— У Тихому океані, біля узбережжя Хабаровського краю, водиться риба, яка зветься верхогляд. Колись я приїхав туди у відрядження від заводу «Арсенал»: зайшов у штаб і чую, як офіцери говорять між собою про заплановану на вихідні риболовлю: «Ох, верхоглядиків половимо!» Тоді я озвався: «Кого ви, — кажу, — будете ловить, коли я вже тут?!», — сміється 80-річний Василь Іванович Верхогляд. Пригадує, як дізнався значення свого незвичного прізвища.
Свого часу він — інженер-конструктор і налагоджувач обладнання, що працював над навігаційними системами космічних і балістичних ракет, — їздив у відрядження по всьому Союзу. А останні 25 років його шлях на роботу йде за звичним маршрутом: з Позняків на Хрещатик, де Василя Івановича знають ледь не усі. Не дивно — вже понад чверть століття він, володар однієї з найвищих відзнак у СРСР — Ордена Трудового Червоного Прапора, миє вікна на головній вулиці столиці.
— Коли я тільки-но починав працювати мийником, дуже соромився — думав, як зустріну когось знайомого, то провалюся крізь землю. Але коли побачив у «Пасажі» своїх колишніх колег — старших конструкторів, технологів із вищою освітою, котрі миють підлогу в дорогих бутиках, — заспокоївся. Зрозумів, що гріх скаржитися: у мене ж і зарплата з’явилася непогана, і робота, котра тримає в тонусі, — розповідає Верхогляд.
— Це правда — він без роботи просто не може, — підтверджує його дружина Неллі Іванівна, з якою вони разом уже півстоліття. — І, знаєте, його робота важлива: коли він миє вікна, то насправді заново відкриває людям світ.
З цією дивовижною парою ми зустрілися у магазині «Всі. Свої» на Хрещатику, де Василь Іванович з гордістю показував дружині результати своєї праці. Будинок, що пустував останніми роками, отримав нове життя цієї осені, коли тут відкрили найбільший у світі магазин українських брендів. І Василь Верхогляд теж до цього доклався.
Перед відкриттям засновниця «Всі. Свої» Ганна Луковкіна шукала перевірену клінінгову компанію, однак власник будівлі запевнив її — краще ніж Верхогляд із миттям вікон тут не впорається ніхто. Бо будь-яку свою роботу — від запуску космічних кораблів до власне миття вікон — Василь Іванович звик виконувати на совість.
Не бути піддослідним кроликом
— Лєтуном! — так з усмішкою Василь Іванович відповідає на питання, ким мріяв стати у дитинстві. А тоді з легким сумом додає: Не збулось нічого. Я не вступав. Навіть не знаю, чому.
Щоправда, в армії він все ж був дотичним до авіації — служив на аеродромі. Хоч служба його була почасти дивною.
— Коли мене призвали, я після комісії потрапив у Смілу, де проходив тижнів три якусь дивну підготовку, — пригадує. — Нас, десятьох хлопців, тримали окремо від решти і давали нетипові завдання: ми бігали, стрибали, як навіжені. Нас обвішували датчиками і на центрифузі перевіряли, крутили на якихось колесах — я задихався, з мене піт лив, але навіщо все це, ніхто не пояснював. Потім нашу групу перемістили у Бобруйськ, і одного дня нам всім зробили якийсь укол. Лікар сказав: «Як би не було важко, рухайтесь до повного виснаження — робіть, що хочете, але тільки не зупиняйтеся ні в якому разі». Я зробив, як сказали, — і зміг зранку встати: з крепатурою, але в принципі нормально себе почував. А хлопці, що знехтували словами лікаря, були в прямому сенсі слова ледь живі.
Був там медбрат, родом із Канева — так само, як і я. Він сказав мені як земляк землякові: «Будь-що забирайся з цієї команди». І більше нічого не пояснив. Я почав спеціально порушувати накази й розпорядок, і зрештою мене вигнали. Не знаю, для чого нас готували — бути десь піддослідними кроликами чи для якихось бойових завдань, і не в курсі, що це був за укол, але ще кілька років потому відчував на собі його вплив: щось не так було з психікою, з настроєм, із загальним самопочуттям. Хтозна, що воно було.
Півжиття «на точках»
Після армії Василь Іванович вивчився на інженера-конструктора та пішов працювати на київський завод «Арсенал», що займався постачанням різноманітного технологічного обладнання для всього Союзу.
Верхогляд був, як він сам каже, у групі космосу.
— Я ніколи не любив паперової роботи, тому працював «між» цехом і ЦКБ (Центральним конструкторським бюро), — розповідає. — Конструктори щось вигадували, а ми придумували, як це втілити у життя. Бо одна справа — схема, зовсім інша — її реальне втілення. Згодом я перейшов на посаду інженера-випробувальника — там вже зарплата краща була, ніж в ЦКБ.
