#МедіаПрактики: Керівниця Агенції розвитку локальних медіа «Або» про ідею і формат студії, гіперлокальну журналістику та нативну рекламу в українських райцентрах.
Слухайте подкаст або читайте короткий конспект розмови.
Слідкуйте за оновленнями проекту на сторінці подкасту у Facebook, а також підписуйтеся на проект → SoundCloud / iTunes / RSS.
Про «Дирижабль»
«Дирижабль» з’явився у травні 2015 року. З’явився дуже спонтанно. До того моменту я не цікавилася регіональною журналістикою, гіперлокальною — тим паче. Я виросла у Києві, тож у мене не було жодного міста, яким можна було опікуватися.
Саме тоді я змінила роботу і почала працювати у MyMedia. Це організація, яка фінансувала багато медійних проектів. У мене був чіткий план на півтора роки роботи.
Якось гортала стрічку Facebook і натрапила на пост із анонсом тренінгу про гіперлокальну журналістику. Далі почала читати про це.
Тема мене зацікавила і я написала проект на створення лабораторії гіперлокальних медіа. Подала його і того ж місяця ідея отримала підтримку! Тоді все раптом перевернулося і я потрапила у локальну журналістику.
Про гіперлокальну журналістику
Гіперлокальна журналістика — це журналістика дуже-дуже маленьких містечок, можливо навіть селищ. У моєму випадку це було містечко, де мешкало 12 тисяч людей. Я знала, що селах і містечках у США, Данії, є видання, які навіть самоокупні. Це свідчить про те, що людям потрібна локальна інформація. Мені було цікаво з’ясувати, за рахунок чого це вдається і чи можна зробити таке в Україні.
Це був експеримент. Ми наче розуміємо, чому немає якісної журналістики в таких містах і одразу думаємо про нестачу фінансів і кадрів. Подумала так: знайдемо таке містечко, знайдемо мотивовану команду, дамо їм усе, чого зазвичай не вистачає і подивимося, що вдасться. Чи вдасться створити медіа? Якщо так, то як це вплине на саме містечко?
Про Агенцію локальних медіа «Або»
Я болісно переживала закриття «Дирижабля». Він був моїм дітищем.
Потім познайомилася з Олександром Білінським, який зараз є співзасновником агенції «Або». Він дуже хотів створити мережу локальних видань саме у невеличких містечках. Цим він уже займався впродовж певного часу.
У нього є розроблена система адміністрування сайтів — The City. Це адмінка, яка написана «з нуля» під наші потреби. Саме тому — доволі гнучка.
Про фінансування локальних медіа
Спочатку ми подали грантову заявку і нашу ідею підтримав NED. Вони оплачують нашу менторську роботу. У нас є програміст, який «допилює» платформу, придумує і реалізує всілякі фішки. На ці локальні редакції ми фінансово не впливаємо.
У «Дирижаблі» я також зробила помилку у контексті грошей. Тоді теж був донор, який оплачував зарплати журналістам. І це дуже розслаблює. Ми хотіли дати поштовх виданню, зробити так, щоб далі вони розвивалися самостійно. Я захопилася контент-частиною, бо мені стало цікаво, чи можна створити якісний контент у малому місті.
Про вплив на містечка
Інколи я сама дописувала у «Дирижабль». Там ти все дуже чітко бачиш і тебе все дуже захоплює. Наприклад, публікуєш текст на сайт. Далі бачиш, що текст переглянули 400 разів. Перша реакція — депресія, бо розумієш, що це дуже мало.
Але потім сідаєш в кав’ярні в Ямполі і розумієш, що за сусіднім столиком обговорюють твій текст. А потім хтось тобі дзвонить з мерії і також запитує про цей текст. Далі розумієш, що ті 400 переглядів — це наче все місто прочитало! Ти одразу отримуєш зворотній зв’язок. І це дуже прикольно.
З іншого боку, люди маленьких міст дуже не звикли до публічності. Їм цікаво почитати про своїх сусідів, але не дуже цікаво розповідати про себе. З цим було багато історій.
Про географію медіа-проектів студії
Минулого року ми оголосили конкурс. На участь у цьому проекті отримали 130 заявок. Це великий запит, насправді. Конкурс складався із чотирьох етапів і був дуже серйозний відбір.
Ми аналізували потенціал міста, наявність інших видань-конкурентів, аналізували потенціал у контексті людського капіталу і так далі. Потім були співбесіди та тестові завдання.
Ми вибрали десять редакцій, які здалися нам найбільш вмотивованими і почали з ними працювати. У певний момент «відпали» дві редакції — з Кропивницького і Миргорода. Вони «відпали», коли побачили, який обсяг роботи перед ними стоятиме.
Зараз ми працюємо з командами з Калуша, Староконстянтинова, Кременця, Нової Каховки, Мелітополя, Лимана та інших містечок.
Про роботу з редакціями
Спочатку ми підписуємо угоду, що медіа бере участь у проекті і мусить дотримуватися вимог, які ми ставимо. Одне з головних — відмова від «джинси». Також ментор на один рік стає шеф-редактором видання і видання повинне щоденно оновлювати свій ресурс. Якщо вони не дотримуються вимог, ми маємо право виключити їх із проекту.
