Максим Буткевич: «Свободу треба плекати, виборювати і заради неї треба чимось жертвувати»

Максим Буткевич — український правозахисник, журналіст, військовий та звільнений з російського полону. За цими характеристиками — людина, чий політичний активізм почався у 13 років, захисник упосліджених на різних рівнях, анархіст, що співпрацює з державними системами, антимілітарист, який взяв до рук зброю, і звільнений з полону системи, яка перемолола його прадіда. За його історією можна вивчати розвиток правозахисту, боротьбу за рівність в Україні та етапи протистояння Росії. А ще — бачити, як любов і християнство стають бунтом.

Ми поговорили з Максимом про анархізм, руйнування радянської брехні, джерело прагнення до справедливості, зародження роботи з біженцями в Україні, вибудовування системи опору в полоні та поєднання панківських поглядів і християнства. 

Мені здається, що раніше твоя родина була доволі непублічною. Однак, поки ти був у полоні, твої батьки давали інтерв’ю і стали активними, щоб тебе визволити. Так, поміж іншого, ми дізналися, що ти виріс у родині фізика-науковця та бібліотекарки, які тебе любили й підтримували — і роблять це й зараз, звісно. З прочитаного в мене склалася ідилічна картинка, де є стабільна мудра дитина, яка хоче змінити світ, і такі ж стабільні та мудрі батьки, які підтримують сина і їздять із ним на мітинги. Тобто твоє бажання долучатися до протестів, голодувати в наметі й бути членом активістських організацій не було, певно, підлітковим бунтом проти батьків абощо. Розкажи, будь ласка, як узагалі так сталося, що залюблена дитина-піонер, що росла в радянському середовищі, у 13 років раптом почала цікавитися політичною діяльністю?

Спочатку я був жовтенятком, а потім піонером — гарною радянською дитиною. Я абсолютно вірив у те, що мені казали. Індоктринація дітей в СРСР включала не лише міфологічні фігури на кшталт Леніна, а й цінності — взаємодопомогу, солідарність і справедливість. У моїй родині ці цінності плекали, виховували й підтримували. Думаю, мій антирадянський шлях почався, коли я побачив, що за проголошеним на офіційному рівні криється величезна брехня. 

Ситуації, яких я дитиною не міг собі пояснити, накопичувалися. Мій батько був членом партії, але дбав про те, аби я пам’ятав, що я українець, що ми живемо в Україні, що в нас є своя мова і культура. У шість років я вже читав запоєм і вмів писати. Найближча школа називалася українською, бо один із чотирьох класів мав українську мову викладання — а всі решта російську. І я не розумів, чому школу називають українською, якщо не всі класи мають українську мову викладання. Зрештою я потрапив до російського класу, бо до українського були величезні черги.

У молодших класах я з мамою їхав автобусом і спитав її, чому американські робітники не зроблять революцію, як радянські, якщо їм аж так погано живеться, як розказують нам у школі. Мама миттю вивела мене на першій же зупинці і на гурток ми вже не поїхали. Я не зрозумів, у чому річ, і саме тому добре запам’ятав цю ситуацію. 

Ми жили в досить непростих побутових умовах — перші мої 12 років утрьох жили в одній кімнаті комуналки. Тепер я розумію, наскільки батькам було непросто, але для мене тоді це була норма, бо я не знав нічого іншого. Водночас я бачив, що в інших людей є кращі умови, — я не заздрив, просто не міг зрозуміти: де ж соціальна справедливість, про яку всі говорять? Нам казали, що радянські люди живуть гарно, але ж нам постійно чогось бракувало. Мені дуже хотілося розкішного альбому «Космонавтика СРСР» з прекрасним друком і кольоровими ілюстраціями — і він коштував більшу частину зарплати моєї мами. Я не розумів, чому не можу собі це дозволити, — я ж бо хочу полетіти в космос не для себе, а для всіх. 

Коли мені було років 11-12, почалася перебудова. Почало з’являтися дедалі більше інформації про те, що відбувалося раніше. Я читав багато газет і журналів, наприклад, «Новий світ», який передплачували батьки. Якось я спитав у мами, що таке «онанізм», бо прочитав це слово в «Колимських оповіданнях» Шаламова, — мама була настільки спантеличена джерелом, що саме запитання її вже не цікавило. Батьки не знали, що я читаю «Новий світ», а я просто підбирав за ними — ми ж жили в одній кімнаті.

