Вона не боїться складних рішень і викликів, більше того — сама відчуває тренди і творить нові. Маріанна Бойко у свої 37 разом із сім’єю наважилася на найбільший експеримент в житті — відмовилася від поліетилену на цілих три місяці. Що з того вдалося, а що ні — розповіла у своїй книзі. Відтоді її життя зовсім змінилося: від радіоведучої до популярної екоблогерки.
В інтерв’ю The Ukrainians Маріанна розповіла про те, як намагається примирити людину і природу та привити відчуття відповідальності.
Про інтуїтивне сортування
Ще коли була студенткою, мала дві любові — журналістику і швейну справу. Згодом працювала на радіо і навіть шила авторські текстильні ляльки. Розвивалася, навчалася, вийшла заміж, з’явилися діти. І тоді зрозуміла, що просто «віщати» недостатньо — має бути мета. Мені хотілося бути корисною для суспільства, проявляти себе, не затискати в межах сім’ї.
Усе почалося з того, що якось я на кухні варила борщ. І, щоб викинути лушпиння від моркви, буряка й цибулі, зазирнула до смітника — дві порожні 1,5-літрові пляшки займали майже все відро. Тоді я витягнула їх і поставила поруч. Так почалося моє інтуїтивне сортування відходів. На перший погляд, нібито усе правильно. Купувала відро, брала пакет, кидала у нього сміття. Проте думка, що ми щось робимо не так, засіла в голові.
Коли ж побачила, що в смітнику значно більше пластику, ніж органічних відходів, стало лячно. Подумала: щось у цьому несправжнє і нав’язане. Тоді проаналізувала, від чого можна відмовитися. Вирішила, що найпростіше — від поліетиленових пакетів, адже якось у дитинстві жила і без них. Згадала, як було колись у селі. Знала ж, якими можуть бути натуральні відходи. І почала вести блог про свій новий досвід.
Друзі читали і дивувалися, звідки в мене стільки енергії. Раніше в соціальних мережах ніхто не спричиняв стільки галасу на тему шкоди від поліетиленових пакетів. І я взяла на себе відповідальність і назвала себе першою практичною екоблогеркою України. Бо перевіряю, про що пишу.
Про дні без поліетилену
Перші три роки я все робила наосліп. Ніхто не міг сказати мені, до чого прагнути. Одного разу подивилася фільм режисерки Нори Ефрон «Джулі та Джулія». Він став для мене певною інструкцією. У фільмі головна героїня вирішила вести блог і за рік приготувати 524 страви з кулінарної книги. Героїні фільму пропонували написати книжку, запрошували на радіоефір.
Я зрозуміла, що книжка «104 дні без поліетилену» має стати продовженням моєї діяльності. Основна її частина — щоденник. Із моменту задуму до появи минуло 4 роки. Я не вмію шукати потрібних людей, але можу дочекатися їх. Так і сталося з ілюстраторкою Діаною Ткаченко. Вона захищала диплом у Львівській академії мистецтв, і їй потрібно було проілюструвати книгу. Діана вирішила, що це має бути книжка на екологічну тематику українського письменника. Ми знайшлись.
Задум був таким: видання має не просто розповідати про екологію, а ще й бути екологічним. Видавництва були готові друкувати щоденник, але не були готовими працювати за іншими стандартами. Коли я познайомилася з дівчатами з «Віхоли», вони ще не були видавництвом, але рухалися до цього. І моя книжка стала другою, яку опублікувало видавництво.
Коли в мене був лише макет, я приходила в книжковий магазин, ставила його на полицю з книгами, фотографувала і забирала. Після виходу прийшла в одну з книгарень. Думала, зможу стримувати емоції, але коли побачила свою книжку, то почала кричати від радості. Чоловік, який стояв поруч, злякався. Продавчиня, яка вже таку реакцію, мабуть, бачила не вперше, сказала, що, за традицією, якщо автор приходить до своєї книжки, то має підписати її. Тому хтось із перших покупців отримав книжку з моїм автографом.
