіти у тому ж директораті.
Громадські діячі, які переходять на держслужбу, зазвичай скаржаться на надмірну бюрократію. Де ви відчуваєте себе найефективнішою?
Поки що висновки робити рано, але перші враження вже сформувалися. У міністерстві працює більш як 300 осіб. У кожному кабінеті пишуть якийсь нормативно-правовий акт. Іноді на запитання, яку вирішують проблему, не завжди є відповідь. Акти пишуть відповідно до законів — наприклад, недавно ухваленого Закону «Про освіту». Згідно з ним, слід розробити порядок надання певних послуг.
Та щоб не створити зайвого, треба спочатку виявити та проаналізувати проблему, створити бачення розвитку. Таке завдання у нових держслужбовців. Часто там і починається непорозуміння.
Я звикла працювати від визначення проблеми до пошуку шляхів її вирішення. Крім того, розумію: документів ухвалено тисячі, а проблеми існують досі. А коли ти підіймаєш якусь з них на поверхню, відразу з’являються групи інтересів. Аналізуючи тему позашкільної освіти, ми в директораті виявили, що є проблеми: вона недоступна в сільській місцевості, дітей вразливих груп долучають недостатньо, потреб дітей не визначають, а особливо їхніх інтересів у підлітковому віці, що є визначальним для становлення людини.
Чому так важко? Це питання грошей, ідеології чи чогось іншого?
Проблема в комунікації і культурі ведення дискусій, діалогу. Потрібно всім між собою домовитись і зрозуміти, що ніхто нічого не збирається руйнувати. Але й нічого не змінювати не вдасться.
За гуртки в позашкіллі діти голосують ногами, а батьки — часто гаманцем. Але орієнтація на фінансування закладів не дає змоги побачити, що ж насправді в цих закладах відбувається. Роль позашкілля в загальній системі освіти величезна. Якщо школа — «обов’язкова» програма, то позашкілля — це вільний вибір і спроба знайти дитині напрямок у подальшому житті. Це шанс спробувати себе в різних видах діяльності. Йдеться не тільки про традиційні гуртки співу, танців, плетіння з бісеру. Це нові інноваційні напрямки, що мають стати максимально доступними кожній дитині.
Інша складність — фінансування позашкільної освіти. Його здійснюють з місцевого бюджету. Під час реформи децентралізації не всі громади отримали на своїй території заклади. Утримувати великі центри дитячої творчості можуть тільки багаті громади, що найчастіше зосереджені в містах районного та обласного значення. А що робити в селі? Це дуже складна система: рухати її означає зачепити багато інтересів. І тут треба спочатку домовитись про те, що діти понад усе, послуги мають бути якісними, а фінансування закладів не дорівнюватиме фінансуванню послуг.
Чого вам вдалося досягнути на посаді?
Поки що про досягнення говорити рано. 80% роботи директорату стосується взаємодії зі стейкхолдерами — тобто групами інтересів. За ті вже більше ніж півроку, що я тут пропрацювала, окреслилось п’ять сфер, над якими ми працюємо.
Це передусім інклюзивна освіта: кардинально змінилась система обстеження дітей, з’явилось адміністрування на рівні школи, розвиваються інклюзивні центри. Якщо у 2017-2018 роках ми мали 7100 з лишком людей на інклюзії, то на цей вересень маємо близько 12 000. І це стрімке зростання. Ухвалено революційний закон — діти можуть піти в найближчу школу, батькам ніхто не може відмовити. Відразу почали кричати спеціальні школи — мовляв, їх закривають. Насправді там перебуває 39 тисяч дітей і їх ніхто не закриває. Це просто перетікання з однієї форми в іншу.
Цю систему треба вибудовувати у школі, бо зараз там сприймають інклюзію за вторгнення. Ми маємо дати інструменти, організувати систему допомоги звичайним та особливим дітям — щоб не нашкодити. Бо інклюзія — це не шкода.
Це дуже чутлива тема. Як ви працюєте з тими батьками, у яких немає особливих дітей? Як пояснюєте суспільству, що інклюзія — це важливо для всіх?
Це не важко. Просто це проблема ментальності, а вона так швидко не змінюється. Спершу сприймали в штики, були заяви батьків. Та долучилися медіа. Вони дуже допомагають, пояснюють — це всього лиш право на освіту. Тож можете хоч кричати, що в клас нікого не впустите, але і у вашої дитини є право на освіту, і в нашої. Не можуть одні бути щасливими за рахунок інших. Хочете чи ні, а якось маєте домовитись.
Раніше було як? Дитина з інвалідністю іде до школи, а там кажуть — зробіть щось «з цим», і повертають батькам. Зараз вибудовується інша формула — так, у дитини є проблема, і школа має її вирішити. Не перенавчити, зробити «нормальною», а організувати такий сервіс, який дасть змогу бути серед однолітків.
Просто треба долучитися у цей процес і не ховатися. Коли працівники школи бачать таку дитину, спочатку у них виникає шок. А потім усі звикають до того, що світ різноманітний. В інклюзію треба повірити, зрозуміти, що це робота і послуги інклюзивної освіти треба розбудовувати.
Моя знайома працює заступником директора школи в Хмельницькій області. Там поряд дві школи: в одній жодного інклюзивного класу, в іншій — 18. Це означає, що в цій школі вчителі вже не бояться. Досвід долає страхи. Узяли до свого класу дитину з особливими потребами, вибудували комунікацію з учнями, батьками — зробили все правильно і тепер всі щасливі. Інклюзія — це процес.
Просто це треба прожити. З інклюзією можна впоратись тоді, коли вчитель не буде переносити свої страхи на процес. З цим йому теж треба допомогти. Педагог має бути навчений, що діти є особливі, і взагалі — всі діти особливі, немає однакових. Можливо, цьому сприятиме реформа «Нової української школи».