Ми спостерігали за запуском ракети у космос: досі пам’ятаю, це неймовірне відчуття сили, землю, що здригається під ногами, а ще — ілюзію того, що ця ревуча машина летить просто на тебе
Спеціалізацією Василя Івановича були навігаційні системи — оптика та електроніка, що ведуть ракету. Його постійно відправляли у відрядження перевіряти та контролювати роботу цих пристроїв. Верхогляд місяцями жив «на точках» — так називали місця розташування підземних бункерів у тайзі, де досі розміщені балістичні ядерні ракети.
Був він у Кап’Ярі — ракетному військовому полігоні Капустин Яр у Астраханській області, і на найбільшому у світі космодромі «Байконур».
— Пам’ятаю, як летів космонавт Рукавишніков і його напарник: ми, працівники комплексу, спостерігали за запуском ракети — досі пам’ятаю, це неймовірне відчуття сили, землю, що здригається під ногами, а ще — ілюзію того, що ця ревуча машина летить просто на тебе, — згадує Верхогляд.
Робота на секретних об’єктах, каже, була, по суті, такою самою, як і на рідному заводі: відповідально перевіряти прилади — жодної романтики. Проте саме ця праця принесла йому одну з найвищих відзнак СРСР.
Як пощастило Моті
Орден Трудового Червоного Прапора Василь Іванович отримав за свою роботу в комплексі — не за якесь окреме досягнення. Тоді разом з ним на заводі «Арсенал» високих нагород удостоїлися відразу кілька людей — за вдалий запуск ракети.
Проте, каже він, система відзнак у СРСР була досить специфічною — їх не завжди отримували ті, хто насправді на це заслуговував:
— Була у нас така собі Мотя — жіночка, що працювала в цеху, нічого особливого не робила. Ніхто навіть не знав, як її повне ім’я: кликали Мотею, та й по всьому. То було в 70-х. Треба було когось послати у Москву на з’їзд партії. Директор покликав начальника цеху й сказав, що треба відправити хорошого спеціаліста, на що той відповів, що хорошого не дасть — і навіть більш-менш хорошого, бо працювати нікому. Каже: «О, хай Мотя їде!». І вона поїхала. А потім нам оголошують: «Завтра зустрічаємо Героя соціалістичної праці!». А це ж чи не найвища відзнака в країні — ціннішим, здається, був лише Орден Леніна. І хто ж цей герой? Виявляється, наша Мотя! І що робити — взяли квіти та й пішли зустрічати…
Була у нас така собі Мотя — жіночка, що працювала в цеху, але нічого особливого не робила. А потім нам оголошують: «Завтра зустрічаємо Героя соціалістичної праці». І хто ж цей герой? Виявляється, наша Мотя!
Коли Василь Іванович розповідає цю історію, його дружина сміється так, наче чує її вперше. І в щирості її емоцій немає жодних сумнівів — спостерігаючи за цією парою, що спромоглася так довго зберегти кохання, розумієш — у цих стосунках немає місця неправді.
«Так і гуляємо вже 52 роки…»
На запитання «Як ви познайомилися?» обоє відповідають дружнім сміхом.
— Мені було 26, — починає Неллі Іванівна, — Василь Іванович на два роки старший. Ми зустрілися в автобусі. Я заходжу — повно людей і одне-єдине вільне місце — поруч з ним. Сіла собі — та й їдемо. І от подумайте, ніколи ні з ким не починала бесіди, а тут чогось взяла й питаю: «Який у вас гарний светр (а він дійсно був гарним, чорний такий) — де ви купили?» Він каже: «Це мені старша сестричка зв’язала». Потім з’ясувалося, що збрехав.
Але на той момент — все: далі їдемо мовчки. І ось я виходжу зі своїм клунком — і він також: бере цей клунок і йде за мною. А я якраз перебиралася з однієї квартири на іншу: везла речі. Зайшов, поставив клунок, я подякувала, і він пішов собі. Телефону не взяв. Які тоді телефони: не було! Минув, може, з місяць, як дзвінок у двері. А я в цей час якраз збираюся на побачення з хлопцем! Відчиняю — Вася стоїть. Каже: «Підем погуляєм?». І все. Отак вже 52 роки й гуляємо…
Не лише Неллі Іванівна тоді поспішала на побачення — у Василя Івановича на той момент також була подруга. «Думаю, до неї піти чи до тої іншої, з автобуса? — згадує він, як і чому опинився тоді у Неллі Іванівни на порозі. — Цікаво стало, знайду її взагалі чи ні?!»