Після виходу люди почали писати більше. Одна жінка, яка працює таємним покупцем, сказала, що я була її прототипом. Вона приходила в супермаркети, робила покупки і перевіряла, як реагують працівники, якщо вона з власним судочком або ж не купує пакет. Я робила те ж, але на ентузіазмі, а вона — бо така її робота. Книжка стала початком нового етапу. Зараз мрію про свій подкаст і планую зібрати гроші на необхідне обладнання.
Про екосвідомість
Мій стиль фановий, я все роблю з любов’ю і турботою. Подобається, коли мене називають українською Беа Джонсон. Джонсон є засновницею Zero Waste Home і змогла налаштувати свій побут таким чином, що за рік сміття сім’ї із чотирьох людей вміщалося в одну банку. А ще вона авторка книжки «Дім — нуль відходів», яку вважають біблією для екоактивістів. Щоправда, видання складне тим, що стосується здебільшого життя в Америці і не зовсім підходить українцям, зважаючи на наші проблеми і звички.
За ці сім років суттєво змінилися стандарти обслуговування. Раніше викликали охорону, коли я хотіла, щоб м’ясо мені поклали в банку. Продавчиня не знала, чи можна, у неї не було інструкції для подібних ситуацій, тому вона розгубилася, накричала на мене і не придумала нічого кращого, як викликати охорону. Охоронець, побачивши, що криміналу нема, просто пішов геть. У тій ситуації я таки наполягла, щоб мені нарешті продали це м’ясо.
Мій стиль фановий, я все роблю з любов’ю і турботою
Зараз в обслуговуванні деяких мереж супермаркетів навіть є прописаний пункт, що, коли людина приходить зі своєю торбинкою, їй кажуть на касі: «Дякую за екосвідомість». Коли я чую цю фразу, то знаю, що вона — результат і моєї роботи, мого впливу. Від цього я дуже радію. Жінка, яка є таємним покупцем, написала, що я сприяла запровадженню цих змін. Для мене ці слова дуже цінні.
Перші три роки я трималася лише на ентузіазмі, бо відчувала потребу говорити, пояснювати. Згодом зрозуміла, що однієї мотивації недостатньо. Бачила, як зникають чудові екопроєкти тільки через те, що не мають бізнес-плану. Потрібно, щоб була здорова пропорція і бізнесу, й ідеології. Моє бажання — знайти цей баланс.
Стала лекторкою. Мене почали запрошувати великі компанії. Спершу питали, на скільки відсотків зростуть продажі після моєї лекції. Я розуміла, чому екологія — важливо, але важко це пояснювати бізнесу. Тож ділилася своїми цінностями.
Українським виробникам і бізнесу зараз загалом непросто. Хто виживає, той вже молодець. Готова молитися на тих, хто при цьому ще дбає про довкілля. В Україні є бізнеси, які хочуть і розуміють важливість проблеми. Наприклад, у мене дружні відносини з компанією, яка виготовляє екологічні засоби для дому. Фірма, як і я, вчиться себе правильно позиціонувати. Вона намагається працювати так, щоб і пакування, і самі продукти були екологічними. Одне з останніх їхніх нововведень — написи для людей з порушеннями зору на пакуванні.
Окрім цього, я співпрацювала з різноманітними телепрограмами. У кожній з цих сфер є моя цільова аудиторія, і таким чином я можу залучити більше людей до екологічної відповідальності.
Про повагу до себе і до світу
Відповідальний і свідомий споживач — це людина, яка турбується насамперед про себе. Ми бачили в інтернеті відео, на яких рятують черепашок від пластику. Когось такі історії торкають, але більшість вважає, що це відбувається далеко і не стосується нас. Проте дбати про природу — це здоровий егоїзм. Наші психічний та фізичний стани залежать від природи, і відповідальний споживач розуміє ці зв’язки. Він мислить критично. Знає, задля чого йому екологічна свідомість і що це для нього — цінність.
Те, що я роблю, це навіть не про сміття, а про повагу до себе і до світу. Якщо зі світом щось не так і розумієш, що це твій вплив, то треба запитати себе, що ти можеш зробити, щоб це змінити.