Зараз у нас є проблема: із дев’яти видань, з якими ми працювали протягом року, шість почуваються впевнено і далі існуватимуть, оскільки дуже виросли за цей рік. Але також є декілька редакцій на межі закриття.
Перша наша ціль — зробити так, щоби локальні медіа продукували адекватний контент, тобто «контент здорової людини». Навчаємо їх цьому. Друга — навчити їх заробляти не на трешовому контенті, а на нормальних нативних спецпроектах.
Про нативну рекламу в райцентрах
Ми відразу прийшли до видань із таким меседжем: «Ви маєте заробляти одразу».
Ми провели багато навчань щодо того, що таке нативна реклама, як із нею працювати, як продавати проекти, як вести перемовини. І в якийсь момент, редакції почали робити те, що зараз гордо називають нативними текстами. Насправді поки що це «напівнативні» тексти, але це рух у правильному напрямку.
У Кременці була хороша історія. Редакція трохи не встигала із запуском сайту, бо були деякі проблеми з командою. Але редакторка змогла знайти перших двох рекламодавців ще до старту проекту. Тобто сайту ще не було, але вже були люди, які хотіли рекламуватися. Редакторка вирішила, що надрукує цю нативку у друкованій газеті. (Усміхається)
Тоді було два замовники. Перший — місцева станція технічного обслуговування. Вони готували пояснювальні картки про те, як змінити зимові шини і чому це важливо. У матеріалі власник цього СТО давав поради водіям. Вони опублікували це у газеті і матеріал зайшов добре.
Другий матеріал був про магазин хутряних виробів. Там йшлося про норкові напівшуби. Вони доволі дорогі і в такому місті особливо не було кому їх купувати. Ми зробили із ними матеріал — підбірку про шість шубок сезону із поясненнями, чому це зараз модно. Через два тижні у цьому магазині розкупили всі ці шубки.
Про перші кроки медіа-активістів у маленьких містах
По-перше, важливо розуміти, що така команда у місті таки є і вони не поїдуть з міста через рік. Бо молодь і студенти готові робити все тут і зараз, але це може тривати всього рік. Потім вони їдуть у більші міста і не повертаються.
Треба просто почати щось робити — наприклад, запустити якийсь простий блог, почати рух. У невеликому містечку дуже легко розкрутити якесь видання. У місті, де нічого немає, ви одразу знайдете відгук.
Після того, як знайшли зворотній зв’язок, варто шукати кошти. В тому ж Ямполі ми спробували працювати з місцевим бізнесменом. Це був відповідальний бізнесмен, який не потребував «джинси» і який багато вклав у місто та у розвиток соціальних проектів.
На старті це можуть бути і грантові гроші, але не варто підсідати на цю «голку». У нашому проекті є Біляївка — дуже маленьке містечко на 12 тисяч мешканців. Спершу ми викинули їх із проекту, бо після Ямполя не хотіли працювати з такими маленькими містами. Бо у Ямполі ще була проблема з рекламою: всі знали, що «тьотя Галя» продає торти, а «тьотя Валя» — рибу. І їм в принципі не була потрібна реклама.
Спочатку ми їх викинули з проекту, довго сперечалися. Згодом таки повернули у проект задля експерименту і у підсумку Біляївка на 12 тисяч населення «порвала» всіх учасників проекту. Вони продали найбільше реклами і найчастіше оновлюють сайт.
Там працює одна редакторка, двоє журналістів і зараз вони взяли у команду комерційного менеджера. Все це будується на особистості редакторки, яка змогла налаштувати процеси і вміє мотивувати співробітників.
Про зміни і редакторів локальних ЗМІ
Мені дуже хочеться, щоб таких медіа було більше. Вони є, але питання полягає у тому, чи вони зміняться. Не знаю за рахунок чого, вони мали б змінюватися. От ми знайшли редакції, намагаємося впливати на них. Але це була дуже велика робота, щоб пробити своєрідну стіну і подолати, зокрема, установки типу «і так спрацює».
Очевидно, що всі ці редактори «районок» читають, наприклад, «Новое время», «Українську правду» чи BBC. І вони розуміють, що у нормальних медіа не буде таких текстів «з водою», які є у них. Але на них це чомусь не впливає. Для мене це загадка.
Декілька наших редакторів брали участь у Lviv Media Forum. Ми заохочуємо їх їздити на інші заходи. Бо коли вони потрапляють у ширший контекст, коли займаються нетворкінгом, коли виходять зі свого стандартного середовища маленького міста, де нічого не відбувається, то починається рух.
Інше питання, чи редактори цього хочуть. Бо, мовляв, видання є, тож навіщо «напрягатися». От ми і робимо це. Бо без «напрягатися» нічого не буде.
***
[Виготовлення подкасту стало можливим завдяки підтримці американського народу, що була надана через проект USAID «У-Медіа», що виконується міжнародною організацією Інтерньюз.
Зміст матеріалів є виключно відповідальністю The Ukrainians та необов’язково відображає точку зору USAID, уряду США та Інтерньюз.]