Ви бачили, як інклюзивна система працює в різних країнах. Оглядаючись на власний досвід, скажіть, наскільки далеко нам до Лондона та Вашингтона?
Ментально — дуже далеко. Але нам даються ситуації, завдяки яким усе може швидко змінитися. Згадайте 2014 рік, коли в нас була страшна прірва між сходом і заходом країни. І раптом війна. Хвиля людей зі сходу почала рухатися у всі кінці країни, зокрема на захід. Проблема розколу поступово нівелюється — все плавно змішалось в одну систему. Спочатку були проблеми. Пам’ятаєте, як цькували переселенців і не хотіли оселяти їх у свої квартири? Зараз цього вже значно менше.
І це та сама інклюзія — вимушене залучення. Природним шляхом це відбувалось би дуже довго. А так ми маємо шанс усвідомити, що ті люди — частина нас. Війна — це страшно. Хлопці та дівчата стають людьми з інвалідністю. Вони ж тільки були «звичайними» — і раптом стали іншими. Люди дивляться на них і думають: «Ну як же? Я недавно бачив його таким, а він тепер ось такий». У суспільстві зріс рівень видимості.
Раніше тільки й чути було: «Та віддайте цих дітей в інтернати! Що ви мучитеся?». А тепер кажуть, що інтернати — зло.
Перш за все — без істерик. Якщо хочете чогось досягнути, зрозумійте, що треба просити про допомогу і що це нормально
У нас не просто окремі люди, у нас узагалі людина зі своїми депресіями невидима! Як робот, тільки працює й працює. А віднедавна ми почали гуртуватись там, де почуваємося потрібними одне одному. Спочатку волонтери їздили в інтернати роздавати цукерки, печиво, м’які іграшки. Я знаю заклади, де цілі кімнати були завалені гуманітаркою.
Але завдяки цьому інтернати стали відкритими. Люди почали розуміти масштаб цієї проблеми. Спочатку звинувачували батьків — такі-сякі, віддали своїх дітей. Та, як з’ясувалось, батьки нормальні — вони просто пішли за послугами, яких немає на рівні громади.
Нині все переходить в іншу площину. Пішов рух — усе більший і швидший. І буде по-своєму іти — не так, як в Америці.
А як було у США?
Там дуже сильно розвинена судова система: дитину з першого класу вчать знати про свої права. Тож усе почалося з однієї дівчини, яка прикувала себе ціпком до паркану Білого дому через те, що він для неї був недоступним. З того часу минуло десь сорок років — поступовий громадський рух вилився у законодавчі поправки.
У нас наразі багато провалів. Найбільший — дитинство. Тобто обстеження, раннє втручання та допомога, направлення всіх зусиль на сім’ю. У нас на цьому економлять і досі працюють із наслідками. Це треба переосмислити і передусім вкладати в дитину. У будь-яку — здорову чи особливу. Вкладати у ранній розвиток у будь-якому разі вигідно, бо тоді ти не утримуєш дитини все життя. Нам треба подбати про тих особливих дітей, які просто мають труднощі в навчанні, а в класі стали ізгоями, бо не можуть так, як всі, читати і рахувати.
У інших країнах це термін — труднощі в навчанні. Вони можуть бути в кожної дитини. Долаєш їх — і стаєш «звичайним». Та якщо в школі тебе нагородили тавром, то вже на ціле життя. І тоді вже дитину ми втратили. Саме тому я тут.
Ви знаєте стан справ по обидва боки барикад. Дайте п’ять дієвих порад, як громадським організаціям стати видимими для держави.
Перш за все — без істерик. Якщо хочете чогось досягнути, зрозумійте, що треба просити про допомогу і що це нормально, бо хтось, хто на цьому розуміється, допоможе зорієнтуватися у складній життєвій ситуації. Гуртуйтесь до таких, як ви, шукайте громадські організації з вашої проблематики. Взаємопідтримка — це важливо. Коли ви спокійні, то здатні приймати раціональні рішення.
По-друге, пропонуйте те, що на часі. Громадська організація має бути готовою до узгодження, діалогу, розуміти, що є групи інтересів і вона теж представляє одну з них, не обов’язково усі. Громадські організації багато роблять, але не можуть замінити державу. Тож замість захоплюватись перевірками, грамотно пояснюйте суть проблеми, адвокатуйте її вирішення.
Попрацювавши по обидва боки, я зрозуміла, що є мова чиновників, а є людська — хоча йдеться про одне й те ж. А тому третє — багато вчіться та вникайте. Наприклад, розберіться, що таке податки, чому, сплачуючи їх, ви впливаєте та можете вирішувати проблеми. Знати закони — це відповідальність громадян. Бо неконструктивна громадськість — це зло.
По-четверте, треба йти від маленького до великого. Іноді люди пишуть до міністерства про те, що можна вирішити на місцевому рівні. Громади звикли, що держава все вирішує. А з децентралізацією держава тепер ось — на місцях. І там громадські організації дуже важливі.
Держава є монополістом — вона не любить усіх цих активістів. Вона сама хоче взяти всі податки та розподілити їх. Тож п’яте — бізнес-підхід. Якби громадськість налаштовувалась на надання послуг, чесне ведення соціального підприємництва, то все було б чудово. В інших країнах є багато сервісних громадських організацій. Ось в Ізраїлі громадська організація стала школою, яка тільки 40% фінансування мала від держави, але грає величезну роль у суспільстві.
Виходити та кричати з транспарантом — це одне, а стати частиною рішення, сервісом — геть інше. Ми маємо переконати державу, аби купувала послуги у НГО, бо це те, що дієве у світі.