По-перше, потрібно відпустити страхи. Люди бояться, що не знайдуть часу, що не впораються, що їх не зрозуміють. Досить нам, українцям, боятися. У нас цей страх закладали століттями. Треба відпустити і зрозуміти, для чого ми це робимо, зробити свій стиль життя свідомішим. По-друге, варто ставитися до цього виклику як до приємної гри. Ми ходимо на квести і платимо за це гроші. Я вам заощаджу 800 гривень — наша гра безкоштовна.
Але для цього потрібно виконати конкретні кроки: замінити пакет на торбу, використовувати багаторазову пляшку, подумати, що ми купуємо зайве, а від якого товару можемо відмовитися взагалі. Просто запитайте себе, для чого ми це купуємо, щоб зняти стрес чи тому, що товар зі знижкою? А він нам насправді потрібний?
Після цього людям стає легше — вони видихають і стають щасливішими, бо інтуїтивно знають, що треба робити не так, як роблять всі, а так, як підказує щось всередині.
Якщо зі світом щось не так і розумієш, що це твій вплив, то треба запитати себе, що ти можеш зробити, щоб це змінити
Я часто відчуваю тренди. Ще з першою новонародженою дитиною використовувала слінги, тоді, коли ще їх активно не носили. Згодом почала шити сама. А ще почала їздити на самокаті років 5 тому, і люди дивувалися цьому. Те ж із екологією. Коли почала вивчати і просувати екологічні звички, то точно знала, що потім з’являтимуться екологічні ігри, українські книжки на цю тематику, що це стане у тренді. Заздалегідь казала людям, що поки інші будуть лише розбиратися в тематиці, вони будуть модними вже. Так і сталося.
Про середовище і цінності
Середовище справді важливе, але в мене його не було. Я йшла від зворотного. Це було антисередовище. Найближчі друзі мене підтримували, хоча не зовсім розуміли, нащо я це роблю. Сім’я підтримувала, хоча страждала, бо вони також брали участь в експерименті.
Коли вже стала впевненішою, почала сама творити середовище. Мені приємно, що в ньому з’являється багато інших проєктів. Зараз ми не можемо спілкуватися наживо так, як раніше, бачити емоції. Людям не вистачає живого спілкування. Але, незважаючи на це, ми живемо в найкращі часи змін. Людство, і зокрема українці, рухається до людянішого і турботливішого життя.
Увесь час я чую, що починати навчати екологічної свідомості треба з дітей. Ніт, не з них! Почати треба з себе, а дорослі хочуть перекласти відповідальність на дітей. Більше того, якщо дорослий каже дитині, мовляв, потрібно сортувати сміття, але сам цього не робить, то дитина сприймає це як певну гру — говорити одне, а робити інше.
Із дітьми намагаюся говорити на рівні їхніх цінностей. Не можна прийти до молодшої школи і розповідати про стартапи. У мене є лише один шанс завоювати серед них авторитет. Мої улюбленці — третьокласники. Ці діти живуть цінностями блогерства — вони всі хочуть ними стати і заробляти на рекламі в Youtube чи Instagram. Я використовую це, щоб пояснити: коли ми в супермаркеті купуємо пакет з логотипом, який, по суті, є рекламою, то ми платимо за нього гроші. Чому люди мають платити за шкідливий пакет, на якому ще є реклама маркету? Тоді діти розуміють, що щось відбувається не так. Щирість, сміливість і любов — це те, що їм потрібно. Іноді я не можу піти з лекції, бо діти обіймають з усіх боків, не відступаючи.
Про відповідальність і здоровий глузд
Насамперед має бути відчуття відповідальності перед собою і за себе. Природа нас любить, а ми в ній часто живемо, як паразити. Вона ж, як мама, знову і знову дає нам шанси стати чемнішими, добрішими і турботливішими. А далі — справа лише за нами.
Насамперед має бути відчуття відповідальності перед собою і за себе
Попри теперішні складнощі, треба зберігати здоровий глузд. Мені розповідали, як жінка в супермаркеті, щоб не торкатися пакета, якого торкалася інша людина, відмотала і викинула три пакети, узявши четвертий. Це вже нездорова ситуація. Але якщо ж людям психологічно спокійніше вдягати рукавички в супермаркетах, тоді краще це зробити, бо мусимо бути здоровими і фізично, і ментально. У такому випадку подбайте, щоб потім ці вироби потрапили на переробку.
[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]