Тоді я ще не знав, що мого прадіда розстріляли як ворога народу. Не знав, що мій дід служив в Угорщині через кілька років після придушення тамтешнього повстання.

Це почало привідкриватися в кінці 1980-х. Це спричинило переворот у свідомості, бо виявилося, що майже все, що нам розповідали, — це величезна брехня, омита кров’ю величезної кількості людей. Мене виховали так, що неправду і кричущу несправедливість не можна толерувати — на це треба реагувати. Це не могло не спровокувати бунт. 

І я вирішив докластися до масових рухів за незалежність. Тоді вже був видимий Народний рух України, відкрито циркулював самвидав. На мене сильно вплинули рухи за незалежність країн Балтії. Я купував російськомовну газету «За незалежність Литви» на Майдані, самвидав на протестах. А у 1989-90-му я багато хворів і в санаторії слухав BBC, «Радіо Свобода». Було відчуття страшенної брехні не лише стосовно історії, а й стосовно теперішнього. І те, що офіційна інформація разюче відрізнялася від того, що повідомляли альтернативні джерела, викликало відчуття, що ти живеш в імперії брехні. І її треба змінити — тобто розвалити й побудувати щось чесніше і справедливіше.

Це було поширене відчуття серед твоїх однолітків? 

Тоді все змінювалося на очах і ці теми витали в повітрі. У звичайній школі, де я вчився до 10 класу, учні малювали в зошитах логотипи малодоступних західних брендів або західних рок-гуртів, яких ніхто не чув.

Як малюється тризуб, мені вперше показав однокласник, зовсім не активний політично хлопець.

У нас була радянська програма, але на уроках відбувалися інциденти. Насправді мій перший політичний виступ, як я потім зрозумів, був якраз на уроці української літератури. За програмою треба було вивчити пафосний вірш Максима Рильського «Моя батьківщина» 1932 року. Це був абсолютно пропагандистський вірш, сталіністський у першій редакції, який Рильський написав, щоби врятуватися.

На той час в СРСР були вже перші конфлікти — різанина в Оші у Киргизії, конфлікт у Нагірному Карабасі. І я зрозумів, що не можу розповідати вірш про дружбу і процвітання народів. Бо ніхто не цвіте, все значно складніше.

Я поділився цим з батьками, і вони порадили просто відтарабанити вірш. Я так і почав на уроці, але вчителька, яка боялася, що її звинуватять у буржуазному націоналізмі, зупинила мене і сказала, що треба читати виразно. Тоді я не витримав і сказав, що не буду, бо це все брехня. Вчителька посіріла, викликали парторга школи, прийшла завучка, розбиралися з батьками — бо ж інцидент на політичному ґрунті. Але для мене це було не про політику, а про правду. Я бунтував, бо не хотів коритися вимогам чинити несправедливо і казати неправду. Я був надто гарною радянською дитиною, щоб бути радянською дитиною, якщо чесно. 

Завжди кажуть, що твій перший політичний виступ був у 13 років. Ти прийшов на площу Жовтневої революції — майбутній майдан Незалежності, де тоді відбувалася Революція на граніті, виголосив промову про боротьбу і закликав школярів підтримувати студентів — це був твій перший публічний виступ. Можеш пригадати той день, як ти готував цю промову, чому твоя промова була саме такою? Що поза тим виступом пов’язує тебе з Революцією на граніті і як на твоє життя вплинуло те, що після неї тебе прийняли до Спілки української молоді?

Ту промову я не готував — це була імпровізація. Коли почалася Революція на граніті, я вже був знайомий зі Спілкою незалежної української молоді — СНУМ, яка потім стала СУМ. Це була перша публічна молодіжна антирадянська організація українського спрямування, і до неї входили люди дуже різних поглядів — від ультраправих до ультралівих. Вони всі були за незалежну Україну і проти монополії Комуністичної партії на владу, проти СРСР. За статутом, вступати до СНУМу можна було з 14 років, а я прийшов до них у 12, коли на більшість мітингів ходив з мамою, тому мене не приймали. Тож я з ними радше тусив. 

Коли почалася Революція на граніті, я ходив до студентів, але приносити їм не було чого, окрім чаю, бо вони голодували.

Я стояв в охороні — на мене одягали чорну стрічку і я слідкував за периметром. І десь через тиждень ми з двома старшокласницями з моєї школи зі СНУМу зрозуміли, що треба щось робити, і написали текст: учні школи №36 підтримують студентів і оголошують страйк — і почали збирати під ним підписи. Звісно, керівництвÐ