Знайшов — і розписався з нею за півроку після знайомства. 52 роки по тому зізнається: жодного разу про це не пошкодував.
Неллі Іванівна за фахом інженер-механік шляхобудівних машин. Працювала в конструкторському бюро.
— Вася електронікою займався, а я — шляхобудівними машинами: механікою, — розповідає вона. Жінка не їздила за ним у «космічні» відрядження — лишалася вдома з двома дітьми.
Вона й зараз чекає на нього вдома — щовечора, коли Василь Іванович повернеться з роботи — тепер вже не з «Байконура», а з Хрещатика.
— Ми зовсім різні люди, але за ці півстоліття він мене багато чому навчив, — каже Неллі Іванівна. — Навчив не прикидатися, не фальшивити. Пам’ятаю такий випадок: 80-ті роки, ми обоє працювали, але з двома дітьми важкувато було жити. В магазинах усюди величезні черги, а на прилавках порожньо — хіба щось приготуєш смачненьке? І ось якось я насмажила котлет і поставила в шафку на поличку: для дітей. А тоді хтось прийшов до нас у гості. Я накрила на стіл, але котлет із шафи не дістала. Василь Іванович тоді каже: «А в нас же ще котлети є!». Як же мені було соромно… І, знаєте, з того часу я виставляю на стіл усе! У житті багато таких нюансів — простих, але важливих речей, які показують, хто ти насправді.
Пригадує й таке:
— Раніше нас, інженерів, вивозили «на картоплю». І замість мене часто їздив Василь Іванович. Потім співробітниці казали мені: «Неллі! Який в тебе чоловік!». А я відповідала: «Це він такий гарний, бо в нього жінка гарна», — сміється.
«Робота — це моє життя»
Ця пара витримала багато життєвих випробувань, і зміна фаху Василя Івановича, безумовно, стала одним з них.
— З Перебудовою заводи почали тонути. І наш туди ж. А в нас завод був дуже хорошим: ми працювали на космос, на підводні човни, на оборону. А тут враз стали нікому не потрібними… — пригадує Василь Іванович.
Саме тоді йому довелося «перекваліфікуватися» з інженера групи космосу у мийники вікон.
Чомусь упевнений: якби не пішов працювати, давно занедужав би
— Мій друг Толік Кліменко почав підробляти на фірмі з надання побутових послуг «Світанок» і якось запропонував мені йому допомогти, — розповідає Василь Іванович про старт своєї нової кар’єри. — Спочатку ми з Толіком в основному мили вікна в різноманітних інститутах, а потім якось само собою опинилися на Хрещатику. Я тут вже понад 25 років. Здається, мив майже всі магазини головної вулиці. Можу працювати в будь-якому кінці міста Києва, але 80% моєї роботи — на Хрещатику.
Він для мене — як батько рідний: годувальник моєї сім’ї. Тут я як вдома. Часто мене впізнають. Іноді вітається зі мною хтось, а я й не знаю імені людини — лише усміхаюся у відповідь. Робота — це моє життя. І я кажу це абсолютно серйозно! Чомусь упевнений: якби не пішов працювати, давно занедужав би. Буває, звісно, що десь м’яз потягну або просто настрій поганий, але тільки прийду сюди, як все одразу минає: Хрещатик — мій найкращий лікар! Я перемикаюся з проблем на діяльність — і відразу про них забуваю.
Зустріти Василя Івановича на Хрещатику можна майже щодня.
— Багато людей чекають на вихідні, а я навпаки, — каже він. — У неробочі дні мені не так добре, як в будні. Я лишаюся вдома, часто сплю й ходжу без діла. Але тільки настає понеділок — я знову живий-здоровий, стою на Хрещатику і роблю те, що люблю. Скільки мені не платили б і як багато не було б в мене замовлень, я завжди поцікавлюся, чи добре впорався і чи не мають замовники нарікань. Мені важливо все робити якісно.
Про що він думає, відкриваючи людям «вікна у світ»?
— Про Неллі Іванівну, звісно, — відповідає усміхаючись. — Про Казахстан, про космодром «Байконур» і макові поля. Про те, як бачив у пустелі міражі — оазу з деревами та озером. Про своїх дітей і онуків. Я вірю, що мої онуки і правнуки житимуть в європейській Україні. Що в кожного з нас буде гідна робота і внутрішнє відчуття свободи. Що ми зможемо говорити те, що думаємо. Що закони будемо шанувати. А ще просто про людей думаю — про тих, які йдуть повз «мої» вікна. Упевнений, що навколо мене немає поганих людей. Такий вже я є — моє серце для всіх відкрите.
Усі фото — Сергій Кустов